Дайвер у глибинах мозку

17225
30 травня 2017

Якщо вимкнути звук оповідача, все одно не залишиться сумнівів – перед нами науковець, який присвятив життя вивченню роботи мозку.

Підказка захована в жесті, у здійманні руки до голови і хитро вигнутих бровах.

"Де міститься наше "я"? Все, що ми знаємо, пам'ятаємо? – може запитати несподівано. – У зв’язках між клітинами", – знову покаже на голову. "Всі запитання і відповіді – тут", – постукає вказівним.

71-річний академік Олег Кришталь, який мав шанс на Нобелівську премію, викладав у Гарвардському, Мадридському та університеті Пенсильванії, досі захоплений наукою і цінністю знань.

Він вміє в розмові зануритися аж до рівня нервових клітин і на пальцях показати, як там прямо зараз, кожну секунду, мандрує інформація.

Для спецпроекту "Української правди. Життя" та науково-популярної конференції Brain&Ukraine у своєму аскетичному кабінеті директор Інституту фізіології ім. Богомольця і один з найбільш цитованих українських вчених у світі розповів про свій шлях у науку, найважливіші відкриття і прикрі поразки.

Олег Кришталь мав шанс на Нобелівську премію, викладав у Гарвардському, Мадридському та університеті Пенсильванії

Олег народився серед науки. Його батьки-ентомологи займалися вивченням комах: всіляких сільськогосподарських шкідників і комарів.

З чотирьох років всю теплу пору, себто коли ці комахи літали і повзали, Олег проводив у експедиціях. Дивився, як працюють вчені.

"Був науковокондиційований", ‒ одразу сипле серйозними словами. Тобто підготовленим до науки.

Батькам не вистачало часу розважати дитину, тож Олег розважав себе сам.

У п’ять почав читати. Все, що потрапляло на очі.

А в сім – ковтав енциклопедії. До школи пішов ерудованим, аж перепідготовленим. Робити там йому було особливо нічого ‒ став найкращим учнем.

"У мене почалася манія грандіоза. Розумієте, що це?" ‒ перепитує на всяк випадок. ‒ "Манія величі. Ну така… Дитяча. Вона притаманна багатьом підліткам".

ЧОМУ НЕ СТАВ ПИСЬМЕННИКОМ

Олег хотів бути письменником, але батьки категорично відмовляли. "В умовах комуністичного режиму, всі письменники брешуть", ‒ переконували.

Крім батьків, на вибір професії вплинули і дідові історії про владу, з якою він наполегливо радив не мати нічого спільного. 

Дід, математик, закінчив петербурзький університет з відзнакою і директорував у київській школі. Тягнулося літо 1932 року. НКВД взялося робити з дідової школи пересильний табір для дітей, чиї батьки померли від голоду у селах. Парти складали в куток, на підлозі стелили сіно. "На ніч діти заривалися в цю зсохлу траву ‒ аж виднілися тільки горбочки", ‒ розказував дід Олегу. На ранок горбочки, які більше не ворушилися, складали в сараї.

Так дід не захотів більше бути директором і до кінця життя працював рахівником.  

"Ще інше пригадую… як біжу до діда, кричу: "Другий супутник запустили! Яка могутня у нас держава!". А дід каже: "На кістках і дурень могутню державу побудує". Я вирішив, що не буду письменником", ‒ розповідає Кришталь.

Директор Інституту фізіології ім. Богомольця один з найбільш цитованих українських вчених у світі

МАНІЯ ГРАНДІОЗА ‒ ПОРАЗКА

"Якщо не письменником, то біологом", ‒ подумав Олег і обрав фізичний факультет. У 60-их видавалося очевидним, що майбутні відкриття в біології будуть пов’язані саме з розвитком фізики. Тож Олег хотів мати цей бек-граунд. Фізика в той час була чи не найпрестижнішою.

"Атомна бомба, ракети, супутники ‒ все це мало великий вплив на престижність", ‒ роз’яснює Олег Олександрович, ‒ "Багато хто мріяв стати фізиком".

Саме тут сталася перша травма манії грандіоза. Найкращий учень і медаліст заледве набрав прохідний бал і опинився серед 130 людей, більшість яких мали за плечима закінчені спеціалізовані школи.

Перші три роки вчитися було вкрай важко, і Олег став хвостистом. Отямився на початку четвертого курсу, і далі, запевняє, все було в порядку. Але 60% оцінок у атестаті – трійки. Манія грандіоза, втім, нікуди не поділась. Треба було вирішувати, що далі.

"Чому я хотів стати письменником? У мені рано прокинулась здатність до рефлексії. Здатність думати, реєструвати власні думки.

Не кожна доросла людина вміє думати, про що вона думає. І ця здатність здалася мені такою цікавою і важливою!

Я відчув, наскільки це велике диво, мати таку чудову машину в голові, ‒ Олег Олександрович підносить вказівний палець до скронь. ‒ Я вирішив, що якщо вже маю займатися наукою, то повинен вивчати мозок, бо це те, що зробило мене, моє "я" і "я" всіх інших людей.

Що може бути важливіше, ніж вивчати орган, за допомогою якого людина мислить?"

Олег закінчив фізичний факультет і пішов у інститут, в якому працює все своє життя з 1968 року. Починав як технік з ремонту точних приладів і поступово став, як він каже, "нормальним вченим".

Олег Олександрович закінчив фізичний факультет і пішов у інститут, в якому працює все своє життя з 1968 року

МАНІЯ ГРАНДІОЗА ‒ ПЕРЕМОГА

"Мене дуже штовхав страх не відбутися. Панічний страх. Кожен день, коли нічого значущого не відбувалося, бив мені молотком у скроні. Тому я дуже швидко освоїв свою науку. Працював не шкодуючи ні часу, ні сил. Працював дванадцять годин на день, з десяток років без вихідних.

Не можу сказати, що аж так себе не любив, бо брав влітку двомісячну відпуску і відривався як міг", – з усмішкою каже Кришталь.

Радянська наука, пригадує, тоді була вторинною. Вирізнялася хіба що фізика. Тому зазвичай вчені повторювали досліди, зроблені за кордоном.

У своїй кандидатській Олег Олександрович відтворив метод досліджень, який десятиліттям раніше приніс британським вченим Ходжкіну, Хакслі та Кацу Нобелівську премію.

У Радянському союзі на той час такого не робив ще ніхто. Олег Кришталь був першим, але манія грандіоза вимагала більшого.

І в 1975 році йому таки вдалося зробити першу роботу світового значення. Її результати потрапили до одного з найавторитетніших наукових журналів світу Nature.

Це була перша у світі заміна цитоплазми нервової клітини штучним середовищем. До цього англійці зробили таку заміну у гігантському аксоні (відростку нервової клітині) кальмара.

"Трубка аксона мала діаметр один міліметр. Ха-ха. А потрібно це було для того, щоб розшифрувати один з фундаментальних механізмів: як мембрана нервової клітини генерує нервовий імпульс – квант інформації у нашому мозку. І в мозку кальмара також.

Але так само важливим, або й більш, є властивості тіла нервової клітини. У тілі відбувається взаємодія між електричними і хімічними сигналами мозку. Ця гра між ними і є нашим мисленням. Диявольська кухня мозку!" – вигукує науковець.

Команда вчених намагалася проникнути в цю кухню і дізнатися, як виникає імпульс в тілі нервової клітини. Там, де електричні сигнали перетворюються в хімічні.

"Нам вдалося вперше у світі показати механізм, за допомогою якого відбувається передача інформації від електричних імпульсів до молекул і навпаки. Це був світовий рівень! З того моменту я став відомим", – пригадує Кришталь.

Олег Кришталь каже, що його дуже штовхав страх не відбутися

ВІДКРИТИ ПРАВДУ

Відтоді перед Олегом Олександровичем відкрилися закордонні двері і з’явилися закордонні друзі. Між вченими точилась жорстка боротьба за наукове відкриття.

"Ми знали точно, що хочемо дізнатися! Що? Я вам розкажу", – підводить він до головного.

Пояснення Олега Олександровича – ніби повільне занурення у морські глибини. Раптом мозок стає конструкцією, якою вчений вільно водить екскурсії, тож все, про що він каже: клітини, імпульси і молекули стають дуже видимими. Торкнутись можна.

Все так само як у комп’ютера, генерація мільярдів імпульсів на секунду. Тільки мозок набагато складніший і досконаліший, з переходами інформації від електричної форми до молекулярної.

Тож наступним кроком для світової нейрофізіології було дізнатися про поведінку окремих молекул, сукупна активність котрих призводить до виникнення імпульсу.

"Без цього не можна нічого сказати про те, як працює нервова клітина, а значить нервова система", – пояснює Кришталь.

Дослідження велись у Києві і Німеччині. Різниця була в інструменті. Перші використовували мікропіпетку з пластику, інші зі скла.

Коли Олег Кришталь відвідав свого німецького колегу Ервіна Неєра і побачив результати його роботи, то зрозумів, що Нобелівська премія поїде не в Київ. Так і сталось.

Розчарування могло бути важким, аж непідйомним, якби Олег Олександрович на ньому зациклився. Але він сказав собі "Нічого, піду іншим шляхом".

"Зрештою, ми думали не про Нобелівську премію, а як зробити відкриття. Як відкрити правду. Це величезне щастя, коли таке стається і ти усвідомлюєш, що це зробив ти. Наука ‒ містичне заняття", – пояснює Олег Олександрович. – Біологія займається зворотнім конструюванням. Reverse engineering.

Зазвичай як? Ми робимо прилад. Конструюємо. А тут прилад уже готовий. Це ми, жива матерія. Коли я щось сконструюював  – це я, той, хто це придумав. А хто ж придумав мене? Розумієте, чому цей процес містичний?"

"Ми думали не про Нобелівську премію, а як зробити відкриття", каже вчений

На початку 80-их Олег Кришталь справді пішов іншим шляхом і зробив відкриття, яке вважає найважливішим у своєму житті. Він відкрив рецептори протонів, які згодом почали називати рецепторами болю:

"Ми тоді месіанськи подумали, що весь біль, пов’язаний з нашими рецепторами. Зараз, після тридцяти років, зрозуміло, що не весь, але істотна його частина.

Ми дійсно знайшли рецептори, які відповідають за генерацію болю і ще за безліч функцій мозку. У наступні десятиріччя виявилося, що немає жодної нервової клітини у нашому мозку, у якої не було б цього рецептора. Це залишиться в історії біології назавжди".

Зараз багато фармацевтичних компаній проводять дослідження, шукають спеціальні молекули, які б дуже вибірково і в малих концентраціях блокували певні підтипи цих рецепторів. Щоб боротися з болем без звикання і побічних ефектів.

КУЛЬТ ЗНАННЯ

Поряд зі славою і визнанням, Олег Олександрович отримував і пропозиції роботи закордоном. Наприклад, стати директором великого інституту у Франкфурті. Але вчений все ще був заручником Союзу, який не дозволив би вивести до Німеччини сім’ю. 

"Я міг би поїхати у 89-му, коли вже Союз дихав на ладан. Але думав собі: я ж пережив такі важкі часи тут, а тепер, коли є шанс щось покращити буду тікати? Був на той час вже членом Академії…", – пояснює він.

Врешті союз розпався, наука залишилась.

"Те, що ми маємо зараз – залишки великої імперської науки. Вона поступово гине", – констатує Олег Олександрович.

Тому якщо перед ним постає молодий талановитий науковець з очима, які палають, він без роздумів каже йому: "Їдь".

"Так, відтік мізків продовжується. Але вірю, що це не остаточна втрата, що вони повернуться.

Так як це вже сталося свого часу в Японії чи Кореї, – пояснює Кришталь. – З Китаю десятиліттями тікали люди і захоплювали у світі хороші позиції. Зараз вони повертаються.

Щоб розвивалася наука, треба, щоб нормально розвивалася держава. Проблема насправді у тому, що такій державі, яка зараз у нас є, наука непотрібна. Наш інститут отримує гроші не повністю навіть на зарплату. Ми годуємо щурів у віварії і платимо за тепло і електрику тільки завдяки тому, що приблизно 30% наших площ здаємо в оренду".

Якщо перед Олегом Кришталем постає молодий талановитий науковець з очима, які палають, він без роздумів каже йому: "Їдь"

Олег Олександрович каже, що при такому розвитку можна було б просто це все закрити: "Я пенсіонер – іду на пенсію. Все. Але ні. Тому що пізніше, сподіваюсь через небагато років, новій державі з новим імпульсом до розвитку знову потрібне буде знання. Знання ‒ це основа всього. Основа прогресу. У США панує культ знання, бо знання породжує добробут.

Уявімо, що ми знайдемо речовини, які діють на рецептори болю. Уявімо, що я захотів якусь з цих речовин довести до рівня запровадження. Я повинен створити стартап. Тож іду в банк і прошу грошей. Під який відсоток мені їх дадуть? ‒ сміється. ‒ А в США цей відсоток буде нуль. Якщо я доб’юсь грошей від інвесторів, мені ще й додасть університет. Просто за те, що я такий розумний. Оце культ знання.

Коли 2000-2004 роках в Україні був період відносного економічного зростання, до мене одразу почали приходити люди. Питали, чи немає ідей, куди вкласти гроші. Це все природньо.

Нам не вистачає не міністерств науки чи комітетів з інновацій, а нормального економічного розвитку, який одразу ввімкне всі правильні процеси. Науковий поступ і інвестування в науку. Це все в природі капіталістичного устрою. Це відбудеться одразу".

ЯК СТАВ ПИСЬМЕННИКОМ

Свою давню мрію стати письменником Олег Олександрович все ж частково втілив і написав декілька художніх книг.

Одну з них – "К пению птиц" взагалі вважає головним життєвим досягненням. Процес писання приніс більше емоцій, аніж всі наукові відкриття.

Відкриття зрештою залишилися вже позаду і тепер у Олега Олександровича залишилися до світу художні запитання:

"Як працює мій мозок? Як я роблю порівняння? Я не втомлююсь пізнавати і радіти новим деталям роботи мозку, щасливий бути людиною, бо маючи здатність до рефлексії, я також маю змогу робити досліди над собою самим, бо у мене є предмет дослідження, ‒ вже вкотре вчений показує на голову. ‒ Я власне описую ці досліди у своїй книжці.

Найбільше мене цікавить проблема взаємодії свідомості й підсвідомості. Я бачу, що основна частина життя відбувається у підсвідомості. Підсвідоме існування залишає купу невидимих для свідомості слідів, тому, коли ми помираємо, дещо залишається поміж людей, як елемент загальної культури, але це дещо не може бути описане примітивними засобами нашої мови.

Інтуїтивно я відчуваю, що відбувається перехід від того засобу спілкування, яке є зараз, до нового типу спілкування, основаного на мові майбутнього, метамові. На метамові ми зможемо передавати образи.

Чи завжди людина мусить шукати сенс життя? В цьому наша особливість. І в цьому наше і щастя, і прокляття".

Надія Швадчак, журналіст, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua

Головне на сайті