Українські роми: Ми що – не люди?

"Ми що – не люди? Що ми не маємо ніяких прав? Навіть тварин захищають, а ми чим гірші?" – запитує зі сльозами на очах ромка Рита. Перед Євро-2012 невідомі спалили табір на Березняках, де мешкала жінка. На місці її колишньої "домівки" лишилося згарище: зотлілі від вогню одяг, дитячі іграшки, ложки й миски. Однак, як показує дослідження Харківського інституту соціальних досліджень (ХІСД), роми намагаються вирішувати свої проблеми самотужки, рідко звертаючись за правовою допомогою до держави. Причина - тотальна недовіра до державних установ, низький рівень освіченості та соціальна закритість.

Роми – це не люди?

"Цигани йдуть…" – так моя знайома "лякає" свого трирічного синочка, щоб він далеко не тікав від неї. "Гнать їх у три шиї! Крадуть, причому нахабно, дивлячись тобі у вічі…" – читаю серед коментарів в інтернеті. Стереотипи про ромів множаться й укорінюються – їх бояться, від них ховають якнайдалі гроші, їх зневажають й відкрито ображають.

"Ромське питання" не є суто українським – усі європейські країни шукають можливості соціалізувати ромів. Проте, на відміну від інших країн, в Україні досі не існує національної програми для інтеграції ромського населення в українське суспільство.

Однак якщо раніше проблеми ромів стосувалися областей компактного проживання, зокрема Закарпатської, Черкаської та Одеської, то перед самим початком Євро-2012 добряче труснуло й Київ.

30 травня кільканадцять осіб "у цивільному" підпалили ромський табір, який розташувався близько залізничних колій по вулиці Березняківській у Києві. Серед паліїв роми впізнали представників правоохоронних органів, які раніше регулярно навідувались до них по так звану данину – щомісяця по 10-25 грн з намету.

Цей табір і раніше підпалювали, а самих мешканців вивозили далеко за Київ "з метою профілактики", аби ті "не ошивались" у столиці. Але роми знову повертались, бо ці місця вже були їм знайомі, їх тут усі знали, та й недалеко від звалища – їхньої "годувальниці". Саме тут, збираючи металобрухт, заробляли на хліб.

У таборі проживало близько 70 осіб, більшість – діти з багатодітних родин. Про них знали місцеві мешканці, часто їм допомагали – передавали речі, продукти, у ближчих барах інколи харчувалися дорослі та діти.

Певно, так би було й того разу, якби хтось не захотів продемонструвати футбольним фанам "добробут і ввічливість". І ромський табір близько колій, по яких курсували новенькі потяги "Хюндай" та "Шкода", зовсім не вписувався в колорит українського "добробуту".

Володя на згарищі, де раніше був дім його дядька. Хлопець знає шість мов - три ромські, угорську, молдавську та російську. І хоч скоро йому виповниться 13 років, у школі він не був жодного дня

Того дня ромам наказано було не просто вибиратися звідти, а щезнути з Києва. Пролунало вісім пострілів із вогнепальної зброї. Двічі – у собаку, шість – угору. Показове вбивство тварини мало стати уроком, що так можуть вчинити і з ними.

У таборі розпочалась паніка – діти плакали, дорослі намагались врятувати з палаючих халабуд свої нехитрі речі: документи, гроші, одяг, каструлі. Намети із целофану, дерев’яних дощок, старих матраців та ковдр горіли з тріском. Ледь встигли добудитись і вивести з намету чоловіка, який після роботи. Вогонь досягав три метри заввишки – саме так "свідчить" дерево своїм обпаленим стовбуром.

Потерпілі від пожежі на Березняках розповідають, що полум’я стояло стовпом. Підтверджують це й дерева, їхні стовбури обгоріли до 3 метрів заввишки

Згоріли майже всі пожитки, у багатьох – документи та паспорти. Чимало ромських сімей одразу ж покинули це місце через страх за своє життя та життя своїх дітей. Хтось придбав квитки, щоб виїхати наступного дня на Закарпаття. Та, по сутті, усім їм діватися нікуди. На малій батьківщині їхні родичі так само проживають у злиднях.

Адвокат Олена Сапожнікова, яка представляє інтереси ромської громади, розповіла: "Їх виштовхували з палаток, змушували чоловіків роздягнутися до поясу, вишикували в ряд, фотографували на мобільні телефони. Жінок оглядали, шукали на них прикраси, але, певно, вони їх не вразили, тому не взяли. Коли в них запитали, чому так поводяться, один заявив: "У нас тут Євро, є наказ все очистити..." – каже Сапожнікова.

"Вражаючий контраст із привітною міліцію, яка вітала гостей Євро, і тими, хто так учинив із громадянами України – ромською громадою, – обурюється Роман Романов, директор програми "Верховенство права" Міжнародного фону "Відродження". – Соромно бути громадянином країни, яка не може адекватно ставитися до людей, незалежно від національної ознаки чи статусу".

По "березняківській справі" триває службове розслідування. Як повідомив Петро Григоріченко, президент Всеукраїнської спілки громадських організацій "Конгрес Ромен України", до Київського управління Міністерства внутрішніх справ України була подана скарга на дії міліції. "Із МВС нам поки нічого не відповіли. Цю скаргу ми подали 5 липня, тож у них є місяць часу на з’ясування всіх обставин. На місце злочину вже виїжджали два слідчі, спілкувалися із свідками. Пізніше – цю справу передадуть до Генпрокуратури", - розповів Григоріченко.

Петро Григоріченко, президент Всеукраїнської спілки громадських організацій "Конгрес ромів України"

Кілька ромів на свій страх і ризик звернулися до правозахисників – чи не вперше – щоб захистити свої права. Вони дуже бояться, але сподіваються на допомогу і хочуть бодай частково повернути втрачені гроші та речі, відновити документи.

Не можуть дати ради

Для "звичайної" ромської родини за щастя поїсти в день гарячого супу. Згідно із даними Харківського інституту соціальних досліджень (ХІСД), найбільше роми потерпають від безгрошів’я. 49% опитаних ромів ледве зводять кінці з кінцями, 27% вистачає грошей лише на одяг та взуття. Чи не єдиний вид стабільних доходів – це гроші на догляд за дитиною, а тому в ромських родинах така висока народжуваність.

Багато ромів живуть без паспорта, свідоцтва про народження та інших документів. Відповідно – не можуть влаштуватися на роботу – понад 60% опитаних ромів на момент проведення дослідження не працювали; отримати освіту – лише 50 % ромів, які мають дітей шкільного віку, віддали своїх дітей до школи; захистити права власності – табірні роми живуть у самотужки збудованих спорудах, що не втримують жодної критики. Так, на Закарпатті, в компактних поселеннях, як правило, проживають по 10-15 осіб.

Чимало цих проблем породжені їхнім особливим стилем життя. Голова Золотоніської громадської організації общини циган "Аме рома" (Черкаська область) Олена Фюдр зауважує, що ще в 50-х роках минулого століття на Черкащині були спроби соціалізувати ромів, зокрема громадам були надані будинки або виділена земля під забудову. "Але як жити – їх так ніхто і не навчив, тож проблема соціалізації не була вирішена, – каже Олена Фюдр. – Темп розвитку суспільства позначився і на розвитку їхньої громади. Роми з діда-прадіда займалися ремісництвом, яке передавали з покоління в покоління: вони уміли шити, це були відомі ковалі. Роми навчилися жити в такому компактному світі, тож зараз їм надзвичайно важко адаптуватися".

Зважаючи на соціальну закритість та невисокий рівень освіченості, роми по допомогу звертаються, у першу чергу, не до юриста чи державних органів, а до авторитетного члена громади. Донині в Україні існують так званні ромські суди, де всі спірні питання – цивільного та господарського напрямку – вирішуються самостійно. Рішення ромського суду є основою для подальшого вирішення конфліктів. Це й стало причиною того, що роми не звертаються до класичних судів. Ще одна причина: роми не довіряють державним органам.

"Більшість опитаних ромів не вірять, що можуть змінити своє становище, або зневірилися в цьому, тому не звертаються в державні органи за допомогою, – каже Марія Колоколова, експерт ХІСД. – Найбільшу недовіру роми виявляють до міліції, лікарень, сільських рад та працівників соціального захисту. Саме із представниками цих установ вони найчастіше стикаються".

Зазвичай роми асоціюють певні державні інституції з керівником або іншою людиною, яка там працює. "Часто державні органи не бажають йти на зустріч, виконуючи свої повноваження формально, – підкреслює Олена Фюдр. – Але зрозумійте, якщо людина немає базового фундаменту і не знає, як працює система, то такій людині потрібно повторити одне й те ж і десять, і двадцять, і тридцять разів. По суті це те, чим займають юристи громадських організацій. А що говорити про державного службовця, який не знає, не розуміє і не хоче зрозуміти ментальність ромів? Не дивно, що тридцятий похід починає його просто нервувати".

Водночас Олена Фюдр відзначає, що роми вже не хочуть, щоб "їх вели за ручку", а самі намагаються вирішувати правові питання через державні інституції. "Дайте їм вудочку, вони самі хочуть ловити рибу. Питання в тому, щоб їх навчити, а не вирішувати за них їхні питання", – каже вона.

Діти охоче позували перед фотокамерою. 8-річна Русаліна, Есмеральда, Вова та Хамза

Жити по-іншому

Громадські організації та правозахисники вбачають вихід із ситуації в правовій освіті ромів. Тож з липня цього року почали діяти два Мукачівських Центри правової інформації та консультацій, один з яких розташований у самому Мукачево, а інший – в ромському таборі, недалеко від містечка. Тут роми можуть отримати правову допомогу, а також доступ до освіти й лікування.

Правозахисники переконані, ця ініціатива, запроваджена програмою "Верховенства права" Міжнародного фонду "Відродження", краще сприятиме соціалізації ромів, аніж державний примус чи соціальні виплати. Зокрема, нині діє програма грантів на отримання вищої освіти для ромів. Ромську молодь із вищою освітою теж залучатимуть до просвітницької роботи в таборах.

Однією з таких молодих людей є колишня жителька табору в Мукачево Рената Балог. Дівчина отримала юридичну освіту й нині надає правову допомогу в рідному місті.

"Я народилась у таборі і прожила там до 13 років – в жахливих умовах, злиднях та антисанітарії, - розповідає Рената. – Мама нас із сестрою виховувала сама, і зробила все для того, аби нам дати освіту й краще життя. Тому вона записала нас не в ромську, а в угорську школу, яку я успішно закінчила".

Через те, що сім’я не мала грошей, дівчина поступила в профтехучилище. Там дізналась про грантову освітню програму, через яку мала можливість стати студенткою Міжрегіональної академії управління персоналом і вивчитися на юриста.

"Сьогодні, працюючи юристом у Центрі правової інформації та консультацій, я сподіваюсь на особистому прикладі довести, що освіта й наполеглива праця допоможуть подолати соціальну відчуженість та злидні", - упевнена Рената.

Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини

Фото Ірини Виртосу