Галина Пагутяк: Людина не повинна прагнути щастя

— 18 січня 2011, 13:11

Галина Пагутяк - одна з найбільш таємничих українських письменниць. Лауреат Шевченківської премії 2010 року за роман "Слуга з Добромиля", автор понад десятка книг. У її текстах дивовижно переплітаються нотки історії, сучасності та чарів, містики.

Письменниця - особа не публічна та не медіатизована. Її годі зустріти на літературних тусовках. Зате популярність її текстів це чудово компенсує.

"Українська правда. Життя" спробувала зануритись у загадковий світ відомої незнайомки Галини Пагутяк. Літери алфавіту дали підставу запитати про 33 цікаві речі.

Алеф

Це оповідання Борхеса багато років не дає мені спокою. Я ніби весь час шукаю місце, звідки можна побачити усю багатоманітність світу, відчути пульс життя.

Це місце, як пише Борхес, знаходиться в якомусь непримітному темному підземеллі. А для мене Алеф - також точка опори, яка дасть змогу змінити світ. Коли ставиш перед собою велике завдання, то зможеш виконати завдання малі.

Я відчуваю, як цей світ розпадається, руйнує сам себе, і хочеться зануритися в приємну сутінь приватного існування. Але коли почнеться повінь від того, що впаде зайва краплина дощу, усі ми потонемо. Тому сама думка про існування такої речі, як Алеф, повертає мене до реальності.

Бойки

Моє плем'я. Мій тато з гірських бойків, а мама - з підгірських. Іван Франко, який народився в сусідньому з Урожем селі, теж був бойком.

Наше плем'я має в собі дуже мало слов'янського, це - нащадки кельтів і фракійців. Моя бабця по татові розмовляла такою говіркою, що важко було її зрозуміти. Вона все життя ходила в чоботях і не сприймала жодного іншого взуття.

У мене є невеликий словничок з тих слів і виразів, які вживають досі в нашому селі. Мова підгірян - дуже проста й точна, з великою кількістю пестливих і зменшувальних суфіксів: дорогенечкий, легонький, мацьопкий, коров'єтко, котяточко, дітиночка.

Колись Франко записав дуже цікаву пісню, яка вказує на ментальність бойків: "Не йди, дітино, горою, бо стрінешся з бідою. А йди, дітино, долинов, будеш добров дітинов".

А мені приснився сон, як на нашому полі жінки в білій одежі жали зелене просо, і я почула голос: "Це - твої прабаби". Отже, я маю потужний захист як член великої родини, яка завжди відзначалася впертістю й почуттям власної гідності. У нас кажуть: "Бойко слугою нікому не буде".

Відьма/Відьомство

Постає або з гордині, або з великого гніву. Остання - справжня. Вона може знищити все довкола себе як чаклунка Медея.

У давнину відьом було більше, бо кожну жінку з незалежною вдачею чи неординарною зовнішністю могли ідентифікувати з відьмою. Я була в підвалах інквізиції в ужгородському замку й гід сказала до мене: "Вас би, пані, тут би точно засудили".

Що може бути смішніше, ніж відьма, обвішана хрестиками, яка ходить до церкви, а таких зараз повно. Справжня відьма - язичниця.

Я помітила, що ці всі ясновидиці, цілительки й екстрасенси - гарні психологи. Вони відчувають в мені недовіру й скептицизм і намагаються триматися від мене на безпечній відстані.

Гідність

Це для мене найважливіша духовна потреба. Оскільки я не дозволяю нікому себе принижувати, то й намагаюсь сама цього не робити щодо інших. Тільки так можна уникнути гордині чи завищеної самооцінки.

Катарське віровчення, що виникло 900 років тому, закликало не бажати зла навіть дияволу. У наш час, щоб не втратити гідність, не треба йти на суд нечестивих. Це я в тому сенсі, що навіть не пробувати шукати собі місця в тому, що церква називає структурами гріха, тобто в бізнесі, політиці, масмедіа.

Дракула

Влад ІІІ Цепеш, волоський воєвода, жив у 15 столітті. Він належав до династії Басарабів, яка правила з Х по ХVІІІ століття.

По материній лінії я так само належу до цього роду. Молдовські господарі мали маєтність у м. Стара Сіль поблизу Добромиля, куди входили соляні копальні. Я довідалась про це, коли працювала над романом "Слуга з Добромиля". Не можу сказати, щоб це мене засмутило.

Більшість представників цього роду - люди авторитарні, часом жорстокі, дуже принципові, схильні до депресій. Старість для них - це втрата влади й контролю. До речі, Василь Стефаник теж з роду Басарабів. Іноді серед Басарабів трапляються неймовірно добрі й м'які люди, як мій дід Григорій, наприклад.

Я читала, що риси обличчя і вдача дуже стійкі й передаються з покоління до покоління упродовж тисячі років. Це видно по моєму Урожі, що був колись шляхетським селом. Нащадки давніх родів поводять себе точнісінько так само, як їхні предки. Я знаю кілька історій з 17 століття, про які писала в нарисі "Авантурник з Урожа".

Ельфи

Про це я можу розповідати безконечно. Я зараз починаю працювати над книгою "Село Уріж та його духи", де про це буде більш системно.

Порівнюючи український фольклор з британським, я зрозуміла, що у нас присутні так само окремі різновиди фейрі, тільки для них не збереглося спільної назви, можливо, й не було ніколи.

Я знаю безліч історій, перечитала купу етнографічних розвідок, і ніщо мене так не тішить, як поговорити про це з зацікавленими слухачами. Мене навіть треба зупиняти. Тому я вирішила написати книжку - таку, яку писав отець Антоній з "Урізької готики".

Пані з жовтим волоссям у супроводі музикантів, що мчать у повітрі, бачив мій дід Григорій, коли пас коні вночі, і це був найпрекрасніший спогад у його житті. Інші люди просто чули музику з неба й бачили гру світла. Очевидно, йдеться про сидів, так британці називають найвродливіших ельфів. Про них я написала в романі "Зачаровані музиканти", який видано минулого року.

Жорстокість існування

Це річ, яку я написала кілька років тому. Вираз взяла з роману Германа Гессе "Нарцис і Гольдмунд". Питання страждань, викликаних жорстокістю, завжди мене хвилювало.

Жорстокість в людській цивілізації - це наслідок хибних думок і уявлень, наприклад, що риби не відчувають болю чи рослини. Останній розділ називається "Культура самознищення".

Заборони

Я колись дуже сміялася, читаючи обговорення порнографії на одному українському сайті. На цю тему кожен має що сказати й випустити пару.

Коли письменник описує сцени насильства чи сексуальні збочення задля того, щоб стати комерційно успішним, то має робити це дуже професійно й зі смаком, бажано мати особистий досвід. Смак регулює почуття міри.

А коли це зроблено грубо й неталановито, то нехай потім не плаче, що хтось посягає на його свободу творчості й не виставляє себе жертвою цензури.

Мені здається, що в літературі є єдина заборона: НЕ БРЕШИ. Бо рано чи пізно всі зрозуміють, що ти не той, за кого себе видаєш.

Євреї

Це не я сказала: коли хтось чогось досягає в житті, його починають вважати євреєм.

Немає богообраних націй - усі нації великі. Просто є ті, які ще не зуміли скористатися позитивно зі своїх недоліків, наприклад, ми українці.

Мене цікавить єврейська культура, бо вона була частиною культури Східної Галичини. Я навіть переклала роман російської письменниці Юлії Мельникової про сабатіанців у Львові, й він невдовзі вийде у львівському видавництві.

Для мене культура й інтелігенція закінчується там, де починається расова чи національна ксенофобія. Я розчаровуюся в таких людях назавжди. Бо це системна помилка, її не можна пробачити.

Інтернет

Я вважаю, що слід зберегти ті звички, які тобі притаманні, та водночас бути відкритим до технічних новацій.

Наприклад, я пишу романи від руки, а потім набираю на комп'ютері. Інтернет дуже допомагає мені швидко і якісно зробити якусь іншу роботу. Блискавичний зв'язок - це чудово. Я не люблю розмовляти по телефону і, мабуть, не звикну ніколи, а от електронна пошта - це чудово.

Однак інтернет-видання з системою коментарів маргіналізують дещо літературу й публіцистику й роблять беззахисними автора перед хворими психічно людьми або тими, що працюють за гроші. 10 гривень за комент - як мені сказали.

Ніхто не подумав про те, що це порушує право автора на недоторканність його приватного життя, права на гідність. Але найгірше, що коли пишеш статтю, то вже знаєш, які будуть на ту чи іншу фразу коментарі, а це обмежує твою творчу свободу.

Тій культурі, що ми зараз маємо, культурі консумованого суспільства, вже ніщо не зашкодить. Можливо, саме інтернет її і зруйнує врешті.

Королівство

Я створила його сама, як і Притулок. Потрібно було місце, де можна жити тим, хто заслуговує на краще життя. Місце, куди не може потрапити зло, куди можна втекти.

Я потребувала його колись, але створила уже для інших. Це так як у дитинстві віддаєш іграшку й дивишся, як нею бавляться. Можливо, Королівство з'явилося ще тоді, коли я побачила, як моя дворічна донечка захоплено дивиться, як старші діти бавляться її м'ячем.

Література

Бог його знає, що таке література.

Це професія? Спосіб життя? Щось інше?

Мабуть, інше.

Музика мови

Писати мовою, якою не розмовляєш і не думаєш - все одно, що глухому грати на скрипці. Щоб вийшло добре, потрібно перенести музику однієї мови в іншу мову, як це зробив Гоголь чи Джозеф Конрад.

Письменницькі лаври багатьом не дають спокою. Людям здається, що написати книжку - це дрібниця, бо те, що приносить комерційний успіх, здебільшого написане примітивною мовою або "універсальною", яку легко перекласти за допомогою електронного перекладача.

Музика мови відрізняється від ритму цивілізації, правда, той ритм передати дуже важко. Треба знайти точку Алеф.

Ні

Врешті я навчилась це робити. Було важко. Допомогла мені моя вроджена нездатність підкорятися стадному інстинкту.

Чим частіше кажеш "ні", тим краще. А я кажу "ні" в тому випадку, коли це суперечить моїм принципам. Не люблю, коли мене використовують не за призначенням, наприклад, намагаються схилити до політики.

Образа

Її потрібно пережити глибоко і потім пробачити, або відійти від того, хто зробив це, назавжди. Уникати зла - означає не побільшувати його в світі.

Подорож

Для мене - як висадка десанту на чужу територію. Намагаєшся створити цілісний образ місцевості.

Найбільше мені подобається встати вранці, взяти з собою воду, хліб, фотоапарат і поїхати на цілий день, щоб побачити печеру, руїни, озеро. Спершу я їду туди сама, потім можу когось взяти з собою.

Я почуваю себе дуже затишно на своїй землі, і не на своїй також. Бо наміри в мене доброзичливі, й люди це відчувають. Дуже люблю ходити пішки. Мене не приваблюють туристичні Мекки, екзотичні краї. Я б хотіла побувати влітку в Румунії, на землі своїх предків. В Іраку на руїнах шумерської цивілізації, на Далекому Сході в Приморському краї.

Але не в Парижі чи Римі. Мені й так належить цілий світ, як на те вже пішло, і я не жалкую, що не була, наприклад, у Венеції. Це, мабуть, втомливо - відвідувати Венецію.

Але я була безмежно щаслива побачити у Вашингтоні на виставці дві роботи Яна Вермеєра.

Радість

"Ода до радості" Шиллера. Іноді я викликаю в собі її слова й музику Бетховена, щоб відчути себе людиною. Радість, коли в тебе виходить прорив у тому, що ти пишеш, напевно, найбільша. Адже для того, щоб прорватися, потрібні дні одноманітної праці й безкінечне терпіння.

Я змінилась, мене не тішать уже багато речей, але це завжди тішитиме. Це - чиста безкорислива радість. Вона не має нічого спільного з оптимізмом і телячою радістю від того, що все складається добре.

Справедливість

Немає нічого радіснішого для людини, ніж бачити торжество справедливості. Світ охопила тотальна несправедливість, яку не може декорувати навіть видимість правосуддя. Закон - для слабких, беззаконня - для сильних.

Кіркегор писав про відчай від безсилля, коли ще не йшлося про тероризм. Сучасний тероризм - це свідчення того, що почуттям справедливості можна маніпулювати як з метою встановлення справедливості шляхом покарання, так і залякування власних громадян владою з метою приховати беззаконня.

Бачите, я переконана в тому, що література повинна задовольняти потреби людської душі. Про це писала Симона Вайль під час Другої світової війни, жінка-філософ, яка голодувала на знак солідарності з французьким народом. Над цими та іншими питаннями буття замислювались Камю і Сартр. Вони будуть актуальні завжди.

А над чим замислюються письменники та філософи постмодерністи? Я маю на увазі українських. Над свободою? Так, свобода від цензури, свобода від відповідальності, свобода пересування. Для покоління, яке пожило при розвинутому соціалізмі, це важливо. Але для молодшого - вже ні.

Талант

Талановитий письменник може стати ремісником, а от ремісник не стане талановитим. Втім, кожна людина має якийсь талант, але поводиться з ним як в отій євангельській притчі.

Є хибна думка, ніби талант сам проб'є собі дорогу. Дуже великий талант із сильною вдачею - безперечно. Йому сама доля йде назустріч. Але це одна людина на мільйон людей.

А серед молодих літераторів є люди, які не збираються брутально ґвалтувати літературу. Усе, що їм потрібно, моральна підтримка тих людей, які в них вірять. Вони стають тоді сильнішими і входять в літературу, а не пролізають.

За 30 років в літературі я навчилася безпомилково визначати, хто ким стане. Могла би навіть робити ставки - як на перегонах. Досить прочитати кілька сторінок тексту, щоб визначити природу й кількість творчої енергії. Але, звичайно, про мої висновки ніхто не дізнається, та й хто я така, щоб роздавати оцінки.

І взагалі, мав рацію Григір Тютюнник, який писав: "Немає загадки таланту - Є тільки загадка Любові". На жаль, їх просто цитують, але не пробують медитувати на цю тему.

Уява

Мені страшенно подобаються слова Імануїла Канта "Людина - це істота, яка змінює світ здебільшого за допомогою власної уяви". Зверніть увагу на слово "здебільшого".

Є люди, яким важко дається уява, бо вони її вбили у собі ще в дитинстві. Уяву вбивають, коли дитину намагаються переконати, що вона недолюдина і їй треба вирости, щоб стати людиною. Уяву вбивають, коли захаращують світ дитини готовими речами.

Я не мала в дитинстві ляльки, і я робила собі ляльку з подушечки, або на городі зривала квітку мальви, зелену маківку й робила собі теж ляльку. Моя старша сестра шила з ганчір'я чудові м'які іграшки, експериментуючи з кольорами. А я не надаюся до рукоділля.

У дитинстві я в купі піску викопувала гробниці єгипетських царів, будувала на подвір'ї кораблі або просто збирала камінці на березі річки, уявляючи себе геологом. Щоб запрацювала уява, мені потрібна була якась дрібниця, і я розігрувала батьків, розповідаючи, що злітала на Місяць і привезла звідти місячний камінь.

Так було доти, доки я не відчула, що слова можуть реалізувати мої фантазії.

Фантастика

Коли в Радянському Союзі створювали комуністичні утопії, я написала анти-утопію "Господар", наразі єдиний свій фантастичний роман.

Він страшенно розлютив покійного Олеся Бердника і він сказав: "Дайте мені ту малу письменницю, я її відлупцюю". Коли ми з ним зустрілись, чоловік з довгою сивою бородою почав звинувачувати мене в песимізмі, мовляв, я біди не знала. Насправді, я знала тоді біду й почувала себе старою, як світ, - у свої 26 років.

А потім настали часи інші, не так гірші, як підліші, і я написала утопії: двох "Писарів" і "Королівство". Та я не про це.

А про те, що дуже хотіла б, аби в Україні з'явилася гарна фантастика, не фентезі британського розливу, а щось про космічні подорожі. Такі письменники як Володимир Владко ("Нащадки скіфів", "Сивий капітан", "Фіолетова загибель").

Надавати фантастиці українського колориту, вдягати її у шаровари - величезна помилка. Фантастика - космополітичний жанр, який зближує людей всієї планети.

Харизма

Григорій Сковорода і Тарас Шевченко. Олекса Довбуш. Маруся Чурай. Тобто лицарі-заступники. Їхня місія - повертати людині гідність й самоповагу.

Культ героїв, вождів, Батька - це для інших народів. Для українського народу - харизма вірності й скромності.

У моєму романі "Слуга з Добромиля" є така сцена, яку я просто перекажу: "За що ви так любите слугу з Добромиля? Він не дає вам грошей, він навіть не захищає вас" - "Бо він має нас за людей, а не бидло".

Слуга з Добромиля за 800 років не зрадив чоловіка, який підібрав його малесеньким на лісовій дорозі. А в нас відрікаються 7 разів на день від власного народу.

Центральний парк

Кілька років тому у Нью-Йорку я вийшла в сутінках з готелю, як переляканий звір, бо зовсім не знаю англійської мови. Але мені хотілось пройтися самій.

Я завернула за ріг, ретельно запам'ятовуючи дорогу, й побачила будинок зі справжніми газовими ліхтарями. Там були страшенно круті будинки.

Невдовзі я дійшла до Центрального парку - хто ж його не знає, але не з центрального входу. Темніло дуже швидко і тут я побачила напис "Суничні Поля". Мені ледь серце не зупинилось від щастя.

В юності я була фанаткою хіпі, якийсь час зналася з ними. А той, хто був хіпі, залишається ним довіку. Я ніколи не думала, що потраплю в таке священне місце. Що сама знайду його, ризикуючи заблукати. Це була доля. Вона привела мене сама за руку. Мій страх пропав.

Я проминула лоток з сувенірами й увійшла в парк. Скраю була клумба з пацифіком, коло якої догоряло кілька свічок. На лавках сиділо двоє старих бородатих хіпі. Я теж трохи посиділа. Мені хотілось плакати. Це нагадувало поминки. Але все одно це було диво, одне з найсильніших відчуттів мого життя.

Чекання

Коли мені було 11 років, я йшла спекотною й порожньою сільською вулицею й сказала вголос таку фразу "Усе моє життя - це чекання".

Може, я передчувала, що так воно буде. Може, інші люди вважають так само. Але коли мені вривався терпець і я не хотіла чекати, то отримувала від життя болючі стусани.

Світ рухається з однією швидкістю, ти з іншою - комусь з нас треба пристосовуватись. Як в отій пісні "Машины времени": "Не стоит прогибаться под изменчивый мир. Пусть этот мир прогнется под нас".

Шевченківська премія

Це нагода для тролів перемити кістки лауреату в інтернеті, для колишніх однокурсників, з якими ти словом не перемовився за роки навчання, зателефонувати, для журналістів, яким ліньки навіть погуглити в інтернеті, взяти інтерв'ю, для решти - попліткувати.

Мене це все добряче розважило. Боюсь, більшість людей не розуміє, наскільки важливо для мене було те, що мене висунув на цю премію Інститут літератури, який дуже рідко висуває художні твори, що Шевченко для мене ніколи не втрачав своєї харизми, що окрім фінансової підтримки, ця премія дає мені змогу захистити, допомогти, підтримати, навіть засудити в цьому світі, де цінуються нагороди.

Я все це робила й раніше, тепер мені стало робити це трохи легше, бо я людина без зв'язків, престижної роботи й звикла сама собі давати раду.

Щастя

Щурі, щипавки, кажани, змії, птахи, коти, собаки, люди - коли усім добре, то добре й мені. Але людина не може бути весь час щасливою і навіть не повинна прагнути щастя. Коли тобі щось дають, то відбирають в інших. Бо в цьому світі кількість щастя і нещастя дозована.

Юлія

Героїня мого останнього роману "Сни Юлії і Германа". Дівчинка, яка пережила зруйнування Кенігсберга, смерть всіх рідних, ввійшла в містичний лабіринт і вийшла з нього. Вона - віддзеркалення моєї юності, не менш трагічної і самотньої. На щастя, до того самого лабіринту не повертаються. Просто створюють собі інший.

Ясність

Люблю, коли речі називають своїми іменами. Можливо, у цьому й призначення літератури.

Головне сьогодні