Ерік-Еммануель Шмітт: Україна народжує добрих письменників, але їх не ідентифікують як українців

Ерік-Еммануель Шмітт – сучасний класик французької літератури. Письменник, філософ, режисер, драматург, музикант… Людина-оркестр. Розказувати про нього в короткому "вступі" дуже важко. Про нього, здається, знають всі. Навіть в Україні – вибачте за сарказм.

Цього живого класика ми проґавили трохи менше за інших. Наприклад, саме Шмітт є драматургом, чиї п’єси ставлять в українських театрах найчастіше – порівняно з іншими живими іноземними драматургами.

Ерік-Еммануель Шмітт приїхав до України на декілька днів в рамках "Французької весни". Письменник відвідав Львів і Київ, де побачив вистави за своїми п’єсами та зустрівся з шанувальниками.

"Українська правда. Життя" спершу збиралася скромно обмежитись он-лайн інтерв’ю через електронну пошту… Але письменник пішов із головою в роботу, звідки випірнув на поверхню лише в Україні. Тут ми і зустрілися.

- Я була однією з тих нещасливих журналістів, котрі не отримали відповіді на запитання, що надсилала для імейл-інтерв’ю з вами напередодні початку Французької весни. Ваша секретарка пояснила, що в пана Шмітта зараз особливо творчий період, і що іде робота. Розкажіть, що це ви пишете.

- Я кожного тижня намагався сісти за відповідь, але не міг… Зараз я закінчую величезного обсягу роман на 600 сторінок. Він про сексуальні взаємини людей між собою. Всього там 30 персонажів. У кожного з них – різна сексуальність, чи то пак манера любити. Це дуже цікаво, хоча втомлює. Але я мушу роман дописати. Навіть тут у Києві, щойно мені випадає вільна часинка – в літаку чи в готелі – я пишу.

Хоча час на прогулянки Києвом і Львовом у мене теж є.

В Україні мене вражає те, що тут народилося так багато моїх улюблених письменників. Тут і далі фото з Еric-emmanuel-schmitt.com

- Назвіть три речі, які ви знали про Україну до свого візиту.

- Козаки, "Київські ворота" Мусоргського, Гоголь.

Це кліше на кшталт "житниця Європи". У Франції колись так завжди говорили.

А ще я оце щойно згадав, ніби привид з дитинства, словосполучення, що часто лунало у французькій пресі – "великий російський брат". Цей вираз дуже старий. Він дуже хвилює. Така собі тінь, що лежить на поверхні… з дитинства цей візуальний образ мене дуже хвилював.

Побачення з країною – це ніби побачення зі сном чи мрією. У моїй мрії про Україну була п’єса Мусоргського "Київські врата" – цю п’єсу я обожнюю і дуже часто граю на своєму фортепіано.

- Такі мрії небезпечні, бо доволі далекі від реальності. Як би не розчаруватися.

- Якщо чесно Україна давно мене інтригувала. А мрії мої були достатньо розмитими.

В Україні мене вражає те, що тут народилося так багато моїх улюблених письменників. І всі вони стали відомими деінде, не в Україні чи не в українській мові. Це Гоголь, Джезеф Конрад, Сінгер та інші.

І я сказав собі: ти ба, це країна, що народжує світу добрих письменників, але через українську історію ніхто тих письменників не ідентифікує як українців.

- Якщо говорити про ваше власне бачення України, то що видно? Я маю на увазі погляд ззовні.

- Для мене це молода країна із дуже сильним ствердженням своєї ідентичності. Україна – має потребу наново себе придумати. Можливо, це Бельгія 100 років тому. В Бельгії так само були різні спільноти, що їм потрібно було ужитися. Мені здається, що в Україні не чути всіх голосів.

А ще тут панує система, що дозволяє корупцію. До речі, в Євросоюзі люблять говорити про корупцію як про суто східноєвропейське явище. І це при тому, що Франція нещодавно за результатами одного дослідження посіла перші сходинки як дуже корумпована європейська країна. Але про це ніхто не говорить.

Україна викликає мою глибоку симпатію і схвилювання.

- А як щодо суто людського досвіду спілкування з читачами?

- Я пам’ятаю вечір у Львові. Відчув там неймовірне людське тепло та емоції. Це дуже зворушливо. Ви ж знаєте, як це відбувається у Франції – тобі всі ставлять запитання з виглядом інтелектуала. А тут я бачив справжні емоції.

- Напевно, це дуже лестить.

- О так, це неймовірно лестить. А ще – змушує вібрувати. Коли вся зала перед тобою вібрує, ти в резонансі вібруєш із нею.

Я говорив із читачами і ніби наново бачив і переосмислював усі свої звичні відповіді на звичні запитання. Дуже зворушує.

Раніше я писав п’єси, але в голові роїлися задумки романів. І я подумав: "Жах, доведеться стати романістом, щоб усе це записати"

- То що, запитання ставили такі ж, як у інших країнах світу?

- Так і ні. Наприклад, було запитання про мою "подвійну ідентичність" як бельгійця і французького письменника. Для мене дуже цікавим є факт, що це запитання пролунало саме в Україні. Це симптом. Тут проблема ідентичності справді гостра.

Як завжди, запитання говорять більше про того, хто питає, ніж про того, кого питають.

- Повертаючись до писання… Роман, над яким зараз працюєте, здається, знову порушує тему-табу…

- Табу в літературі треба уникати.

Що таке табу? Це мовчання. Як письменник я ненавиджу мовчання. Табу – це заборона мислити. Як філософ, я ненавиджу неосмисленість. Тому треба було про це говорити.

- Зараз у Франції взагалі багато, як на мене говорять про сексуальність – все через нещодавню легалізацію одностатевих шлюбів.

- На тему одностатевих шлюбів я багато виступав у французьких ЗМІ. Я говорив насамперед як католик.

Я наголошував на тому, що нам варто розрізняти сексуальність і шлюб.

Шлюб – це життєвий проект. Шлюб означає, що я тобою опікуюся, я без тебе не житиму, я за тебе відповідаю, а ти відповідаєш за мене. Шлюб – це проект існування, він виходить за межі сексуальності.

І це право будь-якої людини повинна поважати будь-яка інша людина. Навіть коли ідеться про християнство.

Любов і плани спільного життя, на мою думку, визнавати просто необхідно. Цього вимагає людяність, цього не можна забороняти.

- А що ви як католик, громадянин і письменник думаєте про всиновлення дітей одностатевими подружжями?

- Під час поїздок я іноді відвідую сирітські притулки.

Наприклад, колись я був у такому притулку в Румунії. Бачив там маленькі ліжечка з решітками. Діти були дуже худими – вони не їли. І не тому, що їх не годували - їжу їм давали. Ті діти просто не мали причини їсти, не мали причини жити – не мали любові.

Під час того візиту я усвідомив, що будь-яка людина, котра хоче вирвати дитину з того пекла, заслуговує на допомогу та підтримку.

- Ви говорите ніби з точки зору одразу багатьох ідентичностей. І пишете, до речі, так само. Мене, зокрема, цікавить ваша робота між різними видами мистецтва. Чи ця робота спричинена закономірностями сучасних медій, чи це якась внутрішня потреба?

- Я підкоряюся темам, які приходять. Підкоряюся сюжетам, які я пишу, персонажам, яких описую. Я сам стаю романом, новелою, п’єсою, фільмом. Мені здається, що я більше служу, ніж творю.

На початку кар’єри я писав п’єси, але в голові роїлися задумки романів. І я подумав: "Жах, доведеться стати романістом, щоб усе це записати".

Тобто мені довелося придумати себе як романіста.

Так само я колись хотів розповісти про роль музикантів у нашому житті, пояснити, що вони не просто створюють музику. Тоді я писав "Моє життя з Моцартом", і треба було додати в книгу трохи Моцарта, створити діалог між книгою і диском музики.

Тобто щоразу я вигадую нові форми лише через потреби смислу.

А ще я дуже боюся. Як би це пояснити?.. Коли займаєшся лише чимось одним, то ти приречений на геніальність. Розумієте, про що я?

Коли займаєшся лише чимось одним, то ти приречений на геніальність. Розумієте, про що я?

- Вічний дилетант?

- Я підкорююся всім моїм імпульсам, іноді виходить іноді виходить краще, іноді виходить гірше, але насправді не мені судити.

Я помітив, що письменники взагалі завжди помиляються, коли судять про свій доробок. Наприклад, Вольтер сподівався увійти в історію своїми п’єсами.

- Але як він помилявся!

- Так, п’єси Вольтера, будьмо щирі, не надто добрі. На щастя, Вольтер написав свої оповідання на кшталт "Кандіда". А ще, на щастя, в історії залишилося його листування.

Дідро вважав, що нащадки пам’ятатимуть його за "Енциклопедією". Так, всі ми пам’ятаємо про існування "Енциклопедії", але ніхто її більше не читає. Натомість ми читаємо "Жак-фаталіст" та інші тексти, котрих Дідро за життя не публікував.

Стільки письменників помилялося щодо своєї творчості, що я особисто на початку кар’єри вирішив займатись усім, що мені цікаве. І нехай нащадки вже вибирають.

- З того, що я почула, можна зробити висновок, що визнання для вас дуже важливе.

- Так, для мене це важливо. Я пишу книжки для інших, не для себе. От тільки ці Інші всі такі різні… у кожного мого читача є своя улюблена книга. Їхні смаки рідко збігаються. Це переконує мене в тому, що треба бути множинним і різним.

- Це чимала робота, насправді. Де берете ресурс для неї?

- Я взагалі дуже цікавий, з дитинства цікавлюсь усім новим. Наприклад, після відвідин музею батьки мусили купувати мені коробку фарб, а після перших відвідин балету – записати мене на танці.

Я прихильник активного захоплення, активного сповідування любові до мистецтва. Щойно мене щось цікавить – я сам пробую цим зайнятися.

Можливо, це дитинно. Але для мене це форма любові. Я завжди намагаюся щось зробити сам.

Мій видавець через це постійно нагадує мені, що така логіка побудови кар’єри – дуже небезпечна. Нормальний письменник, щойно досягне успіху, починає повторюватися.

А я постійно займаюся чимось новим. Музика, роман, оповідання, п’єса, фільм. Мені про це якось гарно сказав один із читачів – він порівняв мене з Девідом Боуі. Мовляв, від того щороку чекаєш на альбом, і щороку він дивує.

- А як щодо поглядів критиків? Вони вас зачіпають? Часто письменники страждають через негативні відгуки.

- Я спробую бути чесним. Це не завжди легко.

Моя проблема з критикою така: позитивна критика ніколи не буває достатньо позитивною, а негативна критика завжди аж надто негативна. Тому мені треба трохи від неї дистанціюватися.

Ми, митці, дуже тендітні. Навіть після вісімнадцяти захоплених рецензій ми будемо журитися через дев’ятнадцяту, негативну.

Я вже 50 років думаю про те, як треба писати… і тут так легко піддатися впливу. Про це скажуть усі, хто зі мною знайомі. Я надто легко вірю критикам.

- Тобто ви завжди вірите негативним відгукам?

- Я намагаюся постійно самовдосконалюватися, бо обожнюю свою роботу. Саме тому я в захваті від конструктивної критики, що може мене зробити кращим. Це правда.

Саме тому я такий вразливий. Щоразу, коли я читаю негативну рецензію, спершу я її відштовхую. Але згодом я намагаюся зрозуміти, чи не правий мій критик. І тут моє нещастя. Бо часто, коли критик говорить щось про вас, він насправді говорить про себе. Хоча я наївно вірю, що критику треба слухати. Побічний ефект – чутливість.

- А ви відчуваєте потребу тлумачити свої книги критикам і читачам? Пояснювати, як їх читати "правильно"?

- Якщо книгу потрібно пояснювати – значить, вона погано написана.

Мені пощастило. Мої книжки вивчають у школах та університетах. Професори та вчителі пояснюють їх своїм студентам і учням. Он скоро пройде міжнародний колоквіум, присвячений деяким моїм книжкам. Тобто якщо я бачу неправильну інтерпретацію – в мене є шанс її виправити.

Я справді багато уваги приділяю рецепції. Це пов’язано з тим, що я пишу на складні теми, що є табу для сучасної літератури. Саме тому я багато уваги приділяю формулюванням, які будуть прочитані саме так, як я їх написав.

Наприклад, коли пишемо книжки про Гітлера, про ненависть і страх до іншого – треба бути дуже уважним.

Крім того, важливо, щоб тебе почули не тільки ті, хто і так з тобою згоден, але й ті, хто з тобою не згоден.

Іноді читаю американські бестселери, типу романів Дена Брауна. Я їх читаю, бо мої близькі їх читають, і я хочу знати, що їх цікавить.

- Тут ви говорите про відповідальність письменника. Але за що письменник відповідає і перед ким?

- Він відповідає за довіру читача до письменника. Наприклад, мої читачі вірять моїм книгам. З ними вони наважуються подорожувати в нові для себе куточки власної душі. І я дорожу цією довірою.

Крім того, письменник відповідає за те, щоб не написати книжку, що суперечитиме його власним переконанням.

Письменник також відповідає за те, щоб не написати книжку, на яку читач просто витратить свій час.

- Тобто?

- Наприклад, я іноді читаю американські бестселери, типу романів Дена Брауна. Я їх читаю, бо мої близькі їх читають, і я хочу знати, що їх цікавить.

- І вам подобається?

- Не дуже. Щоразу я потрапляю в пастку.

Я починаю читати цю книжку, але дуже скоро я кидаю її об стінку від гніву. Бо розумію, що це просто марна втрата 5 годин мого життя. Тобто мене обманули. Мені дали віру в те, що книжка "Код Да Вінчі" збагатить мене, а насправді це просто дибільна книжка.

А чому я про це взагалі згадав?

- Бо ми говоримо про відповідальність письменника.

- Ну так, такі книжки – це лише витрата часу. В них письменники використовують ефективні наративні структури – якими і я володію – без мети. З тих книжок нічого не можна винести.

Для мене один афоризм Еміля Сьорана важить більше за повне зібрання творів Дена Брауна.

- Тобто ви вважаєте, що розважальна література – це погано?

- Погано – це суто розважальна література.

- А як розрізнити?

- Читайте Бальзака, Гоголя, Толстого, дивіться постановки п’єс Мольєра.

- Але ж література змінюється. Ми не можемо про неї судити за критеріями Бальзака.

- Так, можемо! Я говорю про амбіції письменника. Письменник може розважати, тішити і радувати свого читача, змушувати серце битися частіше. Але він водночас є носієм особливого погляду на світ, якого не має читач. Письменник відкриває особливі сторони існування – жорстокість, любов… Наприклад, для мене читання Гоголя є неймовірним досвідом. Іронія Гоголя для мене – наче крижаний душ. Але це мене збагачує.

Еміль Сьоран – так само. Я з ним взагалі ні в чому не згоден, але його стиль просто блискучий! Він достатньо непрямий, тому там є місце для Іншого, для сугестії, для мене самого. Цей стиль мене поважає.

- І все ж таки – як виглядає ідеальний роман?

- Роман має розважати та захоплювати, розказувати історію, щось у собі нести. Література є продовженням філософії.

Навіщо ми читаємо? Ми не читаємо, щоб просто вбити час. Ми читаємо, щоб жити краще, щоб стати мудрішими, кращими, щоб розвиватися. Я вірю у вище призначення літератури, театру та кіно. Там ми вчимося любити, спокушати, наближатися до Іншого, вчимося жити.