Психотерапевт Олег Гуковський: Війна це не лише травма, є ще й феномен посттравматичного росту

165
29 лютого 2016

Вісім місяців тому психотерапевт із Тернополя Олег Гуковський залишив посаду завідуючого денним стаціонаром в обласній психоневрологічній лікарні, аби увесь свій час присвятити психологічній допомозі військовим в рамках проекту Wounded Warrior Ukraine.

Будучи тренером по роботі з шоком, він має нетипове бачення проблеми: мало говорить про те, як війна ламає людину, а все більше про те, як вона, попри увесь свій жах, може стати поштовхом до особистісного розвитку.

Цьому Олега навчила колега з Данії – співавтор тілесно-орієнтованої методики для роботи з шоковою травмою Дітте Марчер.

Проект, який за її участі почався в Україні рік тому, сьогодні вже має хороші досягнення — понад дві сотні військових, їхніх родичів та волонтерів пройшли через тренінги від WWU.

Дев'ятнадцять бійців після повного курсу чотирьохетапного тренінгу самі стали сертифікованими інструкторами з психологічної допомоги своїм же, шестеро з них зараз продовжують навчання на психотерапевтів - бодинамістів.

Бійці на реабілітації - ветерани підтримують ветеранів

Цим фактом Олег пишається особливо, адже згідно з останньою українською статистикою з тих ветеранів, які були б готові звернутися за психологічною допомогою, переважна більшість (27%) зробили б це саме за рекомендацією бойових побратимів.

Власне, на цьому і побудована вся система роботи проекту — ветерани підтримують ветеранів.

Це теж нетипово для наших реалій: із військовими найчастіше працюють кабінетні психологи, які пороху не нюхали, а тому рівень довіри до них у бійців невисокий, якщо не нульовий.

Поговорити про це з Олегом ми зустрілися в невеличкому, на одну кімнату, офісі Wounded Warrior Ukraine у Києві.

З часом тут планують створити повноцінний центр підтримки військових — з цілодобовою гарячою лінією та виїзною бригадою психологічної допомоги.

— Знаю, що в Данії така система уже почала працювати: коли хтось із ветеранів потребує психологічної допомоги, він може зателефонувати куди треба, і до нього приїдуть такі самі військові, як і він, але навчені професійній підтримці. Чи наші люди готові до такого? Це ж як мінімум треба визнати, що маєш проблему психологічного характеру.

— У нас була одна історія десь на початку літа: через десяті руки на нас вийшла мама бійця. Там не стільки з ним треба було говорити, скільки з нею.

Виїхав один з наших тренерів і асистент з бійців. Контакт, власне, відбувся із ним — мати, очевидно, побачила у ньому власного сина. Вони дуже відверто поговорили, він пояснив їй коротко, що з її дитиною наразі відбувається, заспокоїв.

 Бійці на реабілітації

Тепер наших ветеранів запрошують поспілкуватись інші солдати. Поки ми плануємо тут проводити щотижневі зустрічі, заняття з бодинаміки (робота з тілом як способом лікувати психологічні травми – ред.). Коли люди знатимуть, що є певне місце, де ветерани рулять, так би мовити, і куди можна прийти навіть просто поговорити, з’явиться більше довіри.

Дітте з цього приводу розповідала історію, яка переконала її, що вона все робить правильно.

Якось на їх гарячу лінію подзвонила жінка. Вона розповіла, що застала чоловіка, коли він хотів застрелитись. Туди виїхали двоє ветеранів. Мали працювати дві сесії по дві години, але вже після першої розмови той військовий подякував, сказав, що вперше за тиждень заснув без пігулок.

Вони з ним були на рівних, давали йому зрозуміти: "Чувак, ми такі ж, як і ти, тут немає нічого ганебного".

Пізніше на Різдво Дітте отримала листівку від нього. Писав, що якби не вона та її хлопці, його б уже не було серед живих.

Я навіть зараз переказую цю історію, а у самого мороз по шкірі. Сподіваюся, нам теж вдасться наладнати роботу і з гарячою лінією, і з виїздами. Бо для багатьох наших хлопців допомога іншим стала новим сенсом життя.

Отак проходить реабілітація

І це будує місток між ветеранами та суспільством. У той же час, ми заохочуємо наших випускників самим проходити психотерапію, брати участь в інтервізійних групах обговорення досвіду.

— Ви згадували поняття "бодинаміка". Можете простими словами пояснити — що це, і яким чином ця методика може допомагати військовим?

— Бодинаміка — це авторська система тілесно орієнтованої психотерапії, що була створена у 70-х роках у Данії. Її авторами є кілька людей, але основний — Лізбет Марчер, мати Дітте.

Їй, до слова, 74 роки, а вона досі має практику ведення семінарів по всьому світу!

Якщо максимально спростити, то основна ідея бодинаміки полягає у тому, що наші тіло і душа є нероздільними. Відповідно, все, що ми переживаємо, відображається у тілі, а все, що ми отримуємо через тіло, впливає на наші думки, емоції, судження.

Методика ґрунтується на більш ніж 10 тисячах прикладів кейсів, як м’язи нашого тіла пов’язані із психологічними темами.

Одні, наприклад, сприяють контейнеруванню (стримуванню) емоцій – це м’язи живота. Інші — м’язи шиї, підколінні м’язи — допомагають справлятися зі стресом і так далі.

Знаючи це, ми дуже точно працюємо з тілом, щоб підтримати ту чи іншу функцію організму. Працюючи із ветеранами, ми не лише проговорюємо проблему, але й пропускаємо її через тілесні відчуття.

— Система ваших тренінгів побудована на принципі рівний-рівному: ветерани допомагають ветеранам. Ви особисто не маєте військового досвіду — чи не було випадків, коли б вам цим дорікали, або ж ви самі відчували, що рівень довіри між вами та хлопцями є недостатнім?

— Зізнаюсь, тривалий час у мене був комплекс.

Була така історія: загинув один боєць, якого я не знав особисто, але друг моїх друзів, і я написав коментар: "Світла пам’ять, побратиме".

І на мене посипалось — "а ти шо з ним служив?".

Зачепило.

Олег не служив, але від повістки не ховатиметься

Я не втікаю від мобілізації, і якщо прийде повістка, піду до війська. Але тут і тепер я роблю, можливо, більше, ніж міг би зробити на передовій. Кілька разів я їздив в зону бойових дій як психотерапевт.

Там і познайомився з хлопцями, які потім стали першими учасниками нашого тренінгу. Від них недовіри ніколи не відчував.

— Можете тоді поділитися власними професійними спостереженнями — що робить з людиною війна?

— У своїй практиці я часто прошу учасників тренінгу розділити листок навпіл і описати те, якими людьми вони були до війни і якими стали після. І хоч це, на перший погляд, може здатися дивним, але пишуть таке: був несміливим – став відважним, був невпевненим — повірив у себе, став більше цінувати друзів, сім’ю, прості життєві втіхи.

Тобто більшість говорить про позитивний особистісний зріст.

На війні хлопці починають розуміти цінність життя, знаходять свою ідентичність, мають можливість доторкнутися до правди, до справжніх відносин. Буквально вчора мені один хлопець розказував, що його звільнили з ресторану.

Але це не стало для нього катастрофою, казав: "Та хто такий той директор ресторану?!"

Це певною мірою нехтування статусом — важлива не твоя посада, місце у соціумі, а те, ким ти є, як людина.

 

У наукових колах уже з 90-х років говорять про феномен посттравматичного зросту — він існує. Учені зараз шукають критерії: від чого він залежить, і як впливати.

А ми на тренінгу розказуємо хлопцям, що вони можуть піти або шляхом позитивних змін, або зовсім в іншу сторону. Бо, звісно, негативні наслідки війни теж є.

У першу чергу це певна внутрішня ізоляція ("ніхто мене не розуміє") та чорно-біле сприйняття навколишнього світу.

Багато фізіологічних речей — власне, те, що входить в діагноз ПТСР: проблеми зі сном, дратівливість, збудливість, флешбеки.

Можемо ще говорити про вихолощення емоцій. Це факт, що після повернення з війни часто руйнуються сім’ї.

Одна моя колега розповідала, як боєць казав своїй дружині: "Ти знаєш, я пам’ятаю, що я колись тебе любив…". Людина відрізала свої емоції, щоби не відчувати болю на війні, а потім повернути їх назад важко.

Коли чоловік повертається додому – це для дружини як іти на нове побачення з незнайомою людиною.

— А можна ту, попередню, людину в собі повернути? Можна вилікуватися від війни повною мірою?

— А чи можна вилікуватися від втрати невинності? Чи від материнства? Такі перетворення незворотні.

Так і з війною.

Ми, на жаль, втратили культуру ініціації.

А її треба відновлювати. Ініціація готує тебе до майбутніх викликів. Це у всіх племенах та самобутніх культурах завжди було.

От, скажімо, у степових індіанців був "Танець Сонця" — так юнаків посвячували у воїнів. До стовпа прив’язували два шкіряних паси, які крізь прорізі в тілі закріплювали на грудях. Хлопець мав танцювати до тих пір, поки ті паси не вирвуться з його тіла.

Він не був сам — усе плем’я підтримувало, танцювало разом із ним. Так могло тривати навіть добу. Отой поступовий біль загартовував, готував до наступних життєвих викликів.

Вони входили в особливі стани свідомості.

 Олег під час занять з реабілітації

У бодинаміці є така річ, і Дітте пропагує цю ідею, що шок – це круто, шок руйнує наше Его і дає можливість зліпити себе наново.

На тренінгах ми ловимо цю велич, ганяємося за нею. Бо з однієї сторони є біль, а з іншої — момент сакральності.

Це можна добре порівняти з пологами. Є жінки, які кажуть: "Ні, давайте епідуральну анастезію, кесареве — не хочу нічого відчувати".

І вони уникають цієї святості. Її складно пояснити на рівні механізму, але, переживши біль, жінка піднімається на інший рівень свідомості.

На тренінгах ми не говоримо: "Ти багато пережив, тепер треба тебе чим швидше заспокоїти, залікувати і відправити назад на роботу".

Ми піднімаємося на інший рівень, на рівень духовний: що це дає для твого духа? Шок дає можливість долучитися до колективного несвідомого або навіть відчути Бога. В бодинаміці це називається "пікові моменти шоку".

Залежить лише, чи ти зламаєшся від тих переживань, чи, як фенікс, згориш і повстанеш оновлений.

Тому не дуже доречно говорити про травму війни. Це ж не перелом ноги.

Ми говоримо про шок. Шок – це щось таке, що тебе струснуло. Як вода, яка закипіла і від того отримала інші якості — тепер з неї можна зробити чай, наприклад.

— Це дуже нетиповий підхід. Можу помилятися, але, здається, суспільство бачить ситуацію геть інакше: з війни повертаються люди травмовані, надломлені, і треба їх обов’язково усіх лікувати, бо інакше зламаються остаточно, зіп’ються, стануть злочинцями абощо...

— Як багато в тому страху й упередження.

— Власне. Але серед військових таке сприйняття, мабуть, так само переважає. З якими іще страхами у хлопців вам доводиться працювати?

— Перше, що в голову приходить, — страх того, що усі жертви виявляться марними.

Бійці працюють з тілом

Нещодавно по Facebook гуляв один сильний текст: військовий повернувся додому з передової, а тут рідна мама просить занести начальнику ЖЄКу 50 чи скільки там гривень.

Писав, що хотілося вбити того начальника, побити маму і кричати до всіх: "За що ми воювали?"

Оцей страх, що поступу далі не буде, властивий багатьом.

Ще — страх самотності.

Хлопці лишаються сам на сам із собою через нерозуміння близькими і власне небажання шукати роботу, створювати сім’ю, підтримувати дружні стосунки.

Думаю, ще може бути страх не впоратися із суспільними викликами, із життям у суспільстві.

Саме це багатьох бійців повертає назад на фронт. І також страх себе.

Дітте розповідала, що у Данії з десяток ветеранів живуть по лісах, бо бояться власних нападів люті і відчувають себе небезпечними для суспільства.

Тому важливо, що ми проводимо тренінги за участі бійців, які уже пройшли певний шлях роботи над собою. Вони стають прикладом — якщо він зміг, то і я зможу.

— Один із ваших співтренерів, Тарас Ковалик, казав, що психолог — це людина, яка протоптує перед тобою стежку у снігу. Але ж мало бачити шлях, треба ще мати бажання ним іти. Як ви із цим працюєте?

— Головне — дати постійне відчуття підтримки: "Я поруч, треба буде допомога – звертайся". І періодично нагадувати про це.

Бійці — це люди волі. Їм не можна казати робити те чи інше, бо отримаєш протилежне — "Не наказуй мені!"

Ми намагаємося не включати ці механізми опору. Просто показуємо, що ми є. Це ефективніше спрацює, нехай навіть не зараз, а за рік-два.

— А що ви думаєте про закон, яким Верховна Рада зобов’язала усіх військовослужбовців, які брали участь у бойових діях, проходити медико-психологічну реабілітацію після повернення з передової?

— Я не заглиблювався у суть цього закону, тому мені важко відповісти. Але якщо питання у тому, чи усім бійцям потрібна допомога, то тут все залежить від подачі — примус до реабілітації навряд чи принесе користь.

Хоча, якщо це стане нормою, то може бути.

 Олег на прес-конференції проекту "Накипіло"

Як от у Данії, як і в інших країнах НАТО, нормою є написання листів останньої волі — це не обговорюється і не викликає заперечень.

— Що це за листи?

— Перед тим, як іти на бойове завдання, кожен солдат пише лист додому.

Дітте розповідала, що в казармах по тих листах, що лежать на ліжках, видно, хто пішов на бойове.

Рідним їх віддають, лише якщо людини уже немає. Там можуть бути і якісь практичні речі (як поховати, кого запросити), і певні доручення рідним, пояснення для них твоєї мотивації воювати, завершення незавершених справ, і, звісно, слова любові та подяки.

Процес написання сам по собі багато ставить на місце, дає зрозуміти, чи ти готовий загинути і заради чого. І для рідних наявність такого прощання може хоч трохи полегшувати біль втрати.

Є велика надія, що традиція написання таких листів буде впроваджена в обов’язковому порядку і в нашій армії.

Але повертаючись до необхідності реабілітації. Аби це мало сенс, треба мати добрі ресурси: досвідчених фахівців, перш за все, але окрім того ще приміщення із комфортними умовами, хорошу їжу — аби людина дійсно відновлювалась.

Ясно, що зараз держава таких ресурсів не має.

Тому краще не робити це огульно для всіх, а працювати із тими, хто хоче, і робити це максимально якісно. Тоді ті, хто отримав добру допомогу, розкажуть про неї іншим. І поступово довіра бійців до державної допомоги зростатиме.

Адже поки я як громадянин маю жаль через державне марнотратство, яке лише вбиває надію.

Важливо ще, як суспільство сприйматиме ветеранів. От, скажімо, коли ветерани В’єтнаму верталися, їм кричали вдома хіппі: "Ви убивці!"

Як після такого можна почуватися? У нас теж багато подібного — нехай не від простих людей, але від бюрократичної системи. Такого не має бути.

powered by lun.ua