Фестивальна історія: як прогриміла і чому стихла "Червона рута"

12345
18 травня 2017

Наближається сезон музичних фестивалів. Готуючись до нього, УП.Культура вирішила розповісти про найважливіші українські опен-ейри минулого і сучасності.

Їхня поява позначила зміну поколінь і вплинула на формування світогляду та смаків українців. Їхні еволюція або закриття стали індикаторами зміни суспільно-політичної та економічної ситуації в країні.

Пропонуємо разом згадати музичне минуле незалежної України. Перша історія – про культову "Червону руту".

Тарас Петриненко - член суддівської ради першої "Червоної рути". Він також виступа на сцені фестивалю поза конкурсом. Фото: Анатолій Мізерний

Київське літо 1989-го року було прохолодним. Утім Кирило Стеценко, скрипаль і співорганізатор першого фестивалю "Червона рута", добре пам’ятає спеку, що розжарювала повітря в кабінетах масивної сірої будівлі на площі Калініна, нині Михайлівській, в центрі столиці.

Тепер тут працюють дипломати Міністерства закордонних справ. За радянських часів ці робочі столи належали комсомольцям. Улітку 1989-го їхні очільники виділили одне з приміщень для роботи молодих композиторів, письменників і журналістів – організаторів нового музичного фестивалю.

У результаті ця подія, на думку учасників та відвідувачів, стала поворотним пунктом в історії актуальної української музики, вивівши самобутніх виконавців із андеграунду. А ще була світоглядним кроком до здобуття країною незалежності і місцем першого за багато років публічного виконання гімну сучасної України.

Попри те, що відтоді минуло чимало часу, Стеценко пам’ятає процес підготовки з точністю до дня. Скажімо, ту п’ятницю 5 травня, коли приєднався до команди засновників проекту. До того вагався, скептично ставлячись до перспективи переконати партійну верхівку дозволити подібне дійство.

Або ж іншу п’ятницю, 8 вересня, коли, фактично, врятував "Руту" від скасування. Річ у тім, що за кілька тижнів до проведення партія все ж заборонила фестиваль. Але вдало спланований виступ Стеценка на установчих зборах "Народного руху за перебудову", де перебував тодішній завідувач ідеологічного відділу ЦК КПУ Леонід Кравчук, змусив чиновника скасувати заборону.

Урешті-решт фестиваль відбувся, зібравши багатотисячну аудиторію не лише на літніх сценах і стадіоні Чернівців, але й перед телевізорами – концерти "Рути" показували, хоча й цензурували.

– "Червона рута" була потужною культурною революцією, яка в очах і вухах тих, хто там був, знищила комплекс національної неповноцінності, – аналізує Стеценко масштабну музичну подію, що відбувалася протягом 17-24 вересня у Чернівцях 28 років тому.

З того часу фестиваль відбувається щодва роки. Спочатку подорожував великими містами південної та східної України. Потім осів у Києві, виїхавши зі столиці лише двічі. 2009-го, на честь свого ювілею, повернувся в рідні Чернівці. У 2015-му вперше побував у Маріуполі.

"Рута" здобула статус кузні талантів – тут уперше з великою аудиторією зустрілися культові та знані нині гурти, на зразок Каті Chilly, ТНМК, "Кому вниз" та десятки інших.

Утім останні півтора десятиліття були для фестивалю складними. Не перетворившись на шоу-бізнесову структуру, здатну забезпечувати власний сталий розвиток, фестиваль майже зник із поля зору – медійного та слухацького.

А найперший його випуск 1989-го досі лишається в свідомості багатьох українських музикантів найбільш знаковим.

– Це був перший фестиваль, створений без копіювання чогось іншого, розповідає Стеценко. – Так, нашим орієнтиром, ідеалом резонансного фестивалю світового рівня був Вудсток 1969-го. Але завдання перед собою ми ставили інші і змістовну частину придумували самі.

Фестиваль на трьох слонах

Ідея музичного фестивалю, у фокусі якого була би сучасна українськомовна музика, циркулювала в інтелігентських колах із середини 1980-х. Наприклад, учасниця дуету "Сестри Тельнюк" Галина, пригадує, як таку подію обговорював із приятелями її батько – письменник Станіслав Тельнюк.

Про необхідність створити конкурс під назвою "Червона рута", на якому звучали би твори композиторів будь-якого рівня професійності, писав у грудні 1987-го журналіст Іван Лепша. Статтю із такою пропозицією він опублікував у газеті "Молодь України".

Урешті-решт усі зацікавлені у створенні такого фестивалю об’єдналися навколо ідеологів і співзасновників "Рути" – музикознавців Тараса Мельника й Анатолія Калениченка, а також Олега Репецького.

Допомагати із розробкою концепції запросили Стеценка, який тоді створював на каналі УТ-1 програму "Музичний відеомлин". А ще поета Івана Малковича, за спиною в якого також була музична освіта. У ті роки він обіймав посаду редактора у видавництві "Молодь".

Усі разом вони продумали обов’язкові умови участі музикантів у майбутньому конкурсі. Зокрема, заявники мали виконати три свіжонаписані пісні українською мовою.

Другим слоном, на якому трималася земля "Червоної рути", були оригінальність і сучасність. Засновники фестивалю наполягали на самобутності створюваної конкурсантами музики. Тому стежили за тим, аби не траплялося вторинних, тим паче скопійованих в інших пісень.

Третьою опорою проекту визначили молодіжність. "Тоді популярними були Софія Ротару, Назарій Яремчук, Микола Мозговий – цю плеяду транслювали радіо і телебачення, – пригадує Калениченко. – Уже тоді це не була молодіжна музика. А молодь не могла пробитись в ефіри. Ми вважали, і вважаємо дотепер, що кожне покоління потребує своєї музики".

Щоправда для того, щоб подія відбулась, однієї лише концепції було мало. Мельник і компанія потребували грошей і сприяння комсомолу. Саме через місцеві осередки цієї молодіжної організації згодом влаштовували обласні відбіркові тури по всій Україні.

Стеценко розповідає, що шлях до прихильності комсомолу прокладали через "пасіонаріїв Спілки письменників України". До таких відносили поетів Дмитра Павличка, Бориса Олійника та Павла Мовчана. Ідея фестивалю припала їм до душі, а їхній авторитет в політичних колах допоміг просунути її далі.

– Комсомол ми переконували тим, що це жива справа. Казали, мовляв, ви врешті займетесь молоддю, якою ніколи не займаєтеся, – додає Калениченко.

У результаті "комсюки", як називали тоді членів організації, виявилися найбільш гнучкими і мобільними у той перехідний період, коли на зміну комунізму ось-ось мав прийти капіталізм.

Дехто із них уже тоді сприймав "Руту" як один із мостів чи то в майбутню політику, чи то в бізнес. Свого подвійного життя, коли практика розходилася з ідеологією, майже не приховували.

За прихильністю комсомолу підтягнулись також спонсори. Якщо вірити "Віснику фестивалю "Червона рута" – щоденній газеті, яка виходила під час фесту – завдяки 22 спонсорам бюджет події досягнув 280 тис. карбованців.

Якщо перевести ці гроші в долари за курсом 1989-го, а потім визначити їх сьогоднішню купівельну спроможність, то вийде $ 325 тис, або ж близько 8 млн гривень.

Найщедрішими тоді виявилися івано-франківська агрофірма "Прут" і львівський "Кінескоп". Кожна із компаній дала фестивалю по 50 тис. карбованців.

При цьому найважливішими спонсорами і за одно однодумцями стали представники спільного українсько-канадського підприємства "Кобза". Крім 13 тис. карбованців спонсорських коштів, вони також забезпечили фестиваль апаратурою. Але й на цьому участь фірми не закінчилась.

Річ у тім, що "Кобза", заснована 1988-го канадським бізнесменом і діаспорянином Миколою Морозом, спеціалізувалася на звукозаписі та продюсуванні. Підприємство створило одну з перших в Україні приватних студій запису.

І почало випускати касети і платівки таких андеграундних артистів  як рокери-важковики "Кому вниз", а також новоспечених зірок на зразок "ВВ". Також у портфелі "Кобзи" був перший запис "Ще не вмерла Україна" у виконанні духового оркестру.

Приховані символи та власна газета

На зміну прохолодному київському літу у 1989-му прийшла дощова чернівецька осінь.

Стеценко розповідає, що порятунок погоди довірив тоді мольфарові Михайлу Нечаєві з івано-франківщини. Довести чи спростувати його вплив на сонце і хмари навряд чи можливо, але з неба за тиждень фестивалю не впало жодної краплі.

Доки Нечай ходив чернівецькими вулицями, на площі біля стадіону "Буковина", у Літньому театрі міста та у віддаленому парку на його околиці тривали виступи конкурсантів.

Змагання поводили в трьох категоріях. Поп-виконавців приїхало найбільше – 78. Рокерів зібралось три десятки, а співців, що виконували авторські пісні, – 48.

Публіка "Червоної рути" 1989 року. Фото: Анатолій Мізерний

Фестивальні концерти починалися перед полуднем і закінчувалися вночі. Після того розпочиналися суддівські баталії навколо визначення переможців.

Журі очолював знаний композитор Мирослав Скорик. Серед тих, хто оцінював конкурсантів, були також Стеценко, Калениченко та Малкович. Тепер вони не приховують, що навіть найвитриваліші засинали чи то під час окремих виступів, чи то на обговореннях.

Аби дійство за участі десятків артистів не перетворилося на хаос, Стеценко разом із режисером Сергієм Проскурнею написали сценарій і детально проробили концепцію та символіку фестивалю. Придумали також прапор.

Скажімо, першим двом дням, коли виступали поп-музиканти, відповідала його червона смуга. Це колір спокуси, любові та крові, пояснює Стеценко.

Рок-музика асоціювалась в організаторів із чорною фарбою землі, війни і сили, чоловічого і повстанського духу.

– Якщо чорний був символом рішучості, готовності до смерті і противагою любові, що мало бути третім? – підводить Стеценко до пояснення кольору останнього конкурсного блоку, бардівського. – Основою української співаної поезії є кобзарство. А це проповідники, які блукають серед мирян за межами церкви, просто неба. Так виник колір святості і мудрості, духа і неба – білий.

Серед несподіваних відкриттів бардівської категорії засновники фестивалю особливо виділяють тепер Марію Бурмаку. Вона була 18-річною студенткою з Харкова, в репертуарі якої були дві пісні на вірші Олександра Олеся та народна "Ой чия то рута-м’ята".

Марія Бурмака на першій "Червоній руті"

Через виконання напівзабороненої лірика Олеся, зокрема, гостру "Ой не квітни, весно, – мій народ в кайданах", Бурмаку згодом викликали на розмову в рідному виші. Врятувала принесена з собою книга віршів класика, видана за радянських часів, а отже, схвалена партією.

Виступ "Сестер Тельнюк" у тому ж конкурсі виявився менш успішним – приїхавши в Чернівці, виконавиці захворіли. Тому справжніми тріумфантками стали під час наступної "Рути" 1991-го.

Однак і тепер Галина Тельнюк пам’ятає, як до бурхливих вражень від виступів колег і кількості слухачів додалось тоді негативне відкриття: публіка танцювала під серйозні пісні.

– Радянська система цінностей всадила людям у голови, що культура – це обслуговуючий, розважальний елемент, щось таке, що співається при столі. Або на крайній випадок – політичне гасло. Про те, що музика – справді космічний оркестр, інтелектуально-естетичні небеса, без яких жодна нація не може бути нацією, не розуміли.

Про фестиваль розповідали місцеві радіо і телебачення. А функцію сучасної Facebook-сторінки фесту виконувала спеціально створена на період його проведення газета.

Василь Жданкін - володар гран-прі. Фото: Анатолій Мізерний

У Віснику "Рути" публікували програму на кожен день, розповідали про найяскравіших учасників, дискутували із критиками, доповідали про стан готелів і зникнення з полиць магазинів кави. А ще цитували враження чернівчан про конкурс і жартували.

Скажімо, в одному із випусків редактор, "тримаючись за серце, раз по раз ковтав анальгін" і розшукував журналістів. Ті, мовляв, зникли безвісти десь на фестивальних майданчиках і не здавали текстів.

Автори працювали безкоштовно і, як тоді казали, "з копита", пригадує редактор газети Мирослав Лазарук, який нині очолює Чернівецький музей Володимира Івасюка. Видання з’явилося за розпорядженням комсомолу, друкувалося тиражем 5 тис. примірників. Розповсюджували його студенти.

Фестиваль несталого розвитку

Першу "Руту" згадують тепер не лише через масштаб події і нову якість музики, яку вона відкрила широкій аудиторії. Особливою вона була також через те, що відбулась за два роки до виходу України зі складу Радянського Союзу.

Людей на входах то стадіону, де відбувався фінальний концерт, безсоромно обшукувала міліція, вилучаючи жовто-блакитні прапори. За кілька хвилин до закінчення міська влада навіть вимкнула електрику.

Міліція обшукувала, а згодом і відтісняла зі стадіону відвідувачів першої "Червоноїї рути". Фото: Анатолій Мізерний

Попри це фестиваль відбувся, збігшись у часі із відставкою одіозного секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького. І засновник проекту Мельник разом із однодумцями почали підготовку наступних подій. Спочатку – всеукраїнського та канадського туру переможців фестивалю. А потім – і нової "Рути".

Калениченко розповідає, що кілька наступних "Рут" 1990-х робилися ледь не в борг. Про підтримку комсомолу тепер можна було забути – розгромні статті, зокрема, в "Правді України", фіксують офіційне обурення фестивалем. Та й самої організації не стало із розвалом Союзу.

Комерційних спонсорів на зламі 1980-х – 1990-х знайти було важко.

Незважаючи на це, із 1991-го по 1995-й фестиваль відбувся в Запоріжжі, Донецьку та Севастополі. У кожному із цих міст фінальні концерти проходили на центральних міських площах, збираючи багатотисячні аудиторії. І кожен із випусків "Рути" відкривав важливих для української сцени виконавців.

Наприклад, важливими запорізькими знахідками стали "Плач Єремії" та "Мертвий півень". Після Донецька на музичній мапі з’явилися Олександр Пономарьов та "Піккардійська терція". В Криму про себе заявили Наталя Могилевська та "The ВЙО".

Музичний журналіст Олександр Євтушенко, який кілька років працював у прес-службі фестивалю, розповідає що із кожним роком розширювався стилістичний та жанровий діапазон конкурсантів. У 1995-му до трьох категорій, у яких визначали переможців, додали ще одну – сучасна танцювальна музика. Згодом додали п’яту – інша музика.

Найпотужнішою музиканти та організатори одноголосно називають харківську "Руту" 1997-го. Того разу зійшлося все.

По-перше, засновникам фестивалю вперше і востаннє вдалося залучити великих спонсорів – Coca-Cola і шоколад "Корона". По-друге, фінальний концерт влаштували на майдані Свободи – одній із найбільших площ Європи. Завдяки доброму фінансуванню на сцені встановили якісні звук і світло.

– Такої потужної сцени до того не бачив, – емоційно пригадує Євтушенко. – Це був ульот!

По-третє, не менш сильними за апаратуру були тогорічні конкурсанти – це був фестиваль дебютів Каті Chilly, Тартака і ТНМК.

Унікальною складовою тієї "Рути" стали інтенсивні майстер-класи, що їх проходили всі переможці обласних відбіркових турів перед виступом у Харкові.

Лідер "Тартака" Олександр Положинський згадує, що подав заявку на конкурс, навіть не маючи гурту. Були лише кілька пісень та кілька ідей, з ким із музикантів їх грати. У результаті щойно створена команда пройшла етап у рідному Луцьку і поїхала на тренування до Києва.

Із усіма конкурсантами там працювали вчителі вокалу та сценічної мови, стилісти й хореографи. А ще "Рута" допомагала створити якісні аранжування для поданих пісень, інколи – допомагала зі створенням нових.

За підсумками воркшопів Положинський отримав ще один бонус – запрошення вести концерти "Рути". А згодом долучився до створення кількох телепрограм, присвячених фестивалю.

Жодного із цих досвідів не трапилося б, якби молодий автор, проходячи восени 1996-го повз будинок культури у рідному місті, не побачив оголошення про конкурс і не ризикнув записатися.

Олег "Фагот" Михайлюта із ТНМК також згадує потужний старт на "Руті" 1997-го із посмішкою. Здобувши перемогу і відправившись у традиційний для фестивалю тур містами України, він із командою заробив на новий комп’ютер, придатний для створення сучасних аранжувань. А ще одержав від місцевого каналу пропозицію зняти для гурту кліп.

Жодній із наступних "Рут" не вдалося більше досягнути такого масштабу і розголосу. Як і фінансової підтримки. Брак коштів став однією з причин переведення фестивалю до Києва.

– "Рута" трималася подалі від політики і бізнесу. В цьому завжди було переконання Тараса Мельника, – Стеценко лаконічно пояснює занепад проекту.

У 2000-х через "Руту" пройшли "Дахабраха" і "TaRuta", "Гапочка" і "Крихітка Цахес". Однак без виходу на телебачення та інших ресурсів для просування артистів, конкурс не міг давати потужного поштовху для розвитку їхніх шоу-бізнесових кар’єр.

Тож тепер "Червона рута" радше береже статус культової події минулого. Свої основні завдання, і з цим погоджуються учасники проекту, із якими нам вдалося поспілкуватись, вона виконала.

– Фестиваль запалив іскру незалежності. Адже музика і спорт – це те, що найлегше доходить до всіх сердець. Мова, яку розуміють без перекладу, – резюмує поет і видавець Малкович.

Оксана Мамченкова, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті