Фестивальна історія: як "Джаз Коктебель" втратив джаз і Коктебель, але знайшов себе

5185
2 червня 2017

Наближається сезон музичних фестивалів. Готуючись до нього, УП.Культура вирішила розповісти про найважливіші українські опен-ейри минулого і сучасності.

Їхня поява позначила зміну поколінь і вплинула на формування світогляду та смаків українців. Їхні еволюція або закриття стали індикаторами зміни суспільно-політичної та економічної ситуації в країні.

Пропонуємо разом згадати музичне минуле незалежної України.

У першій історії ми розповіли про культову "Червону руту".

Друга – про "Таврійські ігри". Сьогодні згадуємо, як починався "Джаз Коктебель".

Коктебель під час фестивалю 2008-го року. Фото: Юрко Смотрич

Ця історія розпочалась у 2003-му з розбитої набережної і тренінгу особистісного розвитку. Принаймні – для Лілії Млинарич.

За вікном офісу тодішньої віце-президентки корпорації "Інтерпайп" був травень. Робочий день часто затягувався до глибокої ночі.

Стресу додавала розроблена американцями програма оцінки та розвитку топ-менеджерів, яку зобов’язували проходити в компанії.

Протягом чотирьох місяців поведінку Млинарич уважно вивчали спеціалісти. Крім того, опитували підлеглих, колег і партнерів. Потім підбили проміжні підсумки.

– Кажуть, все у вас добре, Ліліє Вікторівно – з роботою, партнерами, ефективністю, але ж ви – одностороння особистість. У вас немає хобі, – згадує тепер Млинарич, сидячи в одному зі своїх офісів у центрі Києва і сміючись.

– Перша реакція – шок. У мене ж є сім’я і робочий день 18 годин. Але для топ-менеджера це не повинно мати жодного значення. Кажуть, придумайте собі хобі – у вас лишилося два місяці.

 Лілія Млинарич і Олексій Коган (на другому плані). Фото надано прес-службою фестивалю

Тоді її обмежили не лише в часі. Перед нею стояла задача зробити щось, чого вона раніше ніколи не робила. І не вкладати в це ані власні кошти, ані гроші корпорації. Зате можна було просити про допомогу і залучати друзів та партнерів.

Саме тоді Млинарич згадала свою нещодавню поїздку в кримський Коктебель. Вона відпочивала там ще дитиною, а на початку 2000-х побувала в місті знову після тривалої перерви. І була вражена розрухою.

Зокрема тією, що панувала навколо музею письменника Максиміліана Волошина. Дорога була розбитою, валялося сміття.

Сучасний вигляд музею Волошина

– Я торохкотіла про це постійно, і тут Дмитро Костянтинович каже мені: що ти торохкотиш? Якщо хочеш допомогти, візьми й організуй подію, – говорить Млинарич.

Тепер Дмитро Костянтинович на прізвище Кисельов – одіозний пропагандист і розповсюджувач фейкових новин. А тоді він жив між Україною та Росією і керував інформаційною службою каналу ICTV.

Їхні з Млинарич офіси були недалеко один від одного. Медійник і бізнесвумен приятелювали, час від часу зустрічалися на обід.

Так, спільно виникла ідея благодійного фестивалю. Його метою мав би стати ремонт музею, а також створення опікунської ради, щоб допомога не лишилася одноразовою.

Намети біля Коктебелю, 2008 рік. Фото: Юрко Смотрич

Преса середини 2000-х писала навіть про амбіцію створити український культурний Давос, що з’явилась у тодішньої бізнес-еліти. Нібито за прикладом швейцарського гірськоголижного курорту, де відбувається Всесвітній економічний форум, у Криму міг би з’явитись власний майданчик для налагодження ділових і культурних контактів в оточенні морських і гірських ландшафтів.

Утім робити місцевий Давос у тих побутових умовах, які пропонував Коктебель, було неможливо. У місті бракувало каналізації і газу. Були перебої з електрикою. Працювали всього два готелі. Бюджет складав смішних 130 тис. гривень, перераховує Млинарич.

Тож почали з малого.

Друзі друзів

Перший фестиваль зробили п’ятеро людей за два місяці. На початку липня біля Волошинського дому виросла сцена.

– У перші роки в музеї обов’язково знаходилися люди, які говорили: "У святиню – музику, джаз?! Ви шо – це ж святота-а-атство!", – співорганізаторка фестивалю пародіює представників старої музейної гвардії.

Пізніше у фондах Волошинської садиби віднайшли малюнок авторства цього інтелектуала із зображенням джаз-бенду, що виступає в Коктебелі у 1920-х. Тоді музейники заспокоїлись. А фестивальники використали зображення, оздоблюючи сцену.

Крім організаторського кістяка подія мала багато волонтерів. Серед них були, скажімо, журналісти з команди ICTV, загітовані до участі Кисельовим. А ще музиканти.

Наприклад, чимало студентів-музикантів привіз відомий джазовий піаніст і арт-директор фестивалю Володимир Соляник. "Він умів умовляти друзів", каже Млинарич.

Київ Арт Ансамбль на Джаз Коктебелі 2005-го

Так у Коктебель потрапив відомий нині трубач Денніс Аду. У той період він щойно переїхав до Києва з Кривого Рогу, вступив до музучилища імені Глієра і легко погодився на поїздку.

Жив у наметовому містечку у підніжжя згаслого вулкану Карадаг. Якщо стояти спиною до будинку Волошина і давитись на море, то це – праворуч.

Волонтери прибирали недопалки, стояли на охороні, розклеювали афіші. Усе це протягом місяця – спочатку підготовка території, а потім і концерти, що переходили у нічні джем-сейшени.

Була якась магія у цьому всьому – неймовірна атмосфера, багато людей, особливо – творчих, – згадує Аду.

Денніс Аду. Фото: Аліна Сісошвілі

Місць для вивчення і виконання джазу в Україні існувало тоді мало – традиційно бракувало спонсорів і державної підтримки. Наших джазменів знали більше за кордоном, ніж удома.

Їм хотілося, щоб була публіка. Вони були авантюрними, бо не були затребуваними, – каже Млинарич.

У такому форматі відбулися перші два фестивалі. На безкоштовний джаз, що лунав зі сцени на площі біля садиби Волошина, збирались відпочивальники місцевих санаторіїв і баз – переважно жінки та бабусі з дітьми та онуками. Розморені і засмаглі, вони зупинялися тут, прогулюючись набережною.

Урешті-решт організатори досягли мети – музей Волошина і міська площа перед ним знайшли своїх донорів.

Серед них були політики і бізнесмени з України та Росії, чиї прізвища не побачиш більше поряд – від Петра Порошенка до Анатолія Кінаха, який займав тоді керівні посади в Кабміні, від Нестора Шуфрича до Інни Богословської, яка саме створила власне об’єднання "Віче України".

Виступ японскього Shibusashirazu Orchestra на "Джаз Коктебелі" 2005-го

– Один раз авантюри виходять, – каже Млинарич. – А потім з’явилися нові амбіції. Захотілося зробити великий, осмислений фестиваль, а не просто так – накидати лайн-ап. І ми придумали  концепцію із найбільш атмосферним фестивалем.

Джаз, але інший

У 2003-му, доки Млинарич робила фестиваль, її син Кирило закривав сесію в Київському інституті міжнародних відносин і збирався на місяць до Ніцци. Там вивчав французьку, а ще – слухав джаз.

У місцевому ботанічному саду, неподалік від узбережжя Середземного моря, кілька десятиліть поспіль відбувався джазовий фестиваль. Аби послухати музику, хлопець перелазив через височенний паркан.

Тепер Кирило працює виконавчим директором "Джаз Коктебелю", який цього літа привезе на фестиваль культовий британський Asian Dub Foundation. Саме їх він слухав, пробравшись на концерт зайцем.

Кирило Млинарич. Фото: Irina Matviiuk, 2013

Натхненний закордонним досвідом, а ще – спостереженнями за новою українською музикою, Кирило придумав відкриту сцену фестивалю. Вона з’явились 2006-го і живе досі. На ній, пройшовши експертний відбір, можуть грати молоді гурти. І не лише джазові.

Потенційних учасників сцени прослуховують також наживо – для цього щороку в різних містах України, Росії та Білорусі проводили попередні вечірки фесту. Тепер такі препаті роблять лише в Україні.

Що більшим виростав фестиваль, то далі відходив від традиційних уявлень публіки про джаз. Зокрема, тих, що були сформовані під впливом радянського і архаїчно-академічного музики, пояснює радіоведучий Влад Фісун.

2006-го він побував на "Джаз Коктебелі" – першим диск-жокеєм на цьому фестивалі. Відтоді став його постійним резидентом.

Karl Frierson і Влад Фісун (Dj Fun2mass) познайомились на "Джаз Коктебелі", відтоді час від часу виступають разом

– Якщо є амбіція робити великий фестиваль, починаєш дивитися, як і на що реагує аудиторія, – Кирило долучається до розмови, сидячи навпроти матері в офісі "Джаз Коктебелю". – Урешті-решт на якомусь довербальному рівні формується усвідомлення формату. Але висловити його не можна (це було б святотатством). Краще зробити лайн-ап.

Каже, що джаз як жанр залишився в минулому. Зараз він живе як музична мова і платформа для об’єднання.

Порівнює із славетним фестивалем у швейцарському Монтре, де було місце як метрам джазу на кшталт Бі Бі Кінга та Елли Фіцджеральд, так і пост-панку від New Order чи класиці року від Status Quo.

На столі перед Кирилом лежить бейсболка із логотипом фесту в Монтре. І він, і його мати кілька разів туди їздили.

– Межі жанрів не мають значення. Їх видумали словоблуди, – Кирило розвиває думку.

– Давай не будемо! – сміється Лілія Млинарич.

– Це радше маркетинговий хід, – Кирило стає емоційнішим. – Ось ти заходиш у магазин і вважаєш, що тобі подобається джаз, тоді тобі до цієї полички. Іди – купуй. Але як це все стосується культури?

– Найцікавіше для нас – визначати тренд, передбачати його, – продовжує Млинарич.

– Це енергія вітальності у повітрі. Коли в артиста на сцені є нерв, і музика тісно пов’язана із духом часу. Ще Платон казав, що не буває змін у образі і в музиці без потрясіння політичних основ, – завершує думку Кирило.

Мати сміється, дивлячись на сина.

"Джаз Коктебель" 2013. Фото Антон Шевелев

Імпровізація тривалістю в десятиліття

Експериментували постійно, але поступово. Спочатку у фестивалю з’явились потужні спонсори. У різні роки серед них були російські й українські банки, телекомунікаційні компанії. Найгучнішим і постійним став завод марочних вин і коньяків "Коктебель".

У результаті кількість сцен виросла до чотирьох. Для любителів джазу залишили Волошинську. Коли фестиваль став платним, квитки на цей невеликий майданчик розліталися чи не найшвидше.

Найбільшу сцену назвали Nu Jazz і формували її лайн-ап, балансуючи між наявними смаками публіки і спробами їх змоделювати.

Ніно Катамадзе на "Джаз Коктебелі" 2012. Фото: nino-katamadze.com

На фестивалі завжди були два-три гурти, заради яких неодмінно хотілося їхати, розповідає Світлана Іщенко. Нині вона працює в IT-компанії, а з 2010-го по 2013-й їздила у вересневий Коктебель разом з друзями.

Смаки місцевої публіки ніколи не вкладалися в жодні рамки. Фестивальник однаково сильно міг мріяти почути наживо виступ британського продюсера Bonobo, росіян із "Акваріуму", українців з "Дахабрахи" чи грузинку Ніно Катамадзе. А ще тут були прем’єра програми "Рабкор" білорусів з "Ляпіса Трубецького" та унікальне возз’єднання культового тріо The Red Snapper.

– Це був такий social engineering, конструювання аудиторії, яка складається у плем’я близьких за духом людей, котрі ні в якій інший ситуації, можливо, не зустрілися б одне з одним, – говорить тепер Кирило.

У цьому племені щоосені в одному просторі співіснували нудисти і прихильники купальників, джазові неофіти та любителі екстремальних звукових експериментів, поважні люди старшого віку та студентська молодь. Ті, хто надавав перевагу комфорту і жителі наметів, якими хаотично обростав Коктебель в дні фестивалю.

 Коли "Ляпис Трубецкой" презентував на "Джаз Коктебелі" програму "Рабкор", до Криму приїхали кілька тисяч білорусів.

– Там треба було шукати контакт з різними людьми – тими, хто просто лежить на пляжі і п’є пиво, тими, хто й не думав, що потрапить на концерт, – каже джазова піаністка Наталя Лебедєва, яка пропустила лише один-два з "Джаз Коктебелів". – Енергетика такого виступу мала бути вищою за будь-яку іншу. В ній мало бути життя, дикість, трохи розгнузданості, єднання з морем і природою.

Сміючись, Лебедєва згадує один із своїх виступів, коли денна сцена була розвернута до нудистського пляжу.

Музиканти грали всюди, вдень і вночі. Ті, хто були в програмі, а також ті, хто приїхав слухачами.

Ближче до Карадагу був ресторан російського джазмена і мецената Віктора Лівшиця – місцеві джем-сейшени трубач Аду згадає з особливою ностальгією в голосі.

Відкрита сцена на "Джаз Коктебелі" в Затоці. Фото: Антон Шевелев

Дорогою від автовокзалу до пляжних сцен фестивальники неодмінно натикалися на клуб "Каліпсо". Тут концерти були безкоштовними, сцену – видно з вулиці. Тож курсуючи між фестивальними майданчиками, можна було почути і побачити раптом, наприклад, російську рокершу Анну Герасимову, відому сценічним ім’ям Умка.

– Це було якесь диво – коли в Харкові вже було холодно, у повітрі – осінь, ти сідав на поїзд і приїжджав на "Джаз Коктебель", – згадує Іщенко свої подорожі. – Тут було справжнє літо і при цьому відчуття, що це літо непостійне, воно от-от мине. Відчуття, що поряд із цими людьми і цією музикою, ти схопив останні теплі дні.

Коктебель без Коктебелю

За десять років життя разом із джазовим фестивалем, Коктебель змінився. Готелів стало більше 200, провели каналізацію і газ. Бюджет виріс у кілька разів.

20 лютого 2014-го Млинарич, як завжди, отримала дозвіл на проведення фестивалю в Коктебелі. Тиждень потому у Крим прийшли "вежливые люди".

Того літа більшість гучних концертів і фестивалів в Україні було скасовано. Закордонні артисти боялись їхати. Організатори сумнівались у тому, що аудиторія витрачатиме гроші на квитки, коли новини щодня лякають вторгненням Росії ледь не по всьому кордону з Україною.

Утім "Джаз Коктебель" відбувся. Цього разу – в Затоці на Одещині. Тоді українські музиканти навіть не піднімали питання гонорарів, розповідає Млинарич. Найбільш віддана публіка приїхала за фестивалем попри економічну кризу.

"Джаз Коктебель" 2016. Фото Arsen Dzodzaev

– Коли ми потрапили в Затоку 2014-го, було відчуття, ніби опинились у Коктебелі 2003-го, – продовжує організаторка. Вона давно вже не працює в "Інтерпайп" і займає одну з керівних посад в компанії "Біогаз". Фестиваль досі називає своїм волонтерством.

Одеське містечко нагадувало колишній Крим жахливим рівнем обслуговування і тими умовами, що їх пропонували місцеві бази відпочинку. Комунікація з владою та бізнесом не складались. А ще дратував шансон і вічний "Ласковый май" з колонок місцевих кафе.

У Коктебелі ці проблеми вдалось вирішити, коли місцеві побачили, що гості фестивалю здатні продовжити їм сезон заробітку. До того ж, витрачають більше звичних відпочивальників.

"Джаз Коктебель" 2016. Фото Arsen Dzodzaev

Навіть шансон там вдалося здолати – принаймні, на час події. Організатори просто давали менеджерам ресторанів флешки із музикою, аби ті не відлякували вимогливу публіку.

Дворічний досвід у Затоці організатори і гості відверто називають невдалим. Від минулорічного переїзду "Джаз Коктебелю" до Чорноморська відраховують ренесанс події.

Слухачі на "Джаз Коктебелі" в Чорноморську. Фото: Arsen Dzodzaev

Нині фестиваль не сподівається на грошовитих спонсорів. Зате продовжує співпрацю з посольствами і культурними представництвами різних країн. Ті зацікавлені популяризувати власних музикантів, а фестиваль з радістю приймає допомогу у вигляді якісного наповнення.

У Чорноморську, де цього літа відбудеться 15-й фестиваль, як у найкращі роки в Коктебелі, також працює чотири сцени. Облаштувати спеціальний джазовий майданчик у будинку культури запропонували місцеві бізнесмени. Вони ж взяли на себе витрати.

– Є речі, які трапляються тільки на фестивалях, – каже Млинарич. – Тут часто представляють проекти, які більше ніде не будуть повторюватися. Публіка поступово звикає до того, що фестиваль – це спроба музикантів виразитися по-іншому.

Оксана Мамченкова, спеціально для УП.Культура

Титульне фото на сторінці: Arsen Dzodzaev

powered by lun.ua

Головне на сайті