"Життя з "нуля". Як чемпіон світу, бізнесмен та адвокат "воюють" за Донбас в Україні

5646
7 грудня 2017

1 мільйон 600 тисяч людей, або ж 4% від усього населення України, стали вимушеними переселенцями внаслідок збройної агресії Росії на Донбасі. Це офіційна статистика Міністерства соціальної політики.

Далеко не всі з них зуміли знайти себе на новому місці. За даними різних досліджень, близько 20% вимушених переселенців стикалися з дискримінацією через свій статус. Проблеми виникають з працевлаштуванням, пошуком житла, доступом до соціальних послуг, упередженим ставленням до дітей.

Частина переселенців зрештою повернулася на тимчасово окуповані території.

Втім, є і й успішні приклади. Коли переселенці не просто зуміли інтегруватися в життя нових громад, але й досягли успіху. Саме про них – у спецпроекті "Життя з "нуля".

 

ДАНИЇЛ БОЛДИРЕВ,

чемпіон світу зі спортивного скелелазіння

У 22 роки донеччанин Даниїл Болдирев опинився на вершині спортивного скелелазіння. Він – чемпіон і рекордсмен світу, найшвидша людина планети.

Ще раніше він став першою людиною на Землі, хто вибіг за 6 секунд догори по прямовисній стінці, а у 2014-му встановив феноменальний рекорд – 15 метрів по такій стінці за 5,6 секунди.

Він готовий був перевершувати себе, наполегливо тренуватися і працювати, щоб кувати спортивну славу Донецька й України, але – в тому ж таки чотирнадцятому році чужинці зі зброєю в руках брутально вигнали чемпіона з рідної землі.

Спортсмен до останнього не хотів залишати дім – вірив, що все ненадовго. У перші місяці війни тренувався під акомпанемент канонади.

"Приходили якось до мене представники цієї так званої "ДНР", пропонували виступати за них, – пригадує хлопець. – Обіцяли золоті гори. Натомість хотіли, щоб я працював в так званому міністерстві спорту самопроголошеної республіки. Звісно, я навіть не думав".

Минав день за днем, навколо продовжували стріляти, безперервно лунали вибухи, від яких вилітали шибки. Вибору не залишилось – довелось виїхати.

В Донецьку зосталася його сім’я – мама і дідусь, який з дитинства був Дані замість батька. Їм просто не було, куди переїжджати.

В дідуся був рак. Після тривалої боротьби з хворобою, він помер восени цього року.

У 22 роки донеччанин опинився на вершині спортивного скелелазіння

Сам Даниїл після початку війни був у Донецьку двічі, ще до 2016-го року. Їздив провідати маму і дідуся, тренерів, які виростили в ньому чемпіона, доторкнутися до рідної землі.

Вірить, що колись зможе повернутися в український Донецьк. Каже, його так змалечку навчили – вірити в хороше, дивитися у майбутнє з оптимізмом.

"Важливо, щоб зробивши висновки з ситуації, люди навчилися цінувати своє життя, кожен свій день, – говорить він. – Щоб ми більше ніколи не допустили такого. Адже нам ніхто не допоможе, крім нас самих.

Я це бачу по спортсменам з інших держав – 90% з них просто не знають, що коїться на Донбасі. Раніше я їм розповідав, але нині перестав: для мене це боляче, а їм це непотрібно".

ГОЛОВНА ПЕРЕМОГА – НАД САМИМ СОБОЮ

Після тривалих поневірянь у пошуках місця для тренувань і житла хоча б з мінімально адекватними умовами, чемпіон світу Даниїл Болдирев "осів" в Одесі.

Там пообіцяли гідні умови, фінансову підтримку. Але вирішення навіть найпростіших питань розтягнулося на кілька років. Довгий час рекордсмен світу жив у гуртожитку, нині – орендує квартиру.

Додатково до зарплатні штатного спортсмена збірної України отримував стипендію мера Одеси.

Чемпіон світу Даниїл Болдирев "осів" в Одесі

Але цих грошей катастрофічно не вистачало, щоб належним чином тренуватися, їздити на навчально-тренувальні збори, купувати якісні медикаменти, харчуватися, відновлюватися після змагань.

Наприклад, один сеанс масажу, без якого професійний спортсмен просто не може обійтися, коштував 250 гривень. В Донецьку, в школі олімпійського резерву імені Сергія Бубки, все це було безкоштовно.

Лише в останній рік-два ситуація виправилися на краще: "Держава вручила нагороди, премії. Певні привілеї є, обманювати не стану. Але я вірю, що заслуговую на більше".

Попри побутові негаразди, Болдирев залишається одним з провідних спортсменів планети. Двічі був срібним призером чемпіонату Європи, а на головному старті чотириріччя, Всесвітніх іграх-2017 у Вроцлаві, віддав перемогу у фіналі тільки через прикру помилку – фальстарт.

Сьогодні Даниїл, один з найшвидших людей на планеті, усі свої думки намагається сконцентрувати на своїй першій Олімпіаді. З 2020-го року скелелазіння буде олімпійським видом спорту, і Даня готовий до нового виклику.

"Бути кращим, ніж ти був учора. Йти по життю чесно, з любов’ю. Не судити інших, не гнівати Бога. Бути професіоналом, не шукати винних, не виправдовуватися. Радіти кожному дню. Ось це успіх для мене", – зазначає спортсмен.

Йому лише 25. Він молодий, сильний, впевнений у собі.

 

ІГОР ЛІСКІ,

бізнесмен

Магія успіху заворожує. Про те, як стати успішним, видано сотні книг. Та жити, як по написаному, вдається небагатьом. Один з тих, хто може поділитися секретами, – бізнесмен з Луганська Ігор Ліскі.

"Для того, щоб стати успішним, потрібно трішки почекати. Коли не все просто, складно досягти мети, потрібно все одно, зціпивши зуби, з вірою у власні сили йти до мети", – каже він.

Бізнесмен знає, про що говорить. Своє успішне життя йому довелося будувати двічі.

"В Луганську я залишив все: квартиру, офіс, бізнес, батьківський дім. Все життя", – розповідає Ігор.

Офіс компанії, з комфортним зимовим садом і спортивним залом, захопили у перший же день окупації. За інформацією бізнесмена, "незрозумілі військові" і досі його займають.

На підприємствах Ігоря до війни працювало близько 5 тисяч людей. Запускали і розвивали проекти різного спрямування. Серед іншого, спільно з канадськими інвесторами відкривали нові шахти та зводили будинки.

"Окрема історія з шахтами, які ми побудували: їх захоплювали двічі. Викликали на переговори. Звісно ж, я туди не поїхав – розумів, що там, мабуть, просто місце у підвалі звільнилося, – розповідає він.

Дуже прикро, що все так склалося. Але найбільше шкода людей, з якими ми починали усі проекти".

Близько 150 співробітників Ліскі вдалося звідти перевезти. Дехто свідомо не захотів переїжджати. Хтось не міг залишити хворих батьків, хтось відверто сподівався на краще, адже потужно працювала пропаганда.

Тоді, у квітні-травні 2014-го, не вірилося, що все настільки серйозно. Відкривали, пригадує Ігор, будівництво багатоповерхового будинку – з оркестром, перерізанням стрічки. А увечері з новин дізналися про захоплення СБУ.

Близько 150 співробітників Ліскі вдалося перевезти з Луганська

Коли востаннє він залишав Луганськ, планував повернутися за 4 дні. Повернення розтягнулося вже на 4 роки.

За цей час Ігор Ліскі встиг побудувати нову потужну компанію, яка працює у багатьох напрямках – від енергетики, вугільної промисловості, машинобудівництва до картонно-паперової промисловості та сільського господарства.

Зокрема, прагне стати світовим лідером у традиційній для України галузі виробництва меду і бджолярства.

"Наш мед експортується вже в 14 країн Європи й Америки, – розповідає Ігор Ліскі. – Та головне, що ми створюємо нові робочі місця, залучаємо інвесторів, запроваджуємо інноваційні технології в галузі, котра, як виявилося, живе минулим століттям".

Багато проектів – на початковій стадії. Наприклад, 3Д-анімація для дітей.

"Анімаційних студій сучасного рівня у нас взагалі немає, – каже Ліскі. – Ми ж хочемо креативних людей залишити в Україні, дати їм можливість реалізувати себе".

В бізнес-моделі компанії, за словами Ліскі, значне місце відведено соціальній складовій. Ситуація з Донбасом підказала, що гроші можна легко і швидко втратити. Тож потрібно робити щось важливе і корисне. Наприклад, запроваджуються екологічні проекти.

Щоб не зупинятися в розвитку, цього року бізнесмен вступив до Оксфорду на програму підготовки топ-менеджерів.

Цього року бізнесмен вступив до Оксфорду на програму підготовки топ-менеджерів

ЯК ПОВЕРНУТИ ДОНБАС

Окрім бізнес-проектів, Ігор Ліскі став одним із засновників "Українського інституту майбутнього" – незалежного аналітичного центру, що прогнозує зміни і моделює можливі сценарії розвитку подій в Україні.

"Наша країна застрягла в минулому, – говорить він. – Ми копаємося в історії, з’ясовуємо щось з сусідами, сидимо і чекаємо, що хтось прийде і розкаже, як жити далі. Вимагаємо чогось від президента, Верховної Ради, але політики часто самі не знають, як потрібно працювати. Усі чекають швидких рішень, але так не буває.

Ось ми хочемо дати певний фундамент для будівництва успішного майбутнього України. Для цього зібрали дуже сильних, незалежних від політиків експертів у багатьох сферах. Наші прогнози, оприлюднені в аналітичних доповідях, уже збуваються. Тож, я вважаю, ми працюємо недаремно".

Зараз у напрацюванні Інституту альтернативний план реінтеграції Донбасу, в якому будуть враховані усі можливі сценарії, інтереси, досвід. Опираючись на експертний аналіз, буде запропоновано погляд на майбутнє регіону – з точки зору економіки, а не передвиборчих лозунгів.

Ігор Ліскі переконаний, що Донбас знову стане українським тоді, коли життя там стане настільки нестерпним, що люди самі вимагатимуть повернення.

А держава повинна зробити максимум, щоб повернути цих людей на свою сторону, створити умови для реалізації, робочі місця.

Нині ті, хто живе на окупованих територіях, відчувають себе заручниками великої дипломатичної гри. Хтось, каже Ліскі, у всьому звинувачує США, хтось думає інакше.

Потрібно якомога швидше повертати ці землі. Адже чим довше вони залишатимуться у такому невизначеному статусі, тим менше там залишатиметься креативних сил, які зможуть будувати, творити, робити території і міста знову успішними.

"Найближчі місяці – переломні. Якщо затягнути, то ми можемо остаточно втратити всі звязки. Це буде дуже болючий процес, – переконаний Ігор.

Я впевнений, що зовсім скоро там залишиться 80% пенсіонерів і відлюдників. І "вбита" інфраструктура, затоплені шахти. Мені здається, ми зараз втрачаємо той час, коли все ще можна виправити".

Сам Ігор Ліскі стверджує: обов’язково повернеться на Донбас. Можливо, не на постійне проживання, але розвивати рідний край буде.

Він вірить у позитивний сценарій. І буде сам працювати, щоб втілити його у життя. Щоб у його дітей була можливість обирати, де жити.

 

МАРІЯ ПЕТРИШАК,

адвокат

Це сталося о п’ятій ранку. Їй подзвонила подружка з Маріуполя: "Що у вас відбувається?".

Через годину подзвонили вже з роботи. Сказали, сьогодні може трапитися будь-що, тому, можливо, робочий день буде неповний.

Тоді вона востаннє пішла у сімферопольський суд. А по дорозі раз-по-раз натикалася на "зелених чоловічків" – вони розташувалися біля всіх органів державної влади.

Марія Петришак прожила в Криму майже все життя. Тут ходила до школи, а після закінчення Харківської Національної академії Ярослава Мудрого за державним розподілом повернулася до Сімферополя на роботу. Працювала у виконавчій службі, у податковій, головному управління Міністерства доходів Автономної Республіки Крим. Загалом близько п’яти років.

Рішення залишити свій дім і переїхати ухвалила одразу – щойно усвідомила, для чого по всьому півострову чатують російські військові. 

Особисто їй, каже, прямо ніхто не погрожував. Але люди з автоматами – це страшно. Навіть якщо вони "дружелюбные".

"Рішення поїхати було принциповим. Я складала присягу державного службовця, і не розумію, як можна присягнути іншій країні, – говорить Марія Петришак. – Так само не розуміла розмов колег, які, раптово виявилося, давно чекали на Росію".

Серед співробітників, пригадує Марія, багато говорили про вищу зарплату і краще життя. А взагалі, мовляв, яка різниця, де жити?

Були звісно й такі, хто був проти. Але пізніше і вони змінили свою думку: "Коли вже в часи окупації приїжджала провідувати маму, ці знайомі вже говорили: все правильно, так і мало бути".

Марія взяла відпустку і поїхала до Києва шукати роботу.

Щойно влаштувалася, повернулася до Криму, написала заяву про звільнення. І 1 квітня 2014, у свій День народження, вже вийшла на роботу в приватній юридичній компанії столиці.

Марія взяла відпустку і поїхала до Києва шукати роботу

Повернутися не сподівалася – розуміла, що такі зміни надовго.

"Сумнівів не було жодних. Шкода було тільки маму, яка і досі залишається там одна. У Криму в неї квартира, а тут я винаймаю житло. Так поки що складаються обставини. Але, сподіваюся, ближчим часом я зможу-таки перевезти її сюди".

КРИМЧАНИ ВИЯВИЛИСЯ НЕПОТРІБНИМИ НА МАТЕРИКУ

Вже в Києві Марія Петришак витримала кваліфікаційний адвокатський іспит, пройшла стажування та отримала свідоцтво адвоката.

Вона супроводжує справи переселенців та державних службовців, які вимушено залишили окуповану територію.

Однією з найважчих, але водночас і найбільш успішних, називає справу про стягнення виплат для працівників апарату й територіальних органів Міндоходів Криму.

Це державні службовці з податкової, прості інспектори з різних відділів, кілька осіб керівного складу. Загалом – 30-40 осіб.

В період окупації, за словами Марії, вони власними силами "обороняли" адміністративні будівлі податкової від захоплення, а потім в терміновому порядку виїжджали на материкову частину України.

Однак виявилося, що тут їх ніхто не чекав. Державній фіскальній службі, яка стала правонаступницею Міндоходів, вони були непотрібні. Майже рік люди не могли працевлаштуватися, не отримували зарплату.

"Всі органи відхрещувались від кримських працівників, – розповідає адвокат. – Морально – це дуже неприємно, коли ти виявив особисту позицію, а тебе потім ніде не слухають та не сприймають.

Приходили представники ДФС, намагались викручуватися, але так і не змогли пояснити, чому кримські податківці залишились на материку без виплат та робочих місць.

На одних таких зборах їм запропонували роботу у Донецьку чи Луганську. Це й стало, напевно, відправною точкою для початку судових процесів".

Справи були досить важкі, але успішні. Рішення про стягнення з ДФС заборгованості підтримали суди усіх інстанцій, зокрема, й Вищий адміністративний суд України. Мова про мільйони гривень. Після тривалих судів більшості людей зарплату виплатили.

Нині розпочинаються все нові й нові процеси.

Разом з командою колег-юристів також активно відстоювала позицію звільнення кримських суддів.

"Ми домоглися звільнення близько 90 суддів. Деяких я знала особисто. Дивує тільки, що звільнили їх не одразу, а зовсім нещодавно".

Нині Марія Петришак проходить конкурс до центру надання безоплатної правової допомоги у Києві, щоб юридично підтримувати малозабезпечені верстви населення.

Успіх для неї – у подоланні власних недоліків та життєвих перешкод так, щоб не було за це соромно.

"І якщо, – каже Марія, – я зможу зробити позитивний внесок своєю діяльністю в юриспруденції – це й буде найбільший успіх".

Роксана Касумова, журналістка, спеціально для УП.Життя

Спецпроект "Життя з "нуля" виходить за підтримки Парламентської платформи майбутнього Донбасу та проекту Ради Європи "Посилення захисту прав людини внутрішньо переміщених осіб в Україні".

Титульні фото ArturVerkhovetskiy/Depositphotos, Даниїл Болдирев/Xsport

powered by lun.ua

Головне на сайті