Українська правда
Життя
Суспільство

Рана Донбасса

Крим. Дивитися в очі

Версія для друку Коментарі 105
09.03.2014
Оля Михайлюк
Фото tsn.ua

— Страшно, — питаю, — з того боку?

— Не страшно, — каже, — просто незвично.

Дві доби тому ми вирушили з Києва до Сімферополя. Не страшно читати кримськотатарські казки серед насторожених мовчазних пасажирів. Вчора ми потрапили на мітинг під Верховною Радою Крима, де був проголошений референдум: образливі гасла стосовно Майдану на плакатах, непереконливі речі ветеранів у мікрофон, "мизарусь" і "ро-сі-я", коли зовсім вже не вистачало слів. Не страшно.

Сьогодні — мітинг Євромайдану під пам’ятником Шевченку: іноземні медіа і мітингувальники в пропорції приблизно 2:1, людей небагато, але всі свої, співають гімн, роздають білі кульки й хустинки аби здалеку було зрозуміло, що ми за мир і проти сепаратизму. Настільки не страшно, що розповіли про це в інтерв’ю канадській, французькій та українській пресі.

А жіночий мітинг під військовою частиною в Бахчисараї настільки переконливий, що на якийсь момент стає навіть радісно, як колись. Не страшно говорити українською мовою в турецькому кафе поруч з заблокованою українською частиною, бо саме тут зараз збираються іноземні журналісти і просто друзі. І навіть ввечері, коли випадково на сімферопольській вуличці опинилися серед зграї підігрітих і агресивних підлітків, що нахабно й зло провокували нас.

Коли добралися таки додому (живемо у нашого приятеля), стали аналізувати й обговорювати запах страху — так бездомні пси нападають на людину, коли вона боїться, бо тіло виділяє речовину, що вловлюють відповідні псячі рецептори.

А тепер про незвично. Незвично їхати знайомими кримськими трасами, бачити російські прапори і зустрічати на дорогах блок-пости з суворими людьм з георгіївськими стрічками. Незвично поки використовувати місцевий сленг — "колорады" и "вежливые люди" или "зеленые человечки".  Незвично настільки тихо говорити. Незвично, що всі знайомі музиканти, які проголошували мир і єдність, відмовляються їхати в Крим, хоча саме зараз це дуже потрібно.

Незвично спостерігати, що в Бахчисараї, де вже квітнуть абрикоси, замість туристів — військові, що у власників місцевих готельчиків і ресторанів, які ретельно готувалися до нового сезону, зараз скасовують замовлення за замовленням. Натомість жінки зараз мають важливішу справу — годувати солдат.

На запитання про "тандырные лепешки" вперше посміхаються, і кажуть: і плов, і парварду, і навіть насіння їм носили — щоб вони лузали насіння замість погані думки думати. Причому з’ясовується, що годували і українських, і російських, бо й одних, і інших лишили тут без їжі і конкретних наказів.

А ще незвично бачити у великих кількостях гопників під гастрономами, написи на міських стінах "Социализм или Смерть", "Россия, мы с тобой навеки", не мати можливості подивитися "5 канал", "1+1"", навіть "Інтер", бо їх просто взяли і… вимкнули. Незвично відчувати війну, що ховається зараз за темними деревами вздовж кримських трас.

А по-справжньому страшно випадково підслухати розмову жінок у маршрутці, які говорять про трьох загиблих на Майдані "наших" — маючи на увазі беркутівців, і одного — теж з Криму — що був за фашистів. І розуміти, що ці жінки не єдині. Що давно застарілі, здавалося б, методи пропаганди, залякування і дешевих підкупів можуть в наш час так успішно працювати.

Страшно стало, коли дізналися, що жінок, які мали іншу думку і вийшли під сімферопольську військову частину з мирними гаслами, за день до того грубо — з нецензурними словами й побоями — розігнали. Тепер люди в більшості мовчать. І не тому, що погодилися. А тому що страшно. Я боюся лише одного — визнати, що цей механізм страху ВЖЕ спрацював.

Дивитися в очі

Поки нам у Києві роздали окуляри зі змінним склом. Спочатку з чорним з жовтими спалахами — крізь який ми боялися війни, що ось-ось розпочнеться, а потім з рожевим — "ах, як допомагають кримські татари нашим солдатам і Слава Богу, і розберуться, і все буде добре". Тут же, здається, людям зав’язали очі й голосно увімкнули радіо, на якому лиш погана музика і пропаганда.

Тиждень тому на цьому радіо оголосили про вибір: з одного боку — БТРи і озброєне військо, що готове піти в бій, з іншого — "перекриємо воду й вимкнемо світло, якщо будете проти нас". Перші швидше зрозуміли, що можуть залякати людей до смерті й почали говорити, що танки й військо — це для охорони й порятунку майбутнього, а майбутнє чекає радісне — зарплатня й пенсії підвищаться, освіта знову стане безкоштовною і в Крим в несамовитих кількостях рвонуть російські туристи.

Про це зараз говорить російське ТБ і пишуть щоденні кримські газети. І ось Крим почав адаптуватися до нової реальності, ставши на сьогодні ВЖЕ більше ніж на половину російським. Кримчани розповідають, що їхнім батькам випало одного ранку прокинутися в Радянській Україні. І це був стрес, адже зневага до думки особистості була настільки показовою. Людей ніхто не питав, просто почали заміну паспортів. Зараз виросло нове покоління, яке асоціювало себе з Україною і з новим часом, а отже — з новим ставленням до людини. І от історія, схоже, може повторитися.

"Ми не хочемо в Росію, але Україна, очевидно, не дуже хоче нас, — говорять люди. — Коли в Криму вже була російська військова техніка, Київ спокійно ділив крісла й портфелі та не звертав на нас уваги. Ми не знаємо, що робити". Таких більшість — з розгубленими очима.

Натомість є досить багато тих, хто голосно виявляє своє задоволення — їхні очі світяться, їхні кітелі прикрашені георгіївськими стрічками, їхні голоси співають в унісон: Великая Россия.

Є поодинокі, що наполегливо намагаються втікти від цієї реальності: не дивляться телевізор, не висловлюють своїх думок вголос, в транспорті одягають навушники і слухають іншу — свою — музику. Їх я розумію найбільше. Щиро вони спілкуються лиш з однодумцями, зараз це можливо лиш ночами. Інакше (сьогодні почула від севастопольця) — чому досі серед можливих варіантів самогубства не пропонується — візьміть жовто-блакитний прапор і вийдіть на площу Нахімова. Ці люди мовчки з сумом дивляться в очі. Серед них багато моїх друзів.

Але якщо раніше ти був, скажімо, перекладачем в міжнародному проекті, то зараз самовіддано працюєш з численними іноземними журналістами. Адже твій шеф — голова проекту, що надавав технічну допомогу в розвитоку культурного туризму в Криму, просто отримує в ніс від згадуваних вже гопників, а потім бачить список нового кримського парламенту. Ясно, що він повертається до рідної країни, яка буде шукати іншу територію для надання підтримки, контактів, розвитку. А ти лишаєшся польовим перекладачем. Про інше — мовчиш. Стрімери стрімлять, перекладачі перекладають, кримські татари годують солдат.

Отже, кримські татари. В їхніх очах — розчарування й рішучість діяти до останнього. Деякі з них вважають, що офіційний Київ вдруге після 2004-го зрадив їх, вдруге забув не лише підписати закон про депортований народ, а й про сам народ. Деякі вважають, що у нас — українців і татар — шанс ще є, але діяти треба терміново, відлік пішов на хвилини. Декому страшно.

"Навіть коли в нас кидали каміння, а ми після депортації відстоювали свої ділянки, не було так страшно як зараз. Ми знали, що відстоїмо й побудуємо на них свої будинки. І в цих будинках будуть жити наші діти на нашій землі. А зараз страшно. Ми не розуміємо, чим це скінчиться. Єдине, що знаємо — ми лишимося на своїй землі до кінця. Але яким буде цей кінець…" — розповідає мама моєї подружки з Бахчисарая.

"Добре, що в Криму без крові", — говорить Київ. Але тут ВЖЕ дуже багато сліз. Здається, єдиною раціональною пропозицією зараз є перестати боятися. Разом. Туристам із Києва і Львова, які відмовляються від відпочинку в Криму навесні, зрозуміти, наскільки це потрібно — нині бути разом.

Час бути сентиментальним

Крім кримчан, зараз на півострові лишаються військові і журналісти. Іноземних в рази більше, ніж українських. І це при тому, що деякі поїхали на тиждень, бо очікують, що на наступних вихідних картинка буде яскравіше.

Ті, хто намагається аналізувати, розуміють, що операція, яка зараз здійснюється в Криму, готувалася давно й ретельно. Цього року Крим мав святкувати 60-річчя вступу до складу України. І очевидно, що протягом як мінімум останніх двох десятків років Росія розглядала варіанти повернення. Інакше чому би в Севастополі так наполегливо проводилися фестивалі військових оркестрів і реконструкторів, відкривалися проросійські ЗМІ, створювалися відповідні інтернет-ресурси та громадські організації. Тепер ми бачимо наслідки.

"Ми будемо стояти до кінця. Ми давали присягу, — говорить капітан 2-го рангу Андрій Іваниченко (вч 4368, с. Буря, Фіолент). — Нам дуже допомагають українці, зокрема жителі Севастополя. Нам час від часу потрібен пісок, колючий дріт чи протитанкові їжаки, але більш за все нам потрібна моральна підтримка. Мені 38 років, я — військовий. І бачите, яким стаю сентиментальним, коли згадую коментарі від звичайних українців на Facebook або коли ми з вами говоримо про мистецтво". Під час захоплення території загарбники починають з аеропортів, потім — об’єкти протиповітряної оборони, потім — інші частини, як от розвідка. Бельбек оточений.  

"Мистецтво переможе", — говорить нам Андрій на прощання…

До військової частини нас підвозила жінка, чоловік якої зараз на кораблі. Зв’язок час від часу глушать. Вона нервує, і що відбувається насправді, не розуміє. Чоловік не хоче лякати. Говорить, що від цього боїться ще більше. Відвозила нас мама солдата, що мала в руках молитовник, коли ми побачили її. До того вона розмовляла з кубанськими козаками.

Вони, як з’ясувалося, знають ті самі молитви. По дорозі розповіла, що раніше її син служив у прикордонних військах і ходив на проросійські мітинги. Але зараз от потрапив в українську армію і визнає себе українцем, готовий захищати країну. Захищати від російських "захисникив". Від них же захищають мечеті, палац і житлові будинки загони самооборони Бахчисараю…

P.S. Дописуючи статтю, бачу штурм військової частини на Кримстрімі й отримую численні повідомлення від друзів з Києва зі співчуттями і запитаннями на кшталт: ну як там — в двох словах?

Відео Вадима Ількова



powered by lun.ua
Всё просто. снять события, подредактировать в плане звука или наложить, убрать. Это сделать легко и дома. Потом выложить и сделать Коментарии и вот тебе, типа общественное мнение или дискриминации, угнетения народа, навязывания ,полетического направления и мнения. И вот что удивительно, что высказывают не довольства. И именно те кого это не касается, или не затронуло. Но перед этим им заплатили, промыли мозги или пообещали что-то.
А после этого Это типа общественное мнение.
Что ж. Мне жалко их. Это стадо! Им сказали они пошли и им на срать на будущее, когда есть чем поживится. Им абсолютно наплевать на то, что останется после. Главное, что сыты сейчас, а поколение само разберется.
Орест Лютий _ 14.03.2014 21:52
Про Путинские однодумцы, дайте определение "Крымский народ" , кто этот народ? Это русские, татары, украинцы, болгары, немцы, евреи, которые живут на территории Крымского полуострова? Крымский народ это то же, что Буковинский народ, Полесский народ и т.д. У народа, которого нет, не может быть права на самоопределение, болваны.
Akim Negrey _ 14.03.2014 08:06
1-е відео, кримська татарка:
Акція за мирне вирішення кримського питання.
А де бойові дії? Показали б хоч які-небудь бойові дії.
У Києві за-то дуже мирно питання вміють вирішувати, відео з майдану предостатньо.
У Криму світ і відповідно до рамками міжнародного права проходитиме референдум і за його підсумками буде прийнято законне рішення, це і є мирне вирішення кримського питання.

2-е відео, офіцер:
Обмовка офіцера на 0:58, яка означає, в його словах, що Київська влада і Народ, це не одне і теж.
Ingvar Sinyavskiy _ 13.03.2014 13:07
Русскоязычных выходцев из бывшего СССР, которых в Германии проживает по данным бундеса больше 5 млн., унижают, их заставляют говорить на немецком языке, их заставляют работать, их заставляют платить налоги, их заставляют жить по челвечески - свободными от путинского бреда, а не выживать. Путин, помоги им. Спаси их. Потому что их ущемляют в правах. Миша, возьми автомат, и вперёд на их защиту. Ты не украинец. Ты шавка продажная. И таких как ты, и кто придёт к нам с оружием, я и мои друзья будут мочить вас со всей пролетарской ненавистью. Но ты не придёш. Ты ссыкун.
Максим Семенюк _ 12.03.2014 14:26
Николай Яковлев:
Максим Семенюк:
Нет большего украинофоба, чем бывший украинец.
Не смотрите на ночь глядя российские новостные телеканалы...
я вообще не смотрю телевизор и тем более-российские каналы,вся информация есть в интернете..и можете поверить-она не в пользу преступной шайки,захватившей Киев..насчет,,бывшего украинца,,-таких,как я-в Беларуси около 1 млн,в России украинцев примерно 15-20 млн..нашего мнения никто не спросил..очень надеюсь,что на танках украинской армии напишут-,,на Киiв,,
Юля Кочетова

Рана Донбасса

Мар’яна П’єцух, для УП.Життя

Трамвайна дефіляда. Фото

bigmir)net TOP 100
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter   Вконтакте