Сповідь українського політтехнолога. Уривок з книги "Убити дракона"

16960
1 грудня 2016

"Убити дракона. Українські революції" – книжка польської письменниці й журналістки Катажини Квятковської-Москалевич.

Ця збірка художніх репортажів кілька місяців тому вийшла в польському видавництві Czarne. 2017-го в книгарнях з’явиться український переклад книги.

Окрім Революції гідності, авторка пише про вбивство Оксани Макар та протести у Врадіївці літа 2013-го року, про життя українських повій, корупцію та рекет. Вона переказує сповідь "політтехнолога", котрий був бригадиром платних мітингів і політичних тролів-коментаторів задовго до подій зими 2013-2014-го.

Квятковська-Москалевич намагається зрозуміти причини того, що сталось у Криму, в Одесі та на Донбасі у 2014-му.

Завершується книжка історією "жінки, прив’язаної до стовпа" – Ірини Довгань. Влітку 2014-го її тримали в полоні бойовики так званої ДНР, а фотографії із публічними знущаннями над нею облетіли світові ЗМІ.

Авторка книги "Вбити дракона" Квятковська-Москалевич понад десять років пише репортажі про Росію, Білорусь та Україну. 2011-го вона отримала нагороду міжнародної організації Amnesty International "Перо надії".

Над українським перекладом цієї збірки про Україну від Майдану 2004-го року до початку війни на Донбасі працював Андрій Бондар.

УП.Культура публікує фрагмент книги. Цю історію Квятковська-Москалевич записала ще до початку Революції гідності. Її герой розкриває таємниці чорних політтехнологій, що застосовували за часів Януковича його і не тільки його політичні штаби.

Переклад книжки "Вбити дракона. Українські революції", частиною якої є ця історія, готує до друку Школа журналістики Українського католицького університету.

 Обкладинка польського видання збірки

"Я український політтехнолог. Маю брудну роботу"

Світловолосий тридцятирічний чоловік ведмежої статури, одягнений у зручний і модний одяг.

– Мене звати, скажімо, Андрій. Я український політтехнолог. Маю брудну роботу.

Політтехнолог – це настільки ж банальне, наскільки й типове для пострадянської новомови словозрощення. Воно означає фахівця з політичного іміджу, режисера виборчих кампаній, спеціаліста з білого та чорного піару, великого маніпулятора електоратом.

Розпався Радянський Союз. Разом із новими порядками, умовно названими "демократією", з’явилися хитруни, що обіцяли політикам допомогти в гіпнотизуванні мас обіцянками, які неможливо виконати. Відбувалася ферментація молодих держав, претендентів на владу було набагато більше, ніж місць у владних структурах. Під фанфари вони відкривали приватні телеканали та газети. Свіжоспечені олігархи, щоб зберегти нелегально здобуте майно, висували на виборах своїх людей. Політтехнологи тішилися визнанням.

Чорнуха

– Брудна робота, – повторює Андрій як пісенний рефрен. – Зате заробити можна. Найбільше – під час виборів, а в Україні завжди якісь вибори маячать на горизонті. Але людський матеріал, з яким доводиться працювати – не доведи Господи.

Коли почалася Помаранчева революція, я навчався на четвертому курсі Політехніки. Бігав на Майдан, як закоханий дурень. До уваги бралося лиш одне – аби якнайдовше витримати на морозі. Ніхто мені тоді щербатої копійки не заплатив, я готовий був доплатити з власної кишені – щоб тільки перемогти режим. І нам це вдалося! Від ейфорії я ходив, як обдовбаний. Я вже не хотів бути інженером. Записався до молодіжного крила партії "Реформи і порядок". Ми були у виборчому блоці з "Нашою Україною" Ющенка.

22 листопада 2005 року, першу річницю революції, президент оголосив Днем Свободи. Але тоді Ющенко з Тимошенко вже посварились. Уряд подав у відставку. Наша верхівка за спиною Юща домовилася з колишньою прем’єркою. Ми отримали чіткі інструкції: 22 листопада кинути всі наявні людські ресурси на демонстрацію "за Юлію". Президент мав побачити, що народ стоїть на боці своєї помаранчевої принцеси. Втім люди вже були розчаровані політикою і навіть не думали виходити на мороз. Треба було їм заплатити. Так я втратив цноту. Пішов вивчати психологію заочно, щоб з більшим успіхом морочити голову електоратові.

Врешті-решт мене підкупила Партія регіонів. Люди Януковича відзначалися щедрістю. Вони доїли Донбас до останньої копійки і могли собі дозволити зайві витрати. Гроші на виборчі кампанії текли рікою. Певна річ, я мав докори сумління, адже це були мої вороги з Майдану. З другого боку, – пояснював я собі, – активісти з жовтої "Пори" вже від весни 2005 року тихцем співпрацювали з регіоналами. А це ж був авангард Помаранчевої революції! Коаліція молодіжних організацій, яка серед перших розпочала протести проти Кучми та Януковича.

Лідер "Пори" мав славу "героя Майдану", був радником Ющенка, збирав нові медалі та відзнаки. Він їздив з лекціями Європою, де красиво розповідав нісенітниці про громадянське суспільство, що прокидається з летаргійного сну. Тоді як його люди підпрацьовували на стороні, ділячись протестним ноу-гау з кожним, хто хотів їм за це заплатити. Вони використали отриманий 2004 року досвід, щоб посилити контрреволюцію.

Це був час, коли помаранчеві ще намагалися виконати дані людям обіцянки, що вони ще зведуть рахунки з попереднім режимом. Губернаторів із Харкова та Луганська звинуватили у проросійському сепаратизмі. За ґратами опинився підозрюваний у здирництві друг Ахметова, Борис Колесников, голова Донецької обласної ради, який публічно закликав до відокремлення Південного Сходу від решти України. Я тоді мав надію, що нарешті вдасться очистити країну від зрадників у владній еліті.

Це був єдиний шанс на побудову відносно нормальної держави, але ми його майстерно змарнували. Затримані діячі з Донбасу – за допомогою колишніх майданівців – незабаром вийшли на свободу. Ющенко домовився з Януковичем. Колесников як "в’язень помаранчевих" здобув велику популярність. Його винагородою було обрання до парламенту, а потім – призначення віце-прем’єром. Людина, що закликала до розпаду України, стала однією з найважливіших осіб у державі.

Революції спиляли зуби. Вчорашні ідеалісти кинулися заробляти гроші. Чи я мав стояти осторонь, пасивно спостерігаючи, як усе валиться? І я скористався з пропозиції ворога.

До моїх найважливіших завдань належала й організація платних демонстрацій. У 2007 і 2008 роках це було божевілля, нова політична індустрія. Перманентна урядова криза спричинила несамовитий попит на вуличні акції. Ющенко, Тимошенко та Янукович обмінювалися ударами. Кожний хотів показати, яку любов електорату мають.

Як організовували платні протести?

– Кожна серйозна партія мала своїх "десятитисячників", спроможних вивести на демонстрацію навіть десять тисяч осіб. Таких спеціалістів у місті було лише кілька. На них працювали дрібніші постачальники людського ресурсу – "тисячники", а тим, своєю чергою, допомагали "сотники" та "десятники". Завдяки мережі взаємних зв’язків ми могли організувати мітинги на замовлення.

Зростання популярності соціальних мереж порушило цю структуру – тепер кожному здається, що він спроможний організувати івент на Facebook, назвати дату, місце, ціну, і багатотисячна демонстрація готова. Інтернет полегшує чимало речей, але й попастися можна швидше – все видно як на долоні. Система з десятниками була надійнішою. Ми мали своїх людей у київських гуртожитках, органах студентського самоврядування і в пенсіонерських організаціях. Це була наша "армія".

Ставки залежали від якості людського ресурсу. Найдешевшими були безпритульні. Ми одягали їх у партійні футболки, щоб вони хоч трохи набули вигляду. Я намагався не використовувати волоцюг, хіба що коли мав ніж біля горла. В інших партіях їх охоче наймали. Зекономлені таким чином гроші осідали в кишенях організаторів.

Пенсіонери та студенти отримували сто гривень за день стояння. Ставки часто змінювались. Ми мусили узгоджувати виплати з конкурентами, і була висока інфляція.

Протести – це страшенно важкий і невдячний бізнес. Треба було відчути, скільки людей послати, куди і в який момент. Це нелегальна справа, а тому треба залишатися в тіні. Людський ресурс міг не з’явитись у встановленому місці. Або навпаки: виконував завдання і не отримував платні, бо їхній сотник кудись зникав із пачкою грошей. Неодноразово десятники брали ноги на плечі і – якнайдалі від розлючених людей.

Усякий обманював кожного. Партійні – свого спонсора. Половина виділених на демонстрації коштів одразу зникала в бездонних кишенях діячів. Другою половиною оперував я і подібні до мене політтехнологи. Природно, що я відщипував дещо для себе і співробітників. Це були брудні гроші олігархів, ніхто не мав докорів сумління. Потім долю отримували десятитисячники, вони платили своїм людям. Якщо хтось вище в ієрархії був надто жадібний або комусь до краю були потрібні бабки, людський ресурс, який десять годин тупо тримав партійний прапор, залишався ні з чим.

Але вони теж не були чесними. Ті самі люди перетікали як болото з однієї демонстрації на другу. Спритні вміли в першій половині дня махати синім прапором Партії регіонів і кричати: "Юлько, віддай украдене", а по обіді на другому боці барикади під білими прапорами "Батьківщини" обзивати Януковича донецьким бандитом. Обидва збіговиська відокремлювало лише кількасот метрів. Ми закривали очі на ці ниці хитрощі. Ми ділилися людським ресурсом з колегами по фаху, це всім полегшувало роботу. Поки, врешті-решт, "подвійними агентами" не зацікавилися ЗМІ й наші вожді не висловили претензії, що "вірний" електорат, який вони так щедро фінансують, нахабно їх зраджує.

Настала фінансова криза, і щедрі кошти, які виділяли на платні демонстрації, поволі почали танути. Бурхливі протести на Майдані затихли.

Зате повернулися брудні технології, серед яких і вже відомі каруселі – підкуплені виборці йшли до урн із раніше заповненим бюлетенем, а, вийшовши, чистий віддавали "спонсорам", ті знову ставили хрестик там, де потрібно, і передавали наступному охочому. Щоразу більша кількість людей мала смартфони, що спростило процедуру: достатньо сфотографувати бюлетень з відзначеним кандидатом як доказ виконаного завдання і забрати гроші. Але я не купував голосів. Мені не дозволяло сумління.

Є межі, яких я не переступлю.

Людський матеріал

– Найгірший у такій роботі – людський матеріал. Усі з тими самими грішми, байдуже – регіонали чи помаранчеві, влада чи опозиція.

Винайняла мене одна з наших проєвропейських партій. Я мав провести кампанію кандидатів на місцевих виборах у місті О.

Перший клієнт був місцевим чиновником з білою плямою в офіційній біографії у 1998–2002 роках. В О. навіть дурні знали, що шановний кандидат ховався в офшорах від помсти бандитів із ворожого клану.

Другий, підозрілий бізнесмен, обвішаний золотом приїздив спортивним "лексусом" на зустрічі з ветеранами Великої вітчизняної війни, що за кілограм цукру продали би свій голос кому завгодно – у таких злиднях вони живуть. Не допомагали йому ані тренінги, ані консультації у психолога. Цей обмежений мудак не міг зрозуміти, що дев’яності роки минули безповоротно і тепер багатство варто приховувати, а не вихвалятися ним, як віслюк.

Третьою кандидаткою була жінка – ректор місцевого університету. Вона пригорщами брала хабарі, але, мабуть, наступила на мозоль комусь впливовому, і нею зацікавилися слідчі. Вона взяла участь у виборах, щоб кримінальна справа щодо найзвичайнісінької жадібності виглядала як репресії проти опозиції.

Цих трьох цікавила не виборча стратегія, а лише те, хто має за все це заплатити. Вони сварилися за кожну копійку. А вибори – навіть місцеві – коштують чимало. Треба винайняти штаб, найняти дві групи спіробітників.

Білий дим

– Перших – для білого піару. Вони замовляють у редакціях необ’єктивні інтерв’ю, сповнені похвал репортажі. Це називається "джинса", тобто прихована реклама. Добре, коли це не тільки примітивна агітація. Я віддавав перевагу тоншим методам: наприклад, замовляв статтю про нову епідемію туберкульозу в регіоні, а в цей самий час наш кандидат робив щедру пожертву для фонду свого колеги, який постійно допомагав легеневим хворим.

Із "джинси" мають пожиток усі. Навіть коли конкретне ЗМІ належить олігархові, постійно пов’язаному з партією А., кандидати від Б. і В. можуть і там купувати вигідні для себе матеріали. Це називається українським політичним плюралізмом, нашою свободою слова. В Росії навіть цього нема. Московські політтехнологи приїжджають до нас на заробітки.

Кожна виборча кампанія має своїх стахановців, які вливають гроші олігархів на нестримну саморекламу. П’ятсот відсотків від норми. Віталій Кличко 2008 року дуже хотів стати мером Києва і нафарширував собою всі ЗМІ. На це пішли шалені кошти, а на виборах він і так з тріском провалився. Люди його переїли. На чолі Києва залишився корупційний скандаліст Леонід Черновецький – шахрай, якого ще пошукати. Голоси йому забезпечили вірні пенсіонери, яких він годував виборчими подачками у формі пакетів з гречкою, борошном і цукром. Столична молодь ставилася до нього вороже. Моїм завданням було відволікти її від виборів: із цією метою ми організували заміський фестиваль (він починався ввечері 24 травня, а закінчувався 26 травня вранці, тоді як вибори були 25-го). "Два дні магії, тридцять шість годин найкращої музики, стометрова сцена, вісімнадцять вітчизняних та іноземних груп, сто тисяч щасливих глядачів". Це була помпезна розвага, якої в Україні ще не бачили. Два мільйони доларів пішло лише на гонорари артистам, але Київ має стратегічне значення, тому спонсори Черновецького коштів не шкодували. Молодь масово рушила на фестиваль, щаслива, що нарешті з’явився open air європейського рівня. Вони навіть і не зрозуміли, як ми їх пошили в дурні.

Повертаючись до ЗМІ: чесно кажучи, я не знаю редакції, якої не можна було купити. Мабуть, лише "Українська правда" – сайт, який заснував Георгій Ґонґадзе – чесно і заслужено змішувала з болотом усіх. Для решти все було тільки питанням ціни. Від восьмиста доларів за статтю, від трьох тисяч доларів за матеріал на телебаченні і вище.

Я назвав ставки для головних редакторів й очільників видань. Із журналістом, який виконував чорну роботу, треба домовлятись окремо. Але журналістам я не довіряв. Кожний серйозний політтехнолог має власний "продакшн", тобто мультимедійну студію: своїх копірайтерів, записувальну апаратуру, монтажерів – а редакції отримують готовий контент.

Ми також друкували власну газету на вибори. Ми писали в ній, скільки наші кандидати зробили для міста і чому аж настільки багато. Але білий піар – це зазвичай тільки фасад. Оскільки кандидати з О. були тухлими яйцями, від яких смерділо за кілометр, позитивну кампанію я обмежив до мінімуму. Певна річ, роздали пакети для пенсіонерів і відкрили пункт безплатної юридичної допомоги, але справжня війна розгорнулася на чорному фронті.

Чорний дим

– Чорна кампанія має на меті очорнити конкурентів в очах виборців. Це можна робити примітивно – очорнюючи кандидатів-конкурентів у ЗМІ та інтернеті: скільки вони накрали і чиї п’яні діти безкарно вбивають стареньких на пішохідних переходах. Українські політики самі себе найкраще компрометують. Достатньо понишпорити в їхній брудній білизні.

І важлива деталь: ми, політтехнологи, як повії – обслуговуємо кожного, хто готовий заплатити. В одній кампанії ти працюєш на Партію регіонів, у другій – на її конкурентів з "Батьківщини". Юрій Левенець – "ґуру" українських політичних технологій – у виборчих перегонах за президентське крісло, у яких не на життя, а на смерть зійшлися Тимошенко з Януковичем, був радником обох кандидатів.

Чорну кампанію варто вести по-хитрому. В місті О. ми друкували листівки кандидатів із ворожих партій і клеїли їх на шиби та кузови автомобілів. Ми телефонували виборцями вночі. Приблизно о третій-четвертій ранку, коли в людини найсолодший сон. Ми енергійно агітували у слухавку від імені кандидата Х., нашого ворога. Люди матюкалися так, що аж вуха в’янули.

У місті О. ми здобули частковий успіх: перший із наших кандидатів, бандит-чиновник, засів у міській раді. Третя кандидатка теж засіла, але у слідчому ізоляторі.

В О. важко було досягти добрих результатів – там правили Партія регіонів і комуністи. Вони тримали у своїх руках бюджетну сферу, а комунальні служби якраз перед виборами бралися за ремонт дірявих дахів і обдертих під’їздів. Українські виборці як діти, вони за будь-яку цукерку дозволять лихому дядькові завести себе в підвал. Вони мають таких політиків, на яких заслуговують.

Мені платять у конверті. Кожна партія має своїх спонсорів і неофіційний бюджет для обману електорату. Хтось розумний порахував, що на виборчу кампанію до парламенту кандидати в депутати разом витрачають два з половиною мільярди доларів. Жодний уряд не візьметься за виборчу сіру зону. Хто рубатиме гілку, на якій самому зручно сидіти?

Українська держава нагадує зруйнований будинок, під яким розгалужуються складні рівні підвалів, підземні резервуари та сейфи. Саме там відбувається справжнє життя.

Новий Майдан

– Я злий на українців за те, що так легко дозволили нам себе ошукати. За нещасні сто гривень вони продали свою свободу. Нами правлять злочинці та бандити, порожні в ідеологічному плані, захланні та примітивні. Але вони – дзеркало українського суспільства. Моральні авторитети не мають у нас шансів перемогти на виборах.

Я вірю в молодші покоління українців, ними так легко не зманіпулюєш, вони виростали в незалежній державі, серед них немає "совків", тобто радянських людей. Вони не бояться Європи – їхні батьки там давно працюють. І наші брудні політтехнології на них не діють.

Я докладаю всіх старань, щоб саме так і було.

За гроші, зароблені під час виборчих кампаній, проводжу семінари для молоді. Я прищеплюю їм імунітет до маніпуляцій, спонукаю дивитися владі на руки, допомагаю у створенні локальних ініціатив, бо корисні практики найкраще починати на власному подвір’ї. Навчальні матеріали я друкую за кошти Партії регіонів – тоді почуваюсь як Робін Гуд.

Помаранчева революція вже багато років не виходить мені з голови. Зрозуміло, що я розчарувався так само, як чимало до мене подібних, колишніх ідеалістів, а тепер похмурих і цинічних пройдисвітів.

Але якщо в цій країні визріє новий Майдан, то ми першими вийдемо на барикади.

Катажина Квятковська-Москалевич, уривок з книги "Убити дракона. Українські революції" (Видавництво Українського Католицького Університету, 2017). Переклад Андрія Бондаря. 

powered by lun.ua