Автори фільму про Майдан "Все палає": Усю історію цієї революції можна було вкласти в один кадр, довжиною в 30 метрів

"Хочете сказати, що ми схожі на Лозницю? Це для нас комплімент", – жартують автори документальної стрічки "Все палає".

За півроку до прем'єри на Docudays і виходу в прокат в Україні, фільм "Все палає" отримав Спеціальну нагороду на DOK Leipzig, одному з найстарших кінофестивалів документального кіно – як кращий східноєвропейський фільм.

Для режисера Олександра Течинського та операторів Олексія Солодунова і Дмитра Стойкова це перша повнометражна стрічка. Спершу вони знімали відео для німецької газети Frankurter Allgemeine Zeitung, проте згодом вирішили-таки робити фільм, витративши на постпродашн кошти, зароблені під час зйомок для FAZ.

"Все палає" – хроніка подій осені-зими минулого року, яка вражає ефектом безпосередньої присутності, у стрічці доволі багато епізодів, які не з'являлись у медіа раніше.

Ось чоловік обіймає знесеного Леніна і не дає дотрощити його кувалдами, а мітингувальники сварять, чемно просять відійти – і зрештою, взявши під руки, відтягують від скинутого з п'єдесталу вождя. Ось священик з хрестом на Грушевського намагається говорити з беркутівцями. Ось революціонери зі зброєю стріляють у бік правоохоронців…

Власне, стрільби і вогню і фільмі дуже багато – оператори підібрались впритул до лінії зіткнень.

Чим відрізняється сприйняття стрічки в українського та європейського глядача, чому у фільмі так багато стрілянини і так мало історій героїв та політичного контексту, та що найбільше запам'яталось власне творцям – про це "Українська правда" вирішила поговорити з авторами документальної стрічки "Все палає".

(Зліва направо) Олексій Солодунов, Дмитро Стойков, Олександр Течинський. Фото Анни Некрасової

– Уже є багато фільмів про Майдан, їх буде ще більше. Але кожен із них зачіпає лише одну з багатьох тем і залишає якусь недосказаність. Так, ніби ти хочеш знати й бачити більше, а фільм цього не показує. Що саме ви хотіли показати своєю стрічкою? Яку мету ставили?

Олександр Течинський: Що це страшна трагічна подія. З нами усіма сталась страшна, незрозуміла й трагічна історія.

Я був би щасливий, якби мені пояснили, що там відбувається. Ось на Майдані бігає Кличко: що він там робить? Звідки я знаю? Давайте спитаємо.

– Ви не займаєтесь інтерпретацією, але в будь-якому випадку фокусуєтесь на тій картині, яку хочете показати. Наприклад, у фільмі кілька разів з'являються люди, які стріляють у бік правоохоронців зі зброї. Ви навмисне залишили ці речі. Чому?

О.Т.: Ми залишили речі надзвичайні, виняткові, фокусувались на тому, що нам самим незрозуміло.

Сьогодні щось таке відбулось – і ти ніяковієш. Починаєш це знімати. Через чотири дні відбувається те саме, але ти вже звик. Але коли бачиш людей, які стріляють, ти кажеш собі: секундочку…

– Ви бачили так багато пострілів, що вирішили залишити аж кілька епізодів у фільмі?

О.Т.: Ми б його залишили, навіть якби він був один.

- Ви кажете, що в процесі створення фільму вам було незрозуміло, про що він. А тепер?

О.Т.: У нас не сформована думка. Ми люди інстинктів (сміються).

– У фільмі немає чітко визначеної хронології. Часто плутаєшся в датах і подіях. Наприкінці я намагалася зрозуміти – це 18 чи вже 20 лютого? В якийсь момент мені здалося, що глядачі в Європі можуть не вибудувати повної картини подій.

О.Т.: Людям у Європі не важливо, де це відбувалося – Інститутська, Шовковична... Запалало в Україні. Головне, що події розвиваються у своєму темпі й ритмі. Яка різниця, які дати? 21 число – і сотня трупів на бруківці.

Юлія Сердюкова (продюсер стрічки): Люди прекрасно зчитують емоційну лінію, яка не розповідає історію, як у підручниках. Вона показує історію більшості схожих революцій.

Що спершу є ентузіасти, молодь, яка співає пісень, а інші дивляться на це зі сподіванням. Потім приходять інші люди, нагнітається атмосфера, стає дедалі страшніше. Потім хтось перший починає хотіти кидати коктейлі, камені. А далі уже – як снігова куля.

Коли все добігає кінця – зал плаче.

Такі питання, як ваше, задають люди з України, які очікують побачити своє. В яких є готова картинка, і вони нарікають: "ви не те показали".

О.Т.: Ми не претендуємо своїм фільмом винести з голови глядача ту інформацію, яка є, і замінити її. Цей фільм – лише частинка в морі інформації. Є багато фільмів, книжок, тисячі фотографій. Нам треба дивитись, аналізувати, і кожен має сам приймати рішення, що з цим зробити.

– Чому ви не брали героя для стрічки? Одного чи декількох. Такі історії запам'ятовуються найбільше й найкраще показують суть проблеми.

О.Т.: Ви хочете сказати, що ми схожі на Лозницю? Для нас це комплімент (сміється).

Олексій Солодунов: Я під час зйомок взагалі не викоремлював героїв.

Дмитро Стойков: Знаєте, є полотна, що зображають битви – на них незрозуміло, хто правий, хто винуватий, хто з ким воює. Те саме з цією картиною – є лише зіткнення, битва.

– З фільму я найбільше згадую кадри зі священиком, який намагається поговорити зі спецпризначенцями, а мітингувальники пояснюють, що це марно. Чи абсолютно розкішні зйомки повалення Леніна. Тобто все-таки історії.

Д.С.: Мені весь час здається, що в мене летить кувалда від Леніна. До речі, у нашому матеріалі є навіть ім'я і телефон чоловіка, який захищав пам’ятник – мабуть, треба йому подзвонити.

О.Т.: А ще є турецький тележурналіст, який намагається записати стендап (пряма мова кореспондента в кадрі на тлі подій – авт.), коли довкола палають шини. Він хоче виглядати круто – але ж ми бачимо, як усе насправді. Он як багато історій, а ви кажете, нема! (сміється)

– Які особисто ваші найяскравіші історії? Як ті, що увійшли у фільм, так і ті, що не увійшли.

О.Т.: Коли все закінчилося, поховання тривали не один день... Усю історію цієї революції можна було вкласти в один кадр, довжиною в 30 метрів.

Тоді на Майдані стояла захоплена техніка, люди з дітьми прийшли до неї з квітами, кульками. А пройшовши пару метрів, можна було побачити десяток домовин – і там відбувалася зовсім інша історія.

Кожен із нас це бачив. Але не було сил знімати, бо це вже виходило за рамки...

Зараз я жалкую, що не вистачило волі, аби все це вкласти в один кадр.

О.С.: Було страшно 20 числа, коли люди складали тіла, вантажили у свої машини, в багажники, на Михайлівській намагалися їх упізнавати. Я не міг уявити, що таке можливо. Це було дуже страшно.

Д.С.: Одного разу я знімав на Грушевського, була ніч. На колонаді зібралися мітингувальники, хтось був із щитами. Раптом туди кинувся "Беркут" – і люди мусили швидко тікати. Не було часу, щоб обережно спуститись, і вони почали стрибати на сусіднє дерево.

Молоді і зграбні швидко перестрибнули. Але там був літній чоловік, якому не вдалося вчепитись за основу дерева: він повис на гілці, пару секунд повисів, а потім упав. Я цього не зняв – була ніч, його не видно...

– З ним усе добре?

– Ні.

Тоді я цього не зняв, але воно досі стоїть перед очима. Ніби чоловік увесь час падає...

Я не був на Інститутській 20 лютого, тому для мене це найбільш вражаюча історія.

– Які були відчуття під час зйомки? Ви підтримували Майдан?

О.Т.: Ми довший час працювали як фотожурналісти, намагались розібратися, що ж відбувається.

– Легко пускали до "Беркуту"?

О.С.: Це випадковості. Беркутівці розганяли протестувальників, я опинився всередині їхнього натовпу. Потім ми з ними стояли довго і говорили.

Знаєте, громадянська позиція є, але треба її відсунути. Ти, звісно, можеш стояти з прапорами й каменями – а можеш знімати або йти спілкуватися з "Беркутом".

Їм теж було зле – їх били, у них стріляли. Вони вели себе неадекватно.

При них колег-беркутівців забивали до півсмерті – а вони мали стояти й дивитись. Потім так само вони до півсмерті забивали прихильників Євромайдану. На відео, коли попри беркутівців ведуть людину в крові, один із них питає: "Чому їм можна використовувати вогнепальну зброю, а нам – ні?" Він справді так думає.

Їх теж використовували, давали їм дивні команди.

О.Т.: Є ряд репортерів, журналістів, які в таких випадках проявляли свою громадянську позицію. Можна, наприклад, на мітингу комуністів казати, що "Сталін ваш – гандон".

Але ти маєш визначити, яка твоя робота. Мітингувати? Тоді відклади камеру і документ "преса" – і агітуй.

– Знаєте, у вашому фільмі випущена політична складова. Усе зведено до протистояння "Беркуту" і мітингувальників. А за що вони мітингують, проти чого – не зрозуміло.

О.Т.: Там є епізод, де Кличко домовляється зі співробітником "Беркуту". Кличко каже: "Давайте поштовхаємось і підемо". Вони стоять із беркутівцем і контролюють розгін маленького палаткового табору, аби це було правильно зроблено: без застосування сили, але водночас правильно все піднесено для медіа.

Мовляв, "нас відтискають, але ми не здаємось".

І от, вони стоять удвох і контролюють, аби кожен із них правильно зробив свою справу. Це дуже дивно.

– Але Януковича, Азарова, Захарченка там нема. Не видно Системи, проти якої протестують люди.

О.Т.: У нас не було доступу до тіла (сміються).

А взагалі Янукович – таке лайно, що показувати його у своєму фільмі… Це такий маленький голодний хлопчик з котлетами в роті. Він на цьому рівні й залишився.

О.С.: Іноді політики теж виходили, хтось намагався очолити протест – але їм не вдавалося. Тож нам ішлося про звичайних людей.

– Ви з самого початку збиралися робити фільм?

О.Т.: Ми знімали для німецького видання, а тоді наш німецький колега запропонував зняти фільм. Давайте знімемо, чого б ні. Це вже й так була суміш журналістики й документального кіно.

У нас була повна свобода – ми робили маленькі 5-6 хвилинні фільми про події, їх тоді публікували на сайті FAZ.

– Я пригадала, як один із найактивніших режисерів "Babylon'13" Лариса Артюгіна розповідала, що спершу теж збиралася знімати великий фільм. Потім побачила, що світ потребує інформації про події тут саме у форматі коротких відео-історій – і почала знімати їх. До речі, чому ви не долучились до "Babylon'13"?

О.Т.: Це ж "кіно громадянського протесту". Одразу сказано, на чиєму вони боці.

Ю.С.: Ми своє відео не ховали, його показали на всіх каналах. Кличка тоді "нарізали дрібною стружкою" і показали всі. Мені постійно хотілося щось робити, якось допомагати, але Конрад (німецький журналіст FAZ, з яким працювала команда творців "Все палає" – авт.) переконував: "FAZ – це газета, яку читає Ангела Меркель. Важливо, аби інформація була і тут, і там."

– За які гроші ви робили стрічку?

О.Т.: Постпродакшн – за ті гроші, які заробили під час роботи. Я працюю перекладачем і фотографом для FAZ. Але з лютого мені не хотілося нічого знімати.

– Я правильно розумію, що ви зараз не плануєте робити фільм про Донбас?

О.С.: Я не є військовим, не до кінця розумію, що відбувається на Донбасі. Бігати за подіями – не вийде, тут потрібні ресурси. У випадку з Майданом, у нас була квартира з душем, можна було зарядити батарейки, поспати 4 години, злити фото з картки – і йти знімати далі.

А там – усе розкидано. Немає сенсу їхати без розуміння того, що ти будеш там знімати.

І немає сенсу їхати без ресурсу – ти ж маєш якось там пересуватися, щось їсти.

– Ви кажете, що люди в Україні зчитують фільм зовсім інакше, аніж закордоном. Яка реакція європейців на стрічку?

О.Т.: Одразу після фільму мало хто говорить. У нас багато чого не зчитується, а в Європі – так. Після показу в Лейпцигу глядачі захоплювалися людьми, які приносили одяг, їжу. Їм усе це було видно.

О.С.: В Загребі великий зал був заповнений на 90%, і після показу глядачі довго сиділи мовчки. Усі лишились на питання-відповіді. Потім підходили до нас, дякували. Дядечко з української діаспори сказав, що йому дуже прикро, що після фільму ми відповідали на питання російською.

Насправді у фільмі є кадри взаємодопомоги: і кухня, і сортування принесеного одягу.

Але українських глядачів вражає те, чого вони не бачили самі, бо не підходили близько.

Взагалі люди дуже емоційно сприймають фільм. Вони сприймають це як величезну трагедію.

О.Т.: Я дивлюсь цей фільм уже 30-35-й раз і увесь час думаю: "Нормально-нормально". Але коли в кадрі доходить до подій 18-20 числа – відчуваю, що занурююсь надто сильно... Трусить від усього цього.

– До речі, у вас багато кадрів, які не з'являлись раніше у медіа. Генпрокуратура активно збирає відео з місця подій, вас не просили надати?

О.Т.: Ні. Але якщо попросять – звісно, надамо.