Наївне мистецтво в реальному світі: Як живуть і працюють українські самодіяльні художники

2566
13 квітня 2017

Місяць тому Лідія Лихач, директорка видавництва "Родовід", запросила мене прокататися за компанію на Полтавщину і Харківщину. Вона їхала "в експедицію" – просити у художників їхні роботи на виставку.

Я радо погодилася, бо тільки з нею можна потрапляти в "кролячі нори" до дуже цікавих людей, яких із Києва не видно. І вчитися в неї того, як любов змінює оптику: бо коли Лідія розглядає роботи народних майстрів, коли говорить про них, каміння перетворюється на коштовності.

Лідію Лихач більше знають як видавця, але в неї за плечима понад 10 кураторських проектів.

Скажімо, вона була співкураторкою (разом із Петром Гончарем) виставки наївного мистецтва "Збережене сонце" і співкураторкою (спільно з Павлом Гудімовим) трьох виставок у проекті "Народне актуальне". А ще була кураторкою виставки українських старожитностей із колекції Віктора Ющенка "Основи" (заповідник "Софія Київська", зал "Хлібня") і низки виставок народного мистецтва з приватних збірок у галереї "Родовід".

Тетяна Пата "Родинний портрет", 1926

Цього тижня, у Чистий четвер у "Мистецькому Арсеналі" відкривається виставка "Чисте мистецтво", на якій вперше широко і розлого репрезентують українське наївне мистецтво ХХ століття. Ще й у діалозі з професійним артом.

Тут, наприклад, можна побачити твори самодіяльного художника Олександра Лещенка і його сина Євгена Лещенка, митця з дипломом; пейзажі Гната Тарасюка і твори його онука Олега Грищенка; малюнки Марії Примаченко і омаж Примаченко авторства Арсена Савадова, квіти Василя Єрмілова і квіти Ганни Собачко-Шостак.

З моменту задуму такої виставки до реалізації пройшло 11 років, і журнал "Родовід" 2006 року, присвячений темі наївного мистецтва, – тому підтвердження.

Куратори виставки – Лідія Лихач і директор Національного центру народного мистецтва "Музей Івана Гончара" Петро Гончар, які разом і поодинці проїхали всю Україну в пошуках "геніальних невідомих".

Панас Ярмоленко. Фото з архіву кураторів

***

На синьому Лідиному фольксвагені вирушаємо у дводенну подорож.

У Переяслав-Хмельницькому районі нам треба звернути в село Ташань. Дивна назва, як і сусідні Помоклі. Щоб запам’ятати, я вигадую асоціацію із знаменитим видавництвом Ташен (Taschen).

Ташань розташована недалеко від Малої Каратулі, де жив відомий портретист Панас Ярмоленко.

Років десять тому Лідія Лихач, Петро Гончар та інші колекціонери наївного мистецтва об`їхали усі сусідні села у пошуках "ярмоленків" – знаходили на горищах, у коморах. І селяни щиро дивувалися, кому й навіщо потрібні ці старомодні портрети, які давно вже ніхто не вішає в сучасних будинках.

По дорозі Лідія розказує, з яким азартом  всі шукали "Портрет Уляни", дружини художника, один із найкращих його творів, а потім колекціонер Василь Куля приніс його в Музей Івана Гончара і подарував у колекцію.

У Ташані нам потрібен самодіяльний художник Михайло Царенко. Лідія була в нього років із десять тому, купила якісь роботи для колекції. Чи живий нині – не знає, як знайти його хату – також.

Місцева жінка погоджується проїхати з нами до Царенків, які живуть на околиці села. Добре, що після дощу трохи підсохло, бо коли ми звертаємо з асфальту на родючі київські ґрунти, є побоювання залишити в одній із колій усі чотири колеса.

Під’їжджаємо до обійстя, розташованого на пагорбі. "Зверніть увагу, як "помальовані" у різні кольори двір і хата", – каже Лідія.

За сараєм  я помічаю дерев’яні фігури – це скульптури, які майстровитий Михайло Ілліч робив замість опудал на город: одягав на них різний одяг – і виходив то грузин, то піонер, то льотчик. Чарівні скульптури, хоч фарба поблякла  від контакту з усіма стихіями.

Софія Гоменюк "Вибирала коноплі й заснула", 1992

Хвіртка у двір замкнена зсередини, дзвінки на домашній телефон не дають результату, шляхом переговорів із сусідкою нам вдалося поговорити з донькою Михайла Царенка Марією. Після смерті художника вона живе у батьківській хаті, віддавши свою квартиру у Києві дітям.

Пані Марія каже, що батько помер у вересні 2015 року, якісь його картини залишилися вдома, щось забрали інші діти, а сім робіт минулого року вкрали цигани, які залізли в хату, коли нікого не було вдома, і винесли цінні речі.

Тому  тут, на околиці села так насторожено ставляться до чужих – до нас, у тому числі.

Ми говоримо на вулиці, біля машини, Лідія дістає свій МасBook і показує пані Марії фото з її батьком з минулого візиту, роботи, які купила, і просить дати на виставку кілька картин, особливо колажних.

В останні роки зір у  Михайла Ілліча підупав і він малював на своїх картинах лише тло, а фігури дівчат вирізав із глянцевих журналів і наклеював на полотно. Виходило цілком у дусі contemporary art.

Пані Марія обережно каже, що має порадитися з братом і дітьми, бо сама таких рішень не приймає, бере візитку Лідії і каталог "Родоводу".

Коли я запитую про скульптури, жінка обурюється: "Та ви що, смієтеся?Я вже трохи познімала їх та повикидала, треба й інші доламати. Куди їх показувати?"

Вибираємося з далекого кутка Ташані на трасу.

– Сумно це все, – кажу.

– Не драматизуйте, – відповідає Лідія. – Люди так просто звикли жити. Звичайне сільське життя.

***

Далі тримаємо шлях на Полтаву. Спершу їдемо до Івана Яковича Новобранця, колекціонера народного мистецтва, художника і кобзаря, члена Спілки народних майстрів.

Вечір, 79-річний художник зустрічає нас біля дороги, сідає в машину і одразу питає: "А як звати подругу?" Тобто, мене. І потім: "Я б її намалював".

Іван Новобранець і Лідія Лихач. Фото: Валентина Клименко

Він одягнений в світло-коричневі вельветові штани, джинсову сорочку, застібнуту під горло перламутровими ґудзиками, і перехоплену на шиї квітчастим шарфом в тон штанів на артистичний манер – ніби шарф і ніби краватка. Погляд із-під бейсболки гострий і чіпкий.

Він живе у невеликій хрущовці на дві кімнати. Одна, схожа на комірчину, віддана під колекцію старожитностей: кераміки, скла, ікон, народних картин.

В очах обивателя – захаращена житлоплоща, в очах цінителів – скарби. Тут склеєні шматки давньої кераміки – він копав землю і знаходив дещо археологічне, щось купував.

Картину Лещенка, батька художника Євгена Лещенка, знайшов у погребі у свого квартирного господаря, коли молодим знімав кімнату в Золотоноші. Каже: він послав мене у погріб за квашеними помідорами, а ті помідори були накриті фанерою, тобто роботою Лещенка.

Я згадала, як у Богданівці так само знайшли ранню картину Катерини Білокур – сусіди подарованою роботою накривали чугуни для свиней. Коли він показує народні картинки, пейзажі, каже: "Подивіться на цей ритм – це ж чиста поезія, професійний художник так не  буде малювати".

Друга кімната – власне квартира, меблі з 1980-х, велике вікно, велика (виставочна) картина Івана Яковича, написана в 1986 році.

На ній він зобразив свій дім у селі, матір, батька, дружину, псів, курей і зорану ріллю. Історія, розказана справа наліво, фундаментально, детально, з любов’ю.

Дружина художника з фантастичною доброю усмішкою і блакитними очима запитує, чи ми залишимось у них ночувати. Ні, кажемо, поїдемо в готель, але перед тим – з Іваном Яковичем в  його майстерню.

Майстерня – за годину ходи від квартири Новобранця. Поки ми їдемо вечірніми полтавськими вулицями, він розповідає, що не тільки малює й кобзарює, але й робить музичні  інструменти – старосвітські кобзи і бандури.

В молодості працював учителем малювання, співів і фізкультури, а потім зірвав голос. І тільки в 65 років повернувся "той голос, що був".

Він закінчив Московський народний університет мистецтв ім. Н. К. Крупської. Спочатку малював у класичній манері – один пейзаж того періоду залишився на стіні.

Інші спалив і почав малювати "наївні" картини – "Чумацький шлях", "Лист до Мотрі Кочубеївни", "Ой, не п’ються пива-меди". Кілька його  робіт купила Катерина Ющенко.

Олександра Шабатура "Пейзаж з трьома хатами"

Колись один канадець купив у художника три роботи за $500, а той за виручену суму купив майстерню  і досі щасливий.Майстерня Івана Яковича розташована в центрі міста. У дворі сучасного будинку стежка вбік – і за крок виростають два одноповерхові старі будинки. Іван Якович іде до дальніх дверей, на яких висить поштова скринька з ъ – будинку 200 років.

У майстерні вузькі двері, сіни, і одна не дуже велика кімната з вікном. Як тут могли  жити кілька людей?!

Тут – магія, як у кожній художній майстерні: картини, графіка, начерки, стілець з вирізьбленим на спинці фігурами, бандури – готові і напівготові, чорно-білі фотографії в великій рамі під склом, як раніше було заведено у селах.

Наш господар – чоловік ренесансного типу: з деревом працює, малює, співає. Показує на хлібницю у вигляді великої качки, каже: три хлібини вміщається.

На мольберті – колективний портрет сім’ї, який малює п’ять місяців. Каже, що малюнок зробив у 1986 році, ще батько з матір’ю були живі, онучці тоді рік був – у невістки на руках немовля. А тепер онучці 30.

Сам художник на картині – у білій майці, веселий. Показує фотографію з дитячого табору, де був вожатим, і дівчину, в яку закохався, але не добився. Каже: "Все життя її згадую, вона для мене як якась недосяжна богиня".

Він завжди ходив із аркушем паперу і твердою дошкою, на яку закріпляв аркуш і швидко малював портрети гарних дівчат, а тоді міг і на побачення запросити.

***

Після Новобранця пішли в гості до Кіма Скалацького, колишнього директора Полтавського художнього музею.

Кім Григорович зібрав хорошу колекцію наївного мистецтва для свого музею, знайшов багатьох самодіяльних художників, дослідив феномен полтавських кустарів (Семен Фурман, Олександра Шабатура, Дмитро Перепелиця та інші), написав кілька статей.

Попри пізню годину, Кім Григорович радо нас приймає – охоче допомагає Ліді ідентифікувати кілька робіт для виставки, дарує мені дві свої книжки, а потім починає показувати власні картини.

Дмитро Перепелиця "Натюрморт із кавуном"

Він так само – самодіяльний художник (за освітою – історик, закінчив полтавський педінститут), але його приваблюють не українські архетипні картинки, а класичний західноєвропейський живопис.

Особливо кохається на роботах Фрагонара. На стіні висить його копія "Гойдалки", каже намалював таких чотири. В кутку обличчям до стіни стоять більше 10 полотен, великих розмірів.

Кім Григорович дістає "Святу Варвару": поза і меч – Варварині, гордий безстрашний погляд в очі. Тільки замість вродливої іконоподібної матрони – юна дівчина, сучасниця, у сорочці, вишитій білим по білому.

Потім показує натюрморт з квітами. Портрет Тараса Шевченка. Я кажу, що якби Кім Григорович підробляв відомі полотна, то був би мільйонером.

Пів на одинадцяту, для Полтави зовсім пізня година. Ми прощаємося, і Кім Григорович проводжає нас до входу в під’їзд. Каже: "Закрию двері, щоб не ходили хто попало". І в руках тримає велику дошку, якою перекладає вхідні двері зсередини.

Ми повертаємося до готелю мовчки: вражає це відчуття незахищеності.

***

Вранці другого дня тримаємо шлях в село Козіївку Краснокутського району Харківської області до самодіяльної художниці Ганни Готвянської.

Дорогою проїжджаємо райцентр Котельва, відомий фантастичними розписаними скринями, заїжджаємо в Пархомівку, де в 1890-1894 році жив Казимир Малевич (коли його батько працював управляючим на цукровому заводі Харитоненка) і де сільський учитель історії Афанасій Луньов разом із учнями місцевої школи створив чудовий художній музей. Той налічує понад 2000 експонатів.

Правда, коли я подзвонила директорці музею з проханням показати фонди, бо планую зробити серію статей про фонди українських музеїв, мені відповіли, що фонди не в такому стані, щоб пускати туди сторонніх.

"Пархомівський Ермітаж" розташований в двоповерховій будівлі в італійському стилі – колишній садибі графа Підгорічан.

Перше, що впадає в очі біля музею, – дерева,  побілені в "стилі Малевича". Кожне розфарбоване в кілька кольорів з "геометричними композиціями".

Далі вражає експозиція: тут є і робота самого Малевича, твори Тараса Шевченка, Каміля Піссаро, Іллі Рєпіна, Василя Кандинського, Олександра Бенуа, Тетяни Яблонської, малюнки Володимира Маяковського, графіка Пікассо, гравюри Піранезі.

На першому поверсі експонується виставка, присвячена Давиду Бурлюку. У цьому ж приміщенні відбувається заняття дитячої художньої студії.

Історія цього музею вражає і надихає, така собі "американська мрія" по-пархомівськи.

Далі – Краснокутський район і Козіївка. 86-річна Ганна Готвянська – самодіяльна художниця, все життя працювала на фермі і біля телят, а малювала і вишивала вечорами і ночами. Причому ніколи не купувала муліне або спеціальних ниток, натомість розпускала старі речі, дитячі, просила в сусідів непотрібний одяг і всі нитки пускала в діло.

Ганна Готвянська "Дівчата відбілюють полотно", 2006

Подивитеся на її картини – будете довго дивуватися колористиці і гармонії.

В її будинку голова крутиться в різні боки, бо всі стіни у пані Ганни завішані намальованими і вишитими картинами та килимами. Біля дверей на стіні намальований пейзаж – це з останніх робіт.

Минулого року Ганні Григорівні у Харкові зробили операцію на обох очах. Тепер вишивати лікарі і родичі не дозволяють, тож вона дебютувала в настінному розписі.

Над столом висить вишита картина "Циганка". Лідія просить дати роботу на виставку.

– Ні, не дам, – каже Ганна Григорівна. – Не хочу стіни оголяти.

Просимо розповісти про роботи.

– Це солдат прийшов додому і пішли вони з сімєю на пікнік, жінка варить вечерю на вогні в казані, а донька заснула, накрита шинеллю. А це дівчата вибілюють полотно на річці. А це найперший килим, який я вишила. Бачите, там вишитий і рік – 2003. Тоді моя онучка потрапила в аварію, лежала вдома і попросила: бабусю, вишиєте мені килим? Кажу, вишию, дитино, ти тільки поправляйся, – розповідає Ганна Григорівна.

Всього художниця вишила 12 килимів із  різними сюжетами. У Ганни Готвянської три доньки, десять внуків, тринадцять правнуків і одна праправнучка. Кожному бабуся щось вишила на пам’ять.

У доньки Ганни Григорівни Ольги ми й питаємо дозволу взяти роботи на виставку в Київ. На сімейну нараду приходить також зять. Молодше покоління – ліберальніше в питаннях мистецтва, не лише погоджуються випозичити картини й килими, але я допомагають зняти зі стін.

Ганна Готвянська. Фото: Валентина Клименко

Далі, як годиться, сідаємо за стіл – як це були в дворі і за столом не посиділи?! Прощаємося, Лідія  запрошує художницю з родиною приїхати на відкриття виставки. І синій фольксваген везе до Києва скарби і враження.

Ти ніби повертаєшся від складного до простого.  Від відповідей до запитань.

Я намагаюся знайти щось спільне у тих людях, яких бачила за два дні. Усі долали перешкоди, щоб творити. Вкладали у свої роботи, не знання, а досвід і переживання. Не теорію, а життєву мудрість, здобуту в складних життєвих перипетіях.

Не ловиться "спільний знаменник". Можливо, його вдасться знайти на виставці.

Робота Ганни Готвянської

Валентина Клименко, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті