Головний архітектор Львова: Треба припинити мислити пам'ятниками

Його посаду – начальник львівського управління архітектури – львів’яни звикли вимовляти коротше: головний архітектор Львова.

Свого часу Юліанові Чаплінському набридло вивчення хімії та біології в спеціалізованому ліцеї – і він вступив на архітектурний.

Втім, каже, що жодного разу не пошкодував про свій вибір, бо вважає, що люди, які живуть минулим, образами та претензіями, ніколи не вибудують власний міст до майбутнього.

Архітектор Чаплінський вірить, що Україна стоїть на шляху до здорового демократизму.

Наполягає на тому, що люди повинні відчувати свою причетність до втілення нових проектів на вулицях їхнього міста. Відтак має намір відкрити аналітичного бюро при міськраді, де люди зможуть ознайомитись з планами майбутніх забудов та глобальних проектів Львова.

З Юліаном домовились зустрітись в його майстерні, до якої, мабуть, за іронією долі веде перерита дорога.

Вочевидь, кладуть нову бруківку, як і в центрі. Офіс архітектора розташований в закритому дворику, балкони будинків якого виходять всередину. Такий план забудови винайшли австрійці для господарської зручності та хоча б мінімальної конфіденційності, як пізніше розкаже мені Юліан.

"Ми не можемо зафіксувати у Львові епоху Середньовіччя"

Існує ряд споруд, які є сумнівними з погляду архітектури і є чіткими печатками нашої ментальності та свідомості на тілі міста. Ви уявіть, скільки б у Львові було туристів, якби людей водили на місця всіх знищених австрійських будівель.

Небезпідставно їх розібрали австрійці, завдяки такому радикальному хірургічному втручанню ми маємо чудові проспекти, зокрема проспект Свободи.

Якби цього кроку не було зроблено, місто не набуло б харизми столиці, натомість було б триповерхове провінційне торгове місто.

Проект нової бібліотекі для УКУ

Я такий самий мешканець Львова, і теж претендую на те, щоб місто розвивалося, воно достойне рухатися вперед разом з бізнесом та зміною аспектів комфорту. Очевидно, що ми не житимемо в тих самих умовах, що жили люди в Середньовіччі чи в епоху бароко.

Для того, щоб зберегти пам'ять, ми можемо обміряти цей будинок, внести його в архів, показати фото, написати, що тут таке було. Ми не можемо собі дозволити зафіксувати середньовічний масштаб Львова, звичайно, там, де є музейне місто – воно недоторканне. Тому хибно дехто трактує, що я хочу знищити старий Львів.

Треба будувати такі будівлі, щоб вони не сперечались з оточенням. Але австрійці не програмували місто тільки на двоповерхові будинки. Інше питання: страх львів’ян.

Треба виховувати відповідну архітектурну школу, не боятися запрошувати іноземних архітекторів. Якщо це австрійці будували, то нехай тоді австрійці і продовжують, тільки з нами звичайно. Проте приїдуть австрійці і не виключено, що будуть будувати те, що львів’янам стовідсотково не сподобається.

Тема архітектури зараз на скандальному рівні, бо близько 5 років її не було взагалі. Себто, якщо про це говорять – вже прогрес.

Розумієте, деякі "глухі стіни" чи файрмури самі напрошуються на те, щоб їх забудувати. Знову ж таки, мешканці – проти. Людям треба пояснювати, що той самий архітектор, який розбудовував план якоїсь вулиці не хотів, щоб ми дивились на те, як чиїсь труси висять на балконі, для того і будувались у Львові внутрішні дворики.

Ми в будь-якому випадку будемо створювати будівельну поліцію. Треба починати з самого себе. Будьте ласкаві, приведіть пам’ятки архітектури у відповідний стан.

Часто-густо про пам'ятки кричать ті, у кого на тій самій пам'ятці балкон зашитий пластиковою вагонкою".

З романтичного міста для львів’ян – на місто для туристів

У Львові панує певна субкультура романтизму, і це добре – оспівування певних міфів. Ми бачимо, що дуже багато кафетеріїв побудовані саме на них. До прикладу, "Дім легенд", "Гасова лямпа", "Mons Pius", де Костирко малює обличчя видатних містян тощо.

Інше питання – кількість людей в громадських просторах. Раніше, скажімо, на площі Ринок можна було вільно дихати, наразі – ні, хоча є можливість зробити мільйон громадських просторів на околицях міста: від проспекту Чорновола до Сихова. І тоді туристи відкриють для себе обличчя іншого, нового Львова, а львів’яни почуватимуть себе значно комфортніше.

Юліанові Чаплінський

Але це в жодному разі не є погано. Зрештою, приїжджають урбаністи з Амстердаму і кажуть, що вони теж втратили Амстердам для себе. Тому що містяни виїхали на околиці. Але в Амстердамі панує секс-туризм і трава, у нас, Слава Богу, повії не ходять площею Ринок, що вже є в Кравкові, до речі.

Інша річ, що люди нарікають щодо літніх майданчиків і купи ресторанів, але це вже не залежить від врегулювань архітектора. Особисто мене теж дратують деякі майданчики: роблять помости в півметра висотою, якийсь "казанова" дозволяє собі поставити ціле шатро з диванами, як ординський султан (обурюється, - авт.).

Оце і є страшно, бо люди не можуть подивитися палац Бандінеллі в нормальному ракурсі через шатро. Але майданчики, зрештою, для мене – найменше зло, бо це виправляється, зноситься, як мінімум, щосезону.

Місто, яке для містян є, перш за все, аспектом комфорту, – це Відень. Це баланс туризму, роботи, бізнесу, житла, попри немале населення, близько 2 мільйонів.

Також мені подобається Варшава, вважаю, що це є золотий приклад того, як з глибокого депресивного совка перетворити місто на європейську столицю. З німецьких – той самий Ляйпціг, який був соціалістичним містом і перетворився на дуже комфортне місто. Не буду порівнювати з Барселоною і Лондоном – це насамперед економічно забезпечені міста, якби ми мали такі гроші, ми б, певно, по-іншому жили.

Консервативний і критичний Львів

Взагалі, Львів є страшенно консервативним і критичним до всього, що робиться. І так було завжди. Соломію Крушельницьку принижували не поляки і не совіти – місцеві українці. Вона в Мілані співала "Ла Скала", а інші місцеві співаки – ні.

З іншого боку, у Львова є фантастичні інструменти цивілізованого діалогу.

Тобто, попри всі скандали, пам’ятник Шептицькому таки був втілений. Вирішуємо круглими столами, не допомогло – зробимо ще не один. І це не є ознака слабкості – це ознака сили. Критичність суспільства – постійний тонус влади, яка мусить завжди маневрувати між різними поглядами та силами".

Я говорив з власником і головним диригентом "K&K Philharmoniker", він мені розповів страшні речі: основні зали Європи є збитковими. Концерт в Мюнхенській філармонії собівартістю в 60 тисяч євро збирає 30-40 тисяч євро. Фактично, держава доплачує і підтримує мистецтво, аби люди далі слухали класичну музику.

Спорудити новий концертний зал в Україні коштуватиме так само, як і в Європі, тому що акустичні матеріали є дуже дорогими, апаратура – теж. Ми ще й будемо дорожче за неї платити, бо розмитнюватимемо її. Те, що у нас дешевша робоча сила – всього 15% кошторису. І у них концерти коштують від 80-150 євро. У нас – копійки.

До того ж, нема меценатів, які б могли забезпечити побудову. Колись такі були, проте зараз, на жаль, вкладають в мерседеси та власні заміські забудови".

Про нові проекти у місті Лева

Ми прагнемо зробити вітальню, мер обіцяв нам виділити приміщення, де б кожен львів’янин міг прийти та побачити всі нові ідеї та проекти, обговорити, відчути свою значимість.

Там будуть розтлумачені наші думки стосовно якихось нововведень. Власне, Штефан Габі, урбаніст, працював в Лейпцигу над реконструкцією депресивного району, де 90% мешканців виїхали взагалі.

У команду аналітичного бюро також погодився вступити молодий та талановитий кандидат архітектури Антон Коломейцев з Львівської політехніки.

Також плануємо проект спільно з Німеччиною з комплексної реконструкції доріг. Ми схиляємося до втілення цього проекту на вулиці Бандери, бо там фантастичне архітектурне оточення, натомість поганий стан дороги. Отож, ми геометрично обмежимо паркування машин під знаками, аж до можливого зміщення трамвайної лінії. Цей проект функціонуватиме з листопада.

Спочатку приїде головний транспортник Лейпцига, який, можете собі уявити, перекрив 27 вулиць для машин, перетворивши їх на пішохідно-велосипедні та для громадського транспорту.

Я усвідомлюю, що це ряд непопулярних реформ, але пройде кілька років і люди закохаються в це рішення, бо проти комфорту не попреш.

Щоб Ви розуміли, в Лондоні облаштовували сквер під яким запроектували паркінг, система така: зробили громадські обговорення, потім – конкурс, поставили макет на півроку, був створений сайт, встановлена скринька для записок, де люди залишали свої побажання.

Один із проектів відпочивального комплексу Юліана Чаплінського

Опісля – все переглянули, повністю змінили свій проект, враховуючи усі зауваження. Зробили брошуру – роздали охочим мешканцям. І, зрештою, всі були щасливі, бо були причетні до проекту і ніхто не заважав, коли проект втілювався в життя. Те, що ми стоїмо на шляху до здорового демократизму – це однозначно. Моя ціль – перетворити таку концепцію в систему.

Я мав нагоду спостерігати, як в Лондоні будували особняк. Отож, чоловік з дітьми майже щотижня писав листівки і кидав в скриньки свого кварталу, типу: "Просимо вас вибачити, що ми створюємо тимчасові незручності. Найближчим часом плануємо закінчити".

Це реально зворушує, потім роблять пікнік на новосілля – тішаться, спілкуються. Це і є стале суспільство. У нас теж таке буде, я в це вірю!

Зараз я працюю над проектом сучасної бібліотеки УКУ місткістю в 200 тисяч книг. Це буде дуже непересічний проект у Львові. Я дякую долі, що дала мені можливість повчитися в такого метра як Стефан Беніш.

Батько Стефана, Гюнтер, – це був один з так званих ікон сучасної архітектури післявоєнної Німеччини і засновником демократичної архітектури. Він є автором Парламенту Німеччини в Бонні, співавтором олімпійського стадіону в Мюнхені, що теж є пам’яткою сучасної архітектури і ряду інших об’єктів громадських споруд.

Стефан продовжив його справу, окрім економічної та філософську освіту. Це колосальний досвід. Вони є авторами концепції, а я є місцевим головним архітектором цього проекту. Рік тривала робота з німцями, закінчилася детальним ескізним проектом, який називають "Design development". Ще рік – підготовка робочої документації. Тобто 2 роки треба презентувати такий об’єкт. І приблизно 2 роки піде на побудову.

Розумієте, будинки треба судити не по тому, коли вони побудовані, а по тому, коли вони починали проектуватися. Проблема українських архітекторів в тому, що вони люблять цитувати архітектуру Заходу, не думаючи, що це стара архітектура.

Тому бажано вивчати, чим вони займають саме зараз, щоб побудувати це через 4 роки. Тому й виходить, що у нас вся архітектура з запізненням. До прикладу, коли вже від постмодернізму у світі відмовилися, у нас лише почали його культивувати.

Місця щасливих людей

Була ініціатива від громадських організацій та фонду "Скрябін" щодо того, щоб вшанувати пам'ять Андрія, влаштувавши сквер пам’яті. Провели громадські слухання. Але я вважаю, що трішки поспішили, бо зазвичай, коли по свіжих слідах слідує така акція, вона емоційно перенасичена.

Очевидно, простір буде шумний, з гітарою і піснями, далеко не академічний. Тому стояло питання обрати площу, яка відповідатиме запитам. От в жахливому стані є площа Олекси Гасина, там файний простір за рахунок рельєфу цитадельної гори, він є і транзитний, і втой самий час є можливість затишку.

Ми домовилися з мамою Андрія забути про слово пам’ятник.

Особливо після пам’ятника Шептицькому, вже, знаєте, досить їх. Давайте будемо думати, як вшанувати пам'ять, до прикладу, ландшафтним інструментом, інсталяціями. Треба дати нарешті альтернативу цій манері людей мислити категоріями пам’ятників. Батьки дуже радо сприйняли таку ініціативу.

Тому постала така дилема: як бути з політикою? Але ж ми не говоримо про те, щоб осквернити ім’я полковника Олекси Гасина, тим паче там йому є і меморіальна дошка. Очевидно, на тій площі відбувалося ще тисячі подій, не треба цементувати ідеологічні судження.

Радше хай дизайнери заберуть звідти пивну палатку зі столиками, і зроблять атракційний мультифункціональний комплекс, де зможуть і мами з візочками посидіти в тіні дерев, і на гітарах пограти, і разом з тим – нікому не заважати, ще й бути на шляху конкретного туристичного маршруту, бо трамвай з вокзалу якраз проїжджає попри нього.

Ще один момент – це "Форум видавців", який зможе розширювати свої межі. Картинна галерея зможе анонсувати виставки, бібліотека імені Стефаника, Оссолінеум.

Абсолютно багатофункціональна річ. Ми оголосили конкурс, наразі зібрали роботи, їх всього-на-всього 7. Хоча я чекав більшого ажіотажу. Є достойні речі, хоча журі ще не засідали. Як мінімум, 3 роботи, з якими можна працювати.

Конкурс – це не означає, що як намалював, так і зробили. Ми просто обираємо людину, з якою можна працювати, і робота якої найближча до потреб, але все буде вдосконалюватися.

Гадаю, це буде хороший приклад підходу до формування громадських просторів.

Автор - Марія Марковська, спеціально для УП.Життя