“Таємниця – це брехня”: уривок з книжки Дейва Еґґерса “Сфера”

3865
23 липня 2017

Де межа між приватним та суспільним? Як це – жити в цифрову еру? Абсолютна прозорість та інформаційна свобода – це добре чи ні? Відповіді на ці та десятки інших питань постає перед читачем у романі американського письменника Дейва Еґґерса "Сфера".

Цей роман, що став жорсткою сатирою на сучасний світ інформаційних технологій, соціальних мереж і споживчих відносин, порівнюють з антиутопіями "1984" Джорджа Орвелла і "Який чудесний світ новий!" Олдоса Гакслі.

Завдяки Видавництву Старого Лева Українські читачі з кінця червня мають нагоду відкрити для себе книгу в перекладі Тараса Бойка.

"Сфера" об’єднує в єдину систему електронну пошту своїх користувачів, сторінки в соціальних мережах, інформацію про банківські картки і покупки.

Що насправді ховається за цією тотальною прозорістю? Не все так легко і оптимістично, як могло здатися на перший погляд.

Твори Дейва Еґґерса було висунуто на здобуття Національної книжкової премії, Пулітцерівської премії, Національної премії гуртка літературних критиків; його удостоєно Дайтонської премії миру в галузі літератури, французької Премії Медічі, німецької — "Альбатрос", а також Американської книжкової премії.

***

– Мей.

Вона обернулася і побачила тепло всміхненого Імона Бейлі у небесно-блакитній сорочці.

– Готова?

– Здається.

– Усе буде добре, – сказав він. – Не хвилюйся. Будь собою. Ми лише відтворимо нашу з тобою минулотижневу розмову. Так?

– Так.

Ось він уже вийшов на сцену, вітально помахав рукою, зала несамовито вибухнула оплесками. На сцені стояло два бордових крісла, одне навпроти одного; Бейлі сів і заговорив у темряву:

– Сфероїди, вітаю вас, – сказав він.

– Привіт, Імоне, – заревіли всі.

– Дякую, що прийшли нині на дуже незвичну Мрійну П’ятницю. Ми сьогодні трохи відступимо від уже заведеного порядку і замість презентації влаштуємо інтерв’ю. Дехто з вас добре знає, що час від часу ми так робимо, щоб зрозуміти працівників "Сфери", їхні думки, сподівання, а в цьому разі ‒ їхню еволюцію.

Він усміхнувся, дивлячись за лаштунки.

– Днями я мав розмову з молодою сфероїдкою, і тепер хочу поділитися з вами цією розмовою. Попросив допомогти мені Мей Голланд, яку дехто з вас знає, це нуб із Вражень Клієнта. Мей?

Сфера. Дейв Еґґерс. Видавництво Старого Лева. Переклад: Тарас Бойко

Мей вийшла на світло. Відразу настала невагомість; вона ніби пливла у чорному просторі, в очі било два далеких, але яскравих сонця. У залі не видно геть нікого, ледь орієнтувалася на сцені. Але все ж таки зуміла розвернутися – ноги підкошувалися, ніби солом’яні, а ступні були важкі, ніби зі свинцю – і підійти до Бейлі.

– Привіт, Мей. Як ти?

– Жахливо.

Зал засміявся.

– Не хвилюйся, – мовив Бейлі, всміхаючись до аудиторії, а на неї кинув ледь стривожений погляд.

– Добре вам казати, – промовила вона, і залом знову прокотився сміх. Це її заспокоїло. Глибоко вдихнула і поглянула на перший ряд, роздивившись п’ять чи шість затінених облич, усі усміхнені. Мей збагнула – відчувала всім своєї серцем, – що перебуває серед друзів. Вона в безпеці. Ковтнула води, щоб освіжитися, й поклала руки на коліна. Була готова.

– Мей, опиши одним словом оте пробудження, що сталося з тобою минулого тижня?

Цю частину вони репетирували. Знала, що Бейлі хоче почати з думки про пробудження.

– Саме так, Імоне, – їй сказали називати його Імоном, – це було пробудження.

– Ой. Здається, я вкрав твоє слово, – сказав він. Публіка засміялася. – Треба було запитати: "Що з тобою сталося цього тижня?" Але все ж таки, чому саме це слово?

– Ну, "пробудження", ‒ це, як на мене, дуже точно… – сказала Мей, і додала: – …тепер.

Слово "тепер" вискочило на частку секунди пізніше, ніж мало би, і око Бейлі сіпнулося.

– То поговорімо про твоє пробудження, – сказав він. – Почалося воно в неділю ввечері. Багато хто з присутніх уже чули цю історію, правда, в загальних рисах. Завдяки "ВидоЗміні" і всьому такому. Тепер розкажи нам іще й ти.

Мей поглянула на свої руки й усвідомила, що це вочевидь театральний жест. Досі вона ніколи не дивилася на свої руки, щоб усі зрозуміли, як їй соромно.

– Я, по суті, вчинила злочин, – сказала вона. – Взяла на деякий час каяк без дозволу власниці і повеслувала до острова посеред затоки.

– Як я розумію, до Блакитного острова?

– Так.

– Ти когось повідомила про свої наміри?

– Ні, не повідомила.

– Мей, а чи збиралася ти комусь розповісти про свою подорож потім?

– Ні.

– Ти її документувала? Фотографії , відео?

– Ні, нічого.

Залом прокотився гамір. Мей та Імон очікували реакції на це одкровення, тож обоє мовчали, давали можливість натовпу засвоїти інформацію.

– Чи ти розуміла, що робиш щось неправильно, беручи каяк без дозволу власниці?

– Так .

– Але все-таки взяла. Чому?

– Подумала, що ніхто не довідається.

У залі знову загомоніли.

– Оце дуже важливо. Сама лише думка, що про твій вчинок ніхто не дізнається, дозволила тобі вчинити цей злочин, правильно?

– Правильно.

– Ти вчинила б так само, якби знала, що тебе бачать люди?

– Однозначно ні.

‒ Отже, можливість зробити все це в темряві, коли ніхто не бачить і ти за ніщо не відповідаєш, підштовхнула тебе до того, про що ти тепер шкодуєш?

– Однозначно. Наважилася на це саме тоді, коли подумала, що я сама, що мене ніхто не бачить. До того ж, я ризикувала життям: не мала рятувального жилета.

Знову залом прокотився гомін, уже гучніший.

– Отже, ти не лише скоїла злочин проти власниці майна, а ще й ризикнула власним життям. І все це тільки тому, що тобі дозволяв це зробити, ну, не знаю, накинутий на твої плечі плащ-невидимка?

Натовп гримнув сміхом. А Бейлі очей не зводив із Мей, ніби казав: "Усе йде добре".   

– Так, – сказала вона.

– Мей, іще одне запитання. Коли за тобою спостерігають, ти поводишся краще чи гірше?

– Краще. Безсумнівно.

– Коли ти сама, тебе ніхто не бачить і ти нікому не маєш звітуватися, що стається тоді?

– Часом краду каяки.

Аудиторія вибухнула бадьорим сміхом.

– Я серйозно. Роблю те, чого не хочу робити. Я брешу.

– Коли нещодавно ми з тобою про це розмовляли, ти, як на мене, висловилася дуже цікаво і влучно. Можеш повторити?

– Я сказала, що таємниця – це брехня.

– Таємниця – брехня. Незабутньо. Мей, а можеш пояснити, що ти у це вкладаєш?

– Коли щось приховуєш, стають можливі дві речі. Передовсім ‒ злочин. Ми поводимося гірше, коли непідзвітні. Це не обговорюється. А по-друге, таємниця провокую всілякі припущення. Коли не знаємо правди, у нас виникають усілякі здогади.

– Що ж, дуже цікаво, правда? – Бейлі звернувся до публіки. – Коли не можемо додзвонитися до рідних, думаємо про все на світі. Панікуємо. У нашій уяві постають різні картини про те, де вони можуть бути і що з ними могло статися. Охоплені підозрами чи ревністю, ми вигадуємо брехню. Іноді дуже навіть неприємну. Ми припускаємо, що хтось робить щось страшенно погане. І все лише тому, що нам бракує інформації.

– Це ніби двоє перешіптуються, – докинула Мей. – Ми тривожимося, нам незатишно, вигадуємо всяку всячину, що вони начебто говорять. Думаємо, йдеться про нас, до того ж про щось дуже катастрофічне.

– А найімовірніше, хтось у когось запитує, де тут туалет. – Після слів Бейлі всі дружно засміялися, і йому це сподобалося.

– Саме так, – погодилася Мей. Тепер думала про кілька наступних фраз, що їх слід сформулювати правильно. Вона промовила їх у бібліотеці Бейлі, і тепер мала якнайточніше відтворити. – Скажімо, опиняючись перед зачиненими дверима, я вигадую всілякі історії про те, що за ними. Мені здається, за ними якась таємниця, тож зрештою вигадую брехню. Та якщо всі двері відчинені, ‒ в прямому і в переносному значенні цього слова ‒ залишається сама лише правда.

Бейлі всміхнувся. Вона влучила в яблучко.

– Мені це подобається, Мей. За відчиненими дверима правда завжди одна. А тепер вернімося до першого твердження Мей. Будь ласка, покажіть його на екрані.

За спиною Мей з’явилися слова: "ТАЄМНИЦЯ – ЦЕ БРЕХНЯ". Від цих слів, чотири фути заввишки, Мей охопило складне почуття – щось середнє між захватом і жахом. Тимчасом Бейлі мав надзвичайно задоволений вигляд, аж головою тряс від утіхи.

– Отже, ми дійшли висновку: якби ти знала, що нестимеш відповідальність за свої дії, то не вчинила б цього злочину. Можливість сховатися в темряві, за твоїх обставин ‒ в ілюзорній темряві, спонукала тебе до неналежної поведінки. Та знаючи, що за тобою спостерігають, ти стаєш кращою. Правильно?

– Правильно.

‒ А тепер поговорімо про друге твоє одкровення. Ти сказала, що не документувала своєї подорожі на Блакитний острів. Чому?

– Насамперед тому, що знала про незаконність своїх дій.

– Авжеж. Але ти також сказала, що часто виходиш каяком у затоку, та ще ніколи нічого не документувала. Ти не приєдналася до жодного клубу веслувальників у "Сфері", ніколи не постила звітів, світлин, відео чи коментарів. Невже ти здійснюєш свої переходи на каяку під егідою ЦРУ?

Мей засміялася разом із публікою.

– Ні.

– Тоді навіщо така секретність? Ти нікому досі не розповідала про свої прогулянки, і словом не обмовилася. Немає жодних свідчень про твої екскурсії, я не помиляюся?

– Не помиляєшся.

До Мей долинуло гучне несхвальне хмикання публіки.

– Мей, а що тобі запам’яталося під час останньої прогулянки? Ясно, що вона була прекрасна.

– Саме так, Імоне. Була майже повня, вода – дуже спокійна, і здавалося, що я веслую у рідкому сріблі.

– Неймовірно.

– Так.

– Звірі? Дика природа?

– Якийсь час за мною плив тюлень, він пірнав і виринав із води, ніби йому було цікаво, ніби підганяв мене. Я ніколи ще не була на острові. Там мало хто був. І щойно його дісталася, то видерлася на вершину, ‒ краєвид звідти просто приголомшливий. Золоті вогні міста і чорні пагорби ближче до океану. Я навіть побачила зірку, що падала.

– Зірку, що падала! Ото пощастило.

– Так, мені пощастило.

– Але ти нічого не фотографувала.

– Ні.

– І не фільмувала.

– Ні.

– Немає жодних записів.

– Так. Лише в пам’яті

Публіка виразно застогнала. Бейлі повернувся до зали, похитав головою, дозоляючи пообурюватися.

– Гаразд, – сказав він так, ніби збирався з духом. – А зараз ми перейдемо до особистого. Як ви знаєте, я маю сина Ґаннера, який народився з ДЦП, дитячим церебральним паралічем. Він живе повноцінним життям, ми завжди намагаємося розширити його можливості, але він прикутий до інвалідного візка. Не може ходити. Не може бігати. Не може вийти на каяку.

І що він робить, коли теж хоче такого зазнати? Він переглядає відео. Роздивляється фотографії. Його життєвий досвід значним чином залежить від досвіду інших людей. Аякже, багато хто з вас, сфероїдів, щедро надають йому відео та фото з власних подорожей. Дивлячись у "ВидоЗміні", як сфероїд сходить на гору Кенія, він наче сам здійснює сходження.

А коли Ґаннер дивиться відео, власноруч зняте матросом на "Кубку Америки", то йому здається, начебто особисто бере участь у реґаті. Ці враження він отримує завдяки щедрим людям, які діляться побаченим зі світом, зокрема і з моїм сином.

Можемо лише здогадуватися, скільки є таких, як Ґаннер, людей із обмеженими можливостями. Чи стареньких, які не можуть вийти з дому. Всіляке буває. Річ у тім, що мільйони людей не здатні бачити того, що бачила ти, Мей. Чи справедливо не давати їм побачити те, що бачила ти?

У Мей пересохло в горлі, але вона намагалася не виявляти емоцій.

– Ні. Це несправедливо.

Мей подумала про сина Бейлі Ґаннера, а також про свого тата.

– Як ти вважаєш, чи мають вони право побачити те, що побачила ти?

– Безперечно, мають.

– Життя коротке, – сказав Бейлі, – то чому ж усі ми не можемо побачити те, що хочемо побачити? Чому всі ми не повинні мати однаковий доступ до краси цього світу? До знань про світ? До неповторних вражень від цього світу?

Голос Мей стишився майже до шепоту:

– Так, усі мають право доступу.

– Але ти не поділилася своїми враженнями. І це дивно, бо зазичай ділишся онлайн геть усім. Працюєш у "Сфері". Твій "РівУч" входить у Т2К. Чому ж ти приховуєш своє хобі, свої незвичайні подорожі, навіщо все це ховати від світу?

– Правду кажучи, я й сама не розумію, що тоді собі думала, – сказала Мей.

У залі загомоніли. Бейлі мовив:

– Добре. Щойно говорили, як ми, люди, приховуємо те, чого соромимося. Вдаємося до чогось незаконного чи неетичного, а тоді приховуємо від світу, бо знаємо, що вчинили неправильно. Але приховувати щось хороше, чудову прогулянку морем у місячному світлі, зірку, що впала…

– Це просто еґоїзм, Імоне. Еґоїзм і більше нічого. Так само дитина не хоче дати комусь іншому побавитися своєю іграшкою. Думаю, потайливість ‒ це частина аберантної поведінки, що виходить із чогось темного, а не з місця світла і щедрості. Позбавляючи друзів або когось такого, як ваш син Ґаннер, вражень, я, по суті, їх обкрадаю. Позбавляю того, на що вони мають право. Знання – засадниче право людини. Рівний доступ до всіх можливих вражень – теж засадниче право людини.

Мей аж сама здивувалася своїй пишномовності, а публіка відповіла громом оплесків. Бейлі дивився на неї з батьківською гордістю. Коли оплески вщухли, він заговорив тихо, немовби не хотів її перебивати:

– Ти дуже точно висловлюєшся, і тепер хочу попросити, щоб ти повторила мовлене дещо раніше.

– Якось незручно зізнаватися, але я сказала, що ділитися – це любити.

Глядачі засміялися. Бейлі теж тепло всміхнувся.

– Не бачу тут нічого незручного. Ця думка існує вже давно, і тут вона дуже навіть своєчасна, хіба не так, Мей? Можливо, навіть напрочуд доречна.

– Думаю, все дуже просто. Якщо любиш таких самих людей, як і ти, то ділишся з ними геть усім. Віддаєш їм усе, що можеш. Якщо переймаєшся їхньою долею, їхніми стражданнями, їхньою допитливістю, їхнім правом навчатися та пізнавати світ, ‒ теж ділишся. Ділишся тим, що маєш, тим, що бачиш і знаєш. Як на мене, це незаперечна логіка.

Глядачі вигукували підбадьорливі слова та аплодували, а на екрані під попередньою тезою з’явилося три нових слова "ДІЛИТИСЯ – ЦЕ ЛЮБИТИ". Бейлі тільки здивовано хитав головою.

– Просто чудово. Вмієш влучно сказати, Мей. Ось ти зробила чергову заяву, яка, на мій погляд, прекрасно підсумовує нашу розмову і, думаю, всі у цій залі погодяться, що вона була дивовижно повчальна і натхненна.

Публіка палко заплескала в долоні.

– Ми вели мову, як ти сказала, про спонуку до потайливості.

– Потайливістю аж ніяк не можна пишатися. Думаю, така риса нітрохи не ліпша за звичайний еґоїзм. Тепер я це навіть дуже добре усвідомлюю. Аякже, я усвідомлюю, що ми, люди, зобов’язані ділитися тим, що бачимо і знаємо. Що всі знання мають бути демократично доступні.  

– Для інформації природно бути відкритою.

– Саме так.

– Усі ми маємо право знати все, що можемо. Ми спільно володіємо накопиченими знаннями про світ.

– Так, – сказала Мей. – А що стається, коли я позбавляю когось чи навіть усіх своїх знань? Хіба не обкрадаю таких самих людей, як я?

– Твоя правда, – Бейлі активно закивав.

Мей подивилася в зал: увесь перший ряд, де обличчя можна було розгледіти, теж кивав головами.

– Оскільки ти, Мей, так влучно висловлюєшся, то чи можеш повторити своє третє й останнє одкровення? Як же це ти сказала?

– Я сказала, що приховане особисте – це крадіжка.

Бейлі повернувся до глядачів:

– Хіба не чудові слова, хлопці і дівчата? "Особисте – це крадіжка".

Одразу ці слова проступили на екрані величезними білими літерами:

"ПРИВАТНІСТЬ – ЦЕ КРАДІЖКА"

Мей обернулася поглянути на всі три рядки. Коли побачила їх, закліпала, щоб не заплакати. Невже вона сама все це придумала?

"ТАЄМНИЦЯ – ЦЕ БРЕХНЯ"

"ДІЛИТИСЯ – ЦЕ ЛЮБИТИ"

"ПРИВАТНІСТЬ – ЦЕ КРАДІЖКА"

Горло Мей пересохло і стиснулося. Вона не змогла б зараз мовити й слова, тому сподівалася, що Бейлі не проситиме більше нічого казати. Немовби відчувши її емоції, зрозумівши, наскільки переповнена почуттями, Бейлі підморгнув і повернувся до глядачів.

– А тепер подякуймо Мей за щирість, за здібність і за високу людяність. Прошу.

Глядачі посхоплювалися на ноги. У Мей запашіло обличчя. Не знала: має вставати чи сидіти далі. На мить підвелася, відчула, що це якось по-дурному, тому знову сіла і помахала, не відриваючи від коліна руки.

Десь посеред цієї стихійної овацій Бейлі зумів зробити підсумкове оголошення: щоб ділитись усім, що бачить і всім, що може запропонувати світові, Мей негайно стає прозорою.

Сфера. Дейв Еґґерс. Видавництво Старого Лева. Переклад: Тарас Бойко

Титульне зображення на сторінці: pogonici/Depositphotos

powered by lun.ua

Головне на сайті