"Руїни бога": Уривок із нового роману Кейт Аткінсон

3341
8 липня 2017

"Руїни бога" новий роман Кейт Аткінсон.

Це драматична історія Тедді Тодда поета, героїчного льотчика, батька й турботливого дідуся, який пережив війну й бачив багато такого, що не передається словами.

Проте зрештою виявиться, що всі воєнні перипетії, крізь які пройшов Тедді, і близько не дорівняються до тих проблем, які чекатимуть на нього в майбутньому.

Цьому роману Кейт Аткінсон вдалося повторити гучний тріумф книжки "Життя за життям", яка отримала Costa Book Awards в 2013 році.

Попри те, що в "Руїнах бога" немає містичної лінії, цей твір так само захоплює, інтригує та демонструє винятковий талант авторки, яку критики називають однією з найкращих англомовних романістів нашого часу.

"Руїни бога" одна з найкращих книжок 2015 року за версією видань Time, Washington Post, The Chicago Tribune, The Seattle Times, Kirkus та інших. Твір здобув престижну британську нагороду Costa Book Awards у номінації "Найкращий роман".

Невдовзі український переклад книги вийде у видавництві "Наш Формат". А поки пропонуємо вашій увазі уривок із неї.

 

***

До війни він мав себе за поета – кілька його віршів навіть видали у маргінальних літературних часописах. Проте він якось передивився довоєнні творива, які тримав у коробці для взуття під своїм дитячим ліжком, навідавшись до Лисячого закута під час війни. Тоді поглянув на них тверезо: це аматорська писанина незрілого юнака. Стиль був заснований на сумнівних розлогих метафорах, якими він майже завжди намагався передати свої враження від природи. Його приваблювали неозорі вордсвордівські горби, долини й води. Якось Ненсі сказала, що в нього душа поганина, і він не міг із нею не погодитися. У нього була душа сільського священика, який втратив віру. Та – байдуже: великий бог Пан справді помер, а війна вбила у Тедді бажання писати вірші.

Закінчивши Оксфорд, він спробував податися на магістерку з філології, щоб відтермінувати той час, коли доведеться шукати роботу. У душі він і далі хотів бути машиністом, хоча, мабуть, про те не могло бути й мови. Він здивувався і потішився б, якби хтось йому сказав, що за п’ять років він учитиметься на пілота.

Він вирішив, що досліджуватиме вірші Блейка, їхню "загадкову простоту" ("А це ще що за чортівня?" – спитала Сильвія), проте йому не стало терпцю: він полишив Блейка після першого ж семестру й повернувся додому, до Лисячого закута. Він стомився аналізувати і препарувати літературу – "це як розтин", сказав він Г’ю, коли той запросив його до бурчальні на склянку віскі й "балачку" про його майбутнє.

– Я хотів би, – задумливо проказав Тедді, – трошки помандрувати, подивитися країну. І, можливо, Європу.

Під "країною" він мав на увазі Англію, а не цілу Британію, а під "Європою" – Францію, хоча й не сказав цього, бо у Г’ю були непоясненні упередження проти французів. Тедді намагався пояснити батькові, що хоче безпосередньо пізнати світ.

– Так би мовити, "життя почуттів". Працювати при землі, писати вірші. Це можна сумістити.

Ні, ні, звісно, сказав Г’ю, були ж Вергілій, "Георгіки" тощо. "Поет-землероб". Чи "землероб-поет". Г’ю ціле життя працював у банку – це точно не можна назвати життям почуттів.

З дванадцяти років Тедді працював на канікулах на фермі Еттрінґем-Гол – не заради грошей (йому зазвичай не платили), а тому, що тяжка праця на свіжому повітрі його тішила. ("Уявити не можу нічого гіршого", – сказала Іззі. Якось вона навідалася до Лисячого закута й пішла подивитися, як він помагає в молочарні, й тоді її ледь не розчавила корова).

– У душі я не інтелектуал, – зізнався він батькові, знаючи, що Г’ю це сподобається.

Той справді кивнув із розумінням. Тедді вів далі: чи ж зв’язок із землею – не найглибший із відомих нам зв’язків? Він породжує не сухозлітки інтелекту, а витвори мистецтва, які киплять у жилах (Г’ю ще раз кивнув). Може, він навіть напише роман. (Який він був наївний!).

– Роман? – Г’ю не стримався, його брови поповзли вгору. – Красне письменство?

Красне письменство в них читала Сильвія, а не Г’ю. Г’ю був продуктом свого часу і любив факти, але Тедді належав до його найулюбленіших синів. І Г’ю, і Сильвія потай обрали собі улюбленців серед дітей – і Сильвія цього навіть не приховувала. Їхні списки були схожі: Памела посередині, Моріс у кінці, щоправда, Урсула, яка закривала список Сильвії, була наймиліша серцю Г’ю. Сильвіїним улюбленцем, звісно, був Тедді, її пестунчик. Тедді цікаво, хто був її мазунчиком до його народження. Можливо, взагалі ніхто.

– Ну, було б прикро, якби ти загруз у цій трясовині, – сказав Г’ю.

Невже батько почувався, мовби загруз у трясовині? Може, саме тому він запропонував Тедді двадцять фунтів і наказав "трошки пожити собі в задоволення"? Від грошей Тедді відмовився – йому важливо торувати власний шлях, хай би який той був – але за підтримку він був безмежно вдячний.

Мати не дала йому свого благословення, що й не дивно:

– Що це ти надумав? Ти закінчив Оксфорд, а тепер збираєшся блукати, як трубадур?

– Як менестрель, – сказав Г’ю, цитуючи Ґілберта і Саллівана, яких завжди любив, – у дранті й латках.

– Саме так, – сказала Сильвія. – Це жебраки блукають від ферми до ферми в пошуках роботи, а не Бересфорди.

– Власне кажучи, він Тодд, – уточнив Г’ю (це не помогло). І додав (помогло ще менше): – Ти таким снобом стала, Сильвіє.

– Я ж не назавжди, – сказав Тедді. – Може, рік поблукаю, а потім десь осяду.

Він досі думав про Сильвіїних "трубадурів": ця ідея, що геть не передбачала осілості, його причарувала.

Тож він рушив у мандри. Сіяв капусту у Лінкольнширі, приймав ягнят у Нортумберленді, помагав у жнива в Ланкаширі, збирав полуницю в Кенті. Він їв за великими столами, накритими дружинами фермерів, спав по сараях, хлівах і старих котеджах, а теплими літніми ночами – у давньому, трохи поцвілому полотняному наметі, який пережив його мандри і з бойскаутами, і з Кіббо Кіфтом. Проте найяскравіша пригода цього намету була ще попереду – у 1938 році він супроводжував Тедді та Ненсі на канікули до Пік-Дистрикт, коли вони нарешті з друзів стали коханцями.

– А не можна бути і друзями, і коханцями? – здивувався Тедді.

– Звісно, можна, – сказала Ненсі, й Тедді зрозумів, що знає її надто довго й надто добре, аби раптом "закохатися". Звичайно, він її любить, але він у неї не закоханий, і ніколи не був. Може, колись іще закохається?

Проте це лежало в майбутньому, а тепер він сидів у хліві з вівцями, чекав, доки народиться ягня, і читав Гаусмана при світлі керосинової лампи. Він намагався писати вірші, які потім знайшов у коробці від взуття, здебільша про природу і погоду – йому аж самому нудно було їх читати. У вівцях, чи, як на те, ягнятах не було нічого поетичного. ("Тремтять малята із роззявленими ротами" – "Ягнята у Ґрасмірі" Розетті завжди викликали у нього відразу). Корови не давали нічого, крім молока. Гопкінсові "небеса плямисті, як боки корів" були не для Тедді. "Я схиляюся перед Гопкінсом, – писав він до Ненсі, зупинившись десь на південь від Адріанового валу. – Якби ж то я міг писати так, як він!" Його листи завжди були життєрадісні, бо того, на його думку, вимагала банальна ввічливість, проте від неоковирності власних рядків його охоплював розпач.

Він ненадовго перетнувся з Іззі: та зупинилася в готелі на озері Віндермір, пригостила його дорогою вечерею, щедро наливала випивку й сипала питаннями, щоб "надати автентичності" книжці "Авґуст стає фермером".

Рік добігав кінця. Ранні яблука в Кенті надихнули його на оду до осені, якій позаздрив би навіть Кітс. ("Яблучка червоні, яблучка прегарні, / Не торкнулись вас персти морозу..."). Не готовий відмовитися ані від поезії, ані від сільського господарства, він сів на паром у Дуврі, кинувши до сумки новий товстий записник. Ступивши на чужинські землі Франції, він продовжив шлях на південь, до виноградників, згадуючи, як у Кітса огнецвітно грала Іппокрена, хоча Іппокрена – це ж наче у Греції, а не у Франції, ні? Про Грецію він навіть не думав. Потім картав себе, що оминув колиску цивілізації у своїх мандрах. І за те, що не побачив Венеції, Флоренції й Рима, але в ті дні решта Європи його не обходила. У 1936 році Європу оповила тривога, Тедді не вважав за потрібне втручатися в її політичне сум’яття. Пізніше він, бувало, замислювався – можливо, він помилився, і треба було стати лицем у лице зі злом, яке ще тільки визрівало? Інколи досить однієї доброї людини, аби щось змінити, – писала йому Урсула під час війни. Вони не зуміли відшукати такого прикладу з історії, "крім, можливо, Будди", – припустила Урсула. "Я не певна, чи Ісус існував насправді". Тедді похмуро відповів: зате прикладів, коли одна погана людина змінила все – достобіса.

Може, він ще встигне побувати у Греції. Врешті-решті, це він сам собі вигадав реченець ("мабуть, з рік").

*

Коли пізні жнива у Сотерні нарешті добігли кінця, він був "засмаглий і сильний, як селянин" – відзвітував у листі до Ненсі. Його французька також стала вільна і груба, як у селянина. Днями він збирав виноград, а тоді накидався, як вовк, на щедру вечерю, котру господар подавав робітникам. Уночі ставив свій старий полотняний намет у полі. То вперше, відколи він виріс і полишив Лисячий закут, він спав непробудним сном невинних чи мертвих (до вечері щедро наливали вино, це теж сприяло сну). Інколи він зустрічався з жінками. Про це він не писав.

Він до кінця життя міг заплющити очі й достеменно пригадати вигляд і запах їжі, якою його частували у Франції: смаженя з олією й часником, умочене в масло листя артишока, oeufs en cocotte – яйця, залиті у величезні помідори й запечені в духовці. Сідло смаженого баранця з часником і гілочками розмарину – справжній витвір мистецтва. Ці чужинські смаки приголомшили англійця, звичного до  їжі без смаку. Різкі сири; десерти: flaugnarde із персиками, clafouti з вишнями, tarte aux noix і tarte aux pommes і Far Breton – щось на зразок заварного крему з чорносливом, який він до кінця життя мріяв скуштувати ще раз, але не судилося. "Чорнослив і заварний крем?" – скептично перепитала місіс Ґловер, коли він повернувся з мандрів.

Місіс Ґловер полишила Лисячий закут незабаром після повернення Тедді – можливо, її стомили прохання зготувати щось французьке. "Не дуркуй, – сказала Сильвія, – вона просто вийшла на пенсію й житиме з сестрою".

Звісно, були ще й сніданки за великим столом у хазяйському домі. І то була не ріденька кашка, яку наливали у школі, й не банальна яєшня з беконом, як у Лисячому закуті. Натомість він розрізав навпіл щойно спечений багет, кидав усередину камамбер і вмочав це в миску з гарячою міцною кавою. Щойно повернувшись додому, він забув, що день можна вітати ще й так, а потім цей спогад раптом вернувся за багато десятиліть по тому, коли він жив у будинку для старих "Феннінґ-Корт". Натхненний яскравим спогадом, він купив багет у супермаркеті "Теско" ("самі печемо хліб" – воно-то може й так, але з чого?), маленьке кружальце молодого камамберу й вилив каву в миску для пластівців, а не в чашку. Але це було не те. Геть не те.

З наближенням зими він рушив на південь – "мов ластівка", писав він Урсулі – а потім уперся в море і винайняв кімнату над кафе у рибальському селі, ще не зіпсутому туристами. Він щодня сідав у єдиному місцевому кафе (куртки й шарфу досить, щоб пережити зиму на Рив’єрі), курив "Житан", пив еспресо з товстобоких білих чашечок і втуплювався в записник, який лежав перед ним на столі. Обідав вином, хлібом і щойно зловленою рибиною, засмаженою на вогні, а коли надходив сонний надвечірок, замовляв аперитив. Він виховував почуття, – казав він собі, проте в душі розумів, що ховається від життя і, відповідно, почувався винним. (Врешті-решт, на те він і англієць).

Селяни називали його "L’Ecrivain Anglais" – із великим теплом, бо доти поети до них не навідувалися, хоча художників було, як собак нерізаних. Їх вразила його розмовна французька й відданість записникові, а він, своєю чергою, радів, що вони не зможуть прочитати його нікчемні віршики. Може, тоді вони перестали б ним захоплюватися.

Він вирішив узятися до Мистецтва (Сильвія вимовляла це слово з великої літери) методично. Вірші – це структура, а не просто слова, які мимохіть виплюнув його мозок. На початку записника він написав "Спостереження" й почав заповнювати сторінки банальними заувагами: "Море сьогодні особливо синє – сапфірове? Азурне? Ультрамаринове?". І "Сонце виблискує на морі, як тисяча діамантів" чи "Узбережжя складається із брил кольору й гарячих скибок сонця" (це речення йому сподобалося). І "Сьогодні Madame la propriétaire вдягла свій чудернацький зелений жакетик". Цікаво, з образу Madame la propriétaire можна зробити вірш? Він згадував лавандові й соняшникові поля, які бачив у мандрах (тепер їх уже зібрали), і намагався перетворити їх на образи – "списи імператора" й "золоті диски Геліоса повертаються, аби вклонитися своєму богові". Якби ж то він був художником – фарби, здається, вимагали менше, ніж слова. Мабуть, соняхи не завдавали Ван Гогу такого клопоту.

"Мартини кружляють і репетують у нас над головами, розбурхані поверненням рибальських човнів", – обережно записав він, а тоді закурив черговий "Житан". Сонце повернуло на вечірній пруг, як сказав би батько, якби був тут (і чому він не любив Францію?) – час на pastis. Він здавався собі ліньком, пожирачем лотосу. Відкладених грошей мало вистачити, щоб перезимувати на Рив’єрі, а тоді, мабуть, можна рушати на північ, побачити Париж. "Не можна померти, не побачивши Париж", – казала Іззі. Хоча саме це він і зробив.

Незадовго до Різдва він отримав телеграму. Мати потрапила до лікарні. "Пневмонія, погано, повертайся", – лаконічно писав батько. "Легені вона успадкувала від матері", – сказав Г’ю, коли Тедді повернувся. Тедді не знав цієї бабусі і її легендарних легенів, які, за словами Сильвії, її і згубили. Сильвія одужала на диво швидко й повернулася додому ще до Нового року: не така вже вона була і хвора, щоб розсилати телеграми. Певний час Тедді підозрював, що це була родинна змова, проте Г’ю сказав "Вона хотіла тебе побачити", мовби вибачався. "А ось і блудний син", – тепло сказав батько, коли зустрів його на станції.

Правду кажучи, Тедді відчув полегшу, коли зміг нарешті відмовитися від гри в поета, і після традиційного Різдва в Лисячому закуті ідея повернутися до Франції видалася йому абсурдною. (Та й нащо? І далі лінькувати?) Отже, коли батько знайшов йому роботу в банку, Тедді не став відмовлятися. Коли він уперше ступив у тихі зали з лискучими панелями червоного дерева, то почувався, мов в’язень, що почав відбувати пожиттєве ув’язнення. Мов птах із підрізаними крилами, навіки прикутий до землі. Оце й усе? Його життя добігло кінця?

– Що ж, Теде, – сказав Г’ю, – я й не сумнівався, що врешті ти десь осядеш.

Початок війни став для Тедді страшенною полегшею.

"Руїни бога"

Автор: Кейт Аткінсон

Переклад: Ярослава Стріха

Видавництво: "Наш Формат"

powered by lun.ua

Головне на сайті