"Дорога святого Якова": Уривок із нової книги Дзвінки Матіяш

5788
1 липня 2017

Каміно-де-Сантьяґо, або ж дорога святого Якова – це 900 кілометрів пішки з наплічником на спині через усю Іспанію до міста Сантьяґо-де-Компостела і до мису Фіністерра – Кінця Землі.

Це унікальний досвід, який авторка книжки, Дзвінка Матіяш, переживає разом зі своїм чоловіком.

Стан перебування у дорозі, фізичні й моральні зусилля, без яких не подолати такий шлях, знайомства з людьми з різних країн, що вирішили пройти Каміно, історії людей, яких можна було би зустріти тепер і багато років тому, – про все це можна прочитати у книжці "Дорога святого Якова".

Книга невдовзі вийде у "Видавництві Старого Лева". А поки пропонуємо зануритись в уривок із цієї історії.

 

Уривок

Дорога святого Якова не має кінця. Вона веде далі, ніж далеко. Дорога впирається у собор святого Якова. Але не завершується. Те, що виростає з нескінченного, не має завершення. Це суперечить тому, що повинно бути. Це суперечить тому, що є.

Ті, хто пройшов цю дорогу, вже не можуть із неї зійти. Навіть якби й хотіли. Хоча ніхто не хоче, щоб дорога святого Якова закінчилася. Паломники закохуються у дорогу міцно і назав­жди. Вони повернуться додому й сумуватимуть. Інакше не буває. Дорога знає про це. І залишається з тими, хто нею йшов, назовсім. Через підошви легких сандалів чи гірських черевиків проникає у шкіру. Вона легка, хоча йти нею важко. Вона сповнена таємниць, хоча здається, що всі її таємниці давно розгадано й описано. Однак кожен новий паломник, потрапивши на дорогу, відкриває її таємниці заново.

Торкаюся руками бруківки перед собором. Вона тепла й прохолодна водночас. Післязавтра вже листопад. У Києві в цю пору майже ніколи не буває так тепло. Сонце не таке яскраве. Пальці не хочуть відриватися від бруківки. Відриваю їх силоміць. Здається, вони змінилися. Усе тіло змінилося. Ліва частина засмагла більше, ніж права. Так і буває, якщо сорок днів іти на захід.

На площі перед собором паломники ходять, сидять, стоять і лежать. Немолодий чоловік спить, поклавши голову на наплічник. Той, хто нарешті дійшов сюди, подолавши всі труднощі, може безтурботно заснути на цій бруківці.

Досвідом дороги хочеться ділитися. Його не можна залишати тільки для себе. Нехай свободу, яку дарує ця дорога, відчують інші – ті, хто ще нічого не знає про Каміно-де-Сантьяґо – дорогу святого Якова.

Цей досвід важко описати у повноті – багато що залишиться неописаним. Описане буде не таким яскравим, не таким сильним і не таким живим, як було насправді. Однак прожите на Каміно все одно треба описувати – нехай і фрагментарно.

Дорога говорить до нас через людські історії. Якби на ній не було нас, вона мовчала б. Дорогу оживляють люди – сильні і слабкі, веселі і сумні, наївні і прагматичні – різні. Усіх їх об’єднує щось одне, і я досі не знаю, як його назвати.

Можливо, спогади про цю дорогу когось зворушать. Може, аж настільки, щоб спакувати наплічник і піти на дорогу святого Якова, щоб на власні очі побачити, як там насправді.

Вказівний знак на паломницькій дорозі. Фото: Demachy/Depositphotos

Паломник, який розпочинає паломництво, ще не знає, що початок дороги вже містить у собі її завершення. Що насправді якраз біля собору святого Якова гостро відчуваєш, що треба йти далі. Що це зовсім не кінець.

Паломник не знає, що дорога святого Якова нагадуватиме про себе несподівано за три, п’ять, десять років. Іноді вона нагадуватиме про себе щодня, вриватиметься у звичний і наповнений буденними справами світ.

Згадую про дорогу святого Якова завжди, коли дивлюся на металеву огорожу, що відгороджує нашу вулицю від соснової посадки. Соснові голочки на огорожі нагадують дерев’яні хрестики на подібній довгій огорожі десь за Льоґроньйо, столицею провінції Ріоха. Всю огорожу зверху донизу завішано хрестами. Кожен хрест – це чиясь історія. Ця огорожа вражає – сотні хрестів. Цього не можна забути. Але можна часом згадувати. А соснові голочки на нашій огорожі часто змушують мене згадувати ці хрести.

Паломник не знає, що найцікавіші пригоди стаються тоді, коли ніхто не чекає пригод.

Паломник не знає, що пригоди містяться в не-пригодах: у монотонній ході рівниною, у слизьких спусках і пологих під­йомах, у тому, як західний вітер віє в лице, як пече сонце, і у тому, чого не видно за черговим вигином дороги. У тому, що кожного ранку треба пакувати наплічник і йти далі.

Паломники багато чого не знають на початку паломництва. Вони сповнені очікувань, надій і передчуттів. Дорога тільки починається.

Не знаю, коли розпочалося наше паломництво. Чи тоді, коли наш літак приземлився у французькому місті Бордо, що славиться своїми винами. Чи тоді, коли ми забронювали квитки на літак і кілька місяців щодня тренувалися ходити пішки нашими лугами, на яких ростуть іван-чай, звіробій, пижмо, кашка, червоні маки, сині сокирки та ще сотні інших трав, назв яких я не знаю. Чи, може, іще раніше?

З аеропорту відразу їдемо на залізничний вокзал. До нашого поїзда до Байонни ще кілька годин. Мені здається, що це все трохи не насправді – ніби не зі мною і ніби зі мною. У літаку з нами летів старенький чоловік із наплічником і трекінговими палицями. Він також сідає у наш автобус. Може, він також зібрався у паломництво?

На залізничному вокзалі купуємо собі два сандвічі – україн­ський хліб набагато смачніший. Не кажучи вже про спечений удома. Хоча у дорозі всяка їжа смакує особливо. Передчуттям пригоди. Невідомого. І ще чогось такого... от коли знаєш, що нічого не треба робити, тільки чекати поїзда. Не метаєшся між сотнею справ, а очікуєш на щось одне.

Іще маємо трохи часу погуляти містом і, можливо, знайти спортивний магазин, щоб купити спальники. Магазин нам знайти не вдалося. А місто мені сподобалося.

У Байонні пересідаємо на поїзд до містечка Сен-Жан-П’є-де-Пор. (Я спробувала перекласти назву – вийшло щось на зразок "Святий Йоан біля підніжжя перевалу". Звучить дивно. Запитую Євгена, чи можна так сказати. "Ну, звісно, не можна. Або біля підніжжя гір, або біля перевалу". Нехай так. Святий Йоан біля перевалу). Зрештою, всі називають це містечко просто Сен-Жан. Коротко і ясно. Тут розпочинається французька дорога – Каміно Франсез до Сантьяґо-де-Компостела. Цей маршрут тепер найпопулярніший. Іще є Каміно Норте – північна дорога, що веде до Сантьяґо узбережжям Атлантичного океану (я також хотіла б її пройти, щоб щодня дивитися на океан), Каміно Прімітіво – перша і, як кажуть, дуже складна дорога, Срібна дорога, що починається із Севільї, Англійська дорога – найкоротша, всього-на-всього 110 кілометрів, Португальська дорога, яка розпочинається в Лісабоні.

Уся платформа у Байонні заповнена людьми з наплічниками й палицями. Ніхто, крім паломників, не їде у Сен-Жан. Коли під’їжджає поїзд, у якому всього два вагони, я певна, що ця юрба туди не вміститься. Але, хоч як дивно, всі вміща­ються.

У Сен-Жані відразу йдемо на реєстрацію, щоб стати "офіційними" паломниками й отримати креденсіали – своєрідний паспорт паломника, куди нам зразу ставлять дату паломництва і першу печатку. Тільки з креденсіалом можна ночувати в альберґах – притулках для паломників. Там нас також реєструватимуть і ставитимуть печатки. До кінця паломництва ми маємо назбирати декілька десятків печаток, які свідчитимуть, що ми справді пройшли всю дорогу пішки. Майже 800 кіломет­рів. Неймовірно багато.

Тепер час шукати нічліг. Виявляється, що місця в усіх притулках уже зайнято. Але ми не переймаємося. Вирішуємо зупинитись у приватному помешканні на Рю-де-Сітаделля – його власниця, жваво жестикулюючи, мішає іспанські та французькі слова, але ми, хоч як дивно, все розуміємо. І я навіть примудряюся розмовляти з нею ламаною іспанською.

Зранку заходимо у спеціальний магазин для паломників, в якому можна знайти найнесподіваніші речі, і купуємо міні-
спальники. Кожен важить шістсот грамів. Це для нас важливо – що менше, то краще. Іще купуємо одну мушлю, бо ж це символ дороги святого Якова. Знак, за яким давні паломники впізнавали одні одних. Вони носили її на капелюсі або прикріплювали до палиці. Сучасні паломники одягають її на шию або прикріплюють до наплічника. Другу мушлю купимо десь в іншому місці.

Мушлями, за легендою, було обліплено тіло апостола Якова, яке океан викинув на узбережжя там, де тепер місто Сантьяґо-де-Компостела. Лінії на мушлях, що сходяться в одну точку, – це оті різні шляхи, якими паломники приходять до святого Якова. Мушля – це розкрита з довірою рука. Мушля – посудина, з якої можна пити воду. Іще багато чого можна сказати про паломницьку мушлю. Наприклад, що це спогад про пройдену дорогу (це я забігаю дуже далеко наперед).

Коли виходимо з магазину, виявляється, що на вулиці вже дуже багато людей із наплічниками. Усі вони йдуть в одному напрямку, тож нам не треба шукати жовтих стрілок і мушель, якими марковано дорогу святого Якова.

Сьогодні маємо перейти Піренеї – гори, що розділяють Францію та Іспанію. Якби погода була сонячною, ми могли б милуватися дивовижними краєвидами. Та сьогодні дощ, і туман ховає їх від нас. (...)

Пілігрим на Дорозі святого Якова. Фото: jehoede/Depositphotos

Щодо чудес – можливо, дехто справді очікує на Дорозі особ­ливих чудес. А дехто не вірить у чудеса. Євген каже, що найбільше чудо – сама Дорога.

Історія Ришара, з яким щойно розмовляв Євген, дуже схожа на особливе чудо. Ришар – француз із міста Ліон. Він власник трикотажної фабрики, людина практична й раціональна. Декілька років тому Ришар захворів на рак. Йому зробили кілька операцій, він пройшов хіміотерапію, – все це не допомагало, і прогнози лікарів були невтішні. Тоді його дружина вирішила, що вони підуть до Сантьяґо. Наперекір лікарям. Наперекір синам, які вважали, що батько з’їхав із глузду. Ришар і Катрін вирушили у паломництво з французького монастиря лє П’юї – за чотириста кілометрів від містечка Сен-Жан-П’є-де-Пор. Їхнє паломництво тривало два тижні – більше у них не було часу. За ці два тижні Ришарові стало краще. Восени вони пройшли ще шматок дороги – за наступні два тижні. А цієї осені вони йдуть уже вчетверте – і знову мають два тижні часу. Прогнози лікарів не справдилися. Ришар живий. Живіший, ніж будь-коли. При своєму розумі. Вони з дружиною сидять за нашим столом. Ришар хвалить кальвадос і розповідає давній рецепт цього напою. Він зовсім не схожий на хворого. Нітрохи. Каже, що нічого не знає про Бога, не ходить до церкви і взагалі не знається на всіх цих духовних темах. Але тут, на цій дорозі, відчуває щось особливе.

Іти, щоб жити. Ми зустріли тут багатьох людей. Кожна людина несе з собою свою історію. Усі історії цікаві й неповторні. Однак Ришарова історія особлива. За тиждень Ришар із Катрін повертаються додому. До весни. А потім знову подолають черговий шматок дороги до Сантьяґо.

 Собор святого Якова, до якого прямують паломники. Фото: Icagiao/Depositphotos

Леон – одна із важливих зупинок на дорозі святого Якова. Міс­то, в якому той, хто має час, зупиняється на декілька днів.
Міс­то, сповнене таємниць, краси і гармонії. Місто, що завершує певний відрізок дороги святого Якова і розпочинає наступний.

Леонський собор Богородиці (що є знаменитим готичним храмом не лише дороги святого Якова, а й усієї Іспанії) і його знамениті вітражі, безперечно, є одним із чудес світу. Десятим, дванадцятим, сотим – немає значення. Відчуваю тут щось подібне, як у Бурґосі, – коли перед тобою така краса, то навіть не знаєш, що робити. Хочеш у ній розчинитися. Хочеш стати губкою, яка все у себе вбирає. І не можеш. Розумієш, що до сприйняття краси треба себе готувати. І розумієш, що нічого з цією красою робити не треба. Це вона з нами може щось зробити. Це вона наповнює нас, поки ми в соборі.

Згадую, що в Україні бракує краси. Людські очі звикли до бруду. Руки навчилися смітити і не вважають, що цим вони калічать простір. Звалища сміття у лісах. На пляжах. При дорогах. На ринках. Коли віддаляєшся від центру Києва, сміття стає більше. У центрі його майже не видно.

У передмісті Леона чисто. Чистота й тиша.

Коли згадую київські смітники, у мене починає боліти шкіра.

Заходимо у собор. Хоч би скільки часу тут провести, все одно буде замало. Дім Світла – так іще називають цей собор. Намагаюся зануритись у це світло. Його тут набагато більше, ніж я можу вмістити. Тепер мені зрозуміло, чому грішники не витримують райської краси. Ця краса стає для них невимовним тягарем. Бо я також зараз відчуваю, що мені бракує кисню. Тут інакше повітря. Ним треба вміти дихати. А я не вмію. Я загубилася – вже вкотре. Блукаю собором, щоб знайти себе. Не знаю, скільки треба часу, щоб докладно оглянути цей собор. Тиждень? Місяць? Іще більше? Може, слово "оглянути" тут зовсім не відповідне? Скільки потрібно часу, щоб цей собор впустив у себе? Що потрібно тут пережити, щоб можна було йти далі?

У соборі багато маленьких капличок. Щоправда, зараз зайти можна не в усі. Якби я жила у цьому місті, хотіла би ходити в такі каплички на ранішню службу. На восьму, а ще краще – на сьому ранку. Вранішні літургії особливі. Коли в соборі прохолодно, і трохи мерзнуть ноги, коли стоїш. А коли стаєш навколішки, ногам тепло. І ніхто не може пояснити, чому це так. Чому так тепло, коли молишся на колінах у капличці Вірхен-дель-Кармен, тобто Діви Кармен. Або у капличці Вірхен-Блянка – Білої Діви. У капличці Вірхен-де-Ла-Есперанса – Діви Надії, яка завжди вислуховує молитви тих, хто на неї надіється. У кап­личці святого Антонія, який не лише віднаходить загублені предмети, а й допомагає не загубитися серед другорядного їхнім господарям.

Іду від каплиці до каплиці, повільно перечитую їхні назви: святої Терези, святої Лючії, Непорочного Зачаття. Біля каплиці святого Якова зупиняюся. Вітаюся з ним. Кажу, що ми з кожним днем усе ближче до мети. Не прошу в нього сил – він сам знає, що вони нам потрібні. Прошу тільки навчити мене сприймати світло і нести його із собою. Ділитися ним. Щоб довкола нас його ставало більше. Особливо у нашій країні, куди ми невдовзі повернемося, де люди вивозять сміття у ліс і кидають пляшки з-під пива собі під ноги. Поранена земля – можу думати про нашу країну тільки так. Поки що.

Святий Яків мене розуміє і дозволяє взяти із собою стільки світла, скільки зможу вмістити.

Киваю. Так і має бути. Прощаюся з апостолом – не хочу більше його відволікати. Йду на пошуки Євгена.

"Ми тут уже дві години. Я тебе шукав", – каже Євген, коли ми нарешті зустрічаємося.

А мені здається, що ми щойно зайшли. Тут не такий час, як назовні, тут усе по-іншому.

"Дорога святого Якова"

Автор: Дзвiнка Матiяш

Ілюстрації: Євген Іларіонов

Дизайн обкладинки: Дмитро Подолянчук

Видавництво Старого Лева

Титульне зображення на сторінці: bepsimage/Deposiphotos

powered by lun.ua

Головне на сайті