Юрій Андрухович: Виявляється, я все життя пишу одну й ту саму книгу

6715
23 січня 2017

Цього тижня Київ та кілька інших українських міст побачать виставу "Альберт, або Найвища форма страти" – проект Юрія Андруховича та режисерки Олі Михайлюк.

Напередодні показу ми поговорили з письменником про те, чому "Альберт" постійно змінюється, з чого все починалося і в що виросло.

А ще – який зв’язок коміксу та його майбутньої книжки, що не так ми робимо в міжнародній культурній дипломатії, навіщо митцям бути нахабними і провокативними та яких літературних тенденцій можна чекати в майбутньому.

"З самого початку нам хотілося одного. Щоб, коли ми це покажемо, це мало руки і ноги. Ми не мали певності, що з цього всього виходить". Фото Олексій Карпович

– Оповідання про Альберта трансформувалося у виставу майже через п`ять років після його написання. Чому на сцені ожило саме воно?

– Це все Оля Михайлюк. Для мене це було одне з оповідань моєї майбутньої книжки. Я її, до речі, ще досі не дописав, але маю надію вже таки невдовзі завершити.

"Альберта" я вислав Олі на її прохання, бо мене зацікавила ідея попрацювати над якимось (я ще не знав, над яким саме) сценічним втіленням цього тексту. Вистава? Добре, вистава, подумав я. Чому б і ні?

Якщо чесно, то я вважаю свої тексти дуже пластичними й візуальними. Тобто я знаю, що за будь-яким із них може бути або вистава, або фільм. Або і вистава, і фільм. От "Альбертові" пощастило – і він став виставою.

Ми зустрілися взимку 2013 року, тоді ж я познайомився з Уляною Горбачевською – однією з виконавиць. Це була кількаденна зустріч, ми багато спілкувалися, я читав текст вголос, народжувалися ідеї. Тобто це був такий колективний старт, на якому ми зробили одну сцену – вже з музикою і текстом.

Уляна і [контрабасист] Марк Токар вже були зіграні між собою, бо разом виконують багато імпровізаційної музики. Я пам’ятаю, що тоді в нас вийшов такий шматочок хвилин на сім. І ми танцювали від цього. А Оля спостерігала.

Вона поміняла місцями деякі частини мого оповідання. Мені тепер вже навіть важко оцінити, чи мені більше подобається той варіант, який був у оповіданні, чи той, що запропонувала Оля.

У кожному разі протягом 2013 року все це набирало сенсу і структури. Але починалося дуже спонтанно. І так, мабуть, мало бути. А в останні роки це більше в Оліних руках – вона щоразу підкидає ідею додати якийсь вірш, зняти інший, переграти сцену. Відповідно, це більш організований процес.

– Ідея оновлювати Альберта перед кожним туром була закладена з самого початку чи виникла в процесі?

– З самого початку нам хотілося одного. Щоб, коли ми це покажемо, це мало руки і ноги. Ми не мали певності, що з цього всього виходить. Тому ніхто і не будував якусь концепцію змін. Нам було важливо хоча б закріпити форму, яку маємо.

Тоді спектакль тривав якихось 40 хвилин, не було жодного вірша. Це була просто розказана з музикою і акторськими моментами історія. На сьогодні вистава триває в середньому годину двадцять.

Додаються вірші з кінця 1980-х років. Причому я зовсім у цей процес їх вибору не втручаюсь. Для мене як автора це різні часи і різні речі: вірші і Альберт. Але Оля знаходить якісь перегуки й вибирає.

Якщо говорити про самолюбство автора, то це лестить. Виявляється, що я все життя пишу одну й ту саму книжку.

Уляна Горбачевська та Марк Токар. Фото Олексій Карпович

– Зараз триває новий тур "Альберта" Україною. Зокрема ви їдете з ним на Схід. Як узагалі вистава резонує в місті, де чутно вибухи снарядів? Чому театр там зараз потрібен?

– Мені найменше хочеться узагальнювати і пафосно заявляти, що без театру там ніяк, бо тільки культура здатна все там урятувати. Ні, щодо цього в мене великі сумніви.

Але у вересні 2015 року ми з польськими музикантами з гурту Karbido зіграли в Маріуполі наш концерт "Atlas Estremo" – і цей концерт виявився по-своєму найкращим, найособливішим у всьому турі.

Вибухів ми тоді не почули жодного, атмосфера в місті здалася цілком спокійною й навіть лагідною. На концерті, звісно, ми зауважили трохи людей у камуфляжах – оце і все, що вказувало на війну.

Тобто я не їду зараз до Маріуполя з якоюсь особливою місією, Боже збав. Я їду туди, бо мені там першого разу дуже сподобалося, мене (і нас усіх) чудово приймали, нам дякували – то чому б не повезти туди щось іще? 

У кожному турі вистава звучить і виглядає інакше. Разом із Олею Михайлюк ви трансформуєте її наповнення і формат подачі. Чи не боїтесь змінити Альберта до невпізнаваності?

– Поки що ні, не боюся. Поки що це передусім мистецьки цікаво – видобувати з цього матеріалу все нові й нові можливості.

"Альберт" поки що стає дедалі поетичнішим – і не лише тому, що в нього вмонтовується дедалі більше поезій, а й тому, що кожен із нас почав якось душевніше його переживати, тонше. Ми відкриваємо для себе досі не звідані його рівні.

– Який найдивніший фідбек Ви отримували на "Альберта"?

– Перше місце належить одному киянину, який підвозив шини на Майдан і прийшов на виставу в Молодому театрі 21 лютого 2014 року. Це було наступного дня після розстрілу Небесної сотні. Десь у ті години втікав із Межигір’я Янукович. Ну ви уявляєте собі, який це був момент. Такий увесь пропахлий димом, кров’ю. І такий напружений до сліз.

І той киянин – я його ні до, ні після ніколи більше не бачив – сказав геніально і просто: "Ваша вистава про те, що душу продавати не варто, бо за скільки не продаси, все одно продешевиш". Мене це тоді застало зненацька. А потім я погодився, що так, наша вистава дійсно саме про це.

"Я пишу всю другу половину осені й от тепер уже половину зими. Після туру з "Альбертом" знову засяду" Фото Андрій Артим

– Нині ви їздите в тури, пишете суспільно-політичні колонки про міжнародні процеси, готуєте перформанси, працюєте над музикою. Яке місце в щільному графіку має власне писання літературних текстів?

– На цей час – якраз головне. Я пишу всю другу половину осені й от тепер уже половину зими. Після туру з "Альбертом" знову засяду. Вже й самому хочеться якоїсь нової книжки від себе, їй-богу.

Ви плануєте публікацію нової книги оповідань, в якій буде і Альберт. Розповідаючи в інтерв`ю про майбутню збірку, ви казали, що Альберт може з`явитися там навіть у вигляді коміксу. Чи значить це, що література потребує нових форматів і менш цікава вам у її традиційному вигляді?

– Щодо коміксу, то це таке лиш моє несерйозне припущення – навіть не побажання. Навряд чи це буде комікс. Було б жаль такого насиченого й густого тексту, в коміксі його довелося б різати і спрощувати.

Інша справа – подумати над коміксом як над паралельним виданням. У тій майбутній книжці, зрештою, кожне з оповідань – я так сподіваюся – зможе потягнути на паралельний виклад у формі коміксу.

Щодо вашого запитання про нові формати літератури – звісно, хай існують і з’являються. Але і традиційна нормальна книжка переживає сьогодні в Україні не найгірші свої часи. Люди потяглися, купують, читають, передають з рук до рук на кросинґу.

Я думаю, наступними роками ця тенденція буде не тільки зберігатися, але й посилюватися.

Торік ви отримали в Німеччині престижну міжнародну нагороду – медаль імені Гете за сприяння міжнародному культурному обміну. Що в Європі знають і говорять про нинішню Україну?

– Україна загалом перестала бути важливою для європейців темою. У них теракти, біженці, Брекзит, шмекзит, безкінечні кризи, наростання в суспільстві агресії. Вони від таких випробувань уже давно відвикли.

Ще не так давно всі вони любили свій європейський проект передусім за відчуття особистої людської безпеки, в якому кожна їхня людина почувалася, наче в такому затишному коконі.

Й от ця особиста безпека опинилася під загрозою, кокони тріщать – і кожен може стати випадковою жертвою терориста, просто вийшовши собі ввечері з дому попити на різдвяному базарчику грітого винця.

Україна? А чого нею цікавитися? Від неї ні загроз, ні позитиву. Стабільна стагнація. Стріляють там уже менше (так вони думають), конфлікт, на щастя, заморозили, бомби на їхні міста не падають, потоку біженців звідти немає. А те, що в них там нездоланна корупція й жодного шансу на вихід із російського впливу, так ми це й раніше, і завжди знали. Так вони це сприймають.

Тобто Україна не створює для них жодних новин – от її фактично й немає як теми.  

Звичайно, є тисяча відтінків у цих настроях, я їх сильно узагальнив. Але все ж за великим рахунком десь так і є.

"Щоб опинитись у центрі європейського культурного простору, наші проекти мусять бути екстремально особливими. І, мабуть, дуже провокативними, по-мистецьки злими, жорсткими" Фото Ірина Середа

– Що з української сучасної культури зараз цікавить іноземців?

– Марно сподіватися, що вона привертатиме до себе значну увагу тільки тому, що українська. Це, я сказав би, для європейського культурного діяча недостатня мотивація.

Зараз до західної аудиторії знайшли шлях не так багато митців, але вони є. Наприклад, якщо говорити про музику, то це обидва дахівські проекти: Dakh Daughters і ДахаБраха. Вони знаходять контакт з будь-якою аудиторією, справляють фурор.

Ще можна говорити про сучасне документальне кіно. Тут мені складніше оперувати іменами режисерів і назвами фільмів, але знаю, що воно часто викликає багато реакцій, дискусій, зацікавлення.

Література працює по-своєму в своїх аудиторіях. В цілому в мене таке відчуття, що ми недостатньо нахабні та ініціативні. Ми замало пропонуємо не тільки як митці, але і як суспільство загалом.

Якщо казати – це вам має бути цікаво, бо це українське (чи там боснійське, болгарське, албанське), то це нічого не дасть.

Щоб опинитись у центрі європейського культурного простору, наші проекти мусять бути якимись екстремально особливими. І, мабуть, дуже провокативними, по-мистецьки злими, жорсткими, коли завгодно. Треба тим європейцям робити так, щоб їм боліло. 

У яких напрямках зараз варто працювати міжнародній культурній дипломатії?

– Мені складно накреслити тут отак відразу цілу програму. Цим, зрештою, є кому займатись і без мене. Тому я згадаю тільки одну річ, про яку вряди-годи згадую вже, здається, з півтора десятиріччя. Але не бачу в цій справі жодного поступу.

Мені здається, що Україна мала б дуже активно запрошувати до себе західних і перш усього європейських артистів, діячів культури, творців – на різного штибу стипендії, резиденції, коротко- і довгострокові проекти, спільні з нашими й не дуже спільні.

Юрій Андрухович та Марк Токар. Фото Олексій Карпович

Вони мають пожити тут, полюбити цю країну (якщо вона того варта), відчути оту емпатію, що її нам так не вистачає з їхнього боку.

Умовно кажучи, щось таке, як польська урядова програма Gaude Polonia. Протягом десятиріччя на ній побували десятки, якщо вже не сотні українців. Література, візуальне мистецтво, кіно, музика, перформанс – усе, що завгодно. Ми ж також маємо всі можливості розвивати такі ідеї в конкретні справи. 

– Більше року тому ви казали, що зміна влади в Польщі істотно вплине на погіршення українсько-польських відносин. Що вже можна спостерігати у сфері культури і чого варто чекати надалі?

– Я на цей момент проблему не нагнітав би. Антиукраїнська хвиля, по-моєму, потроху в Польщі влягається. Хоч я й боюся в цьому помилитися. Можливо, до чергової Волинської річниці в липні вона знову підніметься – побачимо. І все ж поки що не хочеться знову те все розворушувати.

Зрештою, від цієї зміни у стосунках маємо й деякий позитив. Він у тому, що нинішня Польща, дякувати Богу, перестала бути "нашим адвокатом у Європі". Бо там до неї, в сенсі до правлячого в ній режиму, нині таке ставлення, що ніж мати такого, то краще взагалі ніякого "адвоката" нам поки що не мати.

Безумно, якщо далі триватиме ця гуманітарна політика нинішнього уряду, то далі потрошку змінюватимуться акценти. Як-от зараз змінюють акценти в культурному експорті – як тепер Польща представлятиме свою культуру за кордоном.

Раніше не існувало чогось такого, як списки бажаних "перевірених" артистів, яких бажано випускати за кордон. Тепер це є. Тому в нас дещо звужуються можливості комунікації з польськими артистами.

"Найкращі книжки – не ті, які пояснюють, а ті, які запитують". Фото Ната Коваль

– Яка книжка, на вашу думку, найкраще пояснює сучасний світ?

– Я думаю, що найкращі книжки – не ті, які пояснюють, а ті, які запитують. І що не існує однієї найкращої книжки.

Книжки стають цінністю лише в сукупності, коли їх, "найкращих", багато й вони починають якийсь такий діалог між собою на багато-багато голосів. І вони між собою сперечаються, полемізують, сваряться – але десь у чомусь і погоджуються.

Й це вже особиста справа кожного окремого читача – підбирати собі цю найкращу книжкову компанію, нічого не нав’язуючи іншим.

Альона Вишницька, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті