"Інтернат": уривок із нового роману Сергія Жадана

6231
19 серпня 2017

"Інтернат" – новий роман Сергія Жадана. Він розповідає про те, як змінилося життя людей, коли на Сході України почалась війна.

За словами письменника, "Інтернат – це одна з локацій роману. Але, разом із тим це ще й метафора. Метафора світовідчуття, метафора загубленості, недолюбленості врешті-решт".

На думку автора, "цю книгу добре було б прочитати людям, які ніколи не були на українському Сході, які складають своє враження про Донбас та українсько-російську війну виключно з повідомлень ЗМІ та загальних настроїв у соціальних мережах. Тим, хто готовий за електоральними відсотками побачити живі обличчя".

21 серпня книжку випустить чернівецьке видавництво Meridian Czernowitz. Пропонуємо уривок із роману читачам УП.Культура.

 

Уривок

Паша стоїть над пораненим, тримає його за руку, не знає, що робити. У коридорі крик, біганина. А тут тьмяне світло, запах столовки й цей ось пацан на столах. Затих, мовчить. Свіжа пов’язка на горлі просякає кров’ю.

Паша розглядається кімнатою. Кахляна підлога, білені стіни. Як у морзі. І ще кран на стіні, перемотаний ганчіркою, як забинтований палець. І вода, крапля по краплі, скрапує в раковину. Лунко й ритмічно. До роздратування, до люті. Відлунюючи десь у черепі. Паша пробує відволіктись, проте не може: таке враження, що краплі намагаються пробити йому череп. Крапля за краплею, крапля за краплею. Методично й смертельно. Скільки можна? – не витримує Паша й зривається до крана. Але тієї ж миті поранений хапає його за руку – міцно й хижо.

– Стій, – важко ворушить губами. – Стій, не йди.

Хоче сказати щось іще, але закашлюється, починає захлинатись, довго віддихується.

– Почекай, – говорить Паші. – Ти хто?

Говорить українською, до того ж – чистою. Схоже, студент.

– Учитель, – пояснює Паша.

– Місцевий?

Говорити йому важко, але він говорить, напружується.

– Зі станції.

– Тут що робиш?

– Довга історія.

– Ясно, – каже на це поранений, нічого не зрозумівши. – Послухай, учитель, тебе як звати?

– Паша, – відповідає Паша.

– Послухай, Паш, у мене десь телефон є. Подзвони моїм.

– Для чого? – не розуміє Паша.

– Скажи, що в мене все нормально.

– Так сам і скажи, – пропонує Паша.

– Ти що, ідіот? – різко запитує його поранений і знову закашлюється.

Кашляє хрипко й глибоко, мовби йому серце поперек горла стало. Паша притримує його за лікоть, чекає. Боєць віддихується, дивиться Паші просто в очі.

– Ти ідіот? – повторює питання. – Як я таким голосом їм щось скажу?

– Ну, просто скажи, шо ти в лікарні.

– Ти що? – знову ображається поранений. – Вони навіть не знають, що я тут. У тебе родина є? – питає.

– Є, – відповідає Паша. – Племінник є.

– Угу, – каже на це поранений. – Давай, дзвони.

Паша вагається, але поранений дивиться на нього твердо. І за руку тримає теж твердо, не відпускає. Тоді Паша лізе до нього в кишеню штанів, справді знаходить там простеньку "нокіа".

– Який номер? – питає.

– Останній набраний, – відповідає боєць. – Дзвонив їм якраз перед тим, як прилетіло. Набирай.

Далі тримає Пашу за руку, хоча Паша відчуває, що тримає вже не так міцно: сил стає все менше, очі закочуються, дихає важко й уривчасто. Хоча б не помер тут, думає Паша. І ще лікар цей, куди він пішов? Паша нервує, знаходить останній набраний номер, написано "дім", ну ось це він і є, зважується, думає, що сказати, нічого не надумує, тому просто натискає.

Боєць напружується, слухає. Гудки йдуть довго, до безкінечності довго. Ну, давай, підбадьорює Паша незрозуміло кого, давай, бери. Ну де ти? Давай, він же тут здохне зараз. Підіймай слухавку, давай.

– Не беруть, – каже бійцеві з якимось полегшенням.

Ну, справді, думає, що б я їм сказав? Довелося б щось вигадувати. Не беруть, то й не беруть, думає він і кладе телефон на стіл, поруч із пораненим. Але той знову стискає Пашину долоню.

– Стій, – говорить, – учитель, чекай.

Віддихується, збирається із силами.

– Набирай. Ще раз.

– Не беруть, – пояснює Паша.

– У мене бабуся там, – пояснює поранений. – Майже глуха. Вона просто не почула. Давай, набирай.

Паші не лишається нічого іншого, як набирати. Тисне на кнопку, слухає. І помічає, що боєць теж слухає, напружується, і що слухати йому все важче. Та й Паші стає все важче й важче. Хочеться сісти й відпочити. Щоб нікого не бачити. Щоб нічого не чути. Щоб забути всі ці звуки й запахи. Забути вокзал, забути автобус, розбиту дорогу, місячні пейзажі за вікном, нещасних подорожніх, що бредуть січневими полями, чорний простріляний наскрізь ліс, темні будинки, налякані голоси, вікна, за якими немає жодного життя, перехрестя, за кожним із яких на тебе може чекати смерть.

І все це сидить у ньому, як свинець – важко й холодно, тягне його на дно, робить неповоротким і вразливим. І краплі – краплі б’ють просто по тімені, відлунюють у голові, крапля за краплею, ніби хтось із нього знущається, ніби хтось стоїть оддалік і спостерігає за ним, підсміюється, бачить, як йому важко, але нічого не робить, не поспішає допомогти, не поспішає взяти трубку. Ну, давай, давай, ну шо ти, просить Паша, ну де ти є? Але ніхто не відповідає. І поранений зовсім гасне, заплющує очі, не говорить нічого. Лише стискає Паші руку, стискає, ніби просить: давай ще, вчителю, набирай.

Паша набирає й починає рахувати краплі, що холодно розбиваються. Рахує, збивається, знову починає лік, перестрибує, починає спочатку, вперто, наполегливо, відчуваючи, що пружина не дає йому дихати, виштовхує йому серце з грудей, не дає серцю битися, втискається в нього – гостро й невблаганно. Ну чому ти не береш, ну чому? Давай, візьми, доки він ще тут, доки він живий, візьми, доки він може почути, доки не пізно, ну давай. Він же зараз відійде, ось прямо вже, заплющить очі – і все, більше його ніхто не почує, більше він нічого не скаже, ще кілька хвилин він тут, йому можна щось сказати, він же не може відійти, нічого не почувши, ось так, на зсунутих обідніх столах, з перерізаним горлом.

І Паша раптом відчуває присутність поруч ще когось – когось невидимого, когось, хто стоїть і наполегливо чекає. Так, ніби чиясь прозора постать стоїть тут, спостерігає, зважується. На кого вона чекає? І за ким прийшла? Очевидно, за мною, здогадується Паша, очевидно, це за мною вона йде назирці третій день, це від неї так важко тхне мокрою псиною, це за мною вона полює, до мене прицілюється. І ось тепер – найзручніший момент: ми тут самі, більше нікого, цей пацан нічого й не зауважить, він уже взагалі нічого не зауважує. Так, саме зараз, розуміє Паша приречено, саме тут.

І тут поранений знову стискає йому руку. Давай, просить, не здавайся, набирай. І Паша відчуває, як постать у нього за спиною напружується і звертає нарешті увагу на цього пацана, на нову жертву, прискіпливо дивиться на нього, на щось зважуючись. І щойно він, пацан, заплющить очі, щойно відключиться, щойно випустить Пашину руку – його вже ніщо не врятує.

Стоп, говорить Паша, так не може бути, ти прийшла за мною, до чого тут цей пацан? Стоп. І знову тисне на зелену кнопку. Давай, повторює з відчаєм, давай, де ви всі є? Візьміть трубку. Хто-небудь, візьміть трубку! Чому ніхто не відповідає, де ви всі? Де бодай хтось? Де ви? Нікого немає, нікого не чути. Нікого не шкода. Нікого, повторює Паша самими губами, нікого не шкода. Нікого не шкода, нікого. Відчуває, що смерть оминає його, відступає, переходить на іншого.

Гудки розчиняються, час витікає, повітря розріджується. Вже нічого не виправиш, нікого не врятуєш. Шосе тягнеться сніговими полями. Довкола стільки білого, наче всі інші кольори зникли, залишився тільки білий. Він тягнеться, скільки сягає зір, безкінечна білизна, глибока й нерухома, аж до обрію. Білі поля й чорна проталина траси, якою він намагається звідси вибратись, яка його має порятувати. Біжить, ховаючи очі від сліпучого білого марева довкола, біжить, тягнучи за собою всю свою втому, всю промоклість і вимученість.

Головне – не зупинятись, не зупинятись у жодному разі. Добіжиш, ти добіжиш, вирвешся звідси, проскочиш. Тобі вдасться, тобі все вдасться. Ще трішки, ще зовсім трішки. Асфальт глухо відлунює під ногами. Снігові поля підступають, як море під час припливу. Біла-біла поверхня життя. Білий-білий простір, у якому ніхто не допоможе.

І тут він помічає якийсь рух. Якесь ледь помітне коливання білого полотна, ледь відчутне здригання, на яке реагує сітчатка. Чорні крапки – одна, друга, третя, четверта, п’ята – виокремлюються на горизонті, збільшуються, рухаються в його бік, і він відразу відчуває в цьому русі небезпеку, щось непоправне, щось таке, чим усе закінчиться, щось, від чого треба тікати – якомога швидше, якомога далі. І він біжить із останніх сил чорним кам’яним річищем траси. Біжить і ловить боковим зором злагоджений злий рух чорних крапок на білому полотні, зауважує, як вони збільшуються, як пульсують, як рвуться в його бік, ніби реагують на його тепло.

Не дивись, говорить він собі, не дивись, не треба, просто біжи, біжи так швидко, як умієш, скільки стане сил, скільки лишилось у тебе часу, біжи й не дивись, наказує він сам собі. І дивиться. І чітко розрізняє темних псів на білому тлі: вгрузають важкими грудьми в скрижаніле полотнище, вивертають лапами снігове ошмаття, валують, усе гостріше відчуваючи теплий запах жертви. Все ближче й ближче, все лютіше й азартніше, розуміючи, що жертва нікуди не втече, нікуди не дінеться, що ось вона, попереду, на відстані кількох сильних ривків, ще трішки, ще якусь мить – і її можна буде накрити в стрибку, можна буде вгризтись зубами в горло, ось вона, намагається вирватися, намагається перехитрити долю.

Він уже відчуває запах мокрої псятини, чує, як проламується снігова кірка під важкими лапами, глухне від їхнього хрипкого гавкоту, який розриває довколишню тишу. Скільки їх, намагається зрозуміти, скільки їх є? Один, два, три, чотири, п’ять – рветься вперед, біжить, намагаючись зачепитись оком бодай за щось, що може врятувати чи просто відтермінувати його смерть. Але простір порожній і розріджений, і лише біле світло випікає очі, і світла цього стільки, що, крім нього, немає нічого, лише світло, лише воно й більш нічого. І залишається тільки бігти, не зупинятись, не озиратися, скільки стане сил, скільки стане часу. А скільки в нього ще є часу? Скільки? – питає він і починає рахувати:

один

два

три

чотири 

п’ять

шість

сім

вісім

дев’ять

десять

Світла стає все більше, воно заливає собою все довкола, його стає так багато, воно виповнює собою все. Так, ніби життя складається лише зі світла, так, ніби в цьому світлі зовсім немає місця для смерті.

Більше про книжку можна дізнатися на сайті видавництва MERIDIAN CZERNOWITZ.

Заголовне фото: Валентин Кузан

Титульне фото на сторінці: kjekol/Depositphotos

powered by lun.ua

Головне на сайті