Жінки, що захищають Україну

140
14 жовтня 2015

Їх посилають у резерв або на кухню – як у ЗСУ, так і в деяких добробатах.

Їм нереально знайти на себе ані форми, ані взуття – берців 37-го розміру просто не передбачено.  Про них нерідко забувають, співаючи оди та нагороджуючи героїв-чоловіків.

Будучи снайперками або ж кулеметницями, вони нерідко оформлені як кухарки чи, в кращому разі, санітарки.

"Війна – не жіноче діло", як мантру торочать чоловіки – проте вони все одно проникають на передок, де доводять абсолютну нежиттєздатність цього штампу. Вони стріляють, водять БТРи, ходять у розвідку, гоять рани, обіймають, розраджують. Вони нерідко стають командирами – такими, за якими йдуть.

Вони давно стали легендами на лінії фронту. Проте широка громадськість бачить їх рідко.

Їм байдуже, що вони "в тіні", їм головне – відстояти право воювати на своїй землі.

Однозначно можна сказати одне: ті жінки, які ідуть на фронт, дуже вмотивовані. Вони чітко усвідомлюють, куди вони йдуть, для чого, серйозно і відповідально "заточені" робити свою справу – від медичної частини до безпосередньо штурму, роботи в артилерійських підрозділах тощо.

Які вони, сучасні воїтельки?

Олена Білозерська, боєць ДУК: "Я "злочинець "перед законом..."

Ще задовго до війни та Майдану Олену Білозерську знала вся активна тусовка, що виходила протестувати то проти закриття старовинних книгарень, то проти реконструкції старого Києва, то проти "віджиму" Гостинного двору...

Журналістка, блогерка, активістка – вона завжди там, де порушено чиїсь права. На війну пішла від самого її початку.

Уперше зустріла її під Старогнатівкою, напередодні бою 10 серпня, коли чимало бійців загинуло й було поранено. Почуваючись ніяково – адже усі її дописи давно і ретельно читаю – сказала, мовляв, як добре побачити "вживу" легенду. "Та яка там я "легенда"!" – відмахнулась вона й побігла.

 Олена Білозерська, боєць ДУК

Пізніше ми зустрілися на прес-конференції, присвяченій темі жінок на війні. "Ми зараз живемо у великому армійському наметі, нас там 20 хлопців і дві жінки – проблем взагалі немає! – розповідає Олена. – А те, що я "злочинець" перед законом – оце проблема!"

ДУК, певно, чи не єдина структура, що від самого початку приймала усіх охочих, не зважаючи ні на стать, ні на вік, ні на наявність "зв'язків" чи рекомендацій, ні на деякі захворювання, за які "забраковує" військкомат. Щоправда, і законного статусу там донедавна не давали. Лише – право на захист своєї країни.

"Зазвичай чоловіки розуміють, що якщо жінка вже потрапила туди, то вони вже з цим нічого не зроблять. Єдине що – бережуть, звісно, сильно; на особливо небезпечні завдання не беруть. Це прикро, але ти розумієш, що якщо у тебе реально гірша фізична підготовка, ніж у хлопців, то це справедливо".

Поступаючись іноді фізично, жінки нерідко проявляють значно більшу психологічну стійкість і витримку: "Якщо жінка займається військовою справою, тобто "традиційно-чоловічою", то вона в цій справі має себе показати більшим "мужиком" ніж мужик! Інакше їй там не місце.

Якщо чоловік займається "традиційно-жіночою" роботою, наприклад, шиттям чи кухнею – то, як правило, чоловіки-кухари кращі за кухарок-жінок. Тобто, на фронті мусиш перевершувати чоловіків, ну принаймні, не поступатись".

 

А у відмінностях сприйняття між чоловіками й жінками навіть вбачає свою перевагу:

"Не знаю, чи змінила мене війна, не відчуваю цього. Щодо інших – відчуваю. Наприклад, петарда рвонула десь в мирному житті – вони реагують на це, як на передку: хто укриття шукає, хто за зброю хапається. Я, наприклад, перелаштовуюсь миттєво – якщо щось вибухне тут, я не буду думати, що це щось серйозне, у мене в підкорці є розуміння, що це мирне місто.

Хоча на передовій я б реагувала на це так само, як хлопці".

Оксана Романів, лікар Першого Добровольчого Мобільного Шпиталю імені Миколи Пирогова, командир групи: "Жінка на фронті – це великі привілеї!"

На фронті майже рік. Прикметно, що спершу намагалась потрапити в Збройні Сили, але її не взяли, аргументуючи, що вона жінка і має сидіти вдома. Після року служби у добровольців, їй почали надзвонювати з військкомату – вочевидь, переглянувши своє ставлення до жінок на фронті.

"Я думаю, що жінка на фронті – це великі привілеї! – говорить Оксана. – Насправді, гендерна політика по-різному працює. З одного боку, ти жінка, до тебе ставляться як до жінки, а з іншого боку, це тобі допомагає, і можна багато хорошого зробити. Психологічно жінки часто виявляються витривалішими".

У ролі командира підрозділу Романів пропрацювала уже два місяці.

 Оксана Романів, лікар

"Звісно, я цікава їм в першу чергу як жінка, а в другу – як командир підрозділу (сміється). Але комунікація відбувається просто прекрасно – з усіма підрозділами, з усіма службами, які працюють в секторі. Виключно через те, що я жінка. Це справді великі привілеї!"

Хоча, звісно, у кожної медалі є дві сторони.

"Дуже важко було командувати. По-перше, тому що велика відповідальність, великий об'єм роботи – реально, не було часу навіть спати. По-друге, мені прийшлося командувати чоловіками, більш досвідченими в медицині, набагато старшими від мене, чоловіками теж самовпевненими, амбітними.

Постійно треба було доводити, що ти сильніша, що ти можеш, щоб тебе поважали.

 

Командир повинен володіти такими якостями, яких немає в інших, виховувати їх в собі. Це психологічно важко: прокидаєшся зранку – і ти командир; якщо щось стається, то ти винен, бо ти командир; якщо щось треба вирішити – ти вирішуй, бо ти командир. Але я не шкодую, це були прекрасні моменти!"

Олена Мосійчук, "Мальок", медик полку "Азов": "Дівчат називають "братанчик"

Вона залишила маленького сина – і пішла на фронт. Перш за все, заради нього та інших малюків.

Хоча "Азов" неохоче приймає жінок до своїх лав, та й її брали не без сумнівів, проте своє право на перебування на передовій вона довела на двісті відсотків.

"В "Азові" у мене не було проблем, у нас адекватний командир, він повністю правильно оцінював ситуацію, розумів, що цінні кадри потрібні, їх в жодному разі не можна втрачати, – згадує Олена. – Медиків у нас не було, а я себе показала добре, отже він розумів, що від цього залежатиме життя його ж підрозділу.

 Олена Мосійчук викладає для бійців Нацгвардії основи тактичній медицини

Командир піклується про те, аби у нас були комфортні умови проживання, була форма і все необхідне. Нам не Нацгвардія видала цю форму, її придбав наш командир, він же ж подбав про те, аби була зброя, аби були нормальні кадри. Ми не задумувалися ні про пільги, ні про оформлення.

Зараз ми перейшли до Нацгвардії, змушені підпорядковуватися тим, хто стоїть вище".

"Мальок" переконана, що порятунок – це чистка кадрів: зняти з посад усіх старих генералів і поставити на їх місце тих, хто має досвід цієї, сьогоднішньої війни.

"Я стала розумнішою, стала по-іншому розмірковувати про життя і про свою країну. Жіночність у дівчат на фронті одразу ж відпадає. Не бачила жодної дівчини на передовій, яка би фарбувалася. Одразу згадується з дитинства ось ця хлоп'ячість, навіть дівчат називають "братанчик", "брат", навіть не "сестра".

Єдина проблема, якщо з тобою щось стається, хлопці думають лише про те, як тебе врятувати, забуваючи про все інше. І це справді проблема. З ними треба працювати на психологічному рівні". 

Зараз Олена Мосійчук викладає для бійців Нацгвардії основи тактичній медицини.

 

Марія Берлінська, керівниця центру підтримки аеророзвідки та координаторка проекту "Жінки на війні": "Не існує поняття "жіночі якості"

Пішла на фронт, закінчивши магістеріум Києво-Могилянської Академії за спеціальністю "історик-юдаїст". Пішла – щоб виявляти найбільші больові точки та можливість бути корисною.

"Після того, що я побачила влітку минулого року, після провальної літньої кампанії, я для себе вирішила, що закінчу магістратуру і поїду працювати на фронт, – згадує Марія. – Я закінчила магістратуру і поїхала на фронт працювати аеророзвідницею, перед тим закінчила кількаденні курси управління коптером – це найпростіший безпілотник.

Я приїхала на фронт – це було місто Щастя, ще тоді, коли нульовий блокпост був на "Веселій Горі" – і зрозуміла, що є величезна проблема, що треба освоювати управління літаками, тому що це дальність, а це значно складніше.

 Марія Берлінська, керівниця центру підтримки аеророзвідки

Знайшла для себе льотного інструктора, "політала" на літаках на фронті, потім зрозуміла, що цього мало, що я одна не вирішу проблему аеророзвідки навіть для батальйону, що це питання потрібно вирішувати системно – тобто готувати фахівців".

Так з'явилася ідея створення Центру підтримки аеророзвідки. Дехто з друзів сказав, що це нереально, дехто – що це вимагає великих коштів, а дехто приєднався.

В'ячеслав Брюховецький, почесний президент Києво-Могилянської Академії, підтримав ініціативу і допоміг із приміщенням для навчання. Друзі допомогли з коштами на тренувальну апаратуру. Так створився Центр – в січні 2015 року. Зараз він випускає сьому групу, в цій групі 14 осіб.

"Аеророзвідка – це найважливіше на війні, бо це очі! Можна забезпечувати тисячу солдатів броніками, але ці люди гинуть, тому що не бачать. Це позиційна артилерійська війна. Їхні безпілотники пролітають над нами – нас "накривають".

У ворога безпілотники на порядок вищі за наших, у них фахівців готує держава, а не волонтери. Тому "бачити" в цій війні дуже важливо.

Аеророзвідка – це стратегічно пріоритетний напрям. Дуже хочу, щоб розуміння цього прийшло до тих людей, які відповідальні за прийняття рішень і які можуть забезпечити підготовку не десяти фахівців на місяць, як робимо ми – а щоб вся лінія фронту могла контролюватися і патрулюватися".

Центр не має жодної державної підтримки, існує на ентузіазмі, працює і виконує ту роботу, яку в передових арміях світу роблять спецслужби.

"Для мене не існує такого поняття, як "жіночі якості". Для мене є поняття "людські якості". Я не розмежовую людей ні за кольором шкіри, ні за формою вух, ні за розміром ноги, ні за статтю.

Я розмежовую їх за одним простим принципом: ти людина чи ні? На фронті це відчувається краще за все. Іноді маленькі дівчатка витягують 100-кілограмових пацанів з-під обстрілу тільки тому, що дуже хочуть, щоб вони вижили".

На питання, як на неї вплинула війна, Марія відповідає так:

"Мене змінила не стільки війна, стільки взагалі те, що відбулося за останні два роки. По-перше, я отримала країну. А по-друге, я отримала людей. Я напевно за все життя не знайомилась з такою кількістю дійсно неймовірних потужних людей, як за ці два роки.

А ще я навчилась бути вдячною – як Богові за життя, так і людям: за те, що вони поруч, і за те, що вони роблять спільну справу".

Олена Шарговська, "Джейн", парамедик медичного підрозділу "Госпітальєри": "Повернення до нової наївності"

До війни була журналісткою, із початком війни почала займатися волонтерством: "Багато дуже близьких друзів пішли на війну. Скоріше, саме це зіграло вирішальну роль: я розуміла, що не можу не мати стосунку до цієї війни".

Шила, пекла, передавала на фронт, збирала теплі речі. Збирати гроші на тепловізори не таланило, хоча балаклавами і кофтами своїх підопічних бійців у певний момент забезпечила.

"Тож я вирішила, що найефективнішою буде моя безпосередня участь! – розповідає Олена. – Жодного вміння, необхідного на війні, у мене, на жаль, не було. Йти воєнним журналістом я не хотіла з власних міркувань: я не знала, як писати про цю війну, я і зараз не знаю...

 Олена Шарговська, парамедик медичного підрозділу "Госпітальєри"

Власне, тому разом із подругами почала шукати способи пробитися на фронт. Ці пошуки привели спершу до Першого Добровольчого Мобільного Шпиталю імені Миколи Пирогова, а потім до "Госпітальєрів", медичного підрозділу "ДУК". В "Госпітальєрах" найкраще застосування для парамедиків, найбільш ефективне".

Окрім добробатів, Джейн пробувала щастя у ЗСУ. У військкоматі їй сказали, що їм дійсно дуже потрібні санітари, але – санітари-чоловіки. Порадили піти на контракт – для цього треба було "всього лише" домовитися з певною частиною і погодитися бути в Збройних Силах три роки. "Я не була готова до такого", – зізнається Олена.

"Якщо говорити про мою службу, то упередження щодо мене, як жінки, були тільки позитивними: ми тебе туди не пустимо, там небезпечно, тебе шкода, бо ти жінка.

Десь ця межа існує. Ці люди з тобою воюють поряд, вони на тебе покладаються, це не недовіра – але рано чи пізно у них виникне відчуття, що тебе треба берегти. Це іноді дивує, іноді обурює, ніколи не зворушує... Але негативних упереджень не було ніколи – саме завдяки "Госпітальєрам" та їхніх добровольчій природі. Немає примусу, немає тиску, немає влади над тобою начальства".

"Не можу сказати, що у мені відбулися незворотні зміни. Ти там інша людина, так.

Тепер я знаю, що можливі ситуації, коли ти абсолютно впевнений в тому, що ти потрібен. Можливо, цього відчуття я шукаю зараз, його бракує – цієї простої впевненості, що ти тут знаходишся в правильному місці. Навіть якщо це сидіння і очікування. По фотках із фронту бачу, що у мене там був інакший погляд, ніж зараз у дзеркалі".

 

Із цієї війни Олена для себе винесла певний досвід:

"Банально, але правда: воєнне побратимство – це безцінно! Такої кількості людей, яких радий бачити, не було давно – у мої 38 років у мене вже менше наївності і прив'язаності, а тут завжди є про кого запитати, і справді цікаво, що відбувається з тією чи іншою людиною.

І це дуже щиро, це якесь повернення до нової наївності, до тих простіших стосунків, які ми загубили".

powered by lun.ua