Життя українців: діти війни

13
24 лютого 2015

Як сьогодні живуть українці? Що нас об’єднує ? Якими є проблеми, очікування та мрії людей в різних регіонах країни – разом із тими, де зараз іде війна? Як ми допомагаємо тим, хто цього потребує найбільше? Якими є можливі шляхи примирення?

Всі ці теми ми висвітлимо у серії матеріалів "Життя українців", підготовлених ГО "Інтерньюз-Україна" за підтримки "Українського медійного проекту" (У-Медіа, USAID).

Перший матеріал присвячений проблемам дітей переселенців в Києві та області.

***

"Моя Єва – оптимістка", - посміхається 33-річна Оля з Горлівки. - "Спочатку вона всім говорила, що тато пішов в магазин, потім – що тато пішов на роботу, а тепер каже, що він загубився на вулиці".

Єві ще немає трьох років. Вона гарна, весела та кумедна дівчинка.

На відміну від Єви, її 7-річний брат Вова сказати цього не може. Він узагалі не може нічого сказати. Два роки назад хлопчику поставили діагноз: аутизм.

Ми сидимо у підвальному приміщенні новобудови Петропавлівської Борщагівки. Благодійний фонд "Відкрите серце" надав це приміщення в безоплатне користування переселенцям. Тут добрий ремонт, сучасна кухня, чотири затишні кімнати. В центрі проживають чотири жінки та шестеро дітей.

Оля з дітками Євою і Вовою 

Оля з дітьми приїхала в Київ наприкінці липня. Тоді в Горлівці почалися бойові дії, а її чоловіку запропонували в Києві роботу. Спочатку жили у знайомих в селі у Бородянському районі під Києвом. Потім знайомі попросили з’їхати – чоловік пішов ночувати в офіс на роботі, а Олі допомогли волонтери з Фролівської – Леся Литвинова, сама мама чотирьох дітей, поселила їх у себе на дачі. Так пройшло літо і початок осені.

З приходом холодів чоловік Олю залишив. Жінка залишилася сама в чужому місті із Євою та Вовою.

За фахом перукар, Оля до народження сина працювала і секретарем, і офіціанткою і навіть на автомийці.

"Коли нас залишив наш тато, я готова була піти працювати ким завгодно. Думала влаштуватися двірником у нашому будинку – залишала б дітей на сусідок по квартирі", - розповідає вона. Але вже за пару тижнів стало зрозуміло, що і це неможливо. Оля дізналася, що вона знову вагітна.

Народжувати буде в червні.

"Найскладніше для мене в Києві – це влаштувати Вову", - зізнається Оля. Ані в садочок, ані в школу такі діти ходити не можуть. Рік тому в Горлівці жінці вдалося знайти державний спеціалізований центр розвитку дітей-аутистів. Там вчили писати, рахувати, обслуговувати себе. Хлопчик до шести років навчився сам одягатися, їсти, ходити в туалет тощо.  

В Києві таких безкоштовних закладів відкритого типу (не інтернатів), де би займалися розвитком дітей з аутизмом, немає. Є приватні заклади, але вони коштують чималі гроші – для самотньої вагітної матері-переселенки, яка живе на державні соціальні виплати, це непідйомні суми.

"З огляду на обставини та умови їхнього проживання, цьому хлопчику - пряма дорога в інтернат, - каже Юля, акушер-гінеколог, яка вже багато років займається гомеопатією. – Але Оля не така. Вона спостережлива, добра, уважна мама".

Єва і Вова 

Юля сама мама трьох дітей - вона розуміє, чому за кожну дитину варто боротися. Жінка з власної ініціативи взялася допомагати Олі.

Юля вже підшукала для Вови школу. Це невеликий приватний заклад, "Центр лікувальної педагогіки "Сонячне подвір’я" на Васильківській.

В класах, де навчаються до восьми дітей, працюють досвідчені педагоги, кінезіотерапевти та логопеди, які намагаються максимально розкрити та розвинути кожну дитину з особливими потребами.

В центрі навчаються діти з аутизмом, з синдромом Дауна та ДЦП. Навчання коштує 3 300 гривень на місяць. Юлі вдалося знайти приватного спонсора, який погодився оплатити перші місяці навчання хлопчика. Але у подальшому потрібні будуть гроші.

Мама Вови вірить, що їй вдасться розірвати замкнене коло власної безпомічності та залежності від держави.

"Аутисти – дуже талановиті, перспективні діти, - каже вона. - Якщо ними займатися та розвивати, вони можуть бути не тягарем для родини та держави, яка змушена їх утримувати на пенсії з самого дитинства, а навпаки – вони могли би приносити користь суспільству та самі заробляти собі на життя".

Спеціалісти в школі вже сказали, що ще є шанс, що Вова заговорить. Якщо це станеться, одним із перших слів, напевно, стане слово "дякую".

"Лісова застава"

У старому санаторії за селом Димер Вишгородського району розташований табір "Лісова застава". Влітку тут стояли намети, де проживали до трьохсот дітей. Сьогодні тут двадцять дітей від 6 до 18 років, і вони живуть у відремонтованому зусиллями благодійного фонду "За право на життя"  корпусі із електрикою та опаленням. Усіх дітей автобус зранку відвозить у Димерську гімназію, і привозить назад після останнього уроку в старшокласників.

 

Батьки відвідують табір лише по суботах. Хтось із них лише недавно потрапив у Київ з підвалів східних міст, комусь поки що вдається зняти лише "койко-місце" в столиці, у когось зруйнований будинок в Слов’янську, який треба відбудувати.

"Багатьом батькам незручно. Вони ховають очі, - розповідає керівниця табору, 29-річна Настя Степанова. - Багато хто з них – в минулому успішні та заможні люди, але зараз вони втратили все. Половина наших батьків – це самотні матері".

Сама Настя працює вчителькою фізкультури у київській школі, але зараз більшу половину тижня проводить тут, за півсотні кілометрів від дому. Нерідко її 4-річна донька її супроводжує.

Ось так виглядає "Лісова застава" ззовні 

З дітьми живуть та працюють чотири професійні психологи. Усі вони – з зони АТО. Родина 21-річної Поліни Чеснокової залишилася в Донецьку; сама дівчина, психолог за фахом, працює в таборі з літа.

52-річний Олег Іванов з Сєверодонецька – керівник психологічної служби. В минулому бізнесмен, чоловік отримав психоаналітичну освіту, і вже давно працював організатором дитячих таборів. Його 10-річна донька також живе в таборі разом із іншими дітьми. Додому в Сєверодонецьк Олег не поспішає – відчуває, що потрібен тут.  

Ці люди не просто доглядають, виховують та утримують чужих дітей, поки їхні батьки намагаються встати на ноги. Вони розробили спеціальну програму психологічної реабілітації.

"Діти, які до нас потраплять, як правило, замкнені та перелякані. Нерідко у них порушена соціальна адаптація", - розповідає Олег Іванов.

Олег Іванов

"Перше, чим ми займаємося – це побудова психологічно безпечного простору, - додає Поліна. - Йдеться про створення неперервних зв’язків, в яких дитина почуватиметься безпечно".

 

В таборі немає телевізора та інтернету, тут не дивляться та не обговорюють новини "звідти". Це свідомий вибір психологів.

"Нерідко батьки, які постійно дивляться телевізор або телефонують близьким або знайомим в зону АТО, передають дітям свою тривогу, страх або відчай. Вони перетворюються для дітей на носіїв тривожних станів", - розповідає Поліна.

У багатьох дітей є й власні травматичні спогади про війну. Подеколи це проявляється у дезорієнтації, слабкій реакції на зовнішній світ, у змінених станах психіки, в істериках тощо. Психологи намагаються повертати дітей в теперішнє.

"Ми намагаємося їм сказати: "Зараз ти тут. Запитай себе, що ти можеш зробити для себе зараз? Не йди туди, в спогади, залишайся з нами"", -  розповідає Поліна.

Поліна Чеснокова

Але болю дітям завдають не лише спогади про війну. На Новий Рік психологи влаштували їм справжнє свято - Олег був Дідом Морозом, була ялинка, ігри та подарунки. Діти веселилися, але кожному з них це нагадало інші, мирні часи та рідну домівку. Опівночі вони почали плакати та запитувати, де їхні мами.

"У одного хлопчика, 12-річного Макса, почалася істерика. Він аж кричав. Закрився в туалеті і кричав: "Я не вірю в щастя! Я не вірю в радість!". Це було надзвичайно боляче", - згадує Олег.

Діти найважче переживають відсутність батьків.

"Ми не намагаємося замінити їм сім’ю, адже сім’я – це найважливіше. Ніхто не може замінити дітям батьків, - стверджує Поліна. – Вони просто мають зрозуміти, що зараз така ситуація. Що їх сум за батьками та домівкою – це нормально. Це нормальна реакція на ненормальну ситуацію. І це тимчасово".

Щосуботи усі мешканці табору їздять на Фролівську 9/11, в центр допомоги переселенцям. Діти власноруч печуть пиріжки і везуть їх волонтерам.

Настя, директор "Лісової застави" 

"Ми привчаємо дітей допомагати іншим. Ми їм говоримо, що зараз такий час, що ми просто не можемо не допомагати один одному. Ми виховуємо у дітей потребу бути корисними", - розповідає Поліна.

Окрім дітей переселенців, психологи "Лісової застави" розробили спеціальну програму для дітей воїнів з добровольчих батальйонів.

Наприкінці січня в таборі тиждень проживали 13 дітей батальйону "Донбас" - у когось з них тато в полоні, або загинув, або пропав безвісти.

"Наприкінці їхнього перебування до мене підійшла 10-річна дівчинка і сказала: "Дякую вам за те, що я хоч трішки змогла відволіктися від смерті тата"", - згадує Олег. У найближчому майбутньому табір прийме групу дітей бійців полку "Азов". Вони розробили програму на 21 день, яку вестиме жінка-психолог, також переселенка зі Сходу.

Психологи табору понад усе радіють, коли їхніх вихованців забирають батьки – це означає, що дорослим таки вдалося стати на ноги і вони знову готові взяти на себе відповідальність за своїх дітей. Але так трапляється не з усіма, і не завжди.

Волонтери "Лісової застави"

Щотижня прибувають нові діти, в коридорі лунають нові голоси, а психологи лікують нові рани.

Волонтери готові працювати, скільки буде потрібно: "Ми вже зрозуміли, що так швидко відлуння війни не пройде. Навіть якщо зараз усе закінчиться, це покоління потребуватиме допомоги. Я думаю, що ми будемо потрібні", - каже Настя.

Право на житло: проблеми багатодітних родин

"Саме звичайні люди нас врятували і ми фізично вижили", - говорить Вадим Вікторович. У нього з дружиною Яною шестеро дітей, від трьох до одинадцяти років. Дім, садочок, школа та робота залишилися в Донецьку.

У цього багатодітного батька небезпечна професія - він правозахисник. В 2010-му році його великій родині вже довелося побувати в статусі "вимушених переселенців" - тоді тікали від помсти донецької влади за викриття місцевого прокурора, який займався наркоторгівлею.

Чоловік уже чотирнадцять років очолює громадську організацію "Правовий захист"; рік тому він був одним із основних ініціаторів донецького Майдана.

"На нас дивилися, як на смертників. Йде лавина, а ми намагаємося до когось достукатися, щось комусь пояснити", - згадує він.

Родина Вадима Вікторовича

Родині довелося виїхати з Донецька на початку червня 2014-го: літо провели в селі Одеської області, потім опинилися в дачному кооперативі в селі Підгірці Обухівського району під Києвом.

"В школу ми вас не візьмемо, бюджет на вас не розрахований, - сказали батькам чотирьох дітей шкільного віку в селі Підгірці. – Про садочок забудьте. Краще їдьте додому – там вам допоможуть".

Дітей до школи все-таки взяли – не мали права відмовити.

Доводилося ходити по п’ять кілометрів пішки в один бік, або платити 12 гривень за одне місце в маршрутці.

"На чотирьох дітей це нам обходилося у 48 гривень в один бік. Сто гривень на день", - згадує дружина Яна. Посвідчення багатодітної родини не дає пільг на проїзд в маршрутці.

"Коли ми пропустили декілька днів школи лише тому, що на вулиці була злива, – зрозуміли, що треба щось змінювати", - каже багатодітний тато.

Тепер родина мешкає в трикімнатній квартирі Троєщині: небайдужі кияни запропонували орендувати житло за доступною ціною. Дітей влаштували в садочок та школу, оформили соціальні виплати.

Допоміг і католицький фонд "Карітас". Упродовж чотирьох місяців він нараховує на спеціальну картку по 200 гривень на члена родини.

"Діти захотіли яблука – ми купили яблука. Захотіли апельсинів – купили апельсинів. Ми не отримуємо того, чого хочуть позбутися інші; ми отримуємо те, що потрібно саме нам. Цей Фонд – приклад для всіх волонтерів, які працюють з гуманітаркою", - переконує Вадим Вікторович.

Але гроші можна витрачати лише на продукти харчування, причому лише на корисні для дитячого здоров’я. Чіпси, наприклад, купляти не можна. Фонд перевіряє чеки.

Уже в травні родині доведеться думати про наступне місце проживання.

"Усі наші думки – про законні способи отримання чи будівництва житла для наших дітей", - каже Вадим Вікторович. Чоловікові не бракує ідей про те, як це можна втілити в життя.

Він показує список садочків в аварійному стані в різних районах Києва: "Ми могли би зібратися декількома родинами багатодітних, взяти це приміщення, власноруч зробити там ремонт. Але ми не бачимо жодного указу Президента, жодної постанови уряду чи навіть розпорядження київського голови про те, щоби нам дозволили це зробити".

В Києві є велика кількість недобудов, але інвентаризації житлового фонду, який не використовується за призначенням, немає.

"Ми в нашому бандитському Донецьку ще за рік до війни домоглися проведення такої інвентаризації та вибороли рішення міськради передати у комунальну власність двадцять дві недобудови", - розповідає Вадим Вікторович.

Тоді на певних умовах ці недобудови передали інвестору, який добудував будинки, продав з них декілька квартир – а решту передав у користування територіальній громаді.

"Чому тут в Києві не можна так зробити?" - запитує правозахисник.

Подумали і про варіанти будівництва нового житла.

"У нас є проекти будівництва невеликих будинків за канадською технологією: собівартість квадратного метру 200 доларів, побудувати можна за 3-4 місяці, – продовжує він. – Нам не потрібен підрядник, ми самі все побудуємо. Ми знайдемо спосіб. Дайте нам лише місце, де це можна поставити".

Вадим Вікторович зізнається, що почуває себе безхатченком. Він дуже добре розуміє, куди веде недалекоглядна та безвідповідальна соціальна політика.

"Що таке Донбас? Це повністю кримінальне суспільство: кримінальні форми спілкування, кримінальні форми бізнесу, кримінальні форми державного устрою, - розповідає правозахисник. – Але жоден суд у світі, навіть міжнародний, не може засудити усе суспільство. Як можна засудити усе суспільство?".

"Тепер в Донбасі вибухнуло, люди розбіглися в різні боки, в інші міста та села. Цим людям треба дати можливість, щоби вони не думали туди повертатися. Треба, щоби для них знайшлося місце, щоби вони могли обробляти город, щоби вони могли будувати та працювати. Їм треба показувати, що існують інші форми спілкування, існують інші соціальні умови".

Для Вадима Вікторовича Майдан був саме про це. Про права людини, про відновлення конституційного ладу, про верховенство права та соціальну справедливість.

Їхні діти ходили до однієї з найкращих шкіл Донецька, відвідували музичну школу та спортивні секції. Це розвинуті, доглянуті та виховані діти. Їхні батьки готові боротися за їхнє майбутнє.

Вони боротимуться за майбутнє своїх дітей.

Наших дітей.

Охочим допомогти Олі на навчання сина-аутиста: карта Приватбанку 5168 7555 0142 6361 (Козловська Ольга Сергіївна)

Координатор табору "Лісова Застава" Ірина Сазонова у Фейсбуку. Табір запрошує на роботу повара та медпрацівника.

Статтю підготовлено в рамках проекту "Життя українців", який здійснює ГО "Інтерньюз-Україна" за підтримки "Українського медійного проекту" (У-Медіа), що реалізується Інтерньюз в Україні за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). 

powered by lun.ua