Тест

Природа більше не потрібна державі?

В цій статті я повертаюсь до багатьох новин, заяв, звернень і висловлювань щодо заповідної справи, які лунали протягом двох останніх років. Ні одне з цих повідомлень до сьогоднішнього дня не втратило актуальності. Більше того, керівництво держави не відреагувало на жодне з них.

Проаналізувавши події минулих років, можна помітити тенденцію, яку ми, природоохоронці, вже ми вже майже рік однозначно величаємо "льодовиковим періодом".

Згадуючи факт за фактом, щораз все більше ставало відчутно, на скільки послідовно протягом останніх років ми втрачаємо надбання заповідної справи, накопичені почесним багажем за останні 90 років, з часу створення перших природоохоронних територій в межах теперішньої України.

Прелюдія до "льдовикового періоду"

За останні півтора десятиліття можна умовно виділити три періоди активності в сфері ЗС та збереження біорозмаїття:

початок 90-х, коли був прийнятий Закон про Природній заповідні фонди (ПЗФ), перші Укази президента про створення об’єктів ПЗФ, інституалізація біосферних заповідників, програма "Заповідники",

кінець 90-х, коли насіння, посіяне 5-10 років назад, дало проростки у вигляді Державної служби заповідної справи, ратифікації конвенцій, подвоєння площі ПЗФ, програми екомережі, в якій передбачалося створення нових 40 національних природних парків, перших міжнародних проектів в Карпатах і на Дунаї; одним з пріоритетів державної екополітики було названо збереження біорозмаїття та заповідну справу,

та перших років нового століття, коли було завершено формування правової бази в сфері (закони про екомережу та Червону книгу, нова редакція закону про тваринний світ, нормативно-правові документи щодо рослинного світу, насамперед, положення про Зелену книгу), відбувалося стрімке розширення мережі об’єктів ПЗФ, в тому числі морських (заказник "Філофорове поле"), започатковано створення місцевих та регіональних екомереж і її Зведеної схеми, з"явилася Карпатська конвенція тощо.

Своєрідним апофеозом цього періоду стало оголошення 33 нових НПП. І ось зараз стало зрозуміло, що цей період, і ця лінія у житті суспільства і держави завершена. Почався "Льодовиковий період". Чому? проаналізуємо події останнього часу.

Найбільший сплеск активності держави в галузі заповідної справи припадає на період 2005-2010 років. В ці роки відбулась спроба зробити заповідну справу державним пріоритетом і інтегрувати її в усі сфери суспільного життя, зробити так, щоб кожен з нас відчув, що ми живемо в країні, в якій дійсно є заповідники і національні парки.

Першим в цьому короткому "ренесансі" заповідної справи став Указ президента N 838/2005 від 23 травня 2005 року "Про заходи щодо дальшого розвитку природно-заповідної справи в Україні".

Вперше в історії України, цей документ прямим текстом каже, що "визнати розвиток природно-заповідної справи на основі системного врахування природоохоронних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільства, а також міжнародних зобов'язань держави одним з найважливіших пріоритетів довгострокової державної політики України".

Наступної події довелось чекати аж 3 роки. 12 травня 2008 року відбулись слухання у Комітеті Верховної Ради з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи на тему "Природно-заповідний фонд України: стан та перспективи розвитку".

На цих слуханнях були присутні численні представники громадськості, працівники національних парків і заповідників і чиновників питали прямо, чому вони допустили те чи інше, але аналіз стану виконання рекомендацій комітетських слухань, викладених загалом на 10 сторінках тексту, показує, що більшість з них до цього часу не виконані.

Актуальності заповідній справі додав конкурс "7 Природних чудес України". Втім, багато унікальних природних об’єктів, визначених конкурсом, як 100 об’єктів-претендентів на звання "7 природних чудес України", вже давно є об’єктами уваги громадськості. Та, на жаль, це відбувається не тільки через їх виключну природну та естетичну цінність, а ще й тому, що багатьом з цих об’єктів загрожує небезпека знищення вже найближчим часом.

Так, небезпека знищення нависла над кожним п’ятим із 100 об’єктів-претендентів та над кожним третім із 21 обраного об’єкту-претенденту.

Громадські екологічні організації на прес-конференції навіть запропонували організаторам переорієнтувати конкурс у Всеукраїнську кампанію по порятунку природних чудес України.

Потім були указ президента про 22 конкретні території природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, які необхідно створити, або площу яких слід розширити; нарада за участю президента, представників територіальних органів Мінприроди, заповідників і нацпарків та громадськості.

Між іншим, роком пізніше, в 2010-му довго йшли розмови про наміри нового президента Віктора Януковича, щодо проведення аналогічної наради. Її дата кілька разів переносилась, а згодом і взагалі розмови про неї припинились, хоча з боку Мінприроди вже були підготовлені всі матеріали для цієї наради, включно з новими Указами президента щодо оголошення нових заповідних територій.

За наслідками наради, вже 14 серпня 2009 року вийшов Указ президента України N 611/2009 "Про додаткові заходи щодо розвитку природно-заповідної справи в Україні", який спантеличив всі вищі органи виконавчої влади масою конкретних природоохоронних завдань.

Згідно з цим Указом мало б суттєво покращитись законодавство про ПЗФ, затверджено загальнодержавну цільову програму розвитку заповідної справи (а отже і прицільно скероване фінансування ПЗФ); переведено природні масиви, що підпорядковані Міноборони до складу ПЗФ; існуючі ПЗФ мали б бути включені до земельної документації і оснащені на місцевості охоронними знаками; мали б бути створені нові території ПЗФ тощо.

Указ фактично є взірцем осмисленої і послідовної спроби інтегрувати заповідну справу в життя українського суспільства.

Проте час показав, що переважна більшість завдань, визначених цим Указом, досі залишається не виконаною, не зважаючи на те, що в ньому прописані конкретні строки для кожного з пунктів.

Останні місяці правління Ющенка увінчались створенням або розширенням понад 30 національних природних парків і заповідників, що перевищує їх кількість, створену за попередні два десятиліття.

Натомість зміна керівництва держави принесла радикальні переміни в заповідній справі вже з перших днів її владної біографії. Як розпорядилась нова влада успадкованими ініціативами в цій сфері? Чого добилась на заповідній ниві за 2 роки? Якщо відповідати на це питання двома словами, система, створена за 20 років, майже зруйнована. На заміну ренесансу у заповідній справі настав льодовиковий період.

Під час державних урочистостей до Дня працівника заповідної справи, який цього року вдруге святкувався в Україні, зачитували офіційне вітання президента та прем’єр-міністра. Проте в доповіді про сучасний стан справ не прозвучало жодного слова про досягнення заповідної справи за останній рік.

Проекти Указів президента про створення нових заказників пиляться в Адміністрації президента, залишаючись не підписаними; проте Укази про вилучення заповідних земель під будівництво тим часом підписуються. Виконання Указів про створення національних парків припинено, а члени президентської родини виступають фронт-персонами автоперегонів через територію заповідників.

Льодовиковий період починається

27-го січня 2011 року відбулась прес-конференція громадських екологічних організацій, на якій природоохоронці оприлюднили звернення до президента з приводу неприпустимості скасування Держслужби заповідної справи. Ситуацію в природно-заповідній галузі назвали "Льодовиковим періодом". Відтоді не було жодної реакції на звернення громадськості, а ефект "льодовикового періоду" лише примножився.

Відчуваючи тривожні тенденції, ще у 2010 році екологічна громадськість об’єдналась у Всеукраїнську громадську кампанію "Національним паркам бути!" . Старт кампанії відбувся на Миколаївщині, звідки вперше пролунали тривожні новини відносно національних парків.

В квітні 2010 стало відомо, що на державному рівні готується перегляд Указів президента України про створення національних парків та заповідників в різних областях країни.

Ініціатива походила прямо з Кабінету Міністрів України, а саме з доповідної записки, написаної п. Тимофєєвим В. Г. до віце-прем’єра Бориса Колеснікова.

З доповідної записки випливає: укази президента про оголошення нових національних парків містять ті чи інші помилки і тому потребують перегляду. Згадані у записці національні парки дивним чином збігаються з переліком тих, за створення яких точилась найбільш запекла боротьба з бізнесовими структурами, можновладцями та забудовниками.

Цікава держава, де чиновники розповідають президентам, які укази треба приймати; за логікою управління, цей чиновник мав би просто підказати, які потрібні зміни чи доповнення до підписаних і оприлюднених документів, а не саботувати їх виконання.

Після розголосу інформації про наявність такої службової записки, Укази скасовувати не стали, проте і виконувати їх все одно ніхто не став. Близько двадцяти національних природних парків України практично два роки залишаються на папері. Практично жоден з новостворених НПП досі не має адміністрації та державного фінансування (а гроші, передбачені на ці цілі в бюджеті попереднім урядом, знайшли інше застосування).

Позаминулого року на території закритих мисливських господарств були створені національні природні парки „Залісся”, „Білозерський” (Київська область) та „Синьогора” (Івано-Франківська область). Але досі вони існують лише в указах Президента. Більше того, зараз Державне управління справами починає відкрито заявляти про необхідність скасування цих парків.

З листів ДУС стає зрозуміло, що вони, будучи прямо підпорядкованою президенту структурою, вважають його Укази "недостатньо обґрунтованими" і тому не планують їх виконувати.

Окремою темою лишаються національні парки, створення яких передбачене Указами Президента у майбутньому. Скільки років мине, перш ніж вони побачать світ?

Так, одними з передбачених Указом № 1129/2008, є НПП "Дніпровсько-Тетерівський", що також мав бути створений на основі однойменного мисливського господарства. В підтримку створення цього національного парку також проводились акції та писались листи.

На початку листопада 2009 року голова Державного комітету лісового господарства України Тимошенко М.М. погодив його створення. Однак, не дивлячись на це, керівництво мисливського господарства та перший заступник Державного комітету лісового господарства України Марчук Ю.М. почали відверто саботувати виконання Указу Президента та погодження голови комітету, відмовляючись надавати до Міністерства охорони навколишнього природного середовища України погодження на створення національного парку, через начебто небезпечне радіаційне забруднення даної території.

Однак ця "радіація" не заважає Дніпровсько-Тетерівському ДЛМГ постійно організовувати масштабні полювання та зводити елітні будинки на березі р. Тетерів і в урочищах "Акація" та "Острів". До чого призвів цей саботаж тепер, не приховати. Сучасна його доля фігурує в ЗМІ як відомо, у зовсім іншому контексті.

В інших областях також посилився спротив створенню національних парків. А люди, що постраждали за сприяння створенню національним паркам, як це сталось з кількома головами сільських рад на Херсонщині, досі залишаються під слідством або за гратами. Статті двох-трьохрічної давності з заголовками типу "За захист земель своєї громади 59-річний сільський голова півроку сидить в СІЗО" досі актуальні. Як склалась доля всіх голів сільрад, науковців і журналістів, що потерпіли утиски і репресії в 2008-2009, за сприяння створенню НПП "Нижньодніпровський", досі не відомо.

Вперше скасовано національний парк

22 липня 2010 року Кремінська районна рада Луганської області звернулася до суду з позовом про визнання протиправним та скасування Указу Президента про створення НПП.

20 жовтня 2010 року від Адміністрації президента надійшла заява про визнання позову. І це при тому, що розвиток заповідної справи визнано одним із найважливіших державних пріоритетів в текстах Указів президента від 2005 та 2009 років.

До речі, у положенні про АП останній не надано право представляти інтереси президента в суді – це робить Мін’юст.

Також до скасування НПП "Сіверсько-Донецький" долучились на правах третьої особи Державний комітет лісового господарства України та НДІ лісового господарства та агролісомеліорації ім. М.Г. Висоцького. 21 жовтня 2010 року Вищий адміністративний суд України видав постанову, якою визнано незаконність Указу президента України від 11 грудня 2009 року №1040/2009 "Про створення національного природного парку "Сіверсько-Донецький".

Це стало першим в історії України прецедентом скасування судом статусу національного парку. Цей перший, безпрецедентний для України, випадок дуже чітко ілюструє вагу "заповідних" пріоритетів держави для її керівництва. А заодно є індикатором стану судової системи в державі, але це вже тема іншої розмови.

Вперше скасовано заповідник

1 листопада 2010 року, за тиждень після скасування вищезгаданого нацпарку, Міністерство освіти і науки України видає наказ "Про реорганізацію Природного заповідника "Розточчя", яким скасовує адміністрацію заповідника як юридичну особу.

Відповідно до законодавства України, землі заповідника можуть належати лише його адміністрації. Кому вони належать, якщо адміністрація скасована? Аналогічне рішення про скасування адміністрації Канівського природного заповідника, подейкують, прийняв і Київський університет імені Тараса Шевченка, якому підпорядковано заповідник.

Громадські організації ("Київський еколого-культурний центр" та "ЕкоПраво-Київ") звернулися до Окружного адміністративного суду міста Києва.

13 січня 2011 року, постановою N 2а-18357/10/2670 суд постановив позов задовольнити повністю: визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства освіти і науки України "Про реорганізацію Природного заповідника "Розточчя" при Національному лісотехнічному університеті України" від 1 листопада 2010 року N 1032.

Що ж відбувається з Канівським природним заповідником, залишається таємницею досі. Автор цієї статті також звертався до керівництва університету із запитом про надання копії наказу від 30 травня 2010, яким начебто скасовано заповідник, проте жодної відповіді не отримав.

Вперше землі ПЗФ вилучені для сторонніх потреб

Наступною несподіванкою в історії вітчизняної справи стало вилучення ділянки Національного ботанічного саду у Києві для потреб добудови Дарницького залізнично-автомобільного мостового переходу через Дніпро.

Президент Віктор Янукович скоротив територію Національного ботанічного саду імені Миколи Гришка в Києві на 0,5 га спеціальним Указом Президента № 773 від 25 липня. 2011 року.

Ботанічний сад є об’єктом природно-заповідного фонду загальнодержавного значення. Вилучити з нього ділянку можна лише пройшовши спеціальну процедуру, передбачену законом "Про природно-заповідний фонд". Така процедура передбачає наявність наукового обґрунтування, з якого слідує, що територія втратила ту природну цінність, задля якої її заповідали. Але ботанічний сад не втрачав природної цінності, стверджують екологи.

Знищено систему заповідної справи

В ході гучної адміністративної реформи 2010-2011 років, природоохоронній справі України нанесено найважчий удар за всі роки незалежності: після реформи Україна залишилась без Державної служби заповідної справи, яка багато років поспіль опікувалась заповідниками і нацпарками на державному рівні.

Крім того, нове Положення про Мінприроди України, затверджене в ході реформи, більше не передбачає територіальних органів міністерства, що відповідали за природно-заповідний фонд на місцях.

В Мінприроди, які і в інших міністерствах, провели суттєві скорочення і ось тепер за заповідну справу в Україні відповідає невеликий підрозділ. І це при тому, що заповідний статус торкається нині 6% держави, а в майбутньому – 10,4%. Однією з причин цього є зміна тематичної орієнтації самого міністерства, яке до адмінреформи відповідало за "охорону довкілля", а тепер "завідує природними ресурсами". Орієнтований на ресурси орган не зможе зберегти заповідну спадщину України.

Про трагедію в галузі не соромляться відкрито говорити навіть її керівники.

"На сьогодні в Україні більше 7600 територій та об’єктів природно-заповідного фонду і лише окремі їх категорії (національні природні парки, природні та біосферні заповідники, зоологічні парки, окремі регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендрологічні парки, парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва (не більше 200 об’єктів) мають адміністрації.

Більше того, ці адміністрації (установи) підпорядковані різним відомствам (Мінприроди, Міносвіти, Держкомлісгосп, НАН України, НААН України та іншим).

Природно-заповідні об’єкти, що не мають власних адміністрацій, формально перебувають під охороною землекористувачів (лісгоспів, сільських рад, райдержадміністрацій тощо), можливості яких щодо забезпечення їх охорони обмежені через відсутність на це коштів та заінтересованості" (Звернення НЕЦУ до Президента України).

Зрозуміло, що в таких умовах не обійтись без державного органу, який би централізовано опікувався всіма цими територіями і реалізував би на них єдину державну політику, ґрунтовану на єдиних державних пріоритетах.

27 січня на прес-конференції, екологи запропонували створити державний орган, який керуватиме заповідними територіями та вестиме плідну роботу щодо створення нових заповідників та нацпарків.

Вони звернулись до президента України і закликали всіх небайдужих українців з проханням, в інтересах екологічної безпеки держави, прийняти принципове рішення про створення Державного агентства заповідної справи України, як координуючого центрального органу виконавчої влади, відповідального за розширення мережі територій та об’єктів природно-заповідного фонду.

Проте, реакція на це звернення не з’явилась. На сьогодні однією з основних цілей розвинутих країн світу є збільшення площ природно-заповідного фонду. За Державною програмою формування національної екомережі України на кінець 2015 року природно-заповідний фонд має становити 10,4% від площі країни.

Хто тепер буде подвоювати нині існуючий природно-заповідний фонд України протягом наступних 4 років, реалізуючи Державну програму? На це питання керівництво держави відповіло несподівано – ліквідувавши власне Програму.

Скасовано Програму формування національної екомережі

"Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки" була прийнята у 2000 році. Саме цим документом передбачено створення та розширення заповідних територій в Україні. Тепер же Кабінет Міністрів України планує припинити виконання Програми.

Доручення щодо розроблення законопроекту про припинення її виконання було прописане у постанові Кабміну від 22 червня 2011 №704 "Про скорочення кількості та укрупнення державних цільових Програм".

"Зазначена програма – одна з небагатьох, яка не потребує значних коштів і яка задовільно виконується, про що свідчать, як дії та документи закордонних партнерів, так і висновки Рахункової палати ВРУ, і має неоціненний в перспективі синергійний ефект, підтримку громадян і міжнародної спільноти. Рішення про припинення виконання цієї інноваційної і дешевої програми, єдиної в Україні в сфері живої природи – це показник рівня Уряду і "професійності" працівників Секретаріату КМУ, які нездатні ні зрозуміти сенсу чинних документів, співзвучних з сучасними світовими, ні оцінити свої дії чи їх наслідки. "Ламати – не будувати".

Таке рішення КМУ – це посягання на здоров’я нації, на знищення останніх "островів" природи, руйнування іміджу України, як європейської держави" (З відкритої заяви НЕЦУ).

***

Нинішнє десятиріччя оголошено ООН десятиріччям збереження біорізноманіття, оскільки експерти цієї організації вже офіційно заявили, що через діяльність людини на планеті відбувається глобальне вимирання видів, яке природа не знала з часів вимирання динозаврів.

Заповідні території є скарбницею та генофондом планетарного значення. І кожна нація та держава відповідна перед людством за той природний спадок, який в силу історичних обставин опинився на її території.

Отже, природоохоронцям і всім звичайним екологічно свідомим громадянам, при всіх негативних обставинах та тенденціях, які склалися, не варто опускати руки. Потрібно наполегливо докладати зусиль, адже, як писав класик природоохорони, "ми не можемо поступитись жодного акру, жодного дюйму".

Кожен з нас має демонструвати актуальність питань охорони довкілля настільки, щоб це гріх було не зробити політичним брендом кожному, кому спало на думку поткнутись у політику.

Сподіваюсь, прийде час, коли кожного політичного діяча в Україні будуть оцінювати згідно критерію на скільки він дбає про довкілля, поряд з іншими, також на жаль проблемними досі критеріями, такими як патріотизм, освіченість та знання української мови.