В іншу реальність. Коли ти прийшов з війни

Звільнений з лав внутрішніх військ після поранення під Авдіївкою, доброволець Павло Білоус ще не готовий зняти військову форму. І поки не дуже розуміє, як без зброї справлятися із загостреним на передовій почуттям справедливості.

Але він вчиться. І планує пізніше допомагати із цим своїм побратимам-ветеранам.

Нині він почав відвідувати серію психотерапевтичних тренінгів – готується стати інструктором по роботі зі стресом та посттравматичним розладом. Каже, добровільно-примусова реабілітація після повернення з війни потрібна, але важливо, хто її проводитиме.

Найтяжче – знає по собі – відкритися людині сторонній, не обпеченій війною.

"От, приходили до нас психологи, молоденькі дівчата, щось розказували. А я дивився на них і думав: "Що ти знаєш, дєвочка? Що ти бачила у своєму житті?" – Павло говорить, потупивши погляд у стіл.

Пригадує тих, кому допомагав, асистуючи військовому лікарю. І тих, кому допомогти не зміг. "…Бувало таке, що від вибуху снаряду у хлопців буквально відривало частини тіла. А раз один так обгорів – вся шкіра була чорна, упізнати не можна було".

Згадує, як обіймав пораненого, що його везли до найближчої лікарні розбитою дорогою зі швидкістю 140 кілометрів на годину. Як боявся сам, але не міг показати цього товаришу – і все розказував йому тихенько на вухо, що все буде добре. Або як шість годин підряд просидів у засідці за лічені метри від ворога – нерви напружувались до краю, а серце ледь не обірвалось від дрібниці – всього лише білка пробігла по дереву.

"Усяке було…" – за час нашої розмови він ще не раз повторить ці слова. Усього, що бачив, ясно, не розказує.

Павлові 45. Він батько шістьох дітей.

"Прийшов додому – налетіли, питають: "Скількох москалів убив?" Я ж заради малих і пішов воювати. Аби до них "Русскій мір" не дістався".

Захищати пішов не лише рідних дітей, але й своїх вихованців – більше 20 років Павло готує покоління пластунів. Каже, вчив їх бути патріотами, готовими у разі біди захищати Україну: "То було б обманом, якби тепер я сам не пішов на війну".

Павло говорить швидко й коротко. Так, ніби боїться, що розмова може обірватися будь-якої миті. У своїй загрубілій військовій формі він видається прибульцем з іншої планети у цій вінтажній київській кафешці, де ми спілкуємось.

Сидимо у кутку, заховані від інших, а попри те він ніби все одно почувається ніяково – сидить напружений, притиснувши лікті до тіла.

Чужий він тут.

"Учора мені та товаришу одному повідомили, що нас звільняють з подальшої служби. Після травм визнали непридатними: а я мав контузію, пневмоторакс, осколки по всій правій стороні тіла. Товариш засмутився страшно, питає: "То шо, система нас пережувала і виплюнула?.."

Виходить, що так. Більше ми не потрібні".

Днями Павло отримав від держави медаль – "Захиснику Вітчизни".

"Звичайна медалька, – скромно відмахується на прохання показати. – Приємно, звісно. Але я так зрозумів, її всім пораненим дають. Виходить так, що герої у нас – це ті невдахи, які отримали поранення або загинули. А ті, хто дійсно подвиги вчиняє, але цілі-здорові, про них ніхто не знає – воюють собі далі.

От у нас фельдшер в 25-му батальйоні – справжній герой. Під час бою прямо над головами соняшники різало кулями, а він бігав, не боячись, від одного пораненого до іншого. Якось сам зліг з серцевим нападом, і тільки до тями прийшов, одразу кинувся перев’язки робити. Його нічим не нагородили…"

Павло розливає нам гарячий обліпиховий чай. Помічаю, що на правій руці йому бракує частини пальця.

"Найтяжче у війні – втрачати людей, – перехоплює він мій погляд. – Поранення – то дрібниці. Загиблих шкода. Я товариша близького втратив. "Гризуна".

Прийшов до мене у Пласт, коли йому було 8. Виріс на моїх очах. З майбутньою дружиною мене познайомив. А до свого весілля не дожив. У той самий день, у тому самому кафе, де мали весілля гуляти, відзначали 40 днів".

Мовчимо.

Тепер ніяково нам обом. І музика якась заголосна, і всі довкола якісь зухвало безтурботні.

"Я, знаєте, людиноненависником став. Дратують. А тут ще сусід один у нас взяв за звичку під вікнами паркувати машину, закриваючи нею пандус, – з візочком дитячим не проїдеш ніяк. Раніше я б, може, змовчав. А тепер попросив. Тоді сфотографував машину і в інтернет виклав. Не помогло.

Викликав поліцію. А хазяїн прийшов і давай лаятися: "Поки ти там воював, ми тебе одягали-годували, а ти тепер наглієш?" Чесно, рука сама потяглася до кобури. Тільки пусто там.

Перший час взагалі відчував себе голим без зброї".

На перших тренінгах із психотерапевтичної реабілітації, що їх проводить проект Wounded Warrior Ukraine по всій Україні для ветеранів та цивільних, постраждалих від війни, Павлу уже пояснили, що така реакція – цілком очікувана, боятися її не треба, а треба з нею працювати. І важливо мати поряд тих, хто підтримає і, головне, зрозуміє.

Коли Павло завершить навчання, він і сам стане сертифікованим інструктором і зможе допомагати іншим повертатися з війни додому, у родинне коло.

Найлегше, зізнається Павло, втекти назад на передову.

"На війні простіше: маєш наказ і виконуєш. Все чесно. А тут – новини ці всі, депутати дебільні, бюрократія…

Такі, як ми, часто не знають, як стрес знімати. Хіба алкоголем. Не розуміють, що з ними відбувається, і часто шукають порятунок у склянці. Був у нас один афганець, казав: "Мені так страшно. Не можу не пити". Щось зламалося в людині. Пропав. Без допомоги мало хто впорається".

Продовжуємо розмову, прогулюючись у парку неподалік. Ще доволі рано, і тут майже нікого нема. В тиші, серед природи, вивільнений від клятої кафешки, Павло різко міняється – стає сильний, вольовий, багато жартує.

Вже коли ми розпрощалися, чую, як хлопчик років шести-семи, дивлячись услід Павлові, захоплено питає маму: "А він що, військовий?" І стільки в тому питанні поваги!

А Павло іде, не озираючись, ховаючи за формою те, що болить.

Wounded Warrior Ukraine є проектом некомерційної організації Healing War Scars Inc., заснованої у США в грудні 2014 року. Головним завданням проекту є надання психологічної реабілітаційної допомоги військовим та цивільному населенню, які постраждали від видимих і прихованих ран війни. Підтримати проект Wounded Warrior Ukraine можна тут.

Автор - Марічка Паплаускайте, Wounded Warrior Ukraine, для УП.Життя