Волноваха. Як місто вчиться патріотизму

177
17 грудня 2015

У центрі Волновахи жовто-блакитні барви та порожній постамент. Раніше на ньому стояв Ленін у вишиванці та шароварах. На головній вулиці висять таблички з написом "ул. Ленина", проте юридично ця вулиця вже зветься Центральною.

На зупинці замальований напис "Референдум". 

На центральній площі стоїть пам’ятник паровозу, бо місто було засноване як залізнична станція у 1881 році.  Позаду паровоза розташований торговельний комплекс "Красная площадь", де я зустрілася з київською колегою.

 Серпень 2015 року и Листопад 2015

─ Наконец-то услышал здесь украинский язык, почувши нашу розмову, зауважує  з акцентом  чоловік грузинської зовнішності, ─ Мне українська мова очень нравится, но сколько живу здесь, так и не выучил ее. Хоть вас послушаю.

Чорнобрового високого грузина звуть Джамбул. Разом з дружиною Наталею вони  орендують  тут приміщення для крамниці. У Волновасі подружжя мешкає з того часу, як почалася війна. До цього вони жили у Донецьку: "Жили небагато, но на цены в магазине я не смотрела. Кризис и война все изменили, сейчас экономим на всем, чем только можно, ─ розповідає Наталя, яка тримає в руках книжку Вербера "Смех Циклопа", ─   Я не хотела менять свою прошлую жизнь. Если бы  меня что-то не устраивало, то я собрала б вещи и переехала в другую страну. Но, к сожалению, мы ничего не решаем, все решают за нас. Все это знают, но пытаются всё на кого-то спихнуть".

Про окупацію Криму жінка знала ще у 2008-ому: "Саакашвили, когда выступал на грузинских телеканалах, заявил что следующей целью Путина после Грузии будет Крым. Я тогда на него еще так обиделась. Подумала себе: Наш украинский Крым? Да как он может себе позволить  такое заявлять? Но в 2014-ом ужаснулась, потому что Саакашвили все-таки был прав", до крамниці заходять покупці. Наталя різко припиняє розмови на політичні теми. Розкручувати справу з нуля підприємцям було нелегко, нині з товаром Наталі допомагає київська знайома.

У Волновасі подружжя мешкає у матері жінки на околиці. Їхний син Давид перевівся до Києва. Він навчається на програміста в коледжі. У Донецьку Джамбул і Наталія теж  займалися торгівлею.

"Война многому  научила. У нас в жизни случилось так, что чужие стали родными, родные – чужими, а друзья превратились в знак вопроса...", - сльози, що підступили до очей жінки, завадили їй закінчити вислів.

Поряд з "Модным приговором" розташований прес-центр 72-ої бригади. Часто тут збираються волноваські волонтери. Лариса відпросилась з роботи, щоб прибігти на зустріч з колегами.

Жінка волонтерить з початку війни: пере одяг військових, возить їм необхідне на позиції, організовує ремонт приладів: "А наших мужчин не уважаю, потому что они не пошли воевать. Я понимаю, что это война олигархов, а не народа, но тем не менее. Почему нас пришли защищать чужие?" ─ не розуміє волонтерка.

 Військові у Волновасі

Чоловік Лариси завжди допомагає їй. -  Что не попрошу, он все сделает, но на фронт со мной не ездит. Там мужики не нужны. На передовой солдатикам приятней, когда девчата приезжают. Есть смысл: они ждут, убирают, наряжаются".

Раніше Лариса, якщо чоловіки її виводили, висловлювала їм свою неповагу. Проте нині вже так не робить, бо помітила зміни: "Изменилось отношение к войне: многие наши ребята пошли воевать. Сейчас третьего не дано, как это было вначале войны: "Мы за мир".  Ты или там, или здесь. Как можно быть за мир, если идет война, жінка поспішає на роботу. Вона  - бухгалтер в магазині автозапчастин "КАМАЗ", що неподалік. 

У "КАМАЗІ" Лариса працює в майже чоловічому колективі. На роботі її волонтерську діяльність підтримують: "Директор не ругает, когда я на фронт езжу. Если нужны какие-то  запчасти, то отдают по закупке. Надо – значит надо!, ─ Лариса робить каву та поринає у спогади,  ─  До войны мы могли себе позволить путешествовать заграницу. У нас был свой аэропорт и дешевле было слетать туда. Сейчас же только по Украине. Но если бы не война, я б не повидала многих украинских городов. Все равно лучше нашего Донецка нет. Донецк – это  сороколетняя жена олигарха". Лариса українські міста порівнює з жінками. За її характеристикою Запоріжжя – це зірка провінції, Дніпропетровськ –  любителька абсенту, а Київ – жінка поважного віку з принципами.

До магазину забігає хлопчик з портфелем та звертається до Лариси: "Мама, у меня уже уроки закончились!" ─  другокласник знімає куртку, під якою видніється вишиванка. Лариса розповідає, що іноді  Дмитрик теж волонтерить. Вона купує йому цукерки, а він роздає їх військовим у місті.

– Сегодня нам военные принесли масло,  - каже хлопчик. Лариса пояснює, що військові завжди допомагають школам та дитсадкам. Віддають їжу, яка в них залишилась. У школі Дмитрика завдяки їм учням дають печиво та чай безкоштовно.

 Переселенці з Донецька Лариса і її син Дмитро

У віддаленому від центру районі Північний паркани розмальовані в жовто-блакитний. На п’ятиповерхівці видніється малий герб України. Його намалювали волноваські активісти ще влітку.

Біля одного з під’їздів жінка у фіолетовому плащу збирає горіхи.

Тетяна Василівна мешкає в патріотичному будинку. Вона розповідає, що мешканців ніхто не питав: "Пусть бы рисовали, но летом одни с одной стороны стреляют,  другие - с другой.  А наш дом как раз с поля видно. Герб как мишень. В угловых квартирах живут семьи с маленькими детьми. ─  Пенсіонерка згадує, що коли волонтери прийшли малювати, її активна сусідка намагалась їх вигнати. На що волонтери  почали обвинувачувати  мешканців в зрадництві. ─ Мы хотим жить в единой Украине, но за нашу безопасность мы беспокоимся больше",  підсумовує Тетяна Василівна та йде додому.

 

Павло Єштокин, місцевий активіст, розповідає що вони питали дозвіл у міського голови: "Демченко нам разрешил, еще и автомобил , чтобы возить активистов-художников, предоставил. После всего происходящего в нашем городе мы поняли, что нужно напролом действовать. Когда местные говорят, что этого не надо делать, то это наоборот нужно делать".

У Північному розташований стоматологічний кабінет Олексія Гаврилова. Чоловік був ініціатором перейменування Жовтневої вулиці на честь Кузьми Скрябіна. Чоловік замовляє столик у кафе "Кара-Бала" за містом. Офіціантка попереджує, що в них бенкет.

Олексій бере з собою дружину та доньку. По дорозі перетинаємо пункт пропуску.  Військові перевіряють наші документи. Біля кафе стоять кілька джипів ОБСЄ. У залі тільки офіціанти та ми розмовляємо російською. 

В нашем понимании банкет – это что-то иное. А європейцы спокойно себе ужинают, зазначає дружина Олексія, та дивиться на стіл, за яким сидять працівники європейської організації. Олена – донеччанка, до Волновахи переїхала, коли одружилась з Олексієм.

Коли заходить мова за референдум, жінка відверто зізнається, що теж хотіла піти: "Мне было очень обидно, когда отменили Закон о  региональных  языках.  Каким бы не был Янукович, но он был наш". Чоловік відмовив її від участі. Згодом Олена і сама змінила свої переконання, коли почали застосовувати зброю в Донецьку: "Приехали люди, которых сюда не звали. Начался массовый наплыв российских войск. Чеченцы, зэки не отвоевывали независимость Донецка, а устраивали  беспредел. Россия не защищала русский мир и русскоязычных, она защищала свои интересы. Мне до сих пор трудно представить, что Донецк –  это отдельное государство, которого нет на карте",  каже Олена та опускає очі.

 Олексій Гаврилов з родиною

За три кілометри  від "Кара-Бали" розташований нічний клуб "Пещера". Вечері тут стає людно та тісно. "Тебя могут не пустить в "Пещеру". Туда не пускают с донецкой пропиской, чтоб не было всяких инцидентов", - попереджують місцеві.

Біля входу в нічний клуб стоять озброєні військові. У всіх перевіряють паспорти, в мене прописку не дивились. Жодного вільного столика.  За одним столом хлопець горлопанить тост, проте, здається, що його друзі все одно не чують. У кутку військовий років сорок спить за столом.

Дві жінки та товариш по службі підходять до нього та намагаються розтормошити. Не виходить. Починає грати пісня "Лада Седан, баклажан". Всі починають верещати та підспівувати:

На танцполі одразу впадають в око тверезі люди. Таких мало. У кутку спокійно, не підтанцьовуючи та не підспівуючи, стоять двоє озброєних військових. Мабуть слідкують за порядком всередині.

 

До клубу під’їжджає машина військового патрулю. Чоловік з червоною пов’язкою починає лаяти всіх військових, яких побачив з алкоголем. Хлопці починають виправдовуватись, на що патрульний їм каже: "Вы пьёте, а потом стрельба в границе города".

Прямуючи з "Пещери", проїжджаємо пункт пропуску.

Откуда їдете? питає молодий військовий. Хлопець  пританцьовує, але не під "Ладу Седан", а від холоду.
С "Пещеры",  каже хлопець, з яким я їду. Вартовий перевіряє наші документи.
Спокойної ночі, - черговий посміхається та вказує рукою "Вперед".

Ніч і справді була тихою та спокійною. Без пострілів.

powered by lun.ua