Про силу звички, кінодубляж і україномовну освіту

Кілька років тому під час екскурсії Запоріжжям, найдовшою вулицею Європи - проспектом Леніна, питаю екскурсовода: "А серед тутешніх мешканців лунали ініціативи перейменувати проспект?". На це екскурсовод відповіла здивованим поглядом, кількасекундною паузою і словами: "А нащо перейменовувати? Всі до такої назви звикли...".

Кілька днів тому в Мінську, намагаючись не заплутатись і правильно розрахуватись за чай і піцу десятками купюр номіналом від тисячі білоруських рублів, двічі спитала касирів у двох різних фаст-фудах: "Вам не важко з цими усіма нулями, тисячами і цілою купою купюр?" - "Да нет, не тяжело. Мы уже привыкли", - двічі однаково, слово в слово, і з посмішкою відповідали білоруські касири.

Сила звички - велика сила

Те, що спочатку викликало якусь внутрішню дисгармонію, з часом може стати звичним і гармонійним. Проте, віддавшись із легкістю силі звичці, люди стають піддатливою й незахищеною масою для маніпуляцій.

Серед іншого, звички людей можуть і стають аргументами з боку політиків у відмові проводити зміни. Немає протесту з боку народу, який уже звикся з тою чи іншою незручністю, - немає потреби на неї реагувати й ліквідовувати.

Але ще гірше, коли звичками людей політики користаються як інструментом для поглиблення свого впливу на свідомість населення й узалежнення їхньої думки від диктату влади.

Кіно по-білоруськи: звичка слухати російське

У Білорусії дві державні мови - білоруська й російська. У законодавстві не регламентується ліміт використання тієї чи іншої мови, зокрема, і в інформаційному просторі.

Рівноправ'я двох мов відстоює й нинішня українська влада. При цьому навіть, нібито, відмовившись від ідеї другої державної - вважають, що російську вистачить узаконити як офіційну в окремих регіонах.

Що можемо отримати в результаті, можна побачити на прикладі Білорусії. Сьогодні в білоруських кінотеатрах усі фільми транслюються виключно російською мовою.

Нещодавно, стоячи під кінотеатром у Мінську, зупиняла перехожих для коментарів на телекамеру. Питання стояло наступним чином: який саме з кіносеансів ви б обрали, якби голлівудські фільми транслювались паралельно білоруською та російською мовами?

Дві жінки середнього віку відповіли, що хочуть дивитися фільми російською. І тут знову прозвучало безапеляційне: "Мы так привыкли"...

Жінки додали, що їхні батьки з дитинства виховували російською: "Наверно, корни потеряны, большой перерыв, наши все родители говорили по-русски".

Як виявилося, жінки працюють учительками в загальноосвітній школі Мінська. Почали розповідати, що нинішнім дітям комфортніше навчатися російською, хоча існують і предмети, які викладаються білорускою. Зокрема, двічі на тиждень - уроки білоруської мови. Також білоруською проводяться уроки білоруської літератури та історії Білорусії.

Наступними зупинила із запитанням про мову фільмів у кінотеатрах двох хлопців-п'ятикласників. Ці коротко пояснили: "Смотрели бы по-русски. Так проще, интересней и понятней".

Далі була дівчина-студентка. Сказала, що ходила б почергово на різні версії. Для цікавості. І хоч розмовляє російською, хотіла б паралельно дивитися кіно білоруською, бо "я белоруска и должна знать белорусский язык".

Думається, що якби таке опитування провести в Україні до введення обов'язкового україномовного дубляжу в кінотеатрах, отримали б приблизно схожі відповіді.

Якби частина людей казала, що хоче дивитися й слухати фільми рідною українською мовою, решта б аргументувала просто: "Звикли до російської".

Проте, як навіть бачимо з коментарів на вулиці Мінська, запит на мовлення по-білоруськи є.

Білоруськомовних програм на всьому білоруському телебаченні не набереться навіть 1%. На вищезгаданому телеканалі запевнили: "Ніхто білоруську не утискає. Якщо до нас в ефір приходить гість і говорить по-білоруськи, ніхто йому не забороняє нею говорити, і навіть ведучий переходить на білоруську"...

Подвійний удар: сила звички, помножена на відсутність стимулу до змін

Як так сталося, що серед однакових прав білоруської та російської мов - без прав фактично залишилася саме білоруська? І чому має шанси опинитися в схожій ситуації українська мова, якщо брати до уваги заяви представників нинішньої влади?

У дев'яностих роках українську мову, як і зараз білоруську, теж ніхто "не утискав". В Мінську на будівлі залізничного вокзалу великими буквами написано "Чыгуначны вакзал", на формі мінських міліціонерів - "Міліцыя", на табличках із позначенням вулиць - "вуліца Камуністычная". І це все без російського перекладу.

У написах на табличках відомчих установ пріоритет білоруської мови в Білорусії і закінчується.

Як зауважив нам у коментарі голова партії "Білоруський народний фронт" Алексей Янукевіч, в Мінську не більше 1 % дітей навчаються в білоруськомовних школах.

Набагато краща ситуація в селах. Якщо говорити загалом, білоруська мова нині - це мова села, мова опозиції та опозиційної молоді.

Що відрізняє Білорусь і Україну? Де Україні пощастило більше, і втриматися аж від такого рівня тотальної русифікації?

Як розповів автору цих рядків у коментарі лідер білоруської опозиції Олександр Мілінкевич, на початку 90-х років минулого століття почалось відродження білоруської мови.

Мілінкевич, тоді віце-мер Гродно, сам ходив по школах і переконував батьків записувати дітей у білоруськомовні класи. Аргумент для батьків - білоруська ставатиме все більш впливовою в країні, без її вивчення дітям у майбутньому буде важко. "Результат: в 90-м году в Гродно не было ни одного белорусского класа. Когда я уходил в 96-году, у нас в городе было 75% белорусских классов".

У 1992 році мер Гродно ввів нове правило - усі наради проводити по-білоруськи. Чиновники, вихідці з села, її одразу почали згадувати. "А когда директора школ услышали, что в горисполкоме разговаривают по-белорусски, начали тоже вести документацию и проводить собрания на белорусском языке. То есть очень много зависит от позиции власти", - підкреслив Мілінкевич.

Однак вже після приходу в 1994 році до керівництва країни Олександра Лукашенка, російська стає другою державною мовою. Разом з тим і зникає стимул відроджувати білоруську мову, а батькам - навчати своїх дітей в білоруськомовних класах.

Український поступ попри штучний опір

Українська наразі є єдиною державною мовою в Україні. Відтак із кожним роком росте кількість україномовних шкіл і класів. І хоча окремі політикани галасують про утиски прав російськомовного населення, збільшуються україномовні класи саме в російськомовних східних регіонах.

Більше того, навіть так звані захисники прав російськомовного населення віддають своїх нащадків саме в українські школи, при наявності російських.

Чому це відбувається, можна побачити на яскравому прикладі колишнього голови Донецької облради, а зараз донецького губернатора Анатолія Близнюка. Він був один з ідеологів сепаратистського Сіверо-Донецького з'їзду. Але своїх онуків віддав навчатися... в україномовну гімназію Краматорська. Хоча російських шкіл там більшість.

Під час інтерв'ю з Близнюком на відповідне запитання почула "залізобетонний" аргумент: "А якщо хтось із моїх онуків захоче стати президентом України. А в Конституції записано, що президент має володіти державною мовою. Ви би ламали майбутнє своїм дітям?". Без коментарів.

Для кого тоді робляться шоу на захист російськомовної освіти?

До речі, одне з останніх соцопитувань GfK Ukraine показало, що "насильницька українізація" та витіснення російської мови непокоять лише 4,8% українців, з них мешканців Південного регіону - 9%, Сходу - 6,6%.

Близнюк, як і решта українців Сходу і Півдня, попри свою російськомовність, звикають до того, що живуть таки в державі Україна, де є свої закони.

Досі чомусь не хочуть цього розуміти й окремі політики на Закарпатті. Зокрема ті, що представляють інтереси угорськомовних нацменшин.

Після введення обов'язкових випускних тестів для школярів українською мовою, тамтешні політики почали кричати про утиски прав угорців. Мовляв, їхні діти не можуть на рівних правах з українцями вступити до вищих навчальних закладів.

Проте під час відвідин місцевої школи для угорської нацменшини зіштовхнулася з тим, що діти перших-других класів взагалі не розуміють українську. Адже в початкових класах цієї школи діти її майже не вчать.

Питання: навіщо піднімається галас про перешкоди для українських угорців вступити до вишів України, якщо навчити своїх дітей державної мови ніхто не бажає?

І цікавий факт: після скасування Дмитром Табачником обов'язкового складання випускних тестів українською мовою лише 426 особи написали заяви про намір екзаменуватися угорською мовою. Хоча угорська нацменшина складає на Закарпатті 12%.

На відміну від політиканів, молодь розуміє значення державної мови в України. Або, в крайньому випадку, - звиклась до нових умов і вимог.

Зміняться й звички онуків Близнюка. Дуже ймовірно, якщо б їх спитати, якою мовою ви хочете навчатися, вони скажуть - українською. Бо так звикли з першого класу.

А якщо за п'ять років спитати більшість підлітків, які сьогодні є дітьми, якою мовою ви би хотіли дивитися фільми, більшість скаже - українською. Бо так звикли.

Приклад "цивілізованих" країн

Політики часто люблять наводити приклад так званих цивілізованих країн і відсутності там мовних утисків. Візьмемо у відповідь політикам Литву.

Дійсно, 95% фільмів у литовських кінотеатрах транслюють мовою оригіналу з литовськими субтитрами. У тому числі російські. Правда, попит на останні не великий - лише серед старшого покоління, хто знає російську.

Молодь натомість йде на англомовні, німецькомовні і французькомовні фільми. Таким чином, на думку чиновників, литовці паралельно вивчають іноземні мови.

Але всі рекорди з відвідуваності зривають-таки фільми, повністю дубльовані литовською. Як правило, це кінострічки для сімейного перегляду й дитячі анімаційні фільми.

Менеджер найпопулярнішої мережі кінотеатрів Forum Cinemas пояснив, що кінопрокатники не можуть собі дозволити дублювати всі фільми. Надто дорого для тримільйонної країни, тобто при такій малій кількості глядачів.

З іншого боку, литовська влада не бачить вже жодної загрози литовській мові. Знову ж таки, тут допомогла жорстка мовна політика одразу при відновленні незалежності Литви.

Тоді повністю на литовську перевели весь інформаційний простір, включаючи субтитри до російського кіно на телебаченні, і освіту.

Як розповів у коментарі автору відомий правий політик Литви Валентінас Стундіс, аби закріпити пріоритетність литовської мови, навіть у школах нацменшин литовська мова стала провідною. При цьому, звісно, багато предметів викладалися і мовами нацменшин.

"Тому дуже швидко все суспільство зрозуміло й перейшло на литовську мову, і прийняло той факт, що литовська мова є головною", - каже Стундіс.

Жодна з нацменшин Литви не заявляє нині про якісь мовні утиски. Їхні діти встигли адаптуватися до литовської ще на початку 90-х. Тому без проблем навідують литовськомовні кіносеанси.

Кожна з нацменшин Литви своєю рідною мовою має можливість дивитися лише одну 10-хвилинну програму раз на тиждень на державному телебаченні. А при бажанні представники нацменшин можуть по супутнику дивитися телеканали своїх рідних країн.

У той час у Білорусії маємо парадокс: там супутниковою антеною треба користуватися тим, хто хоче у своїй країні дивитися білоруськомовний ефір, тобто однією з державних мов.

Адже офіс єдиного телеканалу Белсат, який транслює програми й фільми, дубльовані білоруською, знаходиться в Польщі. У самій Білорусії ліцензію на діяльність каналу не дають. Оскільки новини там не цензуровані.

Навряд чи аж такі перспективи можуть чекати на Україну, принаймні доки в нас не ввели другу державну російську.

Проте Україна наразі не може собі дозволити тієї мовної демократії, яка є в литовських кінотеатрах.

До такої розкоші Литва йшла не один рік, у тому числі й через просвітницькі заходи.

Наразі ще не вся Україна дійшла до розуміння необхідності вчити своє. І, на жаль, політики часто заважають процесу цього розуміння.

Замість епілогу

Чого бояться політики? Бояться, що за кілька років нинішні діти казатимуть не лише, що звикли до українського, а й додаватимуть: "Я - українець і повинен знати українську мову".

Якби завтра зникла вулиця Леніна в Запоріжжі, то за п'ять років нинішні запорізькі діти на запитання, чи хотіли б ви назвати свій проспект іменем Леніна, здивовано б відповіли: "Навіщо?". Або ще гірше: "А хто це?".

Діти звикнуть до нової назви і по-іншому розумітимуть покалічену історію України.

Вони звикатимуть до іншої історії, важкої історії становлення української державності, до інших визначних людей у цій історії, та до іншої мови - української. Яка є атрибутом нашої державності.

Звикатимуть, якщо їм у цьому ніхто не заважатиме. Проте нинішні можновладці бояться втрати контролю над українцями, читай - електоратом. Наразі їм вигідно спекулювати на їхньому пострадянському минулому, на наслідках русифікації. А відтак сьогодні - на "утисках" прав російськомовних.

Головне - їм невигідно, щоб українці позбувалися рабської ідеології. У Білорусії позбутися її так і не вдалося. Україна ж знову на роздоріжжі.

Політична кон'юнктура диктує політикам інший стиль поведінки. Їхня гра розрахована на ту категорію електорату, яка найбільш слабка проти сили звички. На ту категорію, яка звикла, що освіта російськомовна, телебачення й преса російськомовні. Що за людей все має вирішувати влада, а не вони самі.

Тому й ведуться так легко на популістські обіцянки і голосують за популістів на виборах.

Тому, коли за останні роки звички частини українців почалися змінюватися, зараз цей процес усіма методами намагаються загальмувати.

Інакше електорат політиканів звужуватиметься. Тоді їм доведеться змінюватися: або самим під зміну звичок людей або втрачати безповоротно свої рейтинги.

Наразі політикам легше загальмувати ці зміни у свідомості людей, аніж змінюватися самим.

Мар'яна П'єцух, Київ-Мінськ-Вільнюс, спеціально для УП

Реклама:

Головне сьогодні