"Майдан: усна історія". 18-20 лютого. Уривки зі спогадів

321
19 лютого 2015

Минув рік від подій, які розпочалися вранці 18 лютого мирною ходою протестувальників до Верховної Ради, а закінчилися розстрілами протестувальників на Інститутській та втечею Януковича.

В рамках проекту Українського інституту національної пам'яті та Фонду збереження історії Майдану "Майдан: усна історія" ми зібрали уривки із спогадів очевидців тих подій.

Юлія Вотчер, волонтерка медичної служби Майдану

Я чергувала на гарячій лінії в Михайлівському соборі в Трапезній, у мене три телефони, мільйон дзвінків. Тут підходить хтось, кладе мені коробочку, а в ній ще три телефони. Каже: "Будете відповідати". Потім принесли ще один телефон. "Це телефони хлопчиків, які загинули", – каже чоловік.

– Господи, а чого я? 
– Ви знайдете правильні слова, ви старша.

І дуже швидко задзвонив один телефон. Я цей телефон взяла в руку і побігла на вулицю, бо там в штабі було багато людей, тісно, гамірно. Швидше на автоматі, ніж готова була щось говорити, я натиснула кнопку і зразу ж чую: "Назаре! (Мама сина шукає) Назаре, Назарику! Чого ти мовчиш?"

А в мене спазм, я не можу говорити, а вона продовжує його гукати. В мене лише якийсь гортанний звук вирвався, і вона тут же: "Ви хто? Де ви поділи мого сина?"

 

Я жодного слова не проговорила, а вона почала кричати, і телефон відключився. Я як стояла, так і сіла на землю: не встати, не піти.

А через якусь мить цей телефон знову задзвонив. Друзі шукали Назара. Тут я вже сказала, що Назара немає, що його вбили.

А він: "Ні, не може бути, ми його тільки-но бачили. Може, він куртку загубив, може, телефон?" І я злякалася, що ж та мама бідна подумає. Бо дійсно, могло й таке бути.

Вони кажуть: "А ви де?" 
– В Михайлівському. 
– Ми зараз прийдемо.

І прийшли три хлопчики, його друзі.

– А де Назар?

Біля собору під деревом вже лежало вісімнадцятеро загиблих. Всі вкриті якимись ряднами. Ці хлопчики підходять і ніби гортають ці обличчя. Назара не знайшли. Сказати, що це була радість… Я не знаю, це було якесь таке спустошення: Боже, слава Богу.

Чоловік, що поряд стояв, каже: "Смерть змінює обличчя, дивіться по одягу". І вони почали гортати знову. Один хлопчик каже, що ми йому тільки щитки на ноги нові дали. І вони впізнали ці щитки.

Реакція одного з них мене просто вбила. Він впав, вужем крутиться й кричить: "Що я скажу твоїй мамі?!"

Щоб його вивести із цього стану, я за плече взяла і кажу: "Ви з одного села?"

– Так. 
– Ти не далеко живеш? 
– Не далеко. 
– Може попроси свою маму, щоб вона підійшла туди?

А він як закричить: "Як, як я можу це мамі сказати? Я не буду цього робити".

Я кажу: "Ти набери, я її попрошу".

А він: "Ви що, зовсім не розумієте, я ж тут". 

Я дійсно не подумала тоді, що якщо Назара вбили, то він в такій же небезпеці.

Але, видно хтось із них все ж повідомив рідним, бо скоро мені подзвонив хрещений батько Назара, і через кілька годин прийшов, а далі вже були невідомі для мене процеси.

Ця перша для мене смерть врізалася мені в серце, увійшла в моє життя назавжди. В ту мить я була готова стріляти. Я того Назара не бачила живим ніколи. Це наймолодша дитина, яка загинула на Майдані.

А через деякий час зателефонував мені батько і попросив, щоб я віддала йому телефон Назара. Той телефон цінності ніякої не мав – побитий, заклеєний лейкопластиром. Він каже: "Це останнє, що тримала дитина в руках". Отаке…

Скільки поранених я бачила, і жоден, ніхто не сказав: "На чорта воно мені здалося? Чого я сюди прийшов?" Ніхто.

Юрій Ігнатенко, Мистецька сотня, Громадський сектор Євромайдану

18 лютого ми потрапили в оточення. Це було на Кріпосному. Ми забігли в під'їзд, закрилися, забарикадувалися.

Знайшлися добрі люди, які відкрили нам двері на останньому поверсі і пустили в хату. Там ми просиділи, напевно, години дві. Я тримав комунікацію телефоном з нашими із Громадського сектору, вони ховалися від атаки силовиків в кафе на Інститутській.

Ми бачили, що пішов "Беркут", потім за ними пішла міліція, потім тітушки – це було найстрашніше.

 

Я, хоч і був у камуфляжних штанях, але скидався на цивільного, а хлопцям з Самооборони, які були повністю в камуфляжі, взагалі не можна було виходити. Ми там просиділи кілька годин. Потім прикинулися цивільними, наче їдемо на вокзал, взяли сумки.

Я виходив ще з одним офіцером. Ми вже тоді дізналися, що хвиля понесла всіх аж до Арсенальної, що були жертви. Було дуже боляче розуміти, що сталося.

Ми вийшли з оточення, провели жінок. Я повертався на Майдан через всі ці редути. Йшов і плакав…

Ні, не плакав, але було таке відчуття… Ти йдеш, і вода ця тече – з бензином і кров'ю... Ти йдеш і збираєш гільзи як артефакти, криваві щити. Думаєш, може, комусь ще знадобляться. Якусь каску знайшов, патрони, книжку "Хрещений батько" англійською мовою.

Вночі з 18-го на 19-те, коли знаходив когось більш-менш адекватного, військового офіцера, просив, щоб він керував.

Самооборона кудись вся поділася. Мені здається, що люди знали, що сьогодні мають зачистити Майдан і відводили своїх людей. Бігали звичайні хлопці, які не знали, як правильно тримати щити, а Самооборону же хоч чомусь навчали.

Якщо проходив хтось зі щитом, то його брали і кидали наперед. Ти бігаєш по периметру всіх барикад і дивишся, що відбувається. А нічого не відбувається. Знайшов когось, питаю:

Хто ти? Служив?
Служив.
Офіцер?
Ага.
Добре.

І він вже командує. Я постояв, п'ять хвилин послухав – видно, що бувалий. І там вже є якась організація, бо всі біжать хто куди, носять, все палять, що можна спалити, уже намети горять, вже все розібрали, вже із Профспілок все несуть.

Йду до стели, питаю хлопців, що їм треба. Кажуть, що аміак і перцю червоного… Питаю, нащо перець. Треба, – кажуть, –  кидаємо, замотуємо в гранати, горить, палить очі. Телефоную нашим, щоб зробили пост (у соцмережах – ред.), що треба перцю.

Респіраторів не було. Хлопці стоять такі з відкритими обличчями, кажуть, та що нам. Кажу їм, подивіться, чим ви дихаєте, більше 2 годин цим не можна дихати, рак легенів буде, хоч маски собі знайдіть.

Не було ні респіраторів, ні масок, нічого. І ти, що маєш, біжиш, даєш.

Я мав велосипедну каску, рогатку і щитки. Рогатка досить ефективна: якщо підшипник потрапляє навіть в шолом, то віддає сильно, це досить боляче. І можеш поцілити точніше.

Підходить чоловік, теж з рогаткою, каже, що в нього порвалася, і дає мені скляні кульки. Думаю, що ти з цими скляними кульками сюди прийшов, що ти хочеш з ним тут робити! Ну, і так навмання цими скляними кульками стріляю. Потім йду за намет покурити, подивитися периметр – і тут ця скляна кулька в мене. Думаю, що за жарт, як вона в мене потрапила? І ти розумієш, що вони там все бачать, бо це вже потім дим пішов, що навіть прожектори не пробивали, нічого не було видно.

Ти бігаєш і просто своєю присутністю підтримуєш все. Піти не міг – страшно.

Але страх він трансформується в щось інше – і піти просто не можеш.

о. Петро Жук, ректор семінарії УГКЦ

Телефонує мені наш семінарист і каже: "Мій брат попав у скрутну ситуацію…"

Біля Маріїнського парку під час розгону наших хлопців, коли їх били. Вони рятувалися як могли, десь забігли в один з будинків, піднялися наверх, заблокували двері для входу на горище. І вже з горища бачили, як добивають їхніх хлопців біля Маріїнки, а тих, кого злапали по під'їздах, витягують і б'ють на асфальті.

 

Вони залягли, їх там було чоловік 5 чи 6. Серед них і брат-близнюк нашого семінариста.

Він лише раз зателефонував і сказав, що на вулиці нікого немає, все оточене, ніхто не може туди під'їхати. Сказав, у якому приблизно вони будинку і який під'їзд.

Ми поїхали на Майдан. Власне, це був той день, коли горів Будинок профспілок, була вже атака на самий Майдан. Люди спалювали все, що було, навіть дерев'яні будиночки, які там стояли.

Тоді вже не стояло питання їхньої потреби, необхідно було зробити той захист, ту стіну вогню, яка би могла втримати силовиків.

Батьки розповіли, що був лише один дзвіночок, бо в нього розрядилася батарея, і вони не можуть з ним зв'язатися, ніхто не бере трубки.

В одного з тих хлопців був телефон, але він його вимикав, щоб їх не вичислили і не зловили.

Ми зателефонували до одного знайомого чоловіка з СБУ, який просив його не виявляти. Він сказав: "Якщо він попався нашим хлопцям, його поб'ють, і я його знайду завтра в якійсь із частин міліції. Якщо все буде добре, якщо він живий, ми його віднайдемо. А якщо він не попався, то нехай сидить і не виходить".

Нам було дуже тяжко з тими батьками, бо не знали, що робити. Ми тоді з нашим отцем Дияконом взяли підрясники, хрест, машину і поїхали до Маріїнки.

Під'їжджаємо під станцію метро "Дружби народів", а там вже міліція стоїть і нікого не пускає наверх. Ми кажемо: "Ми їдемо до Лаври". Вони заглянули в машину, побачили, що ми священики.

– Так пізно до Лаври?–
Ну, то що ми зробимо?

І вони нас пустили. Там далі уже не було ніяких людей, тільки оці хлопці молоді – тітушки – ходили з палицями. Ми під'їхали до Лаври, постояли десь 15 хвилин і, немовби виїжджаємо з Лаври, їдемо в сторону Маріїнського палацу. Нас на перехресті знову зупиняє міліція.

– Ви куди?
– Ми там живемо, в тому будинку, з Лаври виїхали, їдемо додому.
– Але туди нікого не пускають.
– А що, будемо ночувати тут, в машині?
– Ну, їдьте, батюшки.

І ми під'їхали під цей будинок, який нам більш-менш окреслили, бачимо, як поряд з легкової машини вивантажують ящики зі зброєю. Ми засвітили якусь машину, можливо, це були СБУшники. Вони дуже швидко закинули в машину ці ящики і сіли. Це було якраз на краю Маріїнського парку.

Я свічу фарами на них, вони на мене.

Диякон каже: "Отче, мусимо забиратися". До того ж, ми вже побачили, що під'їзди закриті на ключ. Справді було страшно. Ми розвернулися, а ця машина за нами, ми ліворуч повернули – і вона.

Тоді диякон говорить: "Отче, мусимо піти до міліції, до тої, яка нас пропускала". Ми тоді до цього поста, вони за нами. Я бачу, що діла не буде, можемо тільки вернутися на Майдан.

Ми на Майдан, а перед Майданом з боку Бессарабського ринку стояли два пости ДАІшників. Вони нас зупиняють, а я пам'ятав адресу наших отців, які на Майдані мають квартиру, сказав ту адресу, і вони, якось не зорієнтувавшись, пропустили нас. Проскочивши повз Бессарабський ринок праворуч, туди, де всі майданівці ставили свої авта – бачу, що та машина нас вже залишила у спокої.

Ми до ранку залишались на Майдані, але ми не виконали місію, так і не добралися до наших хлопців, і нам було від того дуже прикро.

Вранці ми пробували до них додзвонитися, і брат нашого семінариста взяв трубку і каже: "Ми є на місці, але обшукують будинки, що нам робити?"

"Ми їдемо ще раз до вас", – відповідаємо. А вони: "У нас брудна одежа, ми вийдемо на двір, тут зараз Маріїнка наповнюється тітушками – і нас зразу ж буде видно".

Тоді ми заїхали до Патріаршого собору. Під нашим храмом на лівому березі була організована ціла криївка – з медпунктом, зі збором одежі, з харчуванням і ночівлею для людей. І ми понабирали одежі різної, закинули це все в багажник і знову робимо той самий шлях.

Нас знову пропустили до Маріїнського палацу. В цей раз ми сховалися за китайське посольство і набрали тих хлопців. Вони нам повідомили, що зранку консьєржка знайшла їх і вивела задніми дверима на будівельний майданчик. Будівельники їх провели, але вони не знали, куди іти далі.

Я сказав, щоб бігли вниз по схилах до Дніпра, щоб віднайшли Хресну дорогу. Вниз від Аскольдової могили є закопані хрести – Хресна дорога, яка супроводжується сходинками донизу. Кажу: "Як знайдете якийсь хоч один хрест, орієнтуйтеся вниз. А ми вас там внизу підберемо".

І ми вже тоді розвертаємося, щасливі, що хлопці вибралися із цього будинку. Приїжджаємо на Набережну, на Набережній робимо розворот через подвійну, і наші дві машини зупиняють ДАІшники. Я вибігаю і кажу: "Ми на похорон спішимо, треба все організувати". ДАІшник почув про похорон, питає: "Двоє?" Кажу: "Так".

Махнув – і ми їдемо, а мій колега хвилюється: "Отче, негарно так. Ви їм набрехали". Я кажу: "Чому? Ми ж їдемо похорон Віктора Януковича організовувати".

Їдемо і бачимо, як наші хлопці з лісу вибігають, забрали їх і питаємо: "Хлопці, а куди вас везти?" – а вони: "Куди хочете". Вони на тому даху просиділи дві ночі без води і без їжі. Ми їх привезли до семінарії. Наші брати уступили їм свої кімнати, нагодували, вони помились, переодягнулись і пішли спати.

Через те що ми тих хлопців приймали, я в цей день не відпустив семінаристів. Ті хлопці в такий символічний спосіб фактично притримали мені хлопців у семінарії, бо я більше ніж впевнений, що вони не були б осторонь того штурму, який в той день відбувався.

Я не знаю імен усіх тих хлопців, окрім брата нашого семінариста, дай Боже, щоб вони були живі і здорові. І, можливо, вони колись згадають, що той день і ніч перебули у нас.

Олег Юрченко, Самооборона Майдану, 4-та сотня

Хірург мені зашив верхню рану на нозі і тільки почав зашивати нижню, як тут на Грушевського штурм – ми евакуюємося. Евакуюється госпіталь. Я вхопив речі, ця нога ледве тягнеться, пошкутильгав за усіма.

Коли ми прийшли на Майдан Незалежності, то силовики вже перемістилися на 2-гу барикаду, вже фактично взяли Європейську площу. Інші штурмували з Інститутської.

 

В цього лікаря, який зашивав мені ногу, був намет, де він жив, якраз під стелою. Він мене туди завів зашити іншу рану. Коли він її дошивав, то сусідній намет уже горів. І зверху, з "Глобуса", правоохоронці вже кидали коктейлі Молотова.

Я побіг до нашої сотні. Коли я зібрав людей, які вернулися з Маріїнки, і тих, хто не ходив туди, – нас було 60.

В Маріїнський парк нас йшло 160. Де решта 100? Це питання мене і всіх нас мучило, але встановити точно, де хто дівся, було тоді важко і, фактично, неможливо. Очевидно, що вже потім ми докопувалися, подавали списки...

Таких, що зовсім невідомо, де вони ділися, було близько 20 людей, а решта вдалося знайти.

Деякі тяжко поранені, в одного хлопця було кульове поранення.

Коли в госпіталі з нього зняли бронежилет, з-під задньої пластини випала 9-міліметрова куля від пістолету Макарова. У нас же бронежилети були не бронежилети, то так тільки називалося. Було дуже багато сильно побитих, зокрема і наш сотник, який залишився в Маріїнському парку.

Додзвонитися до когось було неможливо. Тікаючи з Маріїнки, люди забігали у вікна і в під'їзди, просилися до людей і з іншого боку будинку вискакували з вікон, добігали до Арсенальної і там бігли вниз, до Дніпра.

5 чи 6 чоловік з нашої сотні лежали біля Дніпра практично до сутінок і тоді вже пробиралися на Майдан – не знали оперативної інформації, що і де відбувається, кудою можна пройти, кудою ні.

18-20 лютого злилося в одну велику добу. Слово "спати" перестало існувати. Всі були виснажені, але рішучі.

Хоча був такий маленький проміжок, коли була зневіра і безнадія, хоча навіть не зневіра, а щось таке на душі, коли питав себе: ну, чому, чому так відбувається? Але і зі своєю пораненою ногою намагався підбадьорити наших хлопців.

Одразу я зібрав 60 чоловік, викликав вже тільки добровольців. Всіх підряд не брав, бо ж були різні люди, хтось неготовий морально і фізично до такого протистояння, хтось прийшов випадково – не можна його заставляти "Йди і бийся!" Я покликав добровольців, пояснив ситуацію, що у нас становище не найкраще.

На жаль, разом із нашим сотником у Маріїнському парку залишився телефон, по якому ми координувалися між сотниками, і рація, яка була у нас, щоб між сотнями передавати інформацію. Тобто, зв'язок нашої сотні з іншими сотнями був втрачений.

Добровольців я відправив на 2-гу барикаду, яка тоді найбільше потерпала від штурму беркутівців, а сам побіг в Будинок профспілок, щоб знайти в штабі Самооборони когось, хто розкаже, що ми будемо робити далі. Зайшов в Штаб, запитую, чи буде якась рада сотників.

Багато з них не повернулися з Маріїнського парку, багато хто не зібрав свої сотні взагалі.

Перша сотня дуже потерпіла в Маріїнському парку і на неї обрушився перший штурм з Інститутської. Точну кількість втрат я не знаю, але там було і смерті, і все. Я бачив їхнього сотника через кілька днів після того – він важко переживав цей період...

Близько 7 чи 8 сотників все-таки зійшлися тоді в Будинок профспілок, ми провели коротеньку нараду, визначили з Турчиновим, що ми робимо в цьому короткому часі і розійшлися по своїх завданнях.

Задача була одна – якомога довше втримати цей натиск.

Силовики розраховували на те, що-от, "ми притиснемо, і вони всі розбіжаться". А побачили зворотну реакцію. Люди прибували і прибували.

Пізніше я чув, як люди, що не були пов'язані з Самообороною, а самі по собі щось робили, казали, що ніякої Самооборони в той час на Майдані не було. Очевидно, що вони в якійсь мірі праві, але в якійсь мірі і не праві.

Тому що я знаю точно, що коли ми намагались зібрати сотників – із цих 37 сотень, які на той час були сформовані, чи навіть більше – зібралися 6 чи 7. А всі решта були розбиті в Маріїнському парку.

Очевидно, що ми потерпіли найбільше там, в Маріїнському парку. Саме Самооборона. Ми втратили засоби зв'язку, які в нас були, а для того, щоб їх відновити, потрібні були певні ресурси і час, якого ми не мали. Через те координація відбувалася дуже-дуже ускладнено.

Ми не мали зв'язку зі Штабом, ми не мали зв'язку між сотнями. Ми мали тільки приблизне уявлення. Я бачу сотника: "Ну, що там?" То, то і то. У нас же на лобі не написано, що ми сотники.

Через те люди кажуть: та не було ніякої Самооборони, були якісь люди, хтось сам рішення приймав. Десь воно, може, так і було. І я особисто не прагну перебрати якісь пальми першості, мені це непотрібно, але я був там безпосередньо – і щит тримав біля того вогню, і піддони носив.

Перша задача, яку нам поставив Турчинов, – протриматись першу ніч. Бо, як він тоді пояснив нам, зараз уже міжнародна спільнота починає активно реагувати на ці речі, зараз буде тяжко цим януковичам та іншим. Треба нам протриматися ніч, щоб вони нас зараз не знищили, інакше ми втратимо все, що тут було.

І ця задача, як на мене, була успішно виконана.

Першу ніч ми трималися. Ми спалили все, що мали. Очевидно стало, що тільки вогнем ми можемо їх зупинити, більш нічого в нас немає із підручних засобів, що може їх зупинити. Щити наші, кийки – це несерйозно. Тим більше, коли на нас уже пішли водомети, БТРи…

Трималися. Усі піддони, усі дрова, які були у нас навколо наметів, ковдри, часом навіть нові, покривала, одяг, який зносили, – все, що могло горіти, ми повкидали у вогонь. І таким чином ми витримали першу ніч.

Вільгельм Кройц, Самооборона Майдану, 34-та сотня

Я не був у Маріїнському парку 18 лютого. Незадовго до того я поїхав додому, щоб поправити своє здоров'я і повернувся якраз тоді, коли Майдан був уже звужений. Це було шоком для мене. Але безвихідних ситуацій не буває, ми боролися. Найважче, що було в ті три дні – це втрачати людей.

Найнапруженішою була ніч 19 лютого, з 4-ї до 6-ї ранку. Тоді я зателефонував дружині, подякував за сина і доньку і вибачився, якщо було щось неправильно. Але ми витримали цей жах. Я теж зробив свій маленький внесок: стояв на щитах, скільки міг витримати, робив запалювальні суміші, підносив їх.

Під ранок вже просто пішов поповнити рахунок на Хрещатик. Поповнив, повертаюся і бачу, як ідуть 150-200 львів'ян.

Чесно скажу, я опустився на коліна і плакав.

Бо то допомога. Так, кияни допомагали – але якби не галичани, в першу чергу галичани, не знаю, чим би все це закінчилося. Я перед ними готовий стати на коліна і зняти шапку. Бо не було б Західної України, Майдан би не стояв. Кияни – патріоти Батьківщини, але вони в більшості приходять і йдуть додому назад.

Ми всі просто солдати. Герої – ті, хто пішов від нас. Так трапилось, що я один із нашої 34-ї сотні пішов на Інститутську, мої побратими пішли на Грушевського. Я дійсно бачив снайперів, ще на підході до мосту мав пробоїну одну на щиті. Я організував п'ятірку і повів на Жовтневий. Із криками і, може, з нецензурними словами зайшли у Жовтневий, перевірили. Там нікого не було.

З другом ми знайшли медичний пункт. Він був не наш, були лікарі із швидкої допомоги Києва в червоній уніформі. Я попросив, щоб надали допомогу постраждалим, а вони такі перелякані... І зрозуміло: тут щойно беркутівці були, а тепер ми. Коли оце розширення Майдану пішло, тут були і "Беркут", і МВД-шники кіровоградські.

А потім ми пішли по Інститутській. До нашої барикади було метрів 400-500. Ми йшли з боку Жовтневого, по протилежній стороні люди перебігали від каштана до каштана. І це дійсно було великою помилкою, бо там снайпери били із боків. Але по нашій стороні хлопці не падали.

Дійшовши до барикади, я, як людина в минулому військова, підняв каску на кувалді, де "оглядова щілина" була. Я мав кувалдочку, не біту, а кувалдочку кілограмову. І зразу отримав три пробоїни в ряд в армійському алюмінієвому щиті.

Там хлопці були в запалі, що візьмемо снайпера. Я зразу із нецензурщиною пояснив усім, що снайпера, який не прострілюється, ніколи ніхто не візьме. Знаємо історію: два снайпери могли тримати роту.

Потім почали відходити з першим постраждалим. Його поранили десь біля четвертого-п'ятого каштану. А снайпер бив, до речі, із-за бетонних плит, які там лежали. Людина військова може визначити таке.

Почали повертатися – три чоловіки зробили малу черепаху, а ще два йшли із боків. Ми підняли того чоловіка на дерев'яний щит. У нього куля увійшла в живіт. Коли його підняли, на землі лишився згусток із жмені крові і м'язів. Це я бачив. Таку дію має калібр 5.45: входить 5.45, а на виході може дати рвану рану до 10-15 см.

Знесли його вниз, десь на середину Інститутської, там, де каштани. Ще два чоловіки підбігло, бо дійсно дядько був дуже важкий. Потім після усіх подій, 8 березня, дружина із донькою приїжджали, то я їм показував, як він ішов туди і повертався назад. Чесно кажучи, я не впевнений, що це дійсно був він, лиця його я не пам'ятаю, бо ж багато людей виносили.

Потім знесли ще одного. Там було багато іноземних репортерів. На поляків навіть нагримав, щоб допомогли нести, бо дійсно вчотирьох важко. Вирішив ще одного пораненого забрати. Я вже точно не пам'ятаю того місця, який каштан по рахунку, десь приблизно від цього мосту метрів 100.

Ще одного пораненого в живіт віднесли, і мене трошечки прихватило, що не міг ні вдихнути, ні видихнути. Стресова ситуація, а ще хронічний бронхіт маю. Я сів під готелем, вийшов хлопчина з перев'язаною ногою. Я його попросив: "Братику, поможеш?"

Але голова у мене, як військового, уже не працювала. Можна було спокійно спускатися уже, а я чомусь вирішив, що треба перекачатися. Інститутська прострілювалась, це відчувалось. Ми перекачались на сходи, уже шагом піднялись, і нас хлопці прикрили до Жовтневого вже щитами. Отак…

Ну, згодом прийшов в медпункт, інгалятора отримав, уколу дали. Вже війна для мене в той час закінчилась.

Кожен, хто хоче залишити свої спогади для архіву, може зателефонувати в Український інститут національної пам'яті

(044) 253-15-63.

Над інтерв'ю працювали: Тетяна Ковтунович, Іванна Кобєлєва, Богдан Короленко, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua