Як воно – працювати археологом у другому поколінні

2620
12 березня 2018

У Бродівському районі на Львівщині, неподалік села Підгірці, знаходиться унікальний археологічний комплекс "Пліснесько".

Саме з нього розпочалось археологічне дослідження Галичини.

Рештки фундаментів церков древнього городища, курганний могильник, оборонні вали, а також Підгорецький монастир – усе це є частиною заповідника, на території якого щорічно проводять розкопки та знаходять унікальні артефакти.

У цей дивний світ нас веде археолог Андрій Филипчук.

Андрій Филипчук – археолог у другому поколінні

Довкола густий, важкий туман... Рухаємось з невеликою швидкістю, бо далі ста метрів нічого не видно.

В’їжджаємо у полудневий Золочів. П’ять хвилин – і місто позаду і знову поле, ліс, поле. Їхати залишилось недовго – усього 18 кілометрів, а це близько двадцяти хвилин. Потроху дорога вужчає, ми піднімаємося вище і туман розсіюється на очах.

Дорога повертає ліворуч у ліс. Праворуч ледь встигаю зловити надпис на залізній зеленуватій від моху і лісової вологи табличці, – "Пліснесько".

Унікальний археологічний комплекс "Пліснесько" знаходиться неподалік села Підгірці

Ще двадцять метрів і зупиняємось на узбіччі.

– Ось ми і на місці, – каже Андрій Филипчук, з яким ми їхали на задньому сидінні авто і проговорили всю дорогу, від самісінького Львова.

Андрію 28. Він археолог, науковець і просто ентузіаст закоханий в свою справу. Це стає зрозуміло з першої хвилини розмови. Вичерпні пояснення, досконале володіння історичними фактами, жвава, в міру емоційна мова і блиск в очах – те, що ніяк не підробиш, якщо не любиш справу, про яку розповідаєш.

Андрій – науковець і просто ентузіаст закоханий в свою справу

Вперше на Пліснеський археологічний комплекс, Андрій потрапив ще у десятирічному віці разом із батьком Михайлом Филипчуком.

Вже на той час його батько був знаним археологом, провів ряд експедицій на Пліснеську та віднайшов унікальні артефакти, які зараз досліджують та зберігають в Інституті археології університету Івана Франка.

Андрій продовжив справу батька і сьогодні є заступником директора з наукової роботи Історико-культурного заповідника "Давній Пліснеськ" та кілька років поспіль проводить тут розкопки й пише наукові роботи.

Об’єкти дослідження справді вражаючі, адже до Пліснеського археологічного комплексу входять давньослов’янський культовий центр 7-10 століття, слов’янське городище 9-10 століття, літописне місто Пліснесько 12-13 століття (вперше згадується у літописах під 1188 року та у шедеврі давньоукраїнської літератури "Слові о полку Ігоревім" 1187 року), курганний могильник 11 - поч. 12 століття і старожитності Підгорецького монастиря.

Унікальні артефакти, які тут знаходять, потім досліджують та зберігають в Інституті
археології університету Івана Франка

Виходимо з машини і опиняємось посеред букового лісу. Заходимо вглиб, праворуч довгий вал, висотою 2-3 метри, ліворуч один за одним горби не більше як метр заввишки. Посередині деяких з них – височенні дерева.

– Це дерев’яно-земельне укріплення – зовнішня оборонна лінія слов’янського городища. Збудована у 10 столітті, коли Пліснесько переживало пік розвитку і було ласим шматком для нападів ворогів, – розповідає Андрій.  

А "горбики" – кургани, такі ось насипи землі, під якими здійснені захоронення людей, іноді навіть цілих сімей.

Ідемо вздовж вала.

– Невже цей вал міг вберегти тогочасне городище від нападів ворогів? Це ж звичайний насип землі, – запитую.

– Зараз зберігся лише земляний насип, але колись до його внутрішньої сторони примикав ще й високий дерев’яний частокіл. Саме на цих вигинах наші предки колись споруджували своєрідні прибудови, які слугували у тому числі для обстрілу противника.

Дерев’яно-земельне укріплення. Фото з розкопок надане Андрієм Филипчуком

А як дійшли до нашого часу земельні укріплення?

– Причина проста: на більшості валів не проводилася оранка через їхні масивні сучасні параметри, а окремі з них навіть дуже добре поросли лісом, який завдяки корінню гарно "консервує" і зупиняє природне руйнування подібних утворень.

Зі слів Андрія ці оборонні конструкції ще у 90-х роках досліджував його батько, правда під час розкопок так і не вдалося знайти тогочасної зброї – луків зі стрілами та списів.

Інша справа з варязьким курганним могильником 11-12 століття, дослідження якого у різний час принесло чимало важливих для історії артефактів.

– Ось цей курган ми розкопували у 2017-му році, – підходимо до невисокого насипу не більше метра у висоту. – Робимо це неквапливо й обережно, завжди зберігаючи контрольні профілі – незначні не розкопані відтинки кургану, які після завершення досліджень також дозволяють відтворити точний розмір насипу без ландшафтних змін.

Андрій пояснює, що перш ніж насипати курган тут розчищали площу та розводили багаття.

Далі на невеликій земляній підсипці ставили дерев’яну поховальну камеру, скріпивши її величезною кількістю цвяхів та скоб і насипали земляний купол, який простояв тут майже 9 століть й сильно розповзся до наших днів…

На Пліснеську знаходили інгумаційні та кремаційні поховання.
Фото з розкопок надане Андрієм Филипчуком

– Скільки людей захоронено тут? – вказую на один із курганів.

– Це кенотаф – тобто пусте поховання. Але тут знайдено чимало уламків керамічного посуду, а ось самого покійника тут не було. Так іноді чинили з небіжчиками, які були вихідцями звідси, померли на чужині, а поховати їх у рідному місці не було змоги.

– Як відбувалися поховання в той час?

– В язичницький період на Пліснеську відомі інгумаційні та кремаційні поховання, – розповідає Андрій.

Інгумація –  це тілопокладення. На Пліснеську такі інгумації у 8-10 ст. річ доволі рідкісна.

Є також і типові поховання слов’янського часу – 9-10 століття – представлені двома кремаційними могильниками на Пліснеську. Покійника спалювали (крематорій – у формі глинобитного ящика у 2003 році віднайшов Михайло Филипчук), потім кальциновані кості клали у невеличку ямку.

Отак виглядає місце кремації, яке знайшли на Пліснеську.
Фото з розкопок надане Андрієм Филипчуком

А от вже варяги принесли на Пліснесько традиції закладання курганів. Вони з’явилися тут після 992 (993) року, після походу Володимира Святославовича на хорватів.

Часто вчені натрапляли тут на предмети озброєння, побуту прикраси.

Цікаво, що на початку 12 ст. у деяких курганах траплялися натільні хрестики. Вчені трактують це як своєрідні проблиски християнства на наших землях.

А вже з середини 12 ст. у нашому регіоні, й на Пліснеську зокрема, спостерігається масова поява церков та закладання цвинтарів за християнським звичаєм.

Вчені трактують знайдені хрестики як своєрідні проблиски християнства на наших землях.
Фото з розкопок надане Андрієм Филипчуком

Виходимо з лісу і опиняємось на рівнині, що час від часу переривається насадженнями дерев. Довкола ліс, а вдалині –  панорама Вороняцького хребта.

Андрій каже, що звідси відкривається чи не найкращий вид на горбогір’я.  

– Ви свідомо обрали археологію, чи все ж відчули обов’язок продовжити справу батька? – запитую.

– Батько часто брав мене з собою на розкопки, але цього завжди хотів я сам. Він прищепив мені любов до археології, але жодного разу не сказав "ти повинен стати археологом". Він вважав, що найважливіше, щоб я знайшов себе, – каже Андрій.

Так хлопець вступив на історичний факультет, спеціальність – археологія.

Певний час після закінчення магістратури, а згодом і аспірантури у Филипчука не було можливості працювати за спеціальністю.

– Зараз, на щастя, я "практикуючий" археолог, який працює в полі, і тішуся з того, що нині мені доводиться продовжувати формувати джерельну базу Пліснеська.

Саме на цій пам’ятці з 2015 року мені пощастило проводити паралельно з батьком експедиції.

У 2017 році Михайла Филипчука не стало. Йому було шістдесят.

Андрій закінчив історичний факультет, однак певний час не мав можливості працювати
за спеціальністю

– Робота археолога нагадує роботу детектива, але який прибуває на місце "злочину" на декілька століть пізніш. І археолог як справжній детектив крок за кроком шукає "докази".

– А якщо все ж "археологу-детективу" не вдасться розгадати головоломку, потрактувати неправильно?

– Потрібно бути дуже обережним у своїх висновках і критичним до тез попередників хоча б через те, що методи досліджень щораз вдосконалюються.

Наприклад, зараз ми не всюди розкопуємо землю лопатами "на штик" 20-25 см як раніше, а з певного рівня знімаємо по 1-2 см. Кожен такий зріз фіксуємо на фотографію, паралельно з малюнками від руки складається креслення...

Але навіть ця методика, яка нині вважається прогресивною, через 20-30 років, цілком можливо, буде вважатися застарілою.

Використовуючи у своїх дослідженнях інтерпретацію науковців треба розуміти, що їх висновки можуть базуватися, з об’єктивних причин, в у тому числі на застарілих підходах.

Інколи не треба тотально фальсифікувати історію, переписувати сотні томів, іноді достатньо не правильно розставити акценти, не перевірити факти і виходить сенсація, щось на кшталт "ми найкращі й найдавніші", або "Ісус Христос родом з Галичини".

Дорогою до авто розпитую, як відбуваються дослідження. Виявляється, парадокс – щоб дослідити пам’ятку треба фактично її зруйнувати.

Щоб зрозуміти цінність об’єкту для науки археологи отримують інформацію про характер можливої забудови, про так званий "культурний шар", тобто верству ґрунту, що насичена слідами діяльності давньої людини.

Рухомі артефакти – фіксуються й вилучаються на подальше дослідження в Інституті археології ЛНУ ім. Івана Франка, а нерухомі об’єкти – піддаються детальній фото-відео фіксації, кресляться, потім їх консервують і засипають тією ж землею, від якої їх і розчищали. І вже згодом науковці пишуть наукові звіти.

– Які найцінніші знахідки віднайшли на Пліснеську?

– У 1940 році Ярослав Пастернак віднайшов кістяну пластину із зображенням воїна на вежі. Для науковців – це щось унікальне, бо таких знахідок є дуже мало. Зараз ця пластина є символом нашого заповідника.

Також важливий блок знахідок був представлений, починаючи з 2009 року, коли мій батько в урочищі "Оленин парк" відкрив давньослов’янський культовий центр.

Відкриттям Пліснеська наша мандрівка не закінчилась і вже за тиждень ми змогли побачити на власні очі частину артефактів, про які так багато розповідав Андрій.

Пробравшись закрученими лабіринтами Університету Франка у Львові нарешті дійшли до напівпідвального приміщення. При вході – табличка – Інститут археології.

Нас зустрічають Андрій Филипчук та Наталія Стеблій – директор Інституту.

Наталія Стеблій – директор Інституту археології

У невеличкій кімнаті-"офісі" – робочі місця, стелажі з книгами, на стінах – карти. У сусідніх двох кімнатках, як згодом дізнаюся, – експонати з Пліснеська та з інших археологічних пам’яток.

– Як відбувається опрацювання матеріалів, привезених з розкопок? – запитую пані Наталю.

– Матеріали очищуємо, миємо, шифруємо, реставруємо (склеюємо чи гіпсуємо розламані частини). Ці артефакти, разом із польовою документацією, лягають в основу наукового звіту як документу-відповіді на ліцензію, отриману археологами перед початком розкопок.

Надалі, знахідки складаємо в спеціальні ящики, на яких вказуємо вихідну інформацію: назва пам’ятки, рік дослідження, номер розкопу… Тоді їх можна передавати до наукових фондів…

– Скільки експонатів вдалось привезти з Пліснеська?

– Понад 10 тисяч одиниць. Найбільше – фрагментів керамічного посуду.

На столі навпроти на невеликому яскраво-червоному килимку Андрій розкладає намистини, пряжки до поясів та фібули, які віднайшли під час розкопок культового давньослов’янського центру 7-10 століття в урочищі "Оленин Парк".

Ці об’єкти знайшли під час розкопок культового давньослов’янського центру 7-10 століття
в урочищі "Оленин Парк"

– Подивіться, на ось цю фібулу, її можна хоч зараз використовувати – механізм справний, – каже Андрій, взявши до рук одну із цих застібок. – Недавно ми з’ясували її хімічний склад, окремі аспекти технології плавлення металів…

Пліснесько – це справді потужний енергетичний центр, який притягував наших предків, тому так важливо пояснити людям, що минуле, повинне переосмислюватися: поступ технологій опиратися, у тому числі, і на знання древніх винаходів, а поступ ідеологічний – враховувати державотворчі досвіди наших предків, – пояснює Филипчук.

Знання про минуле завжди дає нам більше позитивних шансів у майбутньому і археологія покликана дати якомога більше цих знань.

Оксана Левантович, текст

Катерина Москалюк, фото

Головне на сайті