З речами на вихід. Як ламаються долі кримчан

– Я навіть двірником готовий працювати. Щоб було де жити. Двірникам житло ж дають?

– Не дають. Можливо, у Криму дають, але в нас точно не дають.

– Ну якщо іншої роботи не знайду, то все одне в двірники піду, гроші на життя десь треба брати.

Ми йшли з Олександром, російськомовним сивочолим художником із Криму, вулицями старого Львова в бік його тимчасового помешкання. Тижнем раніше чоловік прочитав у біжучій стрічці теленовин оголошення для мешканців півострова із пропозицією отримати притулок на Західній Україні. Відтак, разом із дружиною поспіхом зібрали речі – дві сумки й один рюкзак – і, залишивши квартиру в Ялті, подалися на Галичину.

Сьогодні Крим втрачає не лише території та військові частини. Втрачає те, що найважче буде повернути – людей, а разом ними українські перспективи півострова. Люди, що не підтримують російського панування в АРК, утікають від переслідувань, антиукраїнських настроїв, нової реальності з рублями та танками на вулицях міста.

Масова евакуація з півострова проукраїнського населення – а лише за перший тиждень на гарячій лінії Львівської ОДА попросили притулок півтори тисячі осіб – грає лише на руку Росії. Адже це допомагає Кремлю остаточно закріпитися на окупованій землі, позбувшись баласту у вигляді незадоволених новою владою.

Проте ці люди іншого шляху не бачать: у себе вдома фактично опинилися в пастці.

Як коти серед зграї собак

У руках Олександр з Ялти ніс рулон зі своїми картинами – якраз повертався зі львівської галереї, де пропонував роботи для виставки.

"Ой, ви мене будете фотографувати? Давайте я шапку одягну, бо заростаю, негарно. Так швидко збиралися, що забув електробритву, якою голив голову. А на новий станок зараз немає грошей, живемо в режимі жорсткої економії", –пояснює чоловік.

По дорозі він кілька разів зупиняється, згадуючи дорогу додому – ще добре не розібрався у львівських вуличках.

"Залишили в Ялті гарну простору квартиру. Боюся, її пограбують. Там більшість моїх картин залишилося. Тепер живемо на чужому майні. Незручно, соромно. Але треба було рятувати дружину, вона це все сприймає близько до серця, а в неї синдром, коли через хвилювання зупиняється травна система. Тому зараз постійно на заспокійливих", – розповідає кримчанин.

Дружина Олександра – етнічна росіянка. Проте каже: нинішня Росія їй чужа й огидна. Тому не уявляє своє життя в Криму, якщо він перейде в руки Кремля.

"Увечері в новинах почула, що в п'ятій ранку Крим оголосять зоною військових дій. Стало страшно, що не зможемо звідси вибратися. Тому дуже швидко почали збиратися", – каже Тетяна, дизайнер за спеціальністю.

Взяли із собою лише одяг по сезону та по одній парі взуття. "У вас дощі почалися, а ми навіть не маємо в що перевзутися, бо поїхали на суху кримську погоду", – продовжує Тетяна. Запитує, чи є у Львові секондхенди із взуттям, згадуючи про режим тотальної економії.

Олександр перебиває дружину й просить не жалітися: "Якось протягнемо. Головне, десь знайти приміщення під майстерню, щоб могли працювати й продавати картини. Ми так і заробляли в Ялті, краєвиди Криму продавали. Ця квартира тимчасова. Ми не знаємо, коли нас звідси попросять".

Подружжя вже не вірить, що ситуація в Криму кардинально змінитися на користь України, і що їм вдасться найближчим часом вернутися додому. Адже, як переконують художники, "більшість населення всі ці роки тільки й чекала інтервенції Росії".

Тетяна пояснює: люди ностальгують за СРСР і сліпо вірять, що Путін верне їм радянські часи з халявою й дешевою ковбасою.

"Я постійно чую від літніх жінок, як добре жилося при СРСР. А добре їм було тому, що могли вільно красти. Наш будинок від Чорноморського флоту, це колишні працівники державного санаторію ЧФ, які при лояльному керівництві виносили звідти все, що можна було винести. Втрата оцієї халяви їм досі болить. Для них якщо не крадеш – не вмієш жити. Вони тому й не сприймають і не розуміють Майдан, бо він руйнує їх систему мислення", – описує свій досвід Тетяна.

"От багато хто каже: якби за незалежної України в кримчан була дешева ковбаса та інші блага, вони б не хотіли до Росії. Але це не так. Людям настільки промивають мозки, пропаганда така потужна, що їх усе одне би переконали, що в Росії й Білорусії буде ще краще, – спростовує поширену думку Олександр. – Щоб протидіяти цій пропаганді, треба було серйозно працювати, потрібні були серйозні спеціалісти... Але нічого не робилося".

Чоловік переконаний – пропаганда в Криму ведеться не лише через російське телебачення. Постійно працюють найняті народні агітатори: "Вони на базарі чи в транспорті, де збирається багато людей, починають розповідати, які високі зарплати в росіян і білорусів, і як там люди добре живуть і так далі".

"Та навіть уже зі школи там учать ненавидіти Україну. Часто чув, як школярі між собою говорять про уроки української мови, про Україну – зверхньо, із презирством. І це їм вкладається вчителями, які беруть зарплату з українського бюджету й вкладають дітям думки, що Україна – третьосортна країна. Тому кримчани – такі, як є. Їх із дитинства вирощують антиукраїнцями, і в дорослому віці переконати вже в чомусь дуже важко", – розповідає Олександр.

Найбільше чоловіка обурює, що на тотальну пропаганду, як і на діяльність проросійських рухів, завжди закривав очі Київ, "ніби СБУ це все кришувало".

"Не було люстрації, після розпаду СРСР залишилися ті самі комуністи, та сама система, ті ж схеми, та ж корупція. Усе це осіло й перетворилося в таке тихе болото. Ніхто Кримом не займався, ним займалася лише Росія. От і маємо наслідки", – без оптимізму аналізує дружина Тетяна.

У результаті, як переконані художники, України в Криму вже давно немає – населення зомбоване російською пропагандою. "Це страшно, бо там відсутня елементарна мораль. Вони ходять у православну церкву, святять паски, водночас, прославляють Путіна, забуваючи про заповіді – не бий, не нашкодь. Вони моляться в церкві, а коли вбивали людей на Майдані, біля телевізорів кричали "Бей, гадов!" Коли в Україні був траур по небесній сотні, жодних чорних стрічок в Ялті не бачили. У маршрутках, як завжди, грала музика. Ніяких ознак України там немає!" – резюмує Тетяна.

Подружжя, яке ніколи не підтримувало проросійських настроїв, зажди відчувало себе чужаками в себе ж удома. "Ми ніби коти серед зграї собак, які при будь-якій нагоді накинуться й розірвуть. Але раніше це хоча було без зброї, а зараз за інакодумство є ризик мати справу з озброєним до зубів "захисниками". І до них не достукатися, бо, як і в собачій зграї, мають вожака й бездумно виконують його накази", – пояснює безвихідь ситуації Олександр.

Тетяна одразу наводить приклад: днями в Севастополі проросійські активісти накинулися на туристів із Росії, бо жінка була одягнена в жовте плаття з голубою хустинкою й навідалася до пам'ятника Шевченка. "Вони кричали: ми ж свої, але ті, як собаки, не чують нічого", – переказує з жахом Тетяна.

Поруч жінки на тумбочці лежать таблетки – різні, але всі однакової дії – заспокійливі. Посмішку, хоча й іронічну, таки вдалося побачити на її обличчі – коли запитала про шанси переконати проросійське населення залишатися в складі України. Каже: вони не почують жодних аргументів.

Олександр резюмує: "Ви намагаєтеся з неадекватними людьми діяти адекватними методами. Це ваша помилка. Їм дайте цукерочку, посипте зверху цукром і золотом – усе одне Путін для них буде найкращий. У нинішній ситуації метод пряника точно не допоможе. Вони поважають тільки силу. Ваші спроби розмовляти з ними російською та обіцянки дати більше прав автономії – це пряник, після якого вони вас будуть зневажати ще більше. Та й не повірять, вони звикли жити в брехні".

Відтак, свого майбутнього в Криму подружжя вже не бачить. Навіть якщо Крим залишиться Україні, ментально ситуація швидко не зміниться.

Головна морока Олександра й Тетяни, як продати квартиру Ялті, щоб придбати житло у Львові. Адже Крим обрав долю невизнаної світом території Росії з постійною військовою присутністю – тож ціна на нерухомість на півострові може впасти в рази, мало охочих оселятися в потенційно гарячій точці.

Сім'я по різні боки барикади

"Пощади детей! Если дети пострадают, я тебя прокляну", – таке смс-повідомлення від чоловіка отримала кримчанка Інеса Вишнякова, їдучи в потязі "Сімферополь-Львів". Разом із двома дітьми-школярами, двома племінниками й мамою вона залишила рідний Бахчисарай після того, як тутешню військову частину окупували російські війська.

Чоловік Інеси – росіянин, працює в Росії. Вірить в існування "злих бандерівців". "Він мені дзвонив і казав – бери дітей і біжи в російське посольство, щоб захиститися від українців. А я мало того, що не пішла, так ще й поїхала куди?! У Львів – у лігво бандерівців!" – сміється Інеса.

Збирати речі вирішила одразу, коли почула оголошення по телевізору. Каже, що втікала не від танків, а від "проросійських настроїв": "Я втікала від цих кошмарів, коли щодня приходиш у магазин і чуєш суцільну брехню про фашистів, про вбитих татар тощо. Люди як сказилися, не хочуть нічого чути, їм тільки подавай Росію. Я їм кажу: ну що вам дасть та Росія? Буде безкоштовно годувати? Ні. Чи воду протягне? Ні. Але ніхто не чує. Вони як зомбовані".

Раніше ані жінка, ані її сім'я ніколи на Західній Україні не були. Але розуміла, що ніяких "бандерівців" не існує.

"Я ніколи не була помаранчевою, в 2004 році тричі голосувала за Януковича. Але дивлюся українські канали. Слідкувала за Євромайданом, дуже хвилювалася за людей у Києві. А тепер мене називають бандерівкою, хоча я навіть української мови толком не знаю", – у веселому тоні продовжує розповідати свою історію Інеса.

Її дочку-школярку однокласник кілька разів назвав "фашисткою". "Я пішла в школу, а вчителі мені кажуть: а він і нас обзиває "фашистами", бо ми кримські татари. І це все так спокійно говориться, ніхто не реагує, не карає, на це закривають очі! Повний бардак", –переказує жінка особливості національного виховання в кримській школі.

Згадує: за всі роки навчання дітей і племінників у школі із двома годинами української на тиждень, лише раз відчула "насильну українізацію" – школярам подарували яскраві з якісною поліграфією книжки з казками, які із задоволенням прийняли навіть діти росіян. Вивчити українську мову на побутовому рівні син і дочка Інеси змогли лише через українські телеканали, які в Криму масово не дивляться.

У Львова Інеса вже віддала російськомовних дітей в українські школи. Каже, що вертатися до Криму не хоче навіть тому, що там відсутня можливість отримати якісну україномовну освіту – держава за це всі роки незалежності не дбала. "А ще мені подобаються у вас уроки християнської етики. Ми люди віруючі, для нас це було приємним сюрпризом", – додає жінка.

Племінник Інеси Сергій, ліцеїст севастопольського військово-морського ліцею імені Нахімова тепер теж буде навчатися у Львові – переводиться в тутешній військовий ліцей імені Героїв Крут.

"Коли останній тиждень внук ніс варту біля вічного вогню в Севастополі, підходили місцеві, чіплялися до хлопців, бо в них форма Збройних сил України", – розповідає бабця Сергія Любов Плюшкова.

Корінна кримчанка каже: не відчувала опіки від ані від СРСР, ані від незалежної України, але до Росії не хоче. "Я інвалід ІІ групи, я мама-героїня, народила п'ятьох дітей, я офіційна опікунка двох внуків, мама їхня померла. Але не відчуваю, щоб про мене сильно турбувалися, що тоді, що зараз. Жодного клаптика землі, жодного паю, землю розграбували бандити при владі. Але мені це не заважає любити Україну, Шевченка, бо в мені тече українська кров", – говорить російською пенсіонерка, яка в перший день приїзду до Львова чотирьом онукам купила вишиванки.

Як і в дочки, у жінки чоловік (другий) етнічний росіянин. І вона так само посварилася з ним через політичні погляди. "Він за Росію, для нього Путін – справжній лідер. Про Майдан чути не хоче, про Небесну сотню так само. Знаєте, таки правду писав Шевченко: кохайтеся, чорноброві, та не з москалями. Це істина!" – несподівано відрізала Любов.

Але справжня трагедія для жінки інша – рідні сини відцуралися. Днями вона дізналася, що її хлопці поїхали на блокпости охороняти від "бандерівців" Крим. "Це таке горе, сім'я розкололась", – ледь стримує сльози жінка.

Не стримується й Інеса: "Брати на контакт не йдуть. Я не знаю, що в них у голові, надивилися російського телебачення, кричать, що на Майдані всі проплачені. Коли почула, що вони від когось охороняють Крим, сказала: чекайте, я приїду, і я буду в перших рядах. Хай стріляють!"

Остання крапля

Кримчанка Оля, мама двох дітей, студентські роки провела у Львові. Але зараз їхати на Галичину не хоче.

"В моєму рідному Красноперекопську наразі безпечно, місто маленьке й ним ніколи ніхто не цікавився: голий степ, ні моря, ні гір. Поки тут нема солдатів, бо нема потреби в них". Тим більше, Оля (прізвище просила не називати) розуміє: притулок для біженців – це тимчасово: "Не хочеться жити на чужих хлібах, тим паче, що тут у мене нарешті з'явилося власне житло".

Рідна мова Олі – українська, але в Криму публічно нею майже не розмовляє, "бо з вовками жити, по-вовчи жити".

У день референдуму Оля несподівано для себе серйозно задумалася про виїзд з півострова. І налякали жінку зовсім не російські солдати. "Думаю їхати вже не тимчасово, а назавжди. Я не зможу жити із цими людьми. Це зрадники. Вчора була в перукарні, де є постійним клієнтом, стрижуся там у подруги, розмовляла по телефону українською, так мені власниця салону заявила: "Говори по-русски!"

Оля вірить, що Крим не втрачений, що "люди перебісяться, а відчувши, як це жити без грошей, багато ледарів тут живе на соцвиплати, захочуть назад в Україну".

"Але свого майбутнього тут уже не бачу, я глибоко зневажаю тих зрадників, які навколо мене. Не хочу з ними ні працювати, ні дихати з одним повітрям із тими, хто в будь-який момент може встромити ніж", – не стримується жінка.

Оля, попри все, не втрачає оптимізму із приводу майбутнього Криму. Але українським, на її думку, він так і не стане. "Крим буде татарським, що давно пора визнати. Українці повтікають, а татари не вступляться, бо їм нема куди діватися", – додає Оля.

Її слова підтверджує татарка із Сімферополя Ельмаз Апазова. Вона так само скористалася тимчасовим притулком у Львові, приїхала із двома дітьми. Але щойно почула, що Крим можуть закрити на в'їзд, кинулася за квитками додому.

"Боюся назавжди залишитися на чужині. Тут добре, але моя батьківщина там! У нас, кримських татар, іншої батьківщини немає", – схвильовано пояснила жінка.

Ельмаз Аппазова

На прощання попросила не публікувати її хвалебні коментарі про Львів, щоб не стимулювати виїзд земляків на Західну Україну – а залишатися захищати свою землю.