"Правда про справу Гаррі Квеберта": Уривок зі світового бестселера

3119
22 квітня 2017

"Правда про справу Гаррі Квеберта", щойно вийшовши, одразу стала бестселером у Франції і принесла своєму автору, на той час 27-річному Жоелю Діккеру, Гран-прі Французької академії за кращий роман і Гонкурівську премію ліцеїстів.

А потім цей роман підкорив і решту світу: його переклали на понад 30 мов.

Головний герой книги – молодий письменник Маркус Гольдман. Він дебютував зі своїм першим романом так гучно, що здається – світова слава біля його ніг.

Щоправда, друга книжка ніяк не напишеться, а вдячні читачі от-от оберуть нового кумира. Тоу Маркус звертається по допомогу до свого наставника – одного з найвідоміших авторів сучасності Гаррі Квеберта.

Та крім цінних порад про те, як подолати страх чистого листа та написати бестселер, він отримує ще й кримінальну справу.

Квеберта звинувачують у вбивстві 33-річної давності. Щоб допомогти наставнику та написати про це нову книжку, Маркус береться розслідувати справу.

Переклад роману невдовзі вийде у "Видавництві Старого Лева". А поки пропонуємо прочитати уривок на УП.Культура.

 

***

Третя фаза мого падіння настала тоді, коли я повертався до Нью-Йорка. У літаку прочитав статтю про молодого автора, який видав роман, що його високо оцінила критика, і вже в аеропорту Ла-Ґардія побачив його обличчя на величезних афішах у залі для отримання багажу.

Життя кепкувало з мене: публіка не лише забула мене, а й замінила іншим автором, що було ще гірше. Дуґлас, який приїхав мене зустрічати, аж нетямився: Шмідові з Гансоном урвався терпець, вони вимагали доказів того, що написання роману успішно триває й що незабаром я принесу їм новий рукопис.

Кепські справи, – сказав він мені, коли ми їхали до Мангеттену. – Я хочу почути, що Флорида вдихнула в тебе нові сили і що ти вже маєш готову книжку! А тут іще цей хлопчина, про якого всі балакають... Його книжка на Різдво поб’є всі рекорди! А ти, Маркусе? Що даси нам до Різдва ти?

Та я сьогодні ж беруся до праці! – перелякано вигукнув я. – І закінчу її! Ми влаштуємо Ґрандіозну рекламну кампанію, і діло піде! Люди вподобали першу книжку, то вподобають і другу!

– Марку, ти нічого не втямив: це треба було зробити ще кілька місяців тому, адже стратегія полягає в тому, щоб розвивати успіх, живити публіку, давати їй те, що вона просить. Вона хотіла Маркуса Ґольдмана, та оскільки він подався грітися на сонці Флориди, читачі почали купувати книжки іншого автора. Марку, ти бодай трохи вивчав економіку? Книги стали взаємозамінним товаром: люди хочуть книжок, що їм подобаються, дають їм розслабитися, розважають їх. І якщо їм не даєш цього ти, то дасть твій колега, а тебе викинуть на смітник.

Наляканий такими пророцтвами, я з небувалим завзяттям узявся до праці: починав писати о шостій ранку й закінчував о дев’ятій чи навіть о десятій вечора.

Цілісінькими днями сидів у кабінеті, без угаву писав, охоплений шаленим відчаєм, добирав слова, вигадував фрази й вибудовував ідеї для роману. Та, на превелике моє розчарування, ні на що путнє я так і не спромігся.

Деніза страшенно непокоїлася за мене. Робити їй було нічого, я їй уже не диктував, пошти не було, кави теж не треба було готувати, тож вона знай міряла кроками коридор. А як терпець їй геть уривався, стукала у двері.

Благаю вас, Маркусе, відчиніть! – стогнала вона. – Вийдіть із того кабінету, прогуляйтеся парком. Ви ж нічогісінько не їли сьогодні!

А я їй верещав:

Не голодний я, не голодний! Нема роману немає їжі.

Вона вже ладна була плакати.

– Не кажіть таких жахливих слів, Маркусе! Я зараз хутенько збігаю по ваші улюблені сендвічі з ростбіфом, вони продаються на розі вулиці! Біжу, вже біжу!

Чути було, як вона вхопила свого наплічника і помчала до дверей, а потім затупотіла східцями, наче той поспіх міг щось змінити в моїй ситуації. Адже я нарешті осягнув усю повноту лиха, що мене спіткало: створити книгу з нічого здавалося мені дуже простим ділом, але тепер, коли я дійшов до краю, коли мені треба було мобілізувати весь свій хист і знову пройти крутий шлях до успіху, я відчував, що не здатен на це.

Мене вразила ця, дуже поширена серед писак недуга, і ніхто на світі не міг мені допомогти: всі, кому я розповідав про це, запевняли, що це дурня, що таке часто буває і якщо я не написав роману сьогодні, то завтра неодмінно напишу.

Два дні я намагався щось писати, перебравшись до своєї кімнати у батьківському домі, в Ньюарку, тієї самої кімнати, де на мене зійшло натхнення створити перший роман. Але й ця спроба зазнала страшенного краху, може тому, що коло мене всі ті дні сиділа матінка, яка вдивлялася в екран ноутбука і весь час повторювала: "Дуже, дуже добре, Маркі".

Мамо, я ж і рядка не написав, – урешті сказав я.

Але ж я відчуваю, що все буде добре.

Мамо, якби ти покинула мене самого...

Чому це? Може, в тебе болить живіт? Хочеш попукати? То пукай при мені, дитинко. Я твоя мати.

Ні, мамо, мені не хочеться пукати.

То, може, ти хочеш їсти? Млинчиків тобі насмажити? Чи вафель? Може, солоного чогось? Яєшні?

Ні, їсти я не хочу.

Невже ти справді хочеш, щоб я пішла? Невже натякаєш, що тобі заважає жінка, яка пустила тебе на світ?

Ні, ти не заважаєш мені, але...       

Але що?

Нічого, мамо.

Маркі, тобі треба знайти гарну дівчинку. Гадаєш, я не знаю, що ти порвав з тією телеакторкою? Як же ото її звуть?

Лідія Ґлур. Але ми з нею й не були разом. Я хочу сказати: то було просто так.

Просто так, просто так! Таке всі молодики зараз кажуть: усе просто так, а потім у п’ятдесят років вони лисі та без сім’ї.

А до чого тут лисина, мамо?

Та ні до чого. От тільки скажи мені: ти вважаєш, нормально, що я дізналася про неї й про тебе з журналу? Хіба хороша дитина робить оце таке? Уяви собі, після твого від’їзду до Флориди пішла я до Шнайґеца – перукаря, а не різника, – аж усі, хто там був, якось підозріло почали зиркати на мене. Питаю, що ж сталося, а пані Берґ, сидячи під сушаркою, показує мені глянсовий часопис, що вона саме читала: і там на світлині ти йдеш вулицею з тією Лідією Ґлур, а заголовок статті волає про те, що ви порвали всі стосунки. Вся перукарня знала, що ви розбіглися, а я не знала навіть, що ти гуляв із цією дівчиною! Певна річ, мені не хотілося видатися дурепою, тому сказала, що це неабияка красуня і що вона не раз обідала у нас удома.

Мамо, я не казав тобі про неї, бо там нічого серйозного не було. Розумієш, це було не те.

Та тобі всі дівчата "не те"! Ти, Маркі, ніяк не можеш зустріти хорошої дівчинки! Гадаєш, ці телеакторки здатні порядкувати в хаті? Уяви собі, вчора я зустріла в супермаркеті пані Емерсон: її донька теж іще не одружена. Для тебе вона буде якраз. І в неї дуже красиві зуби. Хочеш, я запрошу їх у гості?

Ні, мамо. Мені треба працювати.

І тут у двері подзвонили.

Мабуть, це вони, – мовила матінка.

Як це – вони?

Та пані Емерсон із дочкою. Я запросила їх на чай о четвертій годині. А вже четверта. Хороша жінка – це та жінка, яка завжди приходить вчасно. Правда ж, вони тобі вже подобаються?

То ти їх запросила на чай? Жени їх під три чорти, мамо! Я бачити їх не хочу! Нехай їм дідько, мені треба написати книжку! Не можу я гратися в гостину, у мене роман у роботі!

Ох, Маркі, тобі таки треба напитати десь гарну дівчинку. Ти заручишся з нею, а потім і поберетеся. Бо в тебе самі книжки в голові, а щоб оженитися, то нема...

Ніхто не розумів, які високі ставки в цій грі: мені кров із носа треба було створити нову книжку, адже угоду з видавництвом уже укладено. У січні 2008 року Рой Барнаскі, всемогутній директор "Шмід і Гансон", викликав мене до себе у кабінет на п’ятдесят першому поверсі хмарочоса на Лессінґтон-авеню для серйозної розмови.

"То коли ми побачимо ваш новий рукопис, Ґольдмане? – загавкав він. – Ми уклали з вами угоду на п’ять книжок, ви мали взятися до праці, якнайшвидше! А ви вже запізнилися з термінами! І з усім запізнилися! Бачили того хлопчину, який видав книжку на Різдво? Він став улюбленцем публіки замість вас! Його агент каже, що в нього майже готовий наступний роман. А у вас? Ми втрачаємо через вас гроші! Схаменіться і беріться до діла. Візьміть себе в руки, напишіть мені добрячу книжку і порятуйте свою шкуру. Даю вам півроку, останній термін червень".

Півроку, щоб написати книгу, коли я вже півтора року не міг нічого видушити з себе. Звісно ж, це було неможливо. І навіть гірше, бо директор, давши мені той термін, і словом не обмовився, що буде, як я з тим не впораюся.

Те доручення взяв на себе за два тижні по тому Дуґлас. Під час останньої нашої розмови в моєму помешканні він сказав: "Треба писати, старий, годі вже байдики бити. Ти підписав угоду на п’ять книжок, п’ять! Барнаскі розлючений, у нього вже терпець урвався... він сказав мені, що дав тобі крайній термін до червня. А знаєш, що буде, як не впораєшся? Вони розірвуть угоду, подадуть на тебе до суду і обдеруть до нитки. Заберуть усі грошенята, твоєму розкішному життю присниться гаплик, ти позбудешся і цього шикарного помешкання, й італійських черевиків, і автомобіля. Вони всю кров із тебе виссуть".

Отак я, письменник, якого ще рік тому вважали новою зіркою американської літератури, став найбільшим розчаруванням, найдурнішим телепнем північноамериканського книговидання. І ще один урок: слава не лише ефемерне явище, вона ще й здатна спричинитися до вкрай сумних наслідків.

Увечері, після розмови з Дуґласом, я взяв слухавку і набрав номер єдиного чоловіка, що, як мені здавалося, міг витягти мене з цієї халепи, – Гаррі Квебера, мого колишнього університетського викладача, який був, зокрема, і одним із найшанованіших і найвідоміших американських авторів, – я дружив з ним уже років із десять, відколи був його студентом в університеті Берроуза, штат Массачусетс.

"Правда про справу Гаррі Квеберта" Жоель Діккер

Переклад: Леонід Кононович

Дизайн обкладинки: Назар Гайдучик

Видавництво Старого Лева

powered by lun.ua

Головне на сайті