Про джинів і людей. Уривок із нового роману букерівського лауреата Салмана Рушді

3351
12 березня 2017

Британець індійського походження Салман Рушді – один із найскандальніших та найвпливовіших письменників другої половини ХХ століття.

Книга "Опівнічні діти" принесла авторові престижну Букерівську премію, а згодом нагороду Букер Букерів – як найкращому роману, що колись отримував цю важливу відзнаку. Його "Сатанинські вірші" популярне видання USA Today визнало однією з 25 книг, що найбільше вплинули на читачів та книжковий бізнес за останню чверть ХХ ст.

Останній на сьогодні роман Рушді вийшов 2015-го і має назву "Два роки, вісім місяців і двадцять вісім ночей". Це просякнута магією оповідь про великого філософа Ібн Рушда і його незвичайних нащадків, про незакінчену філософську дискусію й нескінченну боротьбу добра і зла.

Книга натхненна легендами "Тисячі й однієї ночі" й сучасною поп-культурою. Вона є своєрідною казкою для дорослих про зіткнення двох світів – людського й надприродного, світу смертних людей і майже безсмертних джинів.

Це роман-притча про кохання через віки і про неспроможність любити. Це утопія навпаки: історія, писана від імені наших далеких і таємничих нащадків, про нашу епоху – час дивовиж.

УП.Культура пропонує уривок із цього роману, переклад його невдовзі вийде друком у Видавництві Старого Лева.

 

***

Великий іфрит Зумурруд Шах із золотою короною на голові, знятою з голови царевича, якого він випадково або й не зовсім випадково колись обезголовив, на певному етапі історії став особистим джином філософа аль-Газалі: страхітливою істотою, чиє ім’я побоювалася вимовити навіть джинія Дунія. Проте аль-Газалі не був повелителем джина.

Слова "повелитель" і "прислужник" не годяться, щоб описати стосунки між людьми та джинами, адже кожна послуга, яку джин виконує для людини, є радше реалізацією власного інтересу, ніж свідченням підневільності, актом щедрості або ж, у випадку джина, звільненого з якоїсь пастки, – скажімо, лампи – жестом подяки. Повідають, що аль-Газалі справді визволив Зумурруда Шаха з такої пастки, синьої пляшки, в яку заманив його якийсь забутий ворожбит.

За давніх часів, блукаючи вулицями свого рідного Туса, аль-Газалі надибав матову пляшчину, покинуту серед куп непотребу, які, як це не смутно, спотворювали обличчя цього старого міста з його мінаретами барви лосося й таємничими мурами, і відчув нутром, як здатні це чинити відповідно навчені філософи, присутність у ньому полоненого духа.

Він підхопив пляшку ніби ненароком, хоч і з винуватим виглядом крадія-початківця, притиснувши губи до шляхетного синього шкла, вишептав дещо гучніше, ніж треба було, магічне заклинання, яке становило необхідний зачин до всіх діалогів із ув’язненим джином:

Джине, що наводиш страх,

Нині ти в моїх руках.

Перш ніж дам тобі свободу,

Обіцяй винагороду.

Голос зменшеного у стократ джина звучить за шклом, немов пищання миші в мультфільмі. Не одна людина дала себе затуманити цим тонесеньким писком і ковтала отруйну пігулку, яку їй неодмінно пропонував полонений джин. Аль-Газалі, однак, був не в тім’я битий.

Ось що відказав джин:

Торг ведуть лиш слабаки,

Сильні ж знають, навпаки:

Хто дарує джину волю,

Матиме щасливу долю.

Та аль-Газалі знав, як належало відповісти на цей дитячий підступ.

Добре знаю я ваш рід!

Присягнути тобі слід.

Лиш закінчений простак

Звільнить джина просто так.

Зумурруд Шах, свідомий того, що не має вибору, запропонував освячену звичаєм формулу трьох бажань. Аль-Газалі у відповідь скріпив договір словами, які дещо відбігали від утертого формулювання:

Де завгодно, будь-коли

Мою волю вдоволи.

І як схочу – раз, два, три –

Зажадаю всі дари.

Видобувшись на волю й відразу повернувшись до своїх неохопних розмірів, джин чудувався з двох речей, які показали аль-Газалі найнезвичайнішим із-поміж простих смертних.

По-перше, філософ не перелякався. Переляк, як через багато сторіч переконався молодий Джимі Капур, був не лише чимось звичним – здебільшого він був також інстинктивною реакцією на вигляд Зумурруда в усій його моторошній красі. Однак же "цей смертний чоловік", дещо спантеличено відзначив подумки великий іфрит, "не зазнав страху". Це по-перше.

По-друге ж, він не попрохав нічого відразу! Це було щось нечуване. Неосяжні статки, більший статевий орган, безмежна влада – ось які забаганки перебували на вершині списку найпопулярніших вимог, що їх чоловіки ставили перед будь-яким джином. У сфері бажань чоловіче мислення відзначалося на подив бідною уявою. Але щоб не бажати? Відкласти всі три бажання? Це вже межувало з неподобством.

– Ти не просиш нічого? – прогримів Зумурруд Шах. – Нічого ‒ це щось, чого я не можу подарувати.

Аль-Газалі схилив свою голову філософа й пригладив рукою бороду.

– Бачу, що ти приписуєш ніщоті властивості чогось. Нічого – це щось, чого не можна дати якраз через те, що воно не є чимось, але ти вважаєш, що ніщота є формою сущості. Про це ми могли би посперечатися. Зрозумій, джине: я маю небагато особистих потреб. Мені не потрібні ані неосяжні статки, ні більший статевий орган, ані безмежна влада. Проте може надійти час, коли я попрошу тебе про певну більшу послугу. Я дам тобі знати. Поки що ти вільний. Я тебе відпускаю.

– Коли надійде цей час? – домагався Зумурруд Шах. – Знаєш, я буду зайнятий. Після такого довгого полону в пляшці треба вирішити дуже багато справ.

– Час надійде у свій час, – гнівно відрізав аль-Газалі й відвернувся до своєї книги.

– Чхав я на всіх філософів, – огризнувся Зумурруд Шах, – і на митців, і на решту людства.

Промовивши це, він скрутився в димовий вир і щез. Минав час, минали роки, минали десятиріччя, аль-Газалі помер, а з його кінцем скінчився договір, принаймні так здавалося джинові.

А потім шпарини світу замулилися й зімкнулися, і Зумурруд Шах у Перистані, себто в Чарівній країні, на якийсь час забув геть усе про людський світ, усе про чоловіка, який відмовився загадати бажання; і проминули сторіччя, і розпочалося нове тисячоліття, і печаті, які розділяли два світи, почали ламатися, а тоді – гур-р-р!

І ось він знову опинився у світі цих жалюгідних істот і зненацька почув у голові голос, який домагався його присутності, голос мерця, голос праху або навіть менше ніж праху, голос порожнечі, де колись був прах мерця, порожнечі, що якимось дивом ожила, якимось дивом набула чутливості мерця, порожнечі, що наказувала йому з’явитися й вислухати її перше велике бажання.

А він, не маючи вибору, зв’язаний договором, хоч і намірявся дискутувати, що договір утратив свою силу після смерті, пригадав незвичну мову аль-Газалі: де завгодно, будь-коли, і як схочу – раз, два, три, і збагнув, що забув доповнити договір пунктом про його припинення в разі смерті (цей нюанс варто запам’ятати на випадок, якби йому колись у майбутньому знову довелося виконувати договір про три бажання!), і тому зобов’язання досі ще його сповиває, неначе саван, і він мусить виконати все, про що попросить його порожнеча.

Він відтворив у пам’яті й в одному пориві зосередив усі свої непогамовні лютощі, оскаженіння великого іфрита, який провів половину вічності закупореним у синяві, і в ньому зародилося прагнення відомстити цілому роду, із якого походив його поневолювач. Він позбудеться того нікчемного зобов’язання перед мерцем, а тоді надійде час розплати. Так він собі присягнув.

Що стосується гніву Зумурруда Шаха: у шістнадцятому сторіччі група видатних художників при дворі одного з Великих Моголів, Акбара Великого, принизила й уразила його. Приблизно чотириста сорок років тому він кілька разів з’явився на кількох картинах із серії "Гамзанама", що зображували пригоди героя Гамзи.

Тут Зумурруд – тут, на цій картині! – представлений разом зі своїми друзяками, Раімом Кровопивцею та Осяйним Рубіном, під час снування чергової інтриги. Шепіт, шепіт, ґелґіт, свист. Над ними розіпнутий біло-помаранчевий балдахін, а за ними гора з одутлих валунів, схожих на камінні хмари.

Чоловіки з довгорогими волами падають навколішки, присягаючи на вірність, а може, вивергаючи прокльони, бо Зумурруд Шах у власній подобі виглядає достатньо страхітливо, аби спонукувати добрих людей до лихослів’я. Це потвора, жахіття, велетень, удесятеро більший за будь-кого й удвадцятеро гидший. Світла шкіра, довжелезна чорна борода, посмішка від вуха до вуха. Повен рот людожерних зубів, їдючий, немов Сатурн Ґойї.

А однак картина паплюжить його. Чому? А тому що представляє його як смертну людину. Гаразд, велетня, але не джина. Плоть і кров, жодного бездимного вогню. Для великого іфрита неабияка зневага.

(І, це покажуть подальші події, він зовсім не належав до великих іфритів, яким смакувала людська плоть.)

Салман Рушді "Два роки, вісім місяців і двадцять вісім ночей"

Переклад: Андрій Савенець

Дизайн обкладинки: Тетяна Омельченко

Видавництво Старого Лева

Титульне фото на сторінці: gregorylee/ Depositphotos.com

powered by lun.ua

Головне на сайті