Одеса: місто благодійників

Є старий одеський анекдот. "Зустрілися два єврея. Один каже іншому: "Купи у мене апельсин. – Скільки? – Десять. – Дорого, давай за вісім". Сторгувалися за дев'ять. Покупець: "Ну тоді я іду шукати гроші". – "А я піду шукати апельсин".

Цей анекдот мені розказує пастор "Одеської народної церкви" Петро Сердиченко, президент благодійного фонду "Добрий Самарянин". Вже двадцять років цей 66-річний чоловік, батько дев'яти дітей та дідусь двадцяти чотирьох онуків, допомагає знедоленим дітям.

А анекдот, власне – про одеський "ринок благодійності". Саме так одесити називають з десяток громадських організацій, які конкурують за право допомагати тим, хто цього потребує.

Петро Сердиченко

Волонтерський рух в Одесі – це не лише звичайні люди, які з власної ініціативи присвятили себе допомозі іншим. Це переважно громадські організації, деякі з яких вже мають тривалий стаж роботи. Хтось з-поміж них, як "Європейська асоціація прав інвалідів", вже давно займається правами інвалідів. Інші, як "Дорога додому" – понад 15 років селять та навчають дітей вулиці. Треті, як міський благодійний фонд "Світлий Дім" – працюють із молодими мамами, яким немає куди іти після виписки із пологового будинку: вони надають жінкам житло та умови, щоби ті не залишали дітей у лікарнях.

Але сьогодні увесь цей строкатий одеський "ринок благодійності" об'єднує одне – усі вони допомагають переселенцям зі Сходу. І конкурують, у доброму сенсі слова – кожний зі своїми ідеями та вмінням домовлятися з місцевою владою, донорами та бізнесом.

* * *

Колись тут був обласний військкомат, а вулиця називалася вулицею Свердлова. Тепер вона називається Канатна, а в гаражі за колишнім військкоматом волонтерська група Катерини Ножевнікової "Корпорація монстрів" роздає гуманітарку переселенцям зі Сходу.

Ворота відкриваються рівно о десятій. Всередині гаража вирує робота: людей запускають за списком, перевіряють документи, видають гуманітарку, пропонують вибрати одяг.

Подеколи охороні доводиться силою тримати двері: змерзлі та роздратовані люди намагаються штурмувати гараж, аби швидше потрапити усередину.

Допомога переселенцям на Канатній

Марії Капланян шістдесят один. Більше тридцяти років назад її звали Марія Коваленко і вона працювала нянею в дитячому садку неподалік. Вийшла заміж, переїхала в Батумі, народила сина. Після розлучення переїхали до міста Сіверськ Донецької області. Там її і зустріла війна.

Сьогодні у Марії пенсія в 900 гривень, і вона вже годину стоїть в черзі за гуманітаркою. Хоче попросити подушку і ковдру.

34-річна Світлана з Донецька виглядає втомленою, але задоволеною – жінка лише нещодавно потрапила в Одесу, а сьогодні їй вдалося отримати чимало потрібних речей. Вдома на неї чекають троє дітей: трьох, восьми та десяти років; чоловіка у неї немає.

Фонд "Дорога додому" надав їй з дітьми кімнату у гуртожитку на Софіївській.

Світлана з дітьми. Фото Галі Василенко

В п'яти хвилинах пішки від Канатної, на вулиці Буніна, розташований хостел тимчасового проживання для переселенців. Гроші на оренду приміщення, де сьогодні проживають близько 20 людей, зібрав благодійний фонд "Маніфест Миру".

Займаються поселенням людей молоді демальянсівці Юрій Дяченко та Андрій Павленко. Юрій – колишній соцпрацівник, який також працює у фонді "Світлий Дім". Андрій – голова місцевого осередку молоді Демальянсу.

Юрій Дяченко (праворуч) та Андрій Павленко (ліворуч)

В хостелі декілька кімнат із двоповерховими ліжками, спільна кухня. На кухні працює телевізор, а декілька людей готують вечерю.

Валері з Луганська двадцять два. У нього червоні очі і знервований вигляд. Хлопець вчився на повара та працював у будівельному магазині. "Мирному населенню війна не потрібна", – каже він. "Але ми бачили цих "мирних", з автоматами. Ходять чеченці і кричать "ми мирні луганчани, Алах Акбар". Танки їздять із надписами "на Київ", "на Львів"". Хлопець розповідає про мародерства батальйону "Заря" у місті.

На початку лютого у двір до Валери прилетів "тюльпан". Його мама та сестра загинули на місці.

"Сусіди злякалися, зібрали речі і машиною виїхали до родичів до Одеси, – розповідає хлопець. – Взяли і мене з собою – було одне вільне місце в машині".

В хостелі на Буніна можна жити упродовж одного місяця. "Ці обмеження необхідні для того, щоби люди розуміли – їм потрібно відразу щось шукати", – авторитетно пояснює Андрій Павленко.

Але Валера вже знає, куди він піде після хостела. "У мене руки-ноги на місці, документи усі з собою. Я піду в Приморський військкомат записуватися добровольцем, – каже він. – Але я намагаюся на ці теми ні з ким не говорити. Я за мир у всьому світі".

Санаторна зона

Вони швидко та майже безшумно пересуваються у холі старого одеського санаторію "Куяльник". Виїжджають на вулицю та, збившись у групу, жваво щось обговорюють.

Ці люди нагадують компанію випадкових знайомих наприкінці літньої відпустки: усі знають один одного, є спільні теми для розмови, але усі вже мріють про повернення додому.

Єдина відмінність: надворі зима – а дому більше немає.

Усі ці люди пересуваються в інвалідних візках.

Сьогодні тут близько ста тридцяти інвалідів з зони АТО. 30-річна Тетяна з Донецька схожа на кінозірку: вродливе обличчя, професійний макіяж, дорогий одяг. Після автомобільної аварії, яка трапилася дванадцять років назад, дівчина пересувається на візку. Але не здається: сама виховує 9-річного сина-школяра. І – уявіть собі! – танцює: у мирному житті брала участь у спеціальних конкурсах та навіть отримувала призові місця.

В "Куяльнику" Тетяна з літа. "У багатьох тут здають нерви, – зізнається вона. Нас чи не щодня погрожують виселити. Виставляли великі рахунки. Який же тут дім?"

24-річний Вадим – з Горлівки. Ще не так давно він вчився на магістерській програмі в автодорожньому інституті на інженера-механіка. Потім Вадима прооперували, і він опинився в інвалідному візку. Лікарня, реабілітаційний центр, і відразу – війна.

Тетяна і Вадим

В Одесу він приїхав улітку разом з мамою та сестрою-підлітком, а також з вітчимом-пенсіонером, який доглядає лежачого дідуся. Хлопець намагався влаштуватися в Одесі на навчання, але поки що безрезультатно.

У нього соціальна пенсія у 900 гривень на місяць. Доводиться підробляти ремонтом телефонів прямо у своїй кімнаті.

"Зараз ми сидимо на шиї в держави, хоча раніше були самостійними людьми", – каже Сергій з Донецька. Він інвалід з дитинства, отримав вищу освіту, в мирні часи працював програмістом. Виїхав один – уся родина залишилася в Донецьку. Роботу в Одесі знайти поки що не може: "Приїжджали до нас спеціалісти з державного центру зайнятості – дивилися на нас квадратними очима і не могли зрозуміти, чому ми хочемо працювати".

Олег Прохоров, заступник голови міського комітету з доступності та директор об'єднання "Інватех", добре розуміє проблему. Чоловік уже давно займається створенням безбар'єрного середовища в місті – соціальна реклама у лайтбоксах Одеси є саме його ідеєю.

Олег Прохоров

Зліва- Олег Прохоров

"Кожна людина-інвалід, для якої створені умови для нормального життя, приносить економічний ефект, – вважає він. – Кожна людина-переселенець – це складова економічного зростання нашого регіону".

Ще влітку він особисто перевірив на наявність пандусів усі поверхи та туалети санаторіїв, де розселяли інвалідів-переселенців. Олег краще за будь-кого знає, як має бути: він і сам уже багато років пересувається на візку.

"Вся країна знає, що інвалідам з зони АТО треба їхати в Одеську область", – каже Олег Дрюма, голова "Європейської асоціації прав інвалідів". Місто прийняло близько двох тисяч людей з особливими потребами. Зараз їх тут трохи більше тисячі: декому вдалося оформили виплати та виїхати до родичів в інші області.

Усі, хто залишився, живуть у санаторіях: тут, у "Куяльнику", а також в трьох санаторіях в Сергіївці, що в 90 кілометрах від Одеси.

Олег Дрюма

Директори санаторіїв з літа заселяли та годували людей безкоштовно в очікуванні відшкодування від держави. Але держава платити не поспішала. "У вересні окремим розпорядженням дали чотири мільйони на Одеську область, це за наявності боргів на 19 мільйонів. На сьогоднішній день боргів уже на 29 мільйонів", – розповідає Олег.

Оплата за проживання – далеко не єдина проблема переселенців. Тривале життя в таких закладах змінює психологію людей. "Люди, які довгий час перебувають в умовах санаторію, втрачають здатність жити самостійно. Вони втрачають соціальні навички", – переконує Олег Прохоров.

"Якщо ми будемо пересувати їх із санаторія в санаторій, вони так і будуть сидіти і чекати, що з ними буде далі. Так пройде усе життя. Вони не намагатимуться самі про себе піклуватися. Тому чим швидше треба створити майданчик, де вони зможуть жити самостійно", – додає Олег Дрюма.

Чоловік розуміє, що саме потрібно зробити. Він розробив програму побудови у Сергіївці поселення для інвалідів на безбар'єрному майданчику. Є домовленість з мером Сергіївки про виділення землі в центрі міста; існують домовленості з адміністрацією про те, що виділять гроші на комунікації; існують домовленості з фірмою, яка проведе інфраструктурні роботи.

Самі будинки планують зробити за сучасною технологією: собівартість кожного з них до 55 тисяч гривень. "Ми будемо збирати кошти волонтерським способом за принципом "будинок для кожної родини"", – каже Олег.

Але дехто з переселенців-інвалідів вже не зможе жити навіть у таких будинках. Це люди за 70 років, вони ще перебувають у свідомості, але самостійно обслуговувати себе їм важко. "Вони... як би їх описати?.. – Вони як діти", – каже Олег. Для них волонтери планують створити спеціальний Центр утримання літніх людей на території колишньої школи та дитячого садочку в Сергіївці. До цього треба відреставрувати будівлі – на це вже є згода мера Сергіївки, готується рішення міськради.

Є також інваліди другої та третьої групи, які не мають вимог до безбар'єрності: сердечники, астматики та інші. "Ми не вважаємо, що вони мають жити у поселенні в Сергіївці, їм потрібні соціальні гуртожитки", – каже Дрюма.

Такі соціальні гуртожитки волонтери планують створити на базі занедбаних нежитлових гуртожитків при виробництвах, яких багато в Одесі та області. Будівлі, звісно, потребуватимуть ремонту та реставрації. Олег каже, що вони вже знайшли один такий гуртожиток: п'ятиповерхова будівля на 240 місць у 62 кімнатах.

"Зараз така ситуація, що влада каже "так", будівельні фірми кажуть "так", структури ООН кажуть "так". Ніби відгадали усі букви, а тепер з цього треба скласти слово. І всі чекають від мене, щоби я це зробив", – підсумовує Дрюма.

Слово, яке хоче скласти Олег, мабуть, є словом "надія".

Кібуц у Маяках

В селі Маяки, за сорок кілометрів від Одеси, розташований старий санаторій. Фонд "Добрий Самарянин" двадцять років поспіль безкоштовно оздоровлював тут дітей-чорнобильців, інтернатівських та безхатніх дітей.

Сьогодні тут проживають 140 людей зі Сходу. Корпус санаторію з осені утеплили, зробили опалення. Лише на утеплення витратили близько 400 тисяч гривень: гроші збирали через Фонд серед спонсорів, допомогла китайська діаспора в Одесі. Зараз триває косметичний ремонт другого поверху.

"Жодної копійки від держави ми не лише не брали, але і не просили, – каже Петро Сердиченко. – Я вважаю так: я громадянин України, і я маю допомагати. І мені все одне, яке прізвище у президента – Порошенко чи хтось інший. Це не має жодного значення".

"Це кібуц", – каже мій співрозмовник.

"Ми пішли шляхом самозайнятості, – розповідає Сердиченко. – У нас усі працюють. Хтось фарбує, хтось робить ремонт, хтось відповідає за опалення. Переселенці самі забезпечують охорону будівлі. На кухні в нас немає персоналу – самі мешканці по черзі працюють кухарями. Ми відкрили свій власний садочок, для своїх – хто хоче, може лишати дітей і їздити працювати".

Всередині будівлі санаторію і справді вирує робота. На другому поверсі пил та шум: тут переселенці власноруч штукатурять стіни, клеять нові шпалери в коридорі та в кімнатах. Повз нас пробігає жінка. "Наша лікарка", – каже Петро Сердиченко.

Мешканці санаторію на власні кошти купляють продукти для кухні. Дещо навіть не треба купляти: надворі є курятник, свинарник, є теличка та коза. Хліб безкоштовно завозить хлібзавод.

Фото Галі Василенко

Фото Галі Василенко

Фото Галі Василенко

В планах мешканців – знайти спонсора, щоби купити двадцять елітних корів, які би давали до 30 літрів молока на день. Молоко можна буде переробляти, продавати. Це дозволило б платити людям зарплату.

Сергій з Горлівки відповідає за роботу котла на твердому паливі, який опалює санаторій. У чоловіка тут 4-річний син та дружина на 7-му місяці вагітності. "Мій дім тут", – каже Сергій. – "Повертатися додому, навіть якщо усе завершиться, я не бачу сенсу".

Сергій з Горлівки з дружиною

Система самозайнятості, вважає Петро Сердиченко, не просто вирішує масу проблем – вона рятує людей від депресії та безнадії.

"Приїжджав міністр МНС в "Куяльник" – там люди депресують, мітингують. Приїхав до нас у Маяки – у нас усі посміхаються, усі задоволені. А знаєте, чому? Тому що тут у кожного є своя справа. Ми даємо людям можливість радіти життю".

* * *

Поруч із санаторієм в Маяках – 5 гектарів порожньої землі, які перебувають в оренді у "Доброго Самарянина". Одеський ринок благодійності переповнений ідеями, що тут можна побудувати.

32-річний Стас Дрогаєв зі "Світлого дому", який вже вісім років займається безхатніми матерями, розробив один із таких варіантів.

"Ми хочемо побудувати тут перший в Україні кібуц, соціальне поселення, із повною інфраструктурою та з робочими місцями, – розповідає він. – Це може бути поселення навколо міні-заводу з виробництва купольних будинків за японською технологію. Частина виготовлених будинків використовується для поселення, інша йде на продаж".

Стас Дрогаєв

Стас показує мені бізнес-план. Такий міні-завод із цехом на 200 квадратних коштує близько 75 тисяч доларів; побудувати його можна за місяць.

Один будиночок купольного типу можна зібрати за тиждень, а вартість одного метра – близько 150 доларів. На заводі працюватимуть самі мешканці поселення: спочатку побудують житло собі, а далі виготовлятимуть та продаватимуть будинки іншим. На зароблені гроші вони зможуть побудувати теплиці для вирощування овочів або зайнятися фермерством.

"Це має бути як мінімум самоокупним, а як максимум прибутково", – переконує Стас. На його думку, в Україні мають множитися такі соціально відповідальні бізнес-проекти: "У нас є команда, яка готова за це взятися. У нас є бізнесмени, які готові інвестувати, у нас є топ-менеджери. Є люди, які готові зробити інформаційну підтримку, архітектори тощо.

Але залишається найбільша проблема в нашій країні – це негнучкість державних управлінців".

Адже саме від державних органів залежить головне: як законодавчо правильно оформити таку ініціативу. Як правильно застосувати наявні закони, щоби дозволити людям зводити будинки. Як поміняти документи про оренду, щоби тут можна було заснувати кібуц та селити людей.

Так будуть виглядати японські будинки

Іншими слова – як дати людям, які втратили дім, надію на завтра.

"Ми вже зараз можемо відпрацьовувати цю модель швидкого будівництва та працевлаштування людей, – каже Стас. – Адже, коли повернеться Донбас, нам потрібно із чимось туди їхати, щоби його відновлювати.

"Інакше, скажіть, – навіщо нам його повертати?"

Матеріал підготовлено в рамках інформаційної кампанії "Ми різні. Ми разом", що здійснюється громадською організацією "Інтерньюз-Україна" за підтримки програми МАТРА Посольства Нідерландів

Тетяна Огаркова, спеціально для УП.Життя