"Забагато щастя": Уривок з оповідання "Інший вимір" Еліс Манро

2499
18 червня 2017

Еліс Манро критики охрестили колись "домогосподаркою від літератури", проте це не завадило неперевершеній майстрині короткої прози здобути Нобелівську премію.

Працюючи в жанрі, що його багато хто вважає недостойним "великої літератури", письменниця зуміла досягти достоту несподіваних результатів.

Її проза змальовує непримітних з першого погляду людей, без якихось захмарних амбіцій і грандіозних життєвих планів, втім, від страхітливого фаталізму і парадоксальних вивертів їхніх доль аж мороз продирає шкіру.

І водночас оповідання позбавлені щонайменшої сльозогінності, притаманної "дамській прозі", щонайменшого проповідництва чи повчальних висновків.

Пропонуємо читачам уривок з оповідання "Інший вимір" з останньої збірки письменниці  першої в українському перекладі  "Забагато щастя", що невдовзі виходить у "Видавництві Старого Лева".

***

Забравши у школі папери, Дорі й Меґґі зазвичай ходили разом по продукти. Іноді брали каву з собою у Тіма Гортонса й везли дітей до Ріверсайд-парку. Сиділи на лавочці, поки Саша й сини Меґґі гасали неподалік або звисали з металевих драбинок, Барбара Енн гойдалася, а Димитрі грався в пісочниці. Або, якщо було холодно, всі сиділи у фургончику. Жінки переважно говорили про дітей і про страви, але якось Дорі довідалася, що Меґґі об’їхала мало не всю Європу ще до того, як вивчилась на окуліста, натомість Меґґі дізналася, якою молоденькою Дорі вийшла заміж. А також про те, як легко завагітніла вперше, а потім певний час не вагітніла, і Ллойд став нишпорити в шухлядках, підозрюючи, що вона крадькома вживає контрацептиви.

‒ А насправді? – запитала тоді Меґґі.

Дорі була шокована. Сказала, що ніколи б на це не наважилася.

 Еліс Манро. Забагато щастя. Видавництво Старого Лева. Переклад з англійської: Євген Кононенко. Дизайн обкладинки: Назар Гайдучик

‒ Я би подумала, що жахливо робити таке, і не сказати йому. А шукав він їх просто жартома.

‒ Он воно що, ‒ мовила Меґґі тоді, а згодом якось запитала: ‒ У тебе все добре? Я про твій шлюб. Ти щаслива?

Дорі, не вагаючись, відповіла "так". Відтоді вона стала уважніша до своїх слів. Побачила, що речей, до яких вона звикла, інші люди часом не розуміють. Ллойд про все мав власну думку: така вже він людина. Ще коли вони познайомилися в лікарні, він уже був такий. Головну медсестру, дуже манірну особу, називав не місіс Мітчел, а місіс Біч-аут-оф-Гел. Вимовляв це так швидко, заледве можна було вловити. Вважав, що медсестра має фаворитів, а він до них не належить. А на морозивній фабриці був чоловік, якого він ненавидів і називав Луї Смоктуном. Дорі так і не взнала його справжнього імені. Але це принаймні свідчило, що Ллойда дратують не самі лише жінки.

Дорі цілком припускала, що ті люди не були аж такі погані, як про них думав Ллойд, але сперечатися з ним не наважувалася. Ймовірно, чоловіки не можуть без ворогів, як не можуть без своїх жартів. Іноді Ллойд кепкував зі своїх ворогів точнісінько так, як і з себе. І Дорі дозволено було сміятися теж, головне, щоб не вона перша почала.

Сподівалася, він не говоритиме так про Меґґі. Та відчувала, що це от-от почнеться. Якщо він заборонить їздити разом із Меґґі до школи та по продукти, то створить великі незручності. Але найгірше ‒ доведеться ганьбитися. Вона буде змушена вигадувати якісь дурнуваті відмовки. І Меґґі про все здогадається, вона відчує брехню і подумає, що Дорі живеться ще гірше, ніж насправді. У Меґґі свій досить гострий погляд на речі.

А потім Дорі запитала в себе: а чому її має обходити думка Меґґі. Вона – стороння людина, навіть не та, з ким Дорі комфортно. Так сказав Ллойд, і тут він мав рацію. У них була своя правда, свій незбагненний зв’язок, і це лише їхня особиста справа. Дорі має сама пильнувати відданість чоловікові, і тоді все в них буде добре.

Утім ставало дедалі гірше. Прямих заборон не було, але чимраз більше критики. Ллойд висунув теорію, начебто Меґґі сама винна, що її хлопчики мають алергію та астму. Зазвичай у цьому винна мати, сказав він. У лікарні на таке надивився. Завеликий контроль від занадто розумних матерів.

‒ Деякі діти народжуються хворі, ‒ необачно заперечила Дорі. ‒ Ти не можеш казати, що завжди винна мати.

‒ І чому ж це я не можу?

‒ Я не маю на увазі саме тебе. Я про всіх. Невже діти ніколи не народжуються хворими?

‒ Відколи ти так добре розумієшся на медицині?

‒ Я не кажу, що розуміюся.

‒ То й мовчи.

Далі все пішло ще гірше. Він хотів знати все, про що вони розмовляють із Меґґі.

‒ Не знаю. Ні про що.

‒ Кумедно. Дві жінки їдуть у машині. Не повірю, що вони ні про що не розмовляють. Вона хоче посварити нас.

‒ Хто? Меґґі?

‒ Знаю я цей тип жінок.

‒ Який тип?

‒ Її тип.

‒ Не будь дурний.

‒ Обережно! Не називай мене дурнем!

‒ Що вона може зробити нам лихого?

‒ Звідки я знаю? Але вона хоче це зробити. От побачиш! Вона ще компостуватиме тобі мозок про те, який я негідник. І дуже скоро.

І все сталося саме так, як Ллойд казав. Принаймні все наче підтверджувало його версію. От вона сидить о десятій вечора в Меґґі на кухні, плаче і п’є чай із зілля. Коли постукалася до них, чоловік Меґґі через двері сказав: "Якого біса?" ‒ Дорі це почула. Він не знав її. Вона вибачилася: "Дуже перепрошую, що непокою вас". А він дивився, піднявши брови і стиснувши губи. А потім вийшла Меґґі.

Дорі всю дорогу прошкувала у темряві від їхнього з Ллойдом дому – спершу лісом, а потім трасою. Ховалася у рову щоразу, коли назустріч їхала машина, і тому йшла так довго. Дивилася на кожну автівку, що проїздила, думаючи, а що як одна з них – Ллойдова. Дорі не хотіла, щоб він знайшов її, тільки не зараз, нехай ущухне його божевілля. Раніше вона здатна була сама вгамувати його: починала кричати, вити і навіть битися головою об підлогу, вигукуючи дедалі голосніше: "Це неправда, це неправда, це неправда", ‒ знову і знову. Він нарешті відступав. Казав: "Добре, добре. Я вірю тобі. Вгамуйся, солоденька. Подумай про дітей. Я вірю тобі. Тільки перестань".

Але тієї ночі вона стрималась і не влаштувала того спектаклю. Вдягла пальто і пішла з дому, хоча він і кричав їй услід: "Не роби цього! Попереджаю тебе!"

Чоловік Меґґі пішов спати; схоже, він не став кращої думки про гостю, хоча Дорі весь час повторювала:

‒ Дуже перепрошую, дуже-дуже перепрошую, що звалилась вам на голову такої пізньої години.

‒ Замовкни, ‒ сказала Меґґі доброзичливо і діловито. ‒ Хочеш склянку вина?

‒ Я не п’ю.

‒ Тоді й зараз не варто пити. Я запарю тобі чаю. Це заспокоює. Малина з ромашкою. З дітьми все добре?

‒ Так.

Меґґі стягла з неї пальто й підсунула коробку серветок ‒ утерти очі та ніс.

‒ Нічого не розповідай мені зараз. Лише коли заспокоїшся.

Та навіть заспокоївшись, Дорі не наважилася розповісти про все; нехай краще Меґґі думає, начебто в усьому винна вона сама. До того ж, не хотілося говорити про Ллойда. Хоч яка затуркана вона з ним стала, та він і далі залишається для неї найближчою людиною на світі, і Дорі відчувала, що станеться катастрофа, якщо її таки змусять розповісти комусь, як усе відбувалося насправді, тобто якщо вона перестане бути віддана своєму чоловікові.

Тож сказала, що вони з Ллойдом знову почали давню сварку, а вона була така виснажена і втомлена, що захотілося піти якнайдалі. Але вони з усім цим упораються, сказала Дорі. Вони зможуть.

‒ Таке буває в кожній родині, ‒ мовила Меґґі. Аж ось задзвонив телефон, і вона взяла слухавку.

‒ Так. У Дорі все добре. Їй варто трохи змінити обстановку. Добре. Я завтра вранці відвезу її додому. Не хвилюйся. На добраніч.

‒ То був він, ‒ сказала вона, ‒ ти, я так думаю, все чула.

‒ Який у нього голос? Нормальний?

Меґґі засміялася:

‒ Думаєш, я не знаю, як звучить його голос, коли все нормально? Голос не п’яний.

‒ Він теж не п’є. В нас у хаті навіть кави немає.

‒ Хочеш грінку?

Рано-вранці Меґґі повезла її додому. Чоловік не пішов на роботу, залишився з хлопцями.

Меґґі поспішала повернутися додому, вона лише сказала:

‒ Бувай! Телефонуй, як захочеш поговорити, ‒ розвернула авто і виїхала з їхнього подвір’я.

Був холодний ранок ранньої весни, на землі ще лежав сніг, але Ллойд сидів на сходинках без куртки.

‒ Доброго ранку, ‒ сказав голосно, саркастично і ґречно. А вона відповіла на його привітання, ніби нічого такого й не помітила.

Він не поворухнувся, щоб пропустити її.

‒ Краще не йди туди.

Вона вирішила сприйняти це як жарт.

‒ Навіть якщо я попрошу тебе? Ну будь ласка.

Він глянув на неї, але промовчав. Посміхнувся самими губами.

‒ Ллойде, ‒ озвалая вона, ‒ що сталося, Ллойде?

‒ Краще не ходи туди.

‒ Ллойде, я нічого їй не розповідала. Вибач, що пішла з дому. Гадаю, мені просто потрібна була передишка.

‒ Краще не ходи туди.

‒ Що з тобою? Де діти?

Він похитав головою, як тоді, коли вона казала щось таке, чого він не хотів чути. Наприклад, якусь не дуже брутальну лайку на кшталт "чортова душа".

‒ Ллойде. Де діти?

Він трохи посунувся, якщо вона все-таки хоче ввійти.

Димитрі так і лишився у своєму дитячому ліжечку, лежачи на боці. Барбара Енн на підлозі біля свого ліжка, ніби її витягли звідти. Саша біля дверей до кухні, він намагався втекти. Лише в нього були синці на горлі. Молодших він задушив подушкою.

‒ Коли я телефонував учора ввечері? – запитав Ллойд. ‒ Коли я телефонував, усе вже сталося.

‒ Це все через тебе, ‒ додав він.

Ллойда визнали божевільним і неосудним та відпровадили на примусове лікування.

Дорі, спотикаючись, вибігла з дому, тримаючи руки на животі, ніби розтята навпіл, намагалася стулити частини себе докупи.

Саме таку її побачила Меґґі. У жінки виникло погане передчуття, тож вона вирішила розвернути фургончик і повернутися. Спершу подумала, що чоловік ударив Дорі в живіт. Вона нічого не зрозуміла з криків Дорі.

Але Ллойд, який досі сидів на сходинках, не мовивши й слова, ввічливо посунувся і пропустив її досередини; Меґґі увійшла в дім і побачила те, про що вже здогадалася. Вона і зателефонувала в поліцію.

Певний час Дорі намагалася запхати собі до рота все, що траплялося під руку. Землю, траву, ганчірки, рушники, власний одяг. Ніби намагалася задушити не так своє виття, як картини, що спливали в її голові. Їй давали заспокійливі, і це допомагало.

Згодом вона стала геть тиха, але не впала в кататонію. Казали, що її стан стабілізувався. Коли Дорі вийшла з лікарні й соціальна працівниця привезла її на нове місце, місіс Сендс почала опікуватися нею, знайшла помешкання, роботу, спілкувался регулярно раз на тиждень.

Меґґі захотіла провідати її, але то була чи не єдина особа, якої Дорі не могла бачити. Місіс Сендс сказала, що то природно, виникають асоціації. Мовляв, Меґґі це зрозуміє.

Місіс Сендс сказала Дорі, що вона сама має вирішувати, відвідати їй Ллойда чи ні.

Еліс Манро. Забагато щастя. Видавництво Старого Лева.

Переклад з англійської: Євген Кононенко. Дизайн обкладинки: Назар Гайдучик

Титульне зображення на сторінці: kmiragaya/Depositphotos

powered by lun.ua

Головне на сайті