Шекспір в сучасній Україні: Щедрий, мудрий, терплячий

2038
5 грудня 2016

Для театрального світу 2016-й пройшов під знаком британця Вільяма Шекспіра. Від моменту його смерті минуло 400 років, тож чимало режисерів у різних країнах відзначили круглу дату, звернувши свою увагу на маловідомі тексти класика чи віднайшовши нові сенси у його популярних драмах.

Україна також долучилася до тренду. Навесні Львівський театр імені Леся Курбаса представив "Зимову казку" в інтерпретації Євгена Худзика. Цього тижня львів’яни покажуть свою новинку в Києві.

Скориставшись нагодою, УП.Культура провела ревізію репертуарів українських театрів, аби з’ясувати, до яких текстів Шекспіра звертаються режисери і як їхні постановки резонують із сьогоденням.

Прем'єра "Зимової казки" у Львові. Фото: Ольга Дмитрів

Кілька днів тому, майже випадково я потрапив на ранкову виставу в Херсонському музично-драматичному театрі ім. М. Куліша. Давали "Ромео і Джульєтту" Вільяма Шекспіра. У переповненому школярами залі.

Діти – а публіку, здається, здебільшого складали учні 4-5 класів – навдивовижу адекватно реагували на те, що відбувалося на сцені.

Вони реготали в комічних, вельми фривольних інтермедіях за участю Годувальниці (її грав меткий, дебелий хлопець в рудій перуці і з накладним бюстом) та недоумкуватого на вигляд, довготелесого Слуги у розтягненій баскетбольній майці та бейсболці.

Завивали, мабуть, від ніяковості, коли головні герої стискали одне одного в обіймах та завмирали у довгих поцілунках.

Геть змовкали, намагаючись вслухатися в монологи персонажів. Це, чесно кажучи, подекуди було нелегко – із дикцією у сучасних акторів, і не лише в Херсоні, є проблеми, та й постановник Сергій Павлюк, цілком в дусі актуальних віянь, більше дбає про видовищність, зорові образи, пластичні комбінації і танці.

"Ромео і Джульєтта" на сцені Херсонського театру ім.М.Куліша. Фото teatrkulisha.org

Втім, в одній з пауз цього динамічного дійства, де слова ще й глушила безперервна музика, раптом виразно пролунало запитання Джульєтти, мовляв, чи не збирається монах її отруїти, аби приховати сліди свого ризикованого вчинку – таємного вінчання юних коханців.

До речі, отець Лоренцо в цій виставі зовсім не нагадує шляхетного героя, тим паче духівника. Миршавий чолов’яга у шкіряному піджаку радше схожий на дрібного підприємця, господаря двох-трьох яток на місцевому ринку. При чому торгівлю, мабуть, "кришує" граф Парис – у херсонському спектаклі верткий молодик із вульгарними вузенькими вусиками та замашками наркомана.

Утім раптом, почувши цю ламентацію благенької дівчини, думаєш: а чом би й ні, може, є в її словах правда? Не лише моменту, але й значно глибша. Хіба не зради, жадібність та байдужість старших прирікають на трагедії молодих?

Про це, поміж іншим, думав, мабуть, і режисер Вадим Сікорський, випустивши кілька місяців тому веронських коханців та їхніх непримиренних родичів на майже порожню, темну та непривітну сцену Львівського ТЮГа.

Там, на відміну від херсонських Ромео і Джульєтти, яким було бодай подаровано ніч разом, юні герої навіть не торкаються одне одного. І це робить інтонацію вистави ще трагічнішою – де панує ворожнеча, любов гине.

Сцена із вистави "Ромео і Джульєтта. Фрагмент" Андрія Жолдака. Фото Svoboda Zholdak Theatre

До речі, про неможливість будь-яких чистих почуттів в суспільстві, де мертве й віджиле досі диктує громадянам правила життя, розповів ще 2005 року, після ейфорійного перетасування персонажів у нашій владі, нині найзнаменитіший український театральний емігрант Андрій Жолдак у своїй останній харківській постановці "Ромео і Джульєтта. Фрагмент".

В тій виставі ворогуючі клани, вдягнені у помаранчеві і сині костюми кольорів упізнаваних українських політичних партій, виглядали як зграї розгнузданих, вульгарних мавп.

Тоді ж, майже одночасно із харків’янами свою версію шекспірівської трагедії показав режисер Олексій Лисовець у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.

Монтеккі і Капулетті він обачливо представив як дві родини італійських мафіозі, але висновків дійшов майже тих самих, що й Жолдак, – соціум, занурений в агресивну ентропію, до любові не пристосований і за будь-яких обставин її неодмінно знищить.

"Ромео і Джульєтта" – безперечно, найпопулярніша шекспірівська п’єса на українській сцені (на початку 2000-х лише в Києві її грали в широкому жанровому діапазоні – від мюзиклу до пантоміми – сім столичних театрів). Мабуть, прихильність театрів до неї почасти варто пояснювати тим, що твір цей входить до шкільної програми.

Так само як "Гамлет" із не менш вгадуваним ім’ям заголовного персонажа. Світ знає цього найвідомішого шекспірівського героя як бунтівника, філософа, депресивного меланхоліка.

В Україні данський принц найчастіше стає бійцем за потоптану справедливість. Таким він, судячи з усього, виглядає в новій виставі Закарпатського українського музично-драматичного театру ім. братів Шерегіїв.

"Гамлет" у постановці Ярослава Геляса в Закарпатському театрі ім. братів Шерегіїв. Фото uzhgorod.net.ua

Сучасний Гамлет в постановці Ярослава Геляса (до речі, сина першого українського радянського Гамлета, зіграного в Харкові наприкінці 1950-х) повертається з АТО і мститься конкурентам, що вбили його батька – місцевого багатія.

Робить він це, здається, даремно. Адже з Фортінбрасом, який приходить у фіналі з реплікою "Приберіть трупи" до данського Ельсинору, де перерізали один одного всі відповідальні за долю держави особи, автори асоціюють російського президента Володимира Путіна.

Важко зараз уявити, як виглядатиме Гамлет у постановці лідера Івано-Франківського театру ім. І. Франка Ростислава Держипільського, який збирається грати виставу у підвалі свого театру (клаустрофобічний та похмурий настрій публіці відразу забезпечено).

Але цьому режисерові мимоволі доведеться вступити в заочний діалог з багатьма колегами, що вже встигли висловитися за допомогою найвідомішої трагедії Шекспіра. Станіславом Мойсеєвим, який 2000-го року представив у Київському Молодому театрі Гамлета як холоднокровного різника, що втратив ідеали.

"Гамлет" Дмитра Богомазова в Одеському театрі ім.В.Василька. Фото: Ярослава Кравченко

Дмитром Богомазовим, який разом із художником Олександром Другановим перетворив свого вишуканого, естетського "Гамлета" в Одеському музично-драматичному театрі ім. В. Василька мало не на містерію, де героєві доводиться вступати у абсурдні діалоги з людьми-манекенами.

Тим самим Андрієм Жолдаком, який створив 2002 року в Харківському театрі ім. Т. Шевченка одну із найдовершеніших своїх вистав. Майже оголений, у золотих блискітках Гамлет виглядав там як позачасовий міфологічний герой, що зі століття в століття мусить свідчити чергову загибель світу.

Або Петром Ластівкою, який у Волинському музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка переніс дію вистави на кладовище, відразу виривши могили для всіх учасників дійства. Володарів та їхніх слуг. Всіх, кого хоч трохи торкнувся вірус влади.

До речі, цікаво, що – без жодного суспільного ефекту – українські режисери багато років намагаються за допомогою Шекспіра збагнути механізми здійснення влади, розвінчати та викрити її носіїв.

Скажімо, регулярно звертаються до "Річарда ІІІ". У його психологію вперто прагнув проникнути Дмитро Богомазов, інсценізувавши епізод знаменитої хроніки, де патологічний деспот в нічному кошмарі розмовляє з привидами жертв ("Солодких снів, Річарде", Київський театр "Вільна сцена", 2008).

Лідія Данильчук у виставі "Річард після Річарда". Фото kurbas.org.ua

А ще львів’янка Ірина Волицька, яка доручивши роль тирана актрисі Лідії Данильчук у виставі "Річард після Річарда". Вона, схоже, намагалася дослідити, як потягу до влади опирається природа жінки.

Цього року "Річард ІІІ" з’явився на сцені Національного театру ім. І. Франка у постановці грузинського режисера Автанділа Варсимашвілі. Велика робота великого театру. Із моторошною реплікою лорда Хестінгса перед стратою: "Нещасна країна! Жахливий я тобі віщую час".

Втім українці навряд чи зважають на передчуття та прогнози українських режисерів, зроблені впродовж останніх двох десятиріч. А варто згадати ще й низку кривавих "Макбетів", зокрема, Влада Троїцького в його крихітному театрі "Дах", де щойно народжений гурт "ДахаБраха" виспівував не лише свою майбутню світову славу, але й цілком конкретний жах сучасної української буденності. А також виставу Михайла Яремчука в Київському театрі маріонеток – там заголовний герой задихався під грудою поролонових трупів.

"Макбет. Пролог" у постановці Влада Троїцького. Фото teatre.com.ua

В Україні – навіть попри війну – час застиг і не зрушується з місця крадійства, брехні, лицемірства та корупції. Мабуть, наївно вважати, що цю ситуацію змінить Шекспір, який помер 400 років тому.

Але ми залишаємося ідеалістами і все-таки продовжуємо покладатися на геніального британського барда. Він прекрасний і великий вже тим, що нікому не нав’язує свою точку зору.

Справді, кожна епоха знаходить в Шекспірі те, що потрібно саме їй. Він створив універсальний світ, в якому будь-яка людина, що вміє уважно читати, дивитися та слухати, зрештою, здатна віднайти себе саму.

Доводиться хіба нарікати на мізерну кількість творів Шекспіра, представлених в репертуарі українських театрів.

"Зимова казка" у Львівському театрі ім.Леся Курбаса. Фото Ольга Дмитрів

Із 37 його п’єс в Україні, нехай і активно, грають лише кілька хрестоматійних назв – згадані вище "Гамлет", "Макбет" (до речі, саме з постановки цього твору у 1920 році в Білій Церкві Лесем Курбасом з театром "Кийдрамте" розпочинається українська шекспіріана), "Ромео і Джульєтта", "Річард ІІІ", "Король Лір" (найкращу з її наявних в Україні версій зробили харківські лялькарі на чолі з режисером Оксаною Дмитрієвою).

Нині маємо на українській сцені одну "Бурю" у вишуканому візуальному аранжуванні Сергія Маслобойщикова (Національний театр ім. І. Франка) та одну "Комедію помилок", мінімалістично і чуттєво поставлену Андрієм Бакіровим у Чернігівському музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка.

Очікуємо "Дванадцяту ніч" Дмитра Богомазова зі студентами в Театрі на лівому березі Дніпра.

Сподіваємося, що, нарешті, відкривши побудоване для Театру на Подолі приміщення на Андріївському узвозі, Віталій Малахов відродить там свою чарівливу "Ніч чудес" та реанімує постановку британця Джонатана Банатвала "Троїл і Крессіда". Її зіграли кілька разів навесні 2016-го. Хоча, здається, ані її пацифістський пафос, ані гаряче дихання ненависті, яке приїжджий режисер відчув в Україні, не були почуті місцевим глядачем.

Втім, існує ще "Зимова казка" Львівського молодіжного театру ім. Леся Курбаса, яку кияни зможуть побачити на сцені Київського Молодого театру 6 та 7 грудня.

"Зимова казка" у львіському театрі. Фото: Ольга Дмитрів

Режисер Євген Худзик спробував через перипетії шекспірівської п’єси у чотиригодинному дійстві прочитати історію України – від Княжої доби до сьогодення.

Кажуть, Шекспір такому трактуванню геть не завадив. Його неспростовна велич, власне, і полягає у великодушності та терпінні.

Сергій Васильєв, спеціально для УП.Культура

Статтю створено в рамках спецпроекту Британської Ради в Україні.

powered by lun.ua

Головне на сайті