Креативна Словенія: як постіндустріальний Марібор долає депресію культурою

3853
14 липня 2017

Словенія та Чехія – країни, чия креативна економіка нині переживає період активного розвитку. УП.Культура побувала у кількох словенських і чеських містах разом із Програмою ЄС та Східного парнерства "Культура і креативність". І тепер розповідає про найцікавіше з побаченого.

На перший погляд словенський Марібор – типове містечко старої Європи. Тут є обов’язкові ратуша і вимощені бруківкою вулиці. Є старі собор та синагога, руїни замку та червоні черепичні дахи.

Є річка Драва, через яку перекинуто височенний міст. Йдучи ним до середмістя, мандрівник почувається ледь не середньовічним подорожнім, котрий наближається до укріпленої фортеці. Хіба що брами нині нема.

Красиво, але нудно – врешті-решт подумає бувалий турист. І не образить цим містян. Адже серед них давно побутує жартівливе слівце Mariboring, що утворилось від поєднання назви міста і англійського слова boring, тобто "нудний".

Старий центр Марібора. Усі фото в матеріалі: Оксана Мамченкова

Утім, справжній Марібор цікавіший та складніший – варто лише придивитися уважніше.

Маючи трохи менше 100 тис. жителів – приблизно стільки ж нараховують українські Лисичанськ чи Кам’янець-Подільський, – Марібор є другим за розміром населення містом Словенії. Поступившись за цим показником столичній Любляні, він виборов кілька інших перших місць.

Тут, скажімо, росте найстарша в світі виноградна лоза. Їй понад 400 років, вона плодоносить, з її винограду навіть роблять вино. Кажуть, смакує недобре, зате слугує добрим сувеніром для почесних гостей міста.

Старий Марібор

Марібор знаний серед футбольних фанів – місцевий клуб є найуспішнішим у країні.

А ще тут працює найбільший у Словенії театр (400 співробітників) і проводять наймасовіший фестиваль – Lent (у найкращі часи він збирав до 600 тис. гостей, цього року подію відвідали понад 230 тис.).

Утім, за містом закріпилося також кілька антирекордів.

Під час Другої світової війни 47% його будівель було зруйновано – чи не найбільше в регіоні.

Протягом другої половини 1990-х Марібор став європейським рекордсменом за скороченням населення. Тоді він втрачав 3,1% жителів щороку.

А ще колишній індустріальний гігант є нині словенським лідером за рівнем безробіття. Якщо в середньому по країні цей показник коливається навколо 10%, то для Марібора сягає 17%.

 Центр міста

– Саме тому ми придумали гасло "Maribor is the future" [Марібор – це майбутнє, – ред.], – гірко жартує Рене Пухар із місцевої Асоціації розвитку кінокультури. Стоячи біля одного із найцікавіших місцевих культурних центрів, GT 22, він показує значок із таким написом.

На думку Рене та його колег із культурного сектора Марібора, постраждале від економічних потрясінь зламу 1980-х – 1990-х і світової кризи кінця 2000-х, місто перетворилось на ідеальний майданчик для культурних новацій. Адже там, де стають безсилими застарілі економічні моделі, виникає простір для пошуку нових.

Можливо, саме тому, попри депресивний стан місцевої економіки, наочним свідченням якого є десятки спустілих будівель і спорожнілих крамниць у центрі міста, Марібор дивує гостей розмаїтим культурним життям.

Рене Пухар неподалік від центру GT 22

Тут виникають нові креативні простори, живуть і трансформуються старі сквоти, розвиваються театральні майданчики і галереї.

Їхні засновники та співробітники не поспішають називати свої історії історіями успіху. Водночас активно експериментують із моделями фінансування, зокрема, залучаючи кошти Євросоюзу, та шукають оптимальні формули взаємин із місцевою владою.

Розповідаємо історії кількох із цих проектів.

Військова пекарня: як сквот став найбільшим центром альтернативної культури

Від центру Марібора до району Магдалена – 10 хвилин пішої прогулянки через живописний міст над Дравою.

Тут, серед вулиць із такими промовистими назвами як Житня та Залізнодорожна, розмістився культурний центр Pekarna. Хоча про знаковість цього місця для креативного ландшафту міста одразу не здогадаєшся.

Вхід на територію Pekarna

Pekarna – це шість одно- і двохповерхових будівель. Більшість із них виглядають занедбаними і потребують ремонту. На кипуче творче життя натякають графіті та арт-об’єкти, якими щедро прикрашено фасади.

Наприкінці ХІХ ст., коли комплекс побудували, про мистецтво тут не йшлося. Це були армійські бараки, в одному з яких розміщувалася власна пекарня. Звідси – сучасна назва центру.

Тоді тут мешкали солдати Австро-Угорської імперії, і вся навколишня інфраструктура працювала на їхнє забезпечення. Згодом будівлі перейшли в підпорядкування югославського міністерства оборони.

 

У 1991-му Словенія стала незалежною, до 1993-го бараки спустіли. Митці й активісти звернулися до міської влади із проханням віддати приміщення їм.

Муніципалітет не зміг дати дозвіл на користування, бо будівлі йому не підпорядковувалися, – розповідає історію місця Уршка Брезнік, котра працює у культурному центрі Pekarna. – Але ініціативні містяни все одно засквотували приміщення.

Це сталося в 1994-му.

Утім, маріборці ніколи не перетворювали будівлі на нелегальне житло. Хоча кілька митців все ж облаштували помешкання. Троє з них досі живуть на території комплексу, майструючи музичні інструменти та створюючи мистецькі роботи. Уршка називає старожилів сором’язливими і зізнається, що вони воліють не показуватися перед гостями.

 

У решті колишніх бараків розмістилися репетиційні бази численних гуртів, студії художників, а згодом – офіси різноманітних неурядових та неприбуткових організацій.

Взаємини спільноти Pekarna із міською владою завжди балансували на межі любові та ненависті. Скажімо, в 2000-х мер та його підопічні планували виселити митців, знести столітні бараки і побудувати на звільненій у такий спосіб території елітне житло та парковку.

Тоді спільнота відстояла культурний центр. На бік активістів стало навіть міністерство культури.

Нині будівлі належать місту, воно ж оплачує комунальні послуги. А культурні організації та окремі митці (разом їх – близько сорока) безплатно орендують приміщення для роботи. Платять лише за вивезення сміття.

 

Серед тих, хто працює в межах Pekarna – один із найбільших в країні букіністичних магазинів, музичні гурти, виставкові зали, концертні агенції та майданчики (щороку тут відбувається більше сотні концертів).

Також є митці та організації, що працюють з молоддю. Скажімо, на території облаштовано все для тренувань зі скелелазіння. Користуватися стінкою можна безкоштовно.

Частина кімнат функціонує на комерційній основі – у них розмістився хостел.

 

Разом із тим бути повноцінною історією успіху центру Pekarna заважає один важливий аспект, каже Уршка. За її словами, колишній сквот перестав бути спільнотою. Новоприбулі орендарі, яких на конкурсній основі щотри роки обирають серед заявників "мешканці" території, часто не розуміють концепцію місця.

Переломним моментом, коли спільнота почала невідворотно руйнуватися, Уршка називає 2012-й. Тоді саме було проведено конкурс на реставрацію комплексу. При цьому, зауважує співробітниця центру, багато архітекторів пропонували проекти, що не відповідали духу та атмосфері простору.

Урешті-решт розпочався ремонт одного із корпусів (того, де нині працює хостел). На час робіт організації, що займали приміщення, перебралися до запропонованих містом альтернативних просторів. Більшість із них не повернулася в оновлену будівлю.

– Місце втратило політичний сенс. Люди більше не долучаються до життя спільноти, а просто окремо займають собі приміщення, – так Уршка формулює головний еволюційний виклик одного із найбільших арт-просторів Словенії.

 

Сучасне мистецтво в провінції: досвід міжнародної взаємодії

Словенія має добру традицію культурної децентралізації. Чимало музеїв, зокрема й сучасного мистецтва, засновано у невеликих містах. Вони мають професійний, хоча невеликий штат. І мізерне фінансування. Його вистачає на поточні потреби, але не на розвиток.

Таку картину змальовує Андреа Хрібернік із мистецької галереї Koroška, що в містечку Словень Градець. Воно розташоване за 70 км від Марібора, неподалік від австрійського кордону. Має 7,5 тис. жителів.

Koroška відкрилась 60 років тому. З’явилась у період популярності ідей єднання націй, світової дружби та миру. В її колекції – сотні робіт художників із різних країн світу. У виставковій історії – сотні проектів. Кілька з них фінансувала ООН.

Однак нині інституція націлена на транс’європейську кооперацію і залучення коштів профільних програм Євросоюзу.

Скріншот головної сторінки галереї Koroška

Скажімо, минулого року Koroška приймала масштабну міжнародну виставку "Performing the Museum". Її створювали разом із музеями сучасного мистецтва Загреба і Нові-Сада, а також барселонською фундацією Антоні Тапіеса.

У процесі підготовки арт-інституції обмінювалися не лише ідеями, а й митцями, які працювали із локальним контекстом.

У самому Маріборі вже понад 20 років працює неурядова організація Kibla. Нині вона об’єднує три простори в різних частинах міста, де регулярно відбуваються виставки і фестивалі сучасного мистецтва та музики, а також розвивається неформальна освіта.

Kibla має найуспішнішу в Словенії історію кооперації із закордонними мистецькими інституціями, а також залучення міжнародного фінансування – у рамках програми ЄС "Креативна Європа".

Скріншот сторінки Kibla

Підсумовуючи досвід співпраці із закордонними партнерами для пошуку грантів, Андреа із галереї Koroška формулює кілька важливих правил.

По-перше, будь-який сучасний музей має перш за все усвідомити свою особливість і цінність. Важливо не лише слідувати моді, а й мати власну ідентичність. На її основі можна починати вести діалог із іншими інституціями та художниками. Варто вміти запропонувати унікальний контент.

По-друге, міжнародна співпраця навряд чи розпочнеться без проактивних співробітників. Тому музейникам варто брати участь у всіх можливих конференціях та профільних заходах.

Зрештою, найважливіше для сучасного музею, який прагне стабільного розвитку та успішної грантової історії, використовувати будь-які інструменти аби стати впливом і важливим для спільноти, заради якої він працює. Сучасний музей не може бути запиленим і статичним, переконана Андреа.

Матеа Лазар із словенського представництва "Креативної Європи" додає, що нині, обираючи проекти для фінансування, програма передусім звертає увагу, на яку аудиторію вони спрямовані і як планують із нею працювати.

Нині культурний проект має вміти радше не збільшувати кількість глядачів або слухачів, а урізноманітнювати свою аудиторію та якісно поглиблювати контакти з нею. А ще розпорядники грантів "Креативної Європи" дивляться, наскільки апліканти заохочують міжнародну співпрацю митців, менеджерів та інституції в цілому за межами регіону.

Непрогнозовані наслідки: що дав Марібору статус культурної столиці Європи-2012

На головній площі Марібора, на розі вулиць Главні трг і Корошка цеста, стоїть чотириповерхова будівля часів модерну. Більше ста років тому її побудували німці, які складали тоді більше 80% місцевого населення.

Тут був статусний ресторан, пізніше кав’ярня, певний час – казино. У 2000-х будівля із високими стелями та світлими, просторими приміщеннями, пустувала.

Кав'ярня всередині Салону прикладних мистецтв із використанням елементів старого інтер'єру будівлі

Коли в 2012-му Марібор утримував статус європейської культурної столиці, багато таких спустілих будівель ожили. Скажімо, в залах колишнього казино, де колись вирував азарт і робили ставки, місцеві митці влаштували тимчасову виставку.

Попри те, що річна програма добігла кінця, ініціативні митці та куратори вирішили не припиняти роботи із цим простором. Натомість створили в 2013-му кооператив і заснували Салон прикладних мистецтв.

Місцеві художники та дизайнери могли промотувати і продавати тут свої вироби. Оскільки прибутку від такої діяльності було замало для оплати оренди та розвитку, тут відкрили також кав’ярню. А ще почали влаштовувати різноманітні події.

Інтер'єр Салону

– У 1960-х у будівлі проводили танці, люди зустрічалися тут, знайомилися – тоді саме багато словенців переїхали у спустілий без німців Марібор і почали тут обживатися, – розповідає Борут Вензел, співзасновник Салону. – Коли ми почали робити наші концерти і кінопокази, зрозуміли, що місце повертає собі цю ідентичність. Сюди навіть повертаються ті, хто відвідував місцеві танці багато десятиліть тому.

Нині Салон підтримує муніципалітет, забезпечуючи близько 10% потрібних проекту коштів. Засновники платять високу оренду власникам будівлі. Тож лише недавно проект перестав бути збитковим.

Утім, навіть налагодивши свою роботу, комбінуючи концерти, лекції, виставки, експозицію, продаж дизайнерських та арт-об’єктів і варіння кави, Вензел не може бути впевненим у майбутньому Салону.

Борут Вензел

Він пояснює, що будівлю будь-якої миті можуть придбати іноземні бізнесмени. Тоді вона, маючи вигідне розташування в серці міста, може перетворитись на мережевий готель чи відділення банку.

За кількасот метрів від Салону, на тій-таки головній вулиці Марібора Главні трг, чотири роки тому виник центр GT 22.

Історія заснування проекту трохи схожа на появу Салону. Чотириповерхова столітня будівля, що належить місцевій сім’ї бізнесменів, стояла без діла. 2012-го митець і культурний менеджер Міха Хорват разом із однодумцями проводив тут виставки і заходи. Це була частина маріборської річної програми у статусі європейської культурної столиці.

Міха Хорват на терасі центру GT 22

Після того сім’я власників будинку, які завжди були меценатами мистецьких ініціатив, запропонували художникам залишитись. Ті погодились, прийнявши вигідні умови безоплатної оренди. До унікальної пропозиції поставилися відповідально.

– Ми не хотіли управляти простором, будувати ієрархію, каже Міха. – Хотіли, щоб він розвивався органічно. Тут мала з’явитись спільнота, яка усвідомлює свої цілі.

Поки видається, що задум вдався. У кімнатах будинку розмістилося кількадесят креативних організацій. Із них близько 70% тих, із ким Міха не був знайомий у 2013-му.

Один із просторів в GT 22

У підвалі, де колись був нічний клуб, тепер працює незалежний театральний майданчик і кінотеатр. Простір вміщує півсотні глядачів.

На решті поверхів працюють студія звукозапису, галерея сучасного мистецтва, фотолабораторія, бібліотека, центр для графічних мистецтв і міні-скейт-парк, фото-музей, майстерня із роботи по дереву, велосипедна майстерня тощо.

Фото-музей у GT 22

Для більшої фінансової впевненості нещодавно облаштували кав’ярню.

Крім того Міха далі займається тут проектами із розвитку неформальної сучасної мистецької освіти. Із цим напрямком він разом із однодумцями з міста Грац, що по той бік словенсько-австрійського кордону, почав працювати ще до переїзду в GT 22.

Тим часом перед центром стоїть кілька поточних задач. По-перше, пройти пекло бюрократії та легалізуватися. Адже юридично будинок є офісним і складським приміщенням, а не креативном хабом.

А ще Міха має на меті зберегти концепцію, навколо якої створював GT 22:

Ідея навчати мистецтву через мистецтво – це рамка для роботи нашої спільноти. Важливим є усвідомлення, що цей простір не для того, щоб тусуватися, а для того, щоб навчатися і творити.

 

Текст і фото: Оксана Мамченкова, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті