"Робінзони" на лінії вогню. Як живуть десантники 25-ї бригади

Пошарпаний автобус "Богдан" дев'ятнадцять годин поспіль хутко обколесує ями українських автошляхів на Схід від Києва. Жовті поля соняшнику чергуються з виблискуючими озерами та охайними селами. Ці місця мали б вабити любителів "зеленого туризму ", якби не одне але.

Дорожній знак на узбіччі попереджає, що до Донецька лишається шістдесят кілометрів.

Машина різко повертає на повороті вправо і самотньо продовжує шлях серед обмолочених полів пшениці. Нас зупиняє блокпост з українським прапором. Черговий з автоматом у руках суворо питає про мету візиту -- тут проходить друга лінія оборони у секторі "Б".

- Волонтери "Повернись живим", свої, їдемо до наших у гості вітати з Днем ВДВ!

Військові перевіряють документи, впізнають серед наших провідників своїх постійних волонтерів, і пропускають.

За десять хвилин ґрунтової дороги заїжджаємо в густий ліс. Де-не-де поміж дерев лишились цегляні скелети будинків і гнилі дошки з парканів - колись тут було щось схоже на людську цивілізацію. Гробову тишу навколо порушує далеке гурчання комбайну за лісосмугою.

- Слава Україні!, - вітаються біля автобуса кілька чоловічих фігур у камуфляжі і "тельняшках", які наче виросли із-землі.

- Героям Слава!

Бійці 25-ї повітрянодесантної бригади живуть у цьому забутому Богом і людьми краї з кінця зими. Гості з "великої України" приїздять до них удруге за це час, тому вони із великим інтересом оглядають живих людей з умовно мирного світу. Допомагають вивантажити рюкзаки і коробки з дарунками: кока-кола, розгрузки, ножі з іменними гравіюваннями.

- Ви такі красиві, - вражено роблять компліменти дівчатам у нашій групі.

- А ви іще кращі…

Десантник Діма і старшина Андрій

Біля ніг вояків треться чималий чорний пес у реп’яхах.

- Це Бізон. Він упав у яму, жалібно скавчав, уже майже здихав, але витягти його ми не мали змоги. Кидали попоїсти, за тиждень ві зміцнів, ми зачепили його мотузкою і потім він не відходив від нас ні на метр.

Собака злегка похитує головою і на якусь мить уявляєш, що якби тварина могла говорити, то тут же підтвердила цю милу історію. Поки ми крокуємо до табору "лісовиків", здається, що літературні Робінзон Крузо і П'ятниця зійшли зі сторінок роману Дефо і перемістилися із райського острову в степи охопленого війною Донбасу.

"Біля сільського магазину пустили чутку, що ми озброєні головорізи з "Правого сектору"

Дорогу перед нами несподівано перебігає рохкаюче порося.

- Це ваше на забій? - цікавимося у військових.

- Ми діток, навіть свинячих не їмо. Сусідчине вилізло, - відповідають наші поводирі.

Кілька солдат покидають групу і відправляються на лови втікача. Його хазяйці, самотній пенсіонерці нема куди податися подалі від війни.

Командир роти, юнак 22 років пояснює, що налагодження приязних стосунків із мирним населенням Донбасу є першим ключиком для майбутніх успіхів української армії. У локації, де ми перебуваємо, серед людей панують не просто проросійські настрої, а інколи навіть суцільна каша, тому бійці освоюють ще й амплуа психолога.

- У нас є бабуся під дев'яносто років. Тут народилася, пережила німецьку окупацію, вийшла заміж і переїхала в інший кінець села. Ми частенько підкидали їй то баночку тушонки, то ще щось. Одного разу вона прийшла і розказала секрет, який все життя щемив її душу, а вона не могла розказати його нікому. За часів другої світової її батько помагав не совєтським військам, а фашистам.

До того, як зайняти цю позицію, мої співрозмовники побували у багатьох "гарячих точках" АТО - звільняли Слов'янськ і Краматорськ, були в Семенівці, Вуглегірську і Шахтарську. Війна навчила їх не лише вміло воювати, а й втиратися в довіру до місцевих. Зізнаються, що на самому початку російської агресії, наші сили мали суттєві втрати через недовіру і надумані страхи донбасян.

- Їх часто купували дрібними дарунками "сепари". За те давали їм спеціальні "маячки", щоб вони їх непомітно чіпляли до наших блокпостів. Наприклад, їде якийсь древній дідок на велосипеді, кидає цю штучку біля наших чергових, і за деякий час їх щільно накривали.

Втім, за словами, військових є і випадки, коли мешканці Донбасу мстили за нелюдяність і жорстокість бойовикам. Легендарною серед військових стала історія про пенсіонера зі Слов'янська, який прийшов за допомогою до українських сил, аби покарати сепаратистів за украденого кабанчика. За радянських часів дід був артилеристом і приніс бійцям аркуш із точними кординатами п'яти ворожих блокпостів.

Один із десантників Саша каже, що попри контактність і люб’язність, рота завжди пильнує чи не слідкують за нею провокатори та шпигуни сепаратистів.

-- Коли ми лише приїхали і знайшли тут занедбаний будиночок для своїх потреб, до нас почали навідуватись численні гастролери. То один приїде. каже, що "хазяїн", то інший "господар". З'ясувалося, що всі ці люди не мали до ділянки ніякого відношення, але біля сільського магазину хтось пустив чутку, що тут осіли озброєні до зубів головорізи з "Правого сектору". Ми знайшли справжню господиню розваленого будинку і потоваришували з нею.

Коли жінка приїхала пересвідчитися, що в її батьківській хатині живуть нормальні живі люди, а не "машини для убивства", вона була приємно здивована - двометрові чагарники були викошені, в занедбаному будиночку військові навели порядок і чистоту, у старому колодязі можна брати воду.

Відремонтована десантниками світлиця. Раніше у будинку уже була завалена стіна

Табір військовослужбовців облюбували місцеві коти, їх тут щедро балують харчами і турботою. Тому селяни інколи навідуються до солдат, аби забрати свою утікачку Мурку чи Пушка додому.

Замість купання у фонтанах - копання ями

Реальність на фронті значно відрізняється від кольорових плямок і пунктирів на картах АТО в інтернеті. Перебуваючи на другій лінії передової, десантники із 25-ї бригади готові до того, що їх покличуть до бою. Якщо ретельно вслухатися, то поміж співами солов'їв і стрекотінням цвіркунів можна безпомилково почути, як удалині на передовій гупають артилерійські снаряди.

Цікавлюсь у хлопців з досвідом не одного бою, чи стала наша армія краще воювати? Пояснюю, що "диванні критики" у столиці часто волають на форумах, що "все пропало" і "нас зливають".

Бійці відповідають, що не читають інтернету, бо він тут не ловить. Новини дізнаються по маленькому радіо - воно висить прямо над імпровізованою кухнею, примотане ізоляційною стрічкою, але найкраще джерело інформації про нинішній стан армії -- особисте перебування на війні.

Старшина Андрій служив за контрактом у Сьєрра-Леоне, Іраці, Косово, Конго, занесло навіть у Сомалі. Однак найболючішим спогадом став трагічний Шахтарськ. Йому з групою вдалося вчасно відступити, але частина колони 25-ї бригади була обстріляна шквальним вогнем із мінометів і понесла серйозні втрати.

-- Очень больно понимать, что нашу бригаду так сильно потрепало и перебило. У нас тут среди ребят долгое время была обида на Турчинова, когда он объявил, что будет 25-ю расформировывать. - розказує військовий, - В апреле 2014 на Краматорск и Славянск отправляли кого-попало, зачастую мобилизированных из сёл Запорожья, Луганщины, Харькова. Сами понимаете, какой контингент -- ностальгирующий по СССР и пьющий.

Присягається, що за півтора роки активної участі бригади у війни, серед її контингенту стався відчутний прогрес. Зараз у цій роті служать переважно контрактники і добровольці --- тому початково розуміють, чому перебувають на передовій і навіщо це треба.

Інші хлопці більш відверті у розмові. Зізнаються, що знайти пляшку у безлюдному лісі складно, але можливо -- і цією можливістю зловживають двоє солдат із мобілізованих. Для залякування несумлінних вояків рота викопала глибоку яму прямо на своє професійне свято -- День ВДВ.

"На Троєщині вогники у вікнах і діти у дворі сміються"

Рота кілька тижнів поспіль займається підготовкою до зими. У найближчих планах - просторий бліндаж на дві кімнати. Перша уже майже готова, лишилось оздобити та приробити грубку. У швидке закінчення війни шляхом дипломатичних переговорів з "тією стороною" тут не вірять -- готуються одночасно і до оборони, і до наступу, і відступу.

- Бойовики уже не вперше обіцяли відвести артилерію і виконувати мінські угоди, але по радіо постійно звітують про наших убитих внаслідок обстрілів, -- пояснює песимізм військових молодий десантник Діма з каліграфічним татуюванням на лівій руці.

Він саме піймав на приймач якусь FM-хвилю. Звідти хрипкуватий голос Вакарчука наче по замовленню заводить тужливу пісню про "не твою війну"...

За кілька місяців життя на пустирищі десантники зізнаються, що найбільше нудьгують за минулим життям у містах. Рідні спальні райони, урбаністичні пейзажі часто сняться їм уночі у снах серед бур’янів у спальних мішках. Сміються, що після повернення додому кілька років не ходитимуть на шашлики -- природа набила оскомину.

Саші 23 роки і він на фронті з початку війни

Недавно командир роти їздив на вихідні додому в Київ, на Троєщину.

-Вийшов на балкон шістнадцятого поверху, а там краса неймовірна --дахи, обтикані антенами, яскраві вечірні вогники у вікнах і діти голосно у дворі сміються…

Ностальгічні спомини перериває прихід групи десантників з алюмінієвими мисками і ложками, пропонують розділити з ними святкову вечерю. Зайвого посуду немає, тому спершу віддають його нам...

У армійському казані на багатті тушкована картопля з м’ясом, смажена риба, а ще смачний червоний соус. Від одноманітних готових обідів бійці давно відмовились, тому їм провозять продукти, а бійці уже самі формують своє меню.

Кухар роти Гена в "житті до війни" був дніпропетровським слідчим з особливо тяжких справ. Напередодні нашого приїзду він мав вихідний і з'їздив на ринок за кілька десятків кілометрів аби купити базилік, кіндзу, кмин і найкращі томати для свята. До війни він готував вечері дружині і трьом синам, зараз це його віддушина від трудоднів снайпера.

Життя на пустищі і людяність на фронті

В гостях у десантників на задвірках цивілізації та за лічені кілометри від найзапекліших боїв є всі шанси відчути себе принцесою. Бійці питають дівчат, чи не замерзли на протягах, пропонують свої куртки, наввипередки приносять у кружках каву і чай.

фото Юлії Максименко

Дехто зізнається, що не говорив про щось інше, крім війни уже більше року. Тому "робінзонам" і "п'ятницям" із зони АТО хочеться розказати всього побільше і одразу. Про участь у боях, про військову службу до війни, про місцевих умільців, які зуміли налагодити більш-менш нормальне життя навіть пустирищі...

Рудого бійця з металевими коронками кличуть Таксистом. Має такий позивний, бо до війни таксував у Дніпропетровську.

- Це наш місцевий Рінат Ахметов, -- називають його бійці роти, -- Знайшов електричний стовп, почаклував і ми маємо можливість зарядити телефони та нагріти воду для душу та прання.

Таксист ніяковіє після такої похвали, червоніє і обіцяє влаштувати для візитерів душ за дві години. Кілька солдат відправляються майструвати двері для бані на вулиці.

- Збоченців у нас немає, це більше для того, щоб ви не боялись.

Приводів для посмішок на фронті небагато -- тому десантники сповна користуються моментом покепкувати та позалицятись.

Командир роти резюмує, що його бійці щосили намагаються втримати психічну рівновагу і не втратити людяність і чесність - це те, чим українська армія значимо відрізняється від "армії" Мотороли і Гіві.

Десантники 25-ї бригади

- У який населений пункт не заходила б наша бригада, ми намагаємося лишатися людьми, гуманність необхідна навіть щодо твого запеклого ворога. Наприклад, я вважаю, що в морду дати полоненому бойовику -- свята справа, все інше зайве, - розказує про моральні кодекси на передовій офіцер.

Наче на контрасті під час моторошних розповідей повз нас пробігають щасливі солдати із привезеною старою гітарою з Києва. Раніше у них було дві пари гантелей -- і це значно розважало після роботи по укріпленню табору та шліфування стрілецьких навичок. Але господар спортивних товарів пішов на "дембель" і забрав їх із собою додому.

Старшина Андрій хутко спішить за процесією і запрошує посидіти разом біля багаття. Бійці швидко приносять пеньочки, для дівчат -- зефір в шоколаді.

Снайпер Гена заграв перші акорди на гітарі, ми несміливо згадуємо слова старих романсів -- про "мохнатого шмеля" и "очаровану околдовану"...

Десантник Саша пропонує заспівати пісню УПА про мертвих бджіл, компанія радо підхоплює цю ідею і ми повторюєм її кілька разів поспіль…

Тетяна Ромах, один з волонтерів, яка приїхала привітати десантників

Бійці починають ностальгувати за життям до Донбасу, говорять про анексований Крим і кривавий Майдан, про те, які незвідані повороти долі їм довелось пережити за короткий час.

Старшина відверто згадує про особистий найбільший сором періоду Майдану -- коли міністр оборони Лєбєдєв відправив бійців 25-ту бригаду розганяти київський Євромайдан.

- Так стыдно было. Наш поезд люди остановили, выгнали нас, кричали, что мы уроды и убийцы. Мы ящики с патронами в руки взяли и шли пешком обратно в часть. Кого "Урал" подобрал, кто дальше по грязи топал…

За час війни його дороги перетнулись із тими мітингувальниками зі станції "Орлівщина". На передовій ці люди стали пліч-о-пліч і не раз рятували одне одному життя:

-- Майдановцы, внутренние войска и бывшие "беркутовцы" братались и пожимали друг другу руки. Вражда и соперничество -- все относительно. Главное, чтобы у нас нас была наша любимая и независимая страна --Украина.

Хлопці із цього забутого богом і людьми пустирища не знають, коли повернуться додому, війна витіснила із їх життя всі інші емоції і інтереси, якими живуть їх однолітки на мирній території. Від цього стає неймовірно страшно і боляче, але ти добре розумієш, що справжній фронт має зовсім інші лінії, ніж на картах із зони АТО.

Ніч у таборі минула відносно тихо. На ранок нам повідомлять, що на передовій було кілька потужних обстрілів з втратами. Наша рота неохоче і з сумом у очах проводить нас до "Богдану".

У тому погляді було усе: від туги за домом, як і до непевності, чи судилося їм урешті в майбутньому повернутися додому живими і неушкодженими із цих чужих незатишних місцин.

Обіцяємо провідати їх уже в зимовому бліндажі і привезти обіцяний старий джип. Рота довго спостерігає, як від’їздить на мирну Україну наш автобус і махає нам руками услід...

фото Юлії Максименко