"Нечуй. Немов. Небач": Уривок із несподіваного роману про Івана Нечуя-Левицького

2863
26 серпня 2017

Роман "Нечуй. Немов. Небач" – про кохання і зраду, натхнення й боротьбу великого письменника в епоху парових машин.

Іван Нечуй-Левицький – одна з найбільш загадкових та недооцінених постатей української літератури кінця ХІХ-ХХ століть.

Він народився у 1838 році, за десять років до "Весни народів", а помер, коли Україна ненадовго здобула незалежність у 1918-му.

Попри те, що Іван Левицький прожив майже вісімдесят років і став класиком української літератури, про його життя залишилося не так багато відомостей, а постать письменника оточує чимало домислів.

Відомі та маловідомі факти з життя Нечуя набули нового трактування у світлі технічних досягнень Вікторіанської епохи.

Чому він не одружився, хоча достеменно був закоханий? За що його кохали жінки? І чи міг насправді кохати? Адже хворе серце Нечуєві замінив механізм, який слід було заводити, наче годинник, – кожного дня. Він писав і так боровся з Імперією, яка також використовувала силу металу й пари, аби підкорити не лише серця, але й душі.

Тему для книги вибрали читачі впродовж голосування у Facebook за проект "Стартап Нечуй".

Книга виходить у серії "Приватна колекція" літературознавця Василя Габора у Літературній агенції "Піраміда". Сьогодні пропонуємо уривок із неї на УП.Культура.

 

Нечуй. Немов. Небач.

На Медового Спаса під церковний дзвін на Подолі, на пристані ладнався до виходу великий паровий дуб. Кочегар розпалив топку і тепер кидав у неї хрустке вугілля – голий по пояс, засмаглий та блискучий від поту.

До пірсу під’їжджали один за одним електричні та кінні екіпажі, з них виходили пани. Усі були в масках тварин і поправляли їх на собі, немов зібралися на карнавал. Але в руках несли плетені кошики, з яких визирали наїдки та напої: вуджені ковбаси, варені яйця, хлібини й салатна городина, плящини з вином.

Між собою пани віталися з поклонами і виглядали кумедно: Ведмідь вітав Цапа, Лис знімав капелюха перед Вовком, Білка ручкалася з Півнем, а Ворона обіймалася з Бобром. Їхні шкіряні із заклепками маски були зроблені майстерно та витончено. Пани завантажували кошики з провіантом до дуба і самі сходили трапом на палубу.

Збоку виглядало, що це зібрання якогось дивного, проте цілком пристойного товариства. Година була рання, зайвих очей було обмаль.

Нечуй та Теобало приїхали на Поділ в електричному кебі. Коли Нечуй розплатився з візником, Теобало простягнув йому шкіряну маску:

– Будеш зайцем. Не годиться новаку бути хижим звіром.

Сам Теобало почепив собі похмуру машкару зубра з рогами.

– Добре, що тебе здалеку буде видно, – сказав уже під маскою Нечуй, показавши на роги Теобала. – Я хоч не помилюся!

– Та і я тебе, братчику, завважу! – Гниверба теліпнув Левицького по заячих вухах.

Вони зійшли трапом до дуба, і чоловік у масці вовка спитав:

– Для чого всі звірі збираються тут, панове?

– В ім’я святих Кирила й Мефодія! – відповів Теобало. Нечуй зрозумів, що це був пароль.

Вони сіли на лавки поміж іншими людьми в масках звірів. Усі весело теревенили про погоду та інші дрібниці бо, певно, добре знали один одного, а Нечуй мовчав та вглядався в їхні очі, намагаючись угадати, хто ж то.

Пани все прибували, і ті, кому не вистачило місця на дубі, заповнили ще два човни. У них на веслах сиділи дужі веслувальники в однакових чорних масках ведмедів, що блищали на сонці дрібними іскрами.

Маховик парового двигуна зробив кілька обертів, і від нього довгі тяги прокрутили щедро змащені чорною оливою механізми, розташовані біля уключин. Як по команді, весла з боків дуба піднялися й опустилися у воду без плюскоту – судно відчалило від дерев’яного пірсу та рушило вверх за течією Дніпра. Обабіч дуба і трохи позаду ескортом пливли два човни.

На дубі один із чоловіків у масці лиса красиво затягнув:

Ангели, знижайтеся,

До землі спускайтеся,
Бог, що сотворив нам віки,

Живе нині з чоловіком,
Станьте з хором,

Всім собором,
Веселіться, адже з нами Бог!

До нього додалося ще кілька голосів:

Це час наближається!

Це син посилається!
Це літа прийшла кончина.

Це Бог посилає сина.
День приходить –

Діва родить.
Веселіться, адже з нами Бог!

Тоді пісню підтримали на човнах. Товариство співало вже хором, гучно й розкотисто:

Звіщений пророками,

отчими нароками,

В останнім буде літі,

це є в Новім Заповіті.

Дух свободи нас в нас родить,

Веселіться, адже з нами Бог!

– Тут вся Громада київська? – тихо спитав Нечуй, нахилившись до Теобала.

– Не вся, але тут майже самі тузи!

Вони, минувши зелену Оболонь та численні селянські човники, підпливли до Вишгорода і за ним пристали до одного з безлюдних островів, укритого деревами й чагарниками.

Ніс дуба із шурхотом ковзнув піщаним дном до берега, і всі прибулі, закотивши штани та тримаючи взуття в руках, посходили на берег. Слідом повиносили кошики з наїдками. Одного члена громади, у масці лева і, вочевидь, літнього, двоє інших попід руки знесли на землю.

– Усі ми зголодніли, браття! – гучно повідомив чоловік у масці лиса. – Аби машкара не заважала нам попоїсти, пропоную провести новаків крізь скорочену процедуру, адже всі ми їх добре знаємо, і вони добре зарекомендували себе на випробуваннях! Чи всі згодні з такою пропозицією? – звірі схвально загули.

Усі вишикувалися у два ряди, і Теобало Гниверба, трохи накульгуючи, повів Івана вздовж них. Разом із ним ішли двоє у масках Синиці та Орла. І Нечуй знав, що то Микола Лисенко та його поручитель.

Як Нечуй рухався вздовж шеренги, пани знімали свої машкари та представлялися з поклоном, хоча більшість із них він і так добре знав:

– Володимир Антонович до ваших послуг!

– Павло Житецький до ваших послуг!

– Олександр Русов із повагою!

– Михайло Старицький, мої шанування!

– Павло Чубинський до ваших послуг!

– Володимир Страшкевич із повагою!

– Михайло Драгоманів, радий бачити вас у нашому товаристві!..

Нечуй усім кивав, і його заячі вуха кумедно теліпалися, коли він вклонявся на всі боки.

Попереду на ослінчику нерухомо сидів чоловік у масці Лева:

– Прочитайте присягу! – його голос видався Нечуєві неживим, металевим. Він став перед левом на одне коліно, а поруч опустилася Синиця. Обидвоє поклали руку на серце. І там, де мало битися Іванове, він відчув лише легке шурхотіння механізму під шкірою:

– Присягаюся в жодному разі та за жодних обставин не розказувать нікому про членів громади та час і місце їх зібрання, – почали вони разом. – Не повідомляти жодній душі, яка не є членом громади, про її плани й задуми. Стояти горою за всіх членів Громади і помагати їм у добрих справах чи й у біді так само, як вони допомагатимуть мені. Присягаюся служити українській справі іще більш завзято, як робив це досі!

Чоловік у масці лева помовчав, а тоді сказав:

– Присягу прийнято!

Двоє у масках ведмедів зняли з нього машкару лева – Іван раптом пізнав Тараса Шевченка та мимоволі відступив на крок.

– Тільки сильний стає на бік слабкого! – сказав Тарас металевим голосом, і слова за ним повторила вся Громада:

– Тільки сильний стає на бік слабкого!..

– Тепер і ти зніми маску, – сказав Теобало, що стояв позаду і розстібав ремінець своєї машкари. – Звірі стали людьми, а народ стане нацією.

Кілька громадівців зайшли далі на острів і повернулися з оберемками хмизу. Розклали багаття,

порозстеляли рушники, подіставали пляшки і чарчини, поставили самовар. Усі дуже зголодніли, тож із охотою накинулися на наїдки.

– Я думав, доброї пам’яті дідо Стех не встиг доробити Тараса, – сказав Нечуй, наминаючи курячу ногу.

– Зробив не все, що хотів, але таки досить, – відказав Теобало. – Заповів його по смерті Громаді.

Громада гуляла, аж поки не впали сутінки та не зійшов місяць. При його світлі чоловіки знов повдягали химерні маски, повантажилися на дуба, і він рушив разом із човнами до бистрини. Серединою Дніпра простягнулася місячна доріжка. Громадівці запалили смолоскипи й затягнули на кілька голосів:

Боже великий, єдиний,

Нам Україну храни,

Волі і світу промінням

Ти її осіни.

Світлом науки і знання

Нас, дітей, просвіти,

В чистій любові до краю,

Ти нас, Боже, зрости...

– Яка краса! – сказав Нечуй Лисенку. – Чому я не чув цього раніше?

– Се таємний гімн Громади, – мовив Микола, – настане час, і його знатимуть усі.

Петро Яценко "Нечуй. Немов. Небач."

Літературна агенція "Піраміда"

Титульне фото на сторінці: Depositphotos

Заголовне фото: billiondigital/Depositphotos

powered by lun.ua

Головне на сайті