Палац культури й підвал надії: чим живе культурний Сєвєродонецьк

3083
1 лютого 2017

Сєвєродонецьк – по-тутешньому Сєвєр – стотисячне місто на лівому березі Сіверського Дінця у ста кілометрах від Луганська.

Раніше він був столицею радянського хімпрому. Після горезвісного з’їзду 2004 року, коли в Льодовому палаці вперше пролунали заклики до відокремлення "Юго-Востока", його назва стала синонімом проросійського сепаратизму.

Та віднедавна місто звикає до нової ролі – адміністративного центру вільної частини Луганщини. Столичний статус і приплив переселенців із окупованих територій може вдихнути нове життя в економіку міста.

З культурою, натомість, не все так просто.

Будівля в центрі Сєвєродонецька. Фото: Світлана Колодій

Заводи – робітникам

– Біжи бистро, бо опоздаєш на причастя. Куртку кидай у прихожій, – кричить бабуся своєму онукові. Хлопчик роздягається ще на вулиці й забігає до храму.

У Сєвєродонецьку неділя. До великого церковного комплексу йдуть люди та під’їжджають автомобілі. Рівно о пів на одинадцяту починають бити дзвони.

Цей храм православної церкви Московського патріархату добудували відносно недавно – у 2000 році. Ще один звели раніше, але також за незалежності. До того мешканці міста не мали де молитися: Сєвєродонецьк, як і більшість міст Донбасу, будувався навколо заводів.

– Місто будували для того, щоб робітник вийшов із дому, завів дитину до дитячого садка й пішов на завод, а ввечері забрав назад і пішов додому відпочивати, – розповідає Олексій Ярош, заступник міського голови з питань спорту та молодіжної політики. – Тому вулиці в нас широкі, перпендикулярні.

1934 року, коли почали споруджувати Лисичанський хімічний комбінат, для його працівників збудували селище Лисхімбуд. Згодом воно стало містом, отримало назву Сєвєродонецьк і стало центром хімічної промисловості в Радянському Союзі.

– Нас можна порівнювати з Петербургом, – із гордістю розповідає Ярош. – Тому що Петербург – це місто, і Сєвєродонецьк – місто. А Москва й Київ – це села. І Лисичанськ – село, що обросло багатоповерхівками. А Сєвєродонецьк – місто іншого рівня, іншої ліги.

У старій частині міста – будинки на два-три поверхи з дерев’яними вікнами. Лише подекуди, ніби приклеєні, невпевнено висять балкони, оббиті вагонкою. На будинку, зведеному першим у місті, два написи.

Один, на кам’яній плиті, сповіщає про історичне значення будівлі. Інший – просто на стіні праворуч від парадного входу: одне червоне слово "убежище".

Сєвєродонецьк був під контролем бойовиків із квітня по липень 2014 року. Містяни про цей період згадують спокійно.

– Тут, перед Палацом культури, сепаратисти прийшли й повішали свій прапор, – каже Аріф Багіров, місцевий активіст і засновник громадської організації "Пружина".

Найстаріша будівля Сєвєродонецька. Фото: Світлана Колодій

Коли до Сєвєродонецька увійшла українська армія, частина мешканців міста раділа, частина ж сприйняла цей факт та само, як прихід бойовиків – без емоцій. На це натякає й патріотичне ґрафіті, де "Слава Україні" ледь помітно виправлене на "Слава России".

А потім Сєвєродонецьк став адміністративним центром Луганської області. До міста почали масово переїжджати люди з окупованих територій в пошуках роботи, житла та дозвілля. Ціни на нерухомість зросли в кілька разів.

Увечері на зупинці я спостерігаю, як люди уважно вдивляються в оголошення про продаж, оренду й купівлю житла. Хтось замерзлими пальцями відриває папірець із номером телефону, кладе його до кишені й вертається чекати маршрутку або автобус.

Поруч із оголошеннями, писаними від руки, розклеєна реклама прямих автобусних рейсів без пересадок: Ростов, Москва, Краснодар, Сочі, Крим, Анапа, Тула чи Курськ. Поряд реклама "Циркового сказочного шоу".

Одна калина за вікном

До нового обласного центру після визволення зачастили зірки з концертами: спершу благодійними, а згодом і комерційними. Сєвєродонецьк перестав бути робітничим поселенням і кінцем географії. І залишається предметом гордості своїх мешканців.

– Наше місто унікальне на території всього колишнього СРСР. Це найкраще місто. Це було місто номер один у фізкультурі: найбільший тенісний корт, Льодовий палац, тролейбуси – те, чого немає в жодному іншому стотисячному місті, – каже Ярош.

Попри те, що більшість заводів закриті, а їхні будинки культури занепадають, у місті не бракує колективів художньої самодіяльності. Біля входу до Палацу культури, де ми зустрілися з Аріфом, висить розклад занять гуртків іще за 2014-15 роки.

– Стабільність – ознака майстерності, – ніби виправдовується Аріф. У минулому він був спортсменом – займався боксом та дзюдо, тепер зосередився на громадській діяльності, а ще, говорить, працює в сфері ІТ.

Асортимент гуртків в Палаці культури чималий – є з чого вибрати. Тут і народний хор "Казачьи напевы", і народний ансамбль естрадної пісні "Луч", і зразковий ансамбль естрадного танцю "Талісман". Є також колектив акробатичного рок-н-роллу "Мега", театр естрадного шоу Magic, клуб людей елегантного віку "Сузір’я", клуб самодіяльної авторської пісні "Диалог".

Інші гуртки базуються в Палаці культури хіміків, але туди потрапити можна лише з дозволу керівництва.

Соціальний стріт-арт від ініціативи "Скімен" у Сєвєродонецьку. Фото: Світлана Колодій

Заняття в усіх колективах, як і колись, безкоштовні. Все для людей. Іще один релікт радянської доби, що зберігся в Сєвєродонецьку – клуби піонерів.

– Ще за Союзу були кімнати піонерів – клуби, розташовані на перших поверхах будинків або в підвалах, – пояснюють у мерії. –  Зараз у них займається більше тисячі дітей. Напрями різні: спорт, хореографія, дошкільна підготовка, фотогуртки, народна творчість. Усе безкоштовно.

Сєвєродонецький Палац культури – будівля гігантська навіть за мірками міста-мільйонника. Свіжий ремонт: фарбовані в рожевий колір стіни, викладена плиткою підлога.

У холі Аріф організував виставку "Труд, изнеможение, успех: корпоративные города Донбасса". Поки я розглядаю фотографії шахтарів, на тлі лунає вже майже народна "Одна калина за вікном" Софії Ротару. Виконують духові й акордеон.

– Ще один концерт для звітності, –  каже Аріф. За півгодини із зали виходять студенти місцевого училища.

За словами Аріфа, культурне життя Сєвєродонецька пожвавилось, коли він став центром області. Після визволення чоловік почав організовувати дискотеки з українським репертуаром, флешмоби на свята, привозити документальні кінопокази, влаштовувати літературні читання. Каже, лише так можна виграти цю війну.

Палац культури хіміків, будівля 1967 року. Фото: Світлана Колодій

У планах Аріфа – власний музей сучасного мистецтва, щось на зразок київського PinchukArtCentre.

– Яким ви бачите свій музей?

– Яким я бачу своє місто? – від неправильно розчутого запитання Аріфові очі спалахують. – Своє місто я бачу хабом усієї Луганської області. Хочу, щоб воно було мультикультурним – це фішка міста. Хочу розвивати тут молодь. Сєвєродонецьк міг би стати антиподом Львова, бо Львів на одному кінці України, а ми на іншому.

Театр у підвалі

Біля Палацу культури – афіші Луганського музично-драматичного театру. Нині він на реконструкції, але на вистави все одно можна ходити. Я уважно вивчаю афішу, на якій чоловік зазирає жінці на підборах під коротку червону спідницю: вистава зветься "Звідки беруться діти".

– Треба якось сходити до Шмаля в театр, – каже молодий військовий Дмитро.

– Я був, – відповідає Аріф.

– І як, якісно?

– Дімон, це про зброю можна казати, якісна вона чи ні. А в мистецтва меж якості немає.

"До Шмаля" – це до творчої майстерні "Art&Гарт", де цього вечора мають чекати на Ґодо.

Ні афіш, ні квитків, ні гардеробу, ні навіть трьох дзвінків у цьому театрі немає. Шлях до розташованої в підвалі зали – напівтемрява, круті сходи, облущені стіни, яскраве мерехтіння прожектора та важкий запах. Люди в очікуванні вистави сідають на білі металеві конструкції – декорації до іншої п’єси.

– А це вже зала? – запитує дівчина. Завсідники театру з усмішкою заспокоюють: ні. Хоча відчуття таке, що перформанс уже розпочався.

Раптово двері прочиняються. Виходить сивий худий чоловік у теплому светрі – Олександр Шмаль.

– За дві секунди будемо починати, – чітко каже він. І рівно за дві секунди ми справді потрапляємо до зали.

Обласний драматичний театр на реконструцції. Фото: Світлана Колодій

Чотири ряди червоних стільців для глядачів і сцена, застелена чорною тканиною. У її глибині за білим напівпрозорим полотном спинами до залу сидять двоє юнаків – Владімір і Естраґон, персонажі п’єси Беккета "Чекаючи на Ґодо".

У класичній інтерпретації це двоє безхатченків, які чекають на Бога й постійно ведуть діалог. У Шмаля – непотрібні тинейджери в очікуванні надії. На сцені актори майже не розмовляють, а переважно синхронно рухаються й виконують акробатичні трюки.

– У нас нетрадиційне прочитання Ґодо. Безхатченки – це нецікаво, та й як молоді актори можуть зіграти безхатченків? – пояснює Олександр. – Ми вигадали, що це підлітки, яких життя викинуло наступного дня після випускного вечора.

Виставі "Ґодо 2.0" уже тринадцять років: Шмаль поставив її, викладаючи акторську майстерність у Луганському інституті культури і мистецтв. Але там її заборонили показувати – довелося зареєструвати підприємство "Art&Гарт", щоб дати виставі життя.

Олександр Шмаль з колективом Арт&Гарт. Фото: Світлана Колодій

Олександр із захватом розповідає про шалену славу, яку мала виставу. Її грали на фестивалях, у театрах Донецька і Харкова. До Києва чи закордон не потрапили, але відеоверсію п’єси бачили в багатьох країнах.

– До нас приїжджали режисери із всесоюзними іменами, щоб подивитися цю виставу!

Проте актори закінчили навчання в університеті, і вистава й театр, створений для неї, припинили існування.

Коли Луганськ окупували, Шмаль переїхав до Львова й почав шукати пристановище для свого мистецтва. Міська влада пропонувала підвали на Площі Ринок, у віддаленому мікрорайоні Сихові, закинутий театр у Стрийському парку. У Львові режисер почувався органічно – можливо, театр міг би існувати там…

– Але я зателефонував до Сєвєродонецька, щоб повернутись сюди, і щоб мені повернули те, що я заслужив.

"Те, що заслужив" – це сєвєродонецький державний театр драми. Олександр створив його, був головним режисером і директором. 2015 року його ліквідували, адже до міста переїхав луганський театр.

Після довгих перемовин режисер приїхав до міста, продав квартиру і отримав ґрант.

– Ці гроші зараз усі тут, у цьому підвалі. Але вони закінчуються, – показує режисер на залу, – тому хочемо вийти на фінансування з бюджету міста.

"Ґодо 2.0" Антон Федоров та Захар Бенько. Фото: Світлана Колодій

Окрема молекула

У міській раді на запитання, чи це можливо, один із чиновників усміхається. Мовляв, до цього Шмаль із своїм театром якось існував, от і далі буде.

– Ми займаємося цим. Ми шукаємо для нього варіанти нового приміщення, – лаконічно втручається заступник мера з культури та освіти Сергій Зарецький. І додає: в місті багато інших творчих людей, що потребують грошей

 – Завтра інша людина скаже, що теж дуже талановита і створює театр. Чому ми один профінансували, а інший ні? Колись у нас був організований комунальний театр. Але в нього виросла трупа, потім зросла зарплатня, і це вийшло за рамки можливостей міського бюджету.

"Ґодо 2.0" Антон Федоров та Захар Бенько. Фото: Світлана Колодій

Проте Олександр не планує розширювати театр. Для нього головне – робота зі свідомістю актора і глядача:

– Останнім аристократом українського театру мене вже обізвали. А що мені ще потрібно? Цей театр – це втілення ідеї, а не амбіцій. Ідея в тому, щоб якимось чином змінити свідомість людини.

Напередодні Олександр разом із молодим актором Захаром грали п’єсу "Фантазії евтаназії". Під кінець вистави режисер почав імпровізувати, чого юнак не очікував. Олександр із усмішкою зізнається: це було випробування для актора.

– Для мене все зосереджено на акторі. Головне –  що відбувається з ними, – вказує він на акторів, Антона й Захара. Під час "Ґодо 2.0" вони перевдягаються за білим напівпрозорим полотном, створюючи ефект максимальної відвертості. – Роздягаються не для глядача, а для себе. Після перевдягання вони виходять абсолютно іншими людьми.

Крім Владіміра та Естраґона –  Антона й Захара – в театрі є ще Олена і Тетяна, колишні студентки Олександра.

– Антон прийшов за компанію з актором, який урешті-решт тут не залишився. А Захар був зіркою КВН, куди мене покликали в журі. Я його помітив. Нині він працює вже п’яту виставу.

Олександр Шмаль під час однієї з вистав. Фото: Світлана Колодій

У день, коли місто вдавало святкування Дня соборності, Антон і Захар грали казку для дітей. Захар на прохання Олександра приносить м’яку іграшку, бере її до рук і декількома словами оживляє.

– Тут ніхто не каже: хлопці, ви витримаєте дві вистави? Тут кажуть: скільки залишилося до наступної вистави? Ви вже змінили декорації? Чудово: маєте сорок хвилин на обід і працюємо, – розповідає Олександр. Він називає свій "Art&Гарт" окремою молекулою в Сєвєродонецьку.

Театр, утім, має постійних глядачів. Небагато, людей із сорок, але Шмаль гордо називає їх новою інтелігенцією, порівнюючи з шістдесятниками.

– Наш глядач абсолютно еклектичний. Тут є бізнесмени, які ніколи в житті не ходили в театр, а з’явилися лише в нас. Є молодь, яка не має негативного луганського досвіду, – каже він. – Думаю, зараз іде нова хвиля формування інтелігенції. Раптом люди зрозуміли, що потрібно трохи свіжого повітря.

Чи є культурне життя в Сєвєродонецьку за межами цього театру? Олександр реагує на це запитання емоційно:

– Нуль! Зеро! Культура обслуговує дати, звітні концерти, й задовольняє забаганки плебсу. Тобто опускається настільки низько, наскільки це можливо.

Опівночі, коли ми роз’їжджаємось, Палац культури в центрі Сєвєродонецька сяє синіми вогнями, підтверджуючи слова режисера.

Вистава від Арт&Гарт. Фото: Світлана Колодій

Олеся Біда, спеціально для УП.Культура

Матеріал створено в рамках програми "Код Міста". Це довгострокова програма, що відбувається на перетині інтересів людей культури, аналітиків, бізнесів, а також державних діячів, які займаються розвитком міст.

Проект "Метамісто: Схід" здійснюється у партнерстві з ГО "Урбан куратори", ГО "Конгрес Активістів Культури", архітектурним бюро Formografia, Школою журналістики УКУ, за підтримки проекту "Українська ініціатива зміцнення громад (UCBI)", що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID)

powered by lun.ua

Головне на сайті