Klavdia Petrivna і Артем Пивоваров повертають короля футуропрерій. Хто такий Ґео Шкурупій
Часи змінюються. Іще декілька років тому я писала тексти про невідомих поетів 1920-х, яких обов’язково варто прочитати. Серед цих поетів був і Ґео Шкурупій. Тоді було важливо й важко пояснити, що таке український футуризм. А сьогодні – розмови про це не вщухають місяцями, бо зовсім не відомі стають новими зірками: хтось долучається до поезії, купуючи красиву збірку в книгарні (нині ж бо є із чого обирати!), хтось – проглядаючи численні освітні відео на Ютубі, а хтось – бо в душу запала запальна пісня.
До однієї з таких пісень належить і "Барабан" Артема Пивоварова й Klavdia Petrivna – композиція, яка вийшла лише минулого тижня і вже встигла набрати майже 5 мільйонів переглядів на Ютубі, зайнявши таким чином перше місце серед пісень на вкладці "Популярне".
Артисти нагадали, що "основою пісні став вірш "Барабан печалі" українського поета-футуриста, представника "розстріляного відродження" Ґео Шкурупія". Чим не привід поговорити про інші alter ego Ґео Шкурупія?
Ґео – не Семенко
"сьогодні король завтра пройдисвіт / сонце сонце / вироблю із соняшних душ / у футуропреріях для майбутнього / сьогодні король / футуровиробництв футуротрестів синдикатів / завтра робітник / троєкутники куби машин / зламані лінії коло автомобілі карбід бензін / переплавлю слова чудесні / і виставлю у вітринах", – такий яскравий та самобутній автопортрет малював Георгій Данилович Шкурупій, вічно молодий поет, прозаїк, сценарист та репортер.
Вічно молодий, бо встиг багато, проте не встиг постаріти: народженого в 1903 році Ґео вже 1937 разом із 508 іншими арештантами розстріляли десь у Ленінградській області.
Пам’ять про молодого автора в Незалежній Україні вибудовувалася непослідовно, для більшості він так і лишився блідою тінню Михайля Семенка – найвідомішого з українських футуристів.
На нескінченному порівнянні поетів наголошує й українська літературознавиця та дослідниця 20-х Ярина Цимбал: "Усе життя і після смерті його порівнювали з Семенком. Це тільки для невігласів футуризм поза Семенком не існує. Запам’ятайте: Шкурупій – не Семенко. Він абсолютно інший, оригінальний, неповторний".
Окей, із теорією закінчили. Тепер гайда до поезії.
Ґео – вундеркінд
Дебют Шкурупія стався в газеті "Більшовик" – і поетові на той момент 17. Звідси, власне, юний митець і торує собі шлях у Літературу: знайомиться із Валер’яном Поліщуком – іще одним непересічним сучасником Семенка, який донині чекає моменту, коли його перевідкриють, – і долучається до "Ґро́на" – київської літературної групи.
Поетові 19, коли виходить його перша збірка з епатажним підписом "Король футуропрерій Гео Шкурупій". І так, саме Гео. Шлях до химерної і неймовірно популярної серед українських футуристів букви "Ґ" Шкурупій ще мав віднайти. "Психетози" – так називалася перша збірка, видрукувана 1922 року й підписана "третя вітрина".
Так, саме третя, не перша. Дотепно? Дотепно.
Ґео – революціонер
Редакція "Більшовика" стала прихистком і для новоутвореної Асоціації панфутуристів, на збори якої ходив і Шкурупій. Запальній молодечій вдачі імпонували заклики створювати якісно нове мистецтво, яке порвало би зі старою традицією, вчинило би справжню революцію.
До речі, про традицію. Перше, що спадає на думку, коли ми згадуємо футуристів, – прагнення повної деконструкції, зречення традицій, ігнорування усталених порядків. Згадується – і не дарма: футуристи доклали чималих зусиль, аби назагал розірвати будь-який зв’язок зі своїми літературними батьками.
Рвалися ці зв’язки по-різному. "Ми – любимо майбутнє, ми хочемо жить. / І ніхто уже нас не вколошка: / близько комунізму рань. / Ну і хай / комусь Венера Мілоська, / а нам – Дніпрельстан!" – писали, як то робить Олександр Корж, одні. Інші ж, як от Семенко, напозір відверто епатували: "Я палю свій Кобзар!".
Наголошую: напозір, бо чи не найяскравішим прикладом подібних "шевченківських" текстів – на рівні, а може й вище, з відомим висмикнутим із контексту висловом Семенка про "Кобзар" – є "Моя ораторія" Ґео Шкурупія – текст-захист Шевченка-товариша й однодумця, текст-очищення від нальоту шароварщини, текст-зняття німбу абсолютної праведності.
"З уквітчаних бездарністю "Просвіт", / з культури, що заплуталась в рушниках, / вийшов Ваш, / Тарасе Григоровичу, / плаксивий портрет / у широкий світ / на сміх / і на жах!.." – пише Шкурупій.
Плаксивий портрет, культура, яка заплуталася в рушниках, – ось як виглядає на думку футуристів український літературний канон мучеників та плакальниць. Канон, у якому Франко виявляється сином бідного коваля, де Леся Українка – нещасна хвора, бідна стражденна каліка, а Шевченко – "ікона в накрохмалених рушниках! / Або з власного твору – персонаж… / Заслинений, заплаканий дідуган / у вишиваній краватці, / у шапці сивій, / з матнею в штанях, / в чоботах, намащених дьогтем".
"А хіба / Ви / такий, / Тарасе Григоровичу?" – допитується Шкурупій. Шевченко Шкурупія живий, цікавий, бунтівний і – невже? – молодий: дотепний богемець, член товариства "Мочиморд".
Шкурупій не просто деканонізує образ Пророка та Кобзаря, заземлює його. Він ототожнює себе з молодим Шевченком, долучає його до нового, модерного, спростовуючи таким чином приналежність поета до ретроградного, непотрібного та закостенілого минулого: "Ви тепер були б опудалом, як і ми, / для всіх просвітянських орд!.. / Осяяно і схвильовано схилились Ви / перед першою машиною, / перед надлюдським напруженням двигуна".
Шевченко Шкурупія, як і всі генії, які випереджали свій час, – опудало, посміховисько, незрозумілий та неусвідомлений, принаймні не забутий, однак перекроєний та підігнаний під потреби дискурсу – і хто знає, яку з двох бід вважати гіршою.
Завершує свою ораторію Шкурупій так: "Стою кирпатий і мужній, як Ви, / спиною спершись на Вас і на історію, / і проти іконописців і дурнів / глумно скеровую / свою ораторію". І саме ці рядки таки частково спростовують позірну байдужість футуристів до минулого, їх перфомативні випади та гучні промови.
Бо ж річ у тім, що ані Шкурупій, ані інші футуристи не були проти "традиційного" мистецтва, вони були проти штампів, від яких "пліснею смердить", "що можна здохнуть".
Шкурупій – не бездумний палій культури, він тонко відчував її і прагнув переформатування: бачив-бо, що саме насправді працює якісно та злагоджено, мов блискуча нова машина, яку футуристи мали за культ.
Така от своєрідна революція.
Ґео – експериментатор
Така людина, як Шкурупій, просто не могла лишитися осторонь українського кіно 20-х років.
Опісля розпаду "Аспанфута" (1924), опісля того, як Семенко, насолодившись Харковом, вирушає до Одеси, Шкурупій теж повертається з Харкова, але до Києва, і влаштовується на кінофабрику, де бере на себе роль то редактора стрічок, – "Темрява" (1927), "Пригоди Полтинника" (1928), "Наговір" (1928) – то сценариста у фільмах "Синій пакет" (1926) та "Спартак" (1926).
Кіно пасує футуристам своєю монтажністю, орієнтацією на технологічність та прогрес, своєю експериментальністю. Кіно пасує Шкурупію.
Проте кіно – не єдина авантюра поета. 1929 року Шкурупій створює експериментальний роман під назвою "Двері в день" – чи то детектив, чи то історичний роман, чи то репортаж – певно, всього потроху.
І про репортажі: Шкурупій – автор "Монгольських оповідань", видрукуваних в 1932 році опісля того, як письменник здійснив подорож "до країни Чингісхана".
"Через те, що мене найбільше цікавив монгол, а не монгольський краєвид, я в своїй книзі відступив від звичайних традиційних репортажних описів подорожування. Я задумав показати людей, розкривши їхнє буття, як розкривають дорогоцінну скриньку з інтимними речами", – пише Шкурупій, хоч і не без відчутного та й, зрештою, неуникного тоді ідеологічного пафосу.
Ґео – романтик
"Моя Єва навчилась носити / великі капелюхи, / курить папіроси / і цілувать зів’ялі айстри. / Вона непохитна, як скеля, / її не зваблять ніякі раси… / І, одягнувши бальне вбрання, / вона не покинула лаятись /і насіння лузгати", – пише Шкурупій у 1929 році всупереч усім, хто звужував і продовжує звужувати футуристів до вічного бунту, епатажу та дивакуватих текстових вибриків.
Що казати, якщо навіть напозір найбільший "бунтар без ідеалу" української літератури Семенко писав: "Я сьогодні курю і курю папіроси / Я сьогодні смутний / Я сьогодні / смутний я сьогодні / смертельно смутний / Бо люблю її коси".
Навіть "Барабан" Шкурупія, до якого сьогодні прикуто стільки поглядів (і вух!), – таки про любов: "Очі твої підо мною, / перса / і тіло твоє… / Руки в траві розкинуті, / вогкі долоні / в долонях моїх. / Очі твої свічада, / і я величезний, / безумний / ніжно вдивляюся в них. / Тіні пахучого вечора, / вогні недалекого міста, / чорний, тихий кажан, / що поринає в присмерк… / Тиша. / Задумливість. / Пахне земля, / пахнемо ми… / Близько, близько обличчя. / Ти бачиш, як падають зорі, / неба сліпучі дарунки. / Я ніжно торкаюся рани / запашних і вабливих вуст. / Поцілунок".
Ґео – тільки поет
1934 – рік арешту Шкурупія. Стандартно абсурдні звинувачення: приналежність до київської терористичної організації ОУН.
Підсудний отримав вирок "10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна", який, однак, так до кінця втілений і не був. Уже 1937 року відбувся розстріл.
Нині існує книжка, – "Українська інтелігенція на Соловках" історика Семена Підгайного, – де вдалося вхопити увесь абсурд часу і водночас дати чи не найвичерпнішу характеристику Шкурупію: "Жора [...] був душею компанії, часом розповідав анекдоти, любив встрявати у філософські й літературні дебати і, зазвичай, приймав концепцію супротивника. На Соловках він так само писав вірші, охоче їх читав; але ні у віршах, ні в щоденній поведінці не відчувалася цілеспрямованість чи певна політична лінія. Жора Шкурупій був просто поет, поет український. Недарма ж теща Жори бідкалася дружині одного з письменників: Ви подумайте, Жору заарештували як українського націоналіста? Господи, та він же тільки поет".
Тільки поет. І аж поет. І як втішно, що більше не невідомий.
