"Ловець океану": уривок із роману Володимира Єрмоленка

2975
1 квітня 2017

Володимир Єрмоленко – український філософ та письменник. Автор книг "Далекі близькі" (Видавництво Старого Лева, 2015) та "Оповідач і філософ" (Критика, 2011).

Доктор політичних студій (Париж), кандидат філософських наук (Київ), викладач Києво-Могилянської академії. Працює в "Інтерньюз-Україна" та на Громадському телебаченні.

"Ловець океану" є першим художнім романом Володимира Єрмоленка.

Володимир Єрмоленко. Фото надано видавництвом

Його Одіссей, воїн і мандрівник, повертається на Ітаку після двадцяти років блукань. Але вдома не знаходить ані своєї дружини Пенелопи, ані свого сина Телемаха.

Він розуміє, що став на хибний шлях і тепер мусить виправити свої помилки.

Одіссей здійснить свою подорож у зворотному напрямку, від Ітаки до Трої. Він знову зустрінеться з Сиренами, знову відвідає землю Навсикаї, знову буде на островах Каліпсо та Цирцеї, знову спуститься в царство Аїда.

Крок за кроком він дедалі краще розумітиме головні сили, які скеровують його життя: кохання, смерть, провину, красу і втрату.

Роман з’явиться на полицях книгарень у середині квітня. Сьогодні пропонуємо прочитати уривок із цієї книги.

 

***

Двадцять років блукав я землею і морем.

Я зруйнував Трою і зійшов у царство мертвих, я бачив чужу смерть і чужу безодню, я впускав солону воду під свою шкіру, ховаючи її, як пастух ховає овець від дощу.

Кохання й ненависть увійшли в моє серце, як дві стріли, і я часом не міг відрізнити одну від одної, рани від обох породжували біль, але смерть моя мене не впіймала.

Одіссей, так мене звати.

Стрілець і мандрівник, воїн і вбивця.

Я повернувся на землю Ітаки, що породила мене, що дала мені тепло і повітря, м'якість запахів і твердість ґрунту.

Я впізнавав вигони берега і лінії пагорбів, я міг би повторити ці контури у своїй уяві, з заплющеними очима. Але мені здавалося, що я знову на безлюдному острові, до якого навідуються лише одноокі велетні та злі чарівники, які хочуть знищити мене, які хочуть ошукати мене.

Воїнів своїх попросив я заграти на флейтах і арфах, навчив їх пісень Ітаки, що знав із дитинства, пісень про великі дерева півночі та гори, що тримають небо на своїх плечах.

Але жодна людська душа не вийшла до нас, жоден людський голос не озвався до нас.

Знову і знову я кликав Пенелопу, свою кохану дружину, свою царицю, якої не бачив двадцять років. Знову й знову просив я спуститися до мене, торкнутися моїх колін та моїх плечей, обійняти мене, впустити до своєї душі.

Але голос мій луною проносився моєю землею, як дух бога над водою. Пенелопа не вийшла до мене.

Чи серце її ще б'ється? Чи ступні її ще торкаються землі? Чи очі її ще роздивляються небеса вночі, як двадцять років тому?

Чи слова досі злітають з її вуст, як комахи злітають із квітів, щоб нести від них життя далі землею?

Боги, о боги, ви мудріші за мене, але ви зліші за мене, навіщо ви змусили мене блукати, навіщо ви тримали мене так далеко від дому, навіщо ви мене вели назад, до цього порожнього берега, до цього чекання, якому немає кінця?

***

Коли минуло три дні, чекання стало нестерпне для мене.

Я взяв сімох своїх людей і став підійматися схилами вгору, до серця своєї землі. Якщо Пенелопа не хоче йти до мене, я сам прийду до неї.

Мої ноги могли йти всліпу, торкаючись знайомих виступів, впізнаючи повороти знайомих стежок, пам'ятаючи про всі лінії та вигони, немов на спині коханої.

Тіло землі змінюється не так швидко, як тіло людини. Душа землі змінюється не так швидко, як душі смертних.

Серце моє билося сильно, піт виходив із мого тіла, воно вирішило позбутися вологи раз і назавжди, і я відчув, що маю чекати найгіршого.

На вершині схилу я обернувся і подивився на море. Воно було спокійне і впевнене, воно було мирне й ласкаве, і цей спокій збентежив мене. Я відчув у ньому нахабство, я відчув у ньому перемогу стихії.

Море кликало мене до себе, запрошувало повертатися у свої хвилі, нашіптувало, що від нього я нікуди не втечу.

Щось зле мене чекає біля мого будинку, щось темне, щось слизьке та підземне, готуйся до найгіршого, нашіптувало мені серце, готуйся до того, що на тебе тут ніхто не чекає.

Я був на землі, що мене породила, що дала мені тепло і повітря, що дала мені м'якість запахів та твердість ґрунту, що дала мені дім і кохання – і яка тепер стала чужою, яка стала тепер порожньою.

***

Будинку мого немає.

Самі лише руїни зосталися від нього. Залишки стін і даху, навколо сміття і попіл. Він горів, він не вистояв, він зберіг лише частину свого скелета, маленьку купку своїх кісток.

Я підійшов до місця, де росло наше з Пенелопою дерево, ‒ дерево, навколо якого я будував свій дім, навколо якого я будував увесь свій світ.

Лише сухий чорний стовбур зостався від нього. Жодної живої гілки, жодного листя, жодної квітки.

Я підійшов до колони, що підпирала стелю мого будинку; до неї притуляв я свої списи і стріли, коли повертався з полювань. Колона ще стояла, вкрита тріщинами та слідами вологи, але не було нічого, що вона тримала на собі. Стелі вже немає, даху вже немає. В Атланта вкрали небо.

Чи довго тут не було людей? Чи давно людські душі покинули те, що було створене для них, що живилося їхньою присутністю, що жило тільки завдяки їхнім тілам?

Гострий ніж узяв я у свою руку, за саме лезо, і стиснув щосили. Надріз був глибокий, з нього потекла кров. Я торкнувся пальцями колони, і на ній лишилося кілька червоних крапель.

Моє власне життя стало для мене мале і нікчемне, я відчув, що воно зменшується до розмірів комахи, яку будь-який смертний розчавить своєю долонею.

Я стояв перед своїм зруйнованим домом і поволі розумів, яке страшне покарання впало на мене.

Бо я зрадив свій світ. Бо покинув його, без особливих причин, проміняв його на примару, на чужу війну проти далекої Трої, на чужу славу. Я не мав його покидати, я мав прив'язати себе до цього дерева, до цього будинку, до цієї жінки, до цього неба, ‒ бо я не мав рушати зі свого місця, бо я не мав зраджувати свого серця.

Ті, хто шукає слави, втрачають душу. Ті, хто шукає слави, втрачають здатність обійняти у мирі та спокої. Ті, хто шукає слави, втрачають здатність зупинитися.

І я зрозумів, що покарання наздогнало мене. І що воно сильніше і нестерпніше за злість Посейдона.

***

Я пішов до будинку Лаерта, свого батька. Стежкою вниз, через долину, до підніжжя високого Неріона, застеленого лісами.

Неріон стояв непорушно над моїм царством, наче воїн-гора, який оберігає спокій смертних. Долина під ним була наповнена сонцем.

Лаерт, мій батько, оселився тут іще до мого походу на Трою.

Я більше не хочу бачити людей, казав тоді він. Я плавав широкими морями, я був на помості Арґо, я був на Калідонських ловах, я знав богів і героїв, я був тричі поранений, я знаю, де сонце встає, і де воно сідає. Іди, Одіссею, тепер твоя черга, а я говоритиму з вітром, він розкаже мені про твої вчинки, про те, кого ти врятував і кого ти знищив.

І я пішов, справді, тоді була моя черга.

Тепер я побачив його здалеку, він стояв посеред поля, далеко від дому, і дивився на сонце. Це я, Одіссей, твій син, сказав я йому.

Він обернувся до мене і подивився незрячими очима.

– Взимку я сплю на підлозі з рабами, біля вогню, влітку я сплю в саду на листі винограду, згрібаючи його в купу, щоб було м'яко.

– Це я, Одіссей, Лаертів син, твій син.

– Взимку на землі холодно, навіть біля вогню, але немає в мене ковдр і немає в мене пуховиць, а влітку я сплю на листі винограду, і м'яко стає моєму тілу, а син мій помер давно, і м'яко йому в царстві мертвих, і м'яко мені буде там із ним скоро, знай мої слова, чужинцю.

– Я не помер, я тут, біля тебе.

– М'яко мені буде там скоро, у царстві мертвих немає холоду, у царстві мертвих немає смерті, взимку мені холодно, навіть біля вогню, але немає в мене ковдр і немає в мене пуховиць, чужинцю.

Я говорив із ним довго, я ділився з ним спогадами юності, коли був із ним щодня, я брав його руки та підносив до свого обличчя.

Але він не впізнавав мене.

[…..]

***

П'ять місяців і шість днів минуло відтоді, як я повернувся на землю Ітаки.

І тоді я відчув, що море знову кличе мене.

Що я не знайду Пенелопи і Телемаха, якщо не пройду шлях спокути. Якщо не здійсню своєї подорожі знову, замолюючи провини та благаючи прощення.

Колись я перемагав ворожі армії, плюндрував міста і вбивав велетнів. Сила моя була завжди зі мною, тримала мене рівно під ударами смертних і безсмертних, я нічого не боявся, я приручив свій страх, я тримав його глибоко під землею. Але за кожною силою стоїть жорстокість, за кожною впевненістю стоїть сліпота.

Коли ти зазнаєш поразки, твої очі починають бачити правду. Коли тобі боляче, біль інших врізається в твою душу, як ворожа стріла.

Я зруйнував Трою, і тисячі людей залишилися без того, що вони люблять. Гектор помер, Пріам став жебраком, Гелену забрав Менелай, чоловік, від якого пахне минулим.

Я закохав Навсикаю в себе, але потім пішов від неї у море. Я покинув її, щоб ніч самотності розривала її. Де тепер її серце? Хто врятує її від хижака?

Я віддав своє кохання Цирцеї та Каліпсо, ‒ і лишив Пенелопу без чоловіка, а Телемаха без батька. Чи захочуть вони мене бачити? Так, але тільки для того, щоб плюнути мені в обличчя.

Боги карали мене, насилали на мене бурі, позбавляли мене пам'яті, вбивали моїх воїнів – але тільки тому, що я образив їх. Ніхто не прийшов до мене і не сказав: Одіссею, ти винен перед тими, кого любив, перед тими, хто не заподіяв тобі нічого злого. Ось твоє покарання, пройди його від початку до кінця, випий цю чашу до дна.

Але коли заслона спадає, ти сам бачиш, які великі тіні за твоєю спиною.

І тоді ти хочеш лише одного: прожити своє життя наново. Виправляючи свої помилки, замолюючи свої провини, стираючи свої сліди, даруючи благо там, де досі ти ніс зло.

Дехто каже, що хотів би прожити своє життя знову, нічого не змінюючи, ні про що не шкодуючи. Я не з таких.

Я з тих, хто завжди прагне чогось іншого. Хто завжди питає себе, що було, якби я піднявся на інший корабель.

Так, тепер я хочу прожити своє життя інакше. Прожити його навпаки.

Я плистиму назад, від Ітаки до Трої, я знову почую спів Сирен, я знову боротимуся з морськими монстрами, Сциллою та Харибдою, я побачу Каліпсо та Цирцею, я торкнуся тонкої шкіри Навсикаї, чари цих жінок охоплять мене, але цього разу я триматимуся до останнього перед спокусами.

Якщо допливу, я увійду в зруйновану Трою, я відчую на собі її ненависть, я стану жертвою її гніву. Я дозволю троянцям убити мене, розірвати мене на шматки, прив'язати моєї тіло до коней та протягнути його тричі навколо міських мурів, як Ахілл тягнув тіло Гектора. Я заслужив на ці страждання, я заслужив на ці приниження.

Світ має повернути собі рівновагу.

***

Я зібрав своїх воїнів. Я мав їм щось пояснити.

Але я просто підходив до кожного з них, брав їхні обличчя в свої долоні, і дивився в їхні очі своїми очима, наповненими водою.

Двадцять років життя були марні, читали вони в моїх очах. Я став на хибний шлях, і тепер я маю виправити помилку, читали вони в моєму смутку.

Ні, я не говорив з богами, я не просив їхньої поради, я просто бачу з ясністю те, що маю робити, з холодною чистою ясністю. Боги можуть тебе ошукати, але серце твоє прозоре, як чиста вода.

Ви можете йти зі мною, а можете залишитися, читали вони в моїх очах. Я не пастир вам, я не цар вам, і кожне серце б'ється лише в одних грудях, і кожні слова народжуються лише в одному диханні, я більше не хочу вам наказувати, зі мною піде лише той, хто поділяє мій смуток.

Я повернуся туди, де я мав бути. Я повернуся до моря, з яким я зрісся, яке вже не могло жити без мене.

Я повернуся до Океану, який огортає твердь земну, мов своє дитя. Який був її початком і її межею. Я відчую край землі і край свого життя теж. Я поєднаю в собі скінченність і нескінченність.

Я буду ловцем моря.

Ловцем Океану.

***

Коли я розвернув корабель у відкрите море, то підійняв свою руку до небес, прощаючись із землею, що її так любив.

Зграя птахів зірвалася з дерев і полетіла у бік корабля.

Ітака не дала мені щастя, двадцять років блукань не повернули мене додому.

П'ять місяців і шість днів прожив я на березі, на самотньому порожньому узбережжі, чекаючи на Пенелопу, що її волоссям обплітав свою руку, що її в'язки і ключиці я колись цілував, обливаючи їх соком білого винограду.

Але вона вже не чекала на мене.

П'ять місяців чекань гірше за десять років мандрів, казав собі я.

Мандри ведуть тебе до любові, чекання веде любов від тебе, казав собі я.

Чи можеш ти чекати на того, хто тебе не чекає? – питав себе я.

Чи можеш ти давати, не отримуючи натомість нічого? – питав себе я.

Тепер я плив назад, у безодню океану, в Посейдонове царство, до його жорстоких хвиль, до його тиші і спокою, до тієї суворої відсутності співчуття, що знаходив я тільки у морі.

Мандри ведуть тебе до кохання, чекання веде кохання від тебе, казав собі я.

Блаженні блукачі, бо в них живе божевілля, бо світ торкається їх крилами птахів і співом ангелів, казав собі я.

***

Ми пливли назад у безодню, і весь мій корабель дихав, як одне велике тіло. Вдихаючи, коли весла над водою, видихаючи, коли весла під водою.

Море тримало нас у полоні, але цей полон був солодший, ніж свобода на землі, де мене ніхто не чекав.

Той, хто любить море, любить і глибину. Той, хто любить море, не боїться смутку.

Буває так, що радість поневолює, а смуток очищує.

Буває так, що смуток дає одне серце на всіх. Одне життя на всіх.

І ми ділимо це життя між собою, як велику хлібину, що Евриклея приносила в наш дім, говорячи: вона дихає повітрям Ітаки, плоть від плоті Ітаки, скуштуйте її, й ви відчуєте силу землі.

І ми збиралися навколо неї разом, і торкалися одночасно до неї вустами, і їли в мовчанні, аж поки наші обличчя торкалися одне одного.

 

Володимир Єрмоленко "Ловець океану: Історія Одіссея"

Дизайн обкладинки: Назар Гайдучик

Видавництво Старого Лева

Заголовне фото на сторінці: olegkrugllyak/Depositphotos

powered by lun.ua

Головне на сайті