Рік незалежного театру: Найгучніші проекти, скандали та особистості

3667
22 грудня 2016

Головною прикметою театрального життя у 2016 році став бум незалежного театру.

Його просто фізично стало більше. Різного: професійного, аматорського, комерційного, експериментального.

Нарешті театр почав шукати нову мову, нові можливості бути, боротися за нового глядача.

Багато хто з фахівців порівнює нашу добу зі сплеском експериментального студійного руху 1990-х років, більшість фігурантів якого, не знайшовши можливостей для творчого розвитку на батьківщині, змушені були емігрувати.

І якщо держава не створить адекватні умови існування для недержавного сектору театру (впровадження програм грантової підтримки та облаштування вільного проектного простору з відповідним технічним обладнанням) – ми ризикуємо повторити історію.

Прем'єра вистави "Афродизіак" від Дикого театру. Фото: Анна Грабарська

Головним ньюзмейкером недержавного сектору, безсумнівно, став "Дикий театр" продюсерський проект Ярослави Кравченко.

Програмні роботи формації – "Вій 2.0", "Попи, менти, бабло, баби" та зухвалий масштабний експеримент на арені цирку "Афродизіак" (продюсери Ірма Вітовська, Віталій Ванца, Михайло Бондаренко) – відкрили  і ствердили ім'я режисера Максима Голенка в якості нового предствника "дорослої режисури", що їх, на жаль, так бракує.

За розголосом у медіапросторі до "Дикого" може дорівнятися хіба що вистава "Наш клас" ("Зроби або помри продакш").

Дебютний проект режисера Сергія Перекреста вивів його на перші шпальти доброї половини аналітичних видань столиці та отримав чималу підтримку з боку глядачів. Таким чином він поставив під сумнів твердження, прийняте за аксіому у репертуарній політиці академічної сцени, про "складне життя громадян і пошук відпочинку в театрі". Виявилося, що глядачі готові йти до театру не лише за розвагами.

Варто також згадати успішну роботу таких колективів як театр "Мізантроп", що працює у жанрі синтетичного пластичного театру; студію "SPLASH" з виставою Влади Бєлозоренко "1984" за Оруелом; проекти "Нової опери" та об'єднання "HRONOTOP.UA".

Вистава у Театрі переселенця. Фото з фейсбук-сторінки театру

Документальний театр

Документальний театр перейшов із ніші експерименту для вузької аудиторії у впевнений тренд з помітною еволюцією сценічної форми, в основі якої задокументовані інтерв'ю. Особливою вимогою тут є збереження оригінальної лексики з усіма синтаксичними незграбностями та неформатним мовленням.

Дуже часто, документальний театр залучає носіїв історій у якості акторів. Фокус на гострих проблемах сьогодення та відсутність "награвання", властивого академіному театру, посприяли оновленню та омолодженню аудиторії, для якої відвідання театру зазвичай було не інакше як моральною травмою.

Важливу роль у розвитку цього напрямку відіграла діяльність "Театру переселенця" – авторського проекту режисера Георга Жено та драматурга Наталі Ворожбит. Основною темою у роботі команди стала війна на сході України та долі людей, які потрапили під колеса історії.

Діяльність "Театру переселенця" вийшла далеко за межі суто театральної форми. Він став також центром психологічної адаптації для людей зі сходу та Криму, посланцем миру на територіях близьких до зони АТО. Без гучних декларацій і пафосних заяв, команда зробила набагато більше у справі встановлення діалогу та виховання лояльності до вихідців з Донбасу, ніж усі державні програми разом узяті.

Окрім "Театру переселенця", у жанрі документального театру створено кілька вкрай цікавих проектів, що демонструють спробу синтезу документального наповнення і оригінальної сценічної форми. Передусім варто згадати документальне кіно-кабаре "Байки Сєвєра" режисера Андрія Мая.

Це перший експериментальний проект Луганського обласного музично-драматичного театру, що переїхав до Сєвєродонецька. В основі вистави особисті історії акторів – переселенців із Луганська і Криму.

Актори одягнені у старі незграбні костюми з дитячих вистав: зайчиха, поросятко, білочка і кіт. Вони розповідають про своє життя, інколи переходячи на фальцет та блюзнірство. Утім, саме так себе зазвичай поводять дорослі актори у дитячих виставах.

Зі сповідальної оповіді раптом постає усвідомлення відчайдушності цих людей, які із звичайних громадян раптом перетворилися на "фріків" чи "сепарів". У виставі дуже влучно переданий внутрішній конфлікт суспільства, де побутує нетерпимість.

Другим подібним проектом, який наробив чимало галасу цієї осені, стала україно-польська вистава "Мій дід копав, мій батько копав, а я не буду" (режисерки Роза Саркісян та Агнешка Блоньська, драматурги Діма Левицький та Йоанна Віховська). Її було створено в межах освітньо-мистецького проекту "Мапи страху/Мапи ідентичності", ініційованого кураторкою Йоанною Віховською.

Показ вистави "Мій дід копав, мій батько копав, а я не буду"

Метою проекту було "вивчення страху як прихованого фундаменту сучасних європейських наративів ідентичності". Вистава поєднала ексцентричну (на межі фолу) режисуру з документальним матеріалом, де фізіологія та нігілізм маніфестують смерть усіх цінностей, удаваним і справжніх.

Третім, проектом, що вартує уваги, стала вистава "Кінець удавання" (режисер Павло Юров). Вистава базується на особистому досвіді резидентів Європейської театральної конвенції, які провели близько місяця на стажуванні в театрах Німеччини, Австрії та Грузії.

Повернувшись додому, вони усвідомили неможливість імплементації отриманого досвіду на батьківщині. Тому персонажі вистави, Бетман, Джокер і Жінка-кішка, із сумом іронізують над собою та світом, у якому їм доводиться виживати.

Тут документальний театр схрещено з ліричною стендап камеді та live animation mapping.

Українська антреприза

Формальної заборони на російську антрепризу в Україні не існує. Але, вочевидь, її стало менше. Адже багато хто із російських зірок цього жанру встиг поділитися своїми думками стосовно того, кому належить Крим, або підтримати героїв так званої Новоросії, потрапивши до переліку персон non grata.

У якийсь момент склалося враження, що російська антреприза взагалі зникла з нашого культурного поля. І попри те, що час від часу, комерційні театральні халтурки таки прориваються (і збирають зали глядачів), серйозної конкуренції вітчизняним проектам вони вже скласти не можуть.

Спорожнілу нішу дуже швидко заповнили українські антрепризи. Виграють вони за двома параметрами: якість і ціна. Вряди-годи антреприза перестала бути синонімом третьосортної халтури. Із найбільш успішних в цьому сенсі можна відзначити театральну агенцію "Те-Арт" продюсера Тетяни Едемської, "New Stage" Ігоря Матіїва та проекти В'ячеслава Жили.

Страсті по Театру на Подолі

Ще ніколи театр не привертав до себе стільки уваги, скільки її отримав Театр на Подолів після відкриття фасаду його нової будівлі. Кияни розділилися на два ворожі табори: лютих ненависників творчого доробку архітектора Олега Дроздова (аж до вимоги знести будівлю) і тих, хто впевнений, що це нове слово в архітектурі міста.

Проект нової будівлі Театру на Подолі від архітеатора Олега Дроздова

У певний момент з'явилося відчуття, що в місті не лишилося жодної людини, яка б не висловила свою "авторитетну" думку з цього питання. Друзі стали ворогами, архітектор Дроздов одним із головних ньюзмейкерів осені. Почалася війна петицій "за" і "проти".

У цій історії вражає не лише сам конфлікт індивідуальних смаків, а й градус дискусії, який його супроводжував.

Зрештою зауважимо – що швидше у місті з'явиться новий технологічний театр, створений з урахуванням усіх сучасних стандартів та повагою до людей з особливими потребами, то краще. Адже як дико це не звучало би, будівля Театру на Подолі є першим сучасним театральним приміщенням, побудованим у місті за часів незалежності.

Перезавантаження Спілки

Нині творчі спілки не мають авторитету, радше скидаючись на рудимент радянської епохи. У комітетах Верховної ради навіть почалися розмови про скасування цієї форми професійних організацій.

Проте очевидною є потреба в структурах, які б лобіювали інтереси професійної спільноти на законодавчому рівні та акумулювали ідеї.

Першими із ініціативою виступили представники театральної спільноти, які 16 грудня презентували новий керівний склад НСТДУ та програму дій в межах роботи на найближчий час.

Акторка і продюсерка Ірма Вітовська куруватиме недержавний сектор в оновленій Спілці театральних діяів

Новим головою НСТДУ обрали художнього керівника Київської національної оперети Богдана Струтинського. Також до команди увійшли: Ганна Веселовська (експертно-аналітична діяльность), Стас Жирков (молодіжна політика та пошуково-експериментальний театр), Ростислав Держипільський (напрям регіональної політики), Ірма Вітовська (креативні проекти та недержавний театральний сектор) та Олег Вергеліс (напрям інформаційного забезпечення та зв’язків із громадськістю).

Серед програмних цілей спілчани задекларували, зокрема, створення всеукраїнського театрального фестивалю та Інституту театру. Поки що окреслені перспективи надихають.

Український театр у міжнародному полі

Варто зауважити, що наш театр є явищем вкрай герметичним і на міжнародній арені представлений дуже скромно. Як це не сумно, але здебільшого, наші вистави є більш-менш цікавими лише для внутрішньої аудиторії. Для європейців ми поза контекстом.

До останнього часу головним репрезентантом театрального "експорту" був Влад Троїцький. Але за останній рік ситуація трохи пожвавилась – ми помалу прориваємось до інтернаціональної аудиторії.

Скажімо, у травні в німецькому Магдебурзі пройшов фестиваль "Дикий схід. Явище Україна" в межах якого прозвучали три тексти українських драматургів. Режисери Стас Жирков, Максим Голенко і Олександра Сенчук працювали з п'єсами Павла Ар'є, Наталі Ворожбит і Тетяни Киценко.

Євген Нищук у виставі "Ерік XIV". Фото прес-служби Театру ім. Івана Франка

Восени український театр презентував себе на "Тижні української культури" в Гданську виставами Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка — "Ерік XIV", "Щоденники Майдану" та "Сталкерами" Київського академічного Молодого театру.

Вистава "Ерік XIV" отримала престижні нагороди академії ACT AWARD на шостому міжнародному театральному фестивалі Academy of Performing Arts Awards" (Пекін, Китай).

Окрім самої вистави (режисер Станіслав Мойсеєв), що увійшла у топ-8 найкращих постановок цього року, відзнаки отримали також Тетяна Шляхова в номінації "Найкраща жіноча роль" та Поліна Лазова в номінації "Найкраща роль другого плану".

Особливим сюрпризом стала перемога української драматургині Тетяни Киценко на міжнародному бієнале сучасної драматургії "Вільний театр" у Лондоні – читання п'єси "Жінка і снайпери", реалізоване Марком Равенгілом, журі відзначило гран-прі.

Рік Ар'є

Павла Ар'є можна назвати найбільш затребуваним автором серед драматургів нової хвилі. Його тексти "На початку і наприкінці часів", "Слава героям" та "Людина у підвішеному стані" написані не вчора, але до останнього часу були надбанням вузької професійної аудиторії. За останні два роки вони вийшли із театрального "підпілля" до широкого загалу.

"Слава героям" – це історія про двох ветеранів Другої світової війни, що зустрілися у лікарняній палаті військового шпиталю. Один із них був червоноармійцем, другий – воював в УПА. Для українського суспільства цей текст є терапевтичним, і дуже шкода, що він знайшов свого глядача лише тепер.

Драматург і художній керівник львського театру ім. Лесі Українки Пало Ар'є. Фото The Insider

Серед найбільш важливих постановок п'єси варто згадати роботу Стаса Жиркова у театрі "Золоті ворота" та постановку Анатолія Левченка у Донецькому академічному обласному драматичному театрі у Маріуполі. Обидві вистави створено з розрахунком на актуалізацію та проблематизацію поствоєного дискурсу в Україні. Вони сприяють пошуку точок порозуміння та примирення у суспільстві.

Утвердившись у якості лідера драматургічного процесу, Павло Ар'є очолив Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, що вже декілька років не міг знайти собі адекватного керівника. Це не може не тішити, оскільки середній вік художніх керівників по Україні близький до пенсійного.

Провалені конкурси

Ситуацію довічного "царювання" на посаді художнього керівника театру, інколи з переданням посади у спадок дітям, спробували змінити впровадженням конкурсної контрактної системи ротації кадрів. У межах відкритого конкурсу обирають не стільки людину, скільки програму, яку вона пропонує на свою каденцію.

Більшість київських театрів, де було оголошено конкурс цього літа, перебувають у стані відвертої стагнації. Отримуючи зарплати, деякі з них навіть не обтяжують себе клопотом дати бодай одну прем'єру за сезон, не кажучи вже про якість вистав, на які ніхто не ходить.

Водночас вже маємо молоде покоління театральних режисерів та менеджерів, які могли б вдихнути нове життя в структури подібні "Малому драматичному театру". Але усі старі керівники лишилися на своїх посадах.

Головний "результат" конкурсів – це усвідомлення того, що нас дурять, і якщо так триватиме далі, на український театр чекає нова хвиля еміграції.

Вистава "Наш клас" Сергія Перекреста у приміщенні центру DIYA

Вигнання Центру DIYA

Чи не найбільшим провалом минулого сезону стало позбавлення Центру науки та мистецтв DIYA приміщення, що, фактично, дорівнює його ліквідаціі.

Протягом двох років DIYA, що є структурним підрозділом Малої академії наук, винаймала на пільгових умовах один із порожніх павільйонів кіностудії О. Довженка. За час своєї роботи Центр став справжнім соціальним хабом та прототипом вільного майданчика для проектного та недержавного театру.

Аналогічного простору в місті не існує. ЦСМ "ДАХ", що поновив нещодавно роботу у режимі вільного простору для театральних проектів через скромні розміри своєї площі не може задовольнити потребу у репетиційних майданчиках для незалежного театру.

Спроба джентрифікації Одеси

Минулий рік став надзвичайно плідним для одного з найбільш контраверсійних режисерів України Олексія Коломійцева. Перед тим він обіймав посаду художнього керівника у декількох регіональних театрах поспіль, але скрізь це закінчувалося скандалом та конфліктами з колективом.

Причиною такого розвитку подій, напевно, є радикальна театральна естетика у якій працює Коломійцев, поєднана із непростим характером режисера.

Зрештою, оселившись півтора роки тому в Одесі, Олексій заснував свій власний Футуристичний музичний театр "ТеатРок" де зібралися однодумці, готові йти за своїм "капітаном" попри усі труднощі.

Футуристична опера "2014" від трупи "ТеатРок" Олексія Коломійця. Фото ТеатРок

Після потужної прем'єри,футуристичної опери "2014" за твором Велиміра Хлєбнікова "Нічний обшук", де одну з головних ролей виконав Олексій Горбунов, стало очевидним, що театр відбувся як самобутня естетична одиниця.

Нещодавно незалежний театр, який протягом року кочував різними майданчиками, оселився у занедбаній будівлі клубу-столової одеського Енергокомбіната на Пересипі. Цей приклад є дуже втішним з огляду на нераціональність цільового використання занедбаних приміщень, що скніють та потихеньку руйнуються по всій Україні.

На жаль, "ТеатРок" – це поодинокий виняток із загальної невтішної картини. І практиці ревіталізації занедбаних індустріальних будівель варто було б додати системності.

Анастасія Гайшенець, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua