Звикнути до волі. Як журналіст на військовій базі у лісі перевиховує в’язнів

Бродівський ліс на Львівщині. Четверта ранку. Ще не зійшло сонце. Сплять пташки. І тут бац! – засвітилось віконце. У колишній казармі, де зараз мешкають екс-в’язні, прокинувся пан Василь. Повільно, неспішно, почісуючи стару щетину, човгає до стайні:

– Ня-ня-ня… Мої хороші…

Ммм-ее-мее… Ммм-ее-меее… На голос господаря прокидаються кози. Він бере маленьке кріселко, відчиняє першу загорожу. Рогата коза спокійно виходить і зупиняється.

Дзюр-р-р… Це цівка молока вдаряє об пусте металеве відерко. Подоївши її, Василь проціджує молоко і переливає у дитячу пляшечку. Бере із загорожі малесеньке біле козеня, яке тулиться до його грудей, заглядаючи старенькому в очі:

– Ня-ня-ня-ня… Поїв? Молодець. Ще тобі налию, – обертається до кота, який чемно сидить на підвіконні.

Василь проціджує молоко, переливає у дитячу пляшечку та годує козеня

– Бачиш, яке стадо велике – 70 штук, – каже він вже мені. – То все Гріша (козел). Ми раніше його разом зі стадом пасли, він собі скакав-скакав, ну нехай. Молодий ще, недозрілий. А він о! – 31 козеня наплодив.

Погодувавши малих із пляшечки, напівзігнутий дідусь повертається до дорослих кіз. Їх усіх треба подоїти. Справляється за дві години.

Поки молоко парує з металевого відерка, вогники світла запалюються в інших кімнатах. Ліс оживає. Прокидаються пташки.

НЕ ПРОСТО НОМЕР

Так починається ранок у центрі реабілітації колишніх в’язнів у місті Броди на Львівщині, заснованого ще у 1989 році журналістом Ігорем Гнатом.

– Тільки не питай мене, чому я це роблю, – випереджує, сміючись, моє запитання Ігор. І тут же на нього відповідає. – Побачив, що люди виходять з тюрми, а ними ніхто не займається. І все. А зараз уже маю налагоджену співпрацю з колоніями, які до нас хлопців скеровують. Та й "живий" телефон працює. Ті, хто пішов у світ, дотепер дзвонять, вітають зі святами.

Центр реабілітації колишніх в’язнів у місті Броди на Львівщині у 1989 році заснував журналіст Ігор Гнат

Зараз у центрі мешкає два десятки екс-в’язнів. Крім діда Василя, всі інші чоловіки теж мають свої ранкові справи – обходять шістьох телят з їхніми мамами та двох норовливих бичків, годують десяток свиней, гусей і декілька коней.

Потім, вже перед сніданком, близько сьомої ранку, один з хлопців іде заварювати чай. Не звичайний. Повертається з чашкою. Надпиває ковток густого гіркого чефіру і передає по колу.

Такий ритуал у колишніх в’язнів зберігся ще з тюрем. Звідти вони перенесли у ліс ще одну звичку – не красти у свого:

– Крисятничество тут не в почоті. В нас же все спільне. Виходить, у свого крадеш, – підкидає дров у язики полум’я повар Юра.

Поки він ставить на плиту великий казан, кухню заповнює тепло від розпашілих дров і запах пряженого молока. Тут, як у дитячому таборі – щоранку на сніданок молочне.

– Приїжджають сюди не просто так: ні кола, ні двора, – помішує кашу Юра. – А тут одіті, накормлені, жити є де, робота. В голову дурне не лізе… А так шо… Вкрав – Випив – в тюрму. І так по колу, бо нема де притулитися. А тут себе людиною відчуваєш.

Повар Юра нове життя у цьому центрі починає уже вдруге. Вперше був тут у 1997 році

Вперше сюди Юра приїхав у 1997 році. До цього два роки відсидів:

– Пішов від дружини з дому. Почав бомжувати. Жити нема де. Їсти нема що. І почав красти.

Зрештою, попався. Сів. З чотирьох років за решіткою провів два. Відпустили достроково – за хорошу поведінку.

– В’язниця не для виправлення людини. То просто відбуття покарання. Ти там ніхто і звати тебе ніяк. Просто номер. Там нема роботи ніякої. А тут починаєш працювати, втягуєшся в нормальне життя і потрохи змінюєшся. Не думаєш, що треба вкрасти. Людина в такі центри і йде, щоб почати нове життя.

Нове життя Юра починає уже вдруге. Приїхав до центру більше року тому. Зірвався.

Дзенькіт ложок об пусті тарілки натякає: зараз почнеться "планьорка".

Дзенькіт ложок об пусті тарілки, наприкінці сніданку, натякає: зараз почнеться "планьорка"

Директор реабілітаційного центру Ігор Гнат о восьмій ранку дає завдання на день: хто що повинен робити. Кожен хлопець має свої обов’язки: тут є пастухи кіз, великої рогатої худоби, свинар, коняр, повар, і так далі. Частина хлопців виконує поточні завдання, як-от обгородити ділянку городу.

– Ви, молдавани, чого паркан не доробили? – сміється Ігор. – Прольот кому лишили? Доробити нині.

– Зеновійович, не переживайте! Все буде вері вел! – показує великий палець Макс. Він тут новачок. Прийшов лише місяць тому.

– От коли ти так говориш, що все буде чотко, кльово і так далі, в мене є всі причини сумніватися, – коситься, усміхаючись, до Макса директор. – Де рейки?

– Я їх закопав, щоб не вкрали!

Собака Аза аж здригається від гучного чоловічого реготу.

– Ну живі анекдоти! Так, ви до худоби, ви до паркана, а ви газон огородіть, щоб діти по квітках не лазили!

З початком війни на сході України центр реабілітації поповнився переселенцями з малими дітьми. Вони живуть на другому поверсі колишньої військової казарми. Колишні в’язні – на першому.

ЖИТИ НА ТВЕРЕЗУ ГОЛОВУ

З житлового корпусу виходить Саша і йде до корівника. Поки є вільна хвилина, крутить цигарки з тютюну і шматків газети.

Ммм-у-у-у… Дзеленчить дзвіночок. З лісу вибігає чужа корова. За нею чимчикує захеканий чоловік. Прийшов з села. Привів худобу до бичка.

– Я, якби знав, що у вас є бик, ще б раніше прийшов, – сміється чоловік, тримаючи корову за роги біля дерева в той час, як мешканці центру Славік з Сашою намагаються висадити бика на корову. – Як вам тут живеться?

– Нормально.

– Годують добре?

– Смачно. Тільки прики-инь, горі-і-ілки не можна пити! – вусань Саша викрикує так, ніби йому заборонили дихати.

– Та ну на! – власник корови аж очі вирячив від здивування.

Саша, поки є вільна хвилина, крутить цигарки з тютюну і шматків газети у корівнику

– Та серйозно! Ну що я, ходжу ригаю чи витворяю щось.

– Ну, та ясно шо, – щиро підтримує гість. – Але як же… я пляшку за бичка приніс, і закуска он в кущах…

– Ти шо! Вже ховай! Не дай, Боже, побачать! Ми якось випили, я вже в трусах спати ліг, приходить Ігор: "Ану дихни!". А я вже в ТРУСАХ! Сплю! Дихнув. Каже до мене: "З ким?". Мовчу. Сміється: "Та я вже вирахував. І заначку забрав".

У центрі – сухий закон. Це не означає, що десь-колись не можна пригубити чарчину. Однак ходити напідпитку тут – суворо заборонено.

Звісно, за перший проступок не виганяють. Тут розуміють – колишні в’язні все ще вчаться жити. Та й горілка – добра в господарстві річ, сміється заступниця Ігоря Неля Біляєва:

– Коли приходить ветеринар і просить спирту для худоби, даю пляшку. А він дивиться на дорогу горілку: "Ну, ні фіга собі!".

Старі тюремні звички теж мають залишитися за стінами виправних закладів. Тут не шанують тих, хто намагається вислизнути від роботи. Ієрархії "зеків" теж немає: без різниці, скільки ти років живеш у центрі, ким був до того і за що сидів. Їдять усі, тож і працювати треба порівну.

До того ж, благодійна організація існує без жодної донорської підтримки чи державного фінансування. Від того, чи доглянута худоба і городи, залежить раціон. Виживати допомагають і прибутки від пилорами, яка діє при центрі, і мікропроекти, які час від часу Ігореві з Нелею вдається вигравати.

ЕТАП ПЕРШИЙ: ДОКУМЕНТИ

Роботи колишнім в’язням вистачає: 17 га лісу і десятки розкрадених місцевими приміщень військової бази дали в користування Ігорю Гнату ще у 2004 році. Крок за кроком, центр розрісся до ферми, городів і навіть власної пилорами та столярні.

Однак місця для усіх охочих не вистачає: щороку в Україні на волю виходить близько 350 тисяч засуджених, а бродівський центр може прийняти лише два десятки.

Центр розрісся до ферми, городів і навіть власної пилорами та столярні

Держава має програми реабілітації колишніх в’язнів, але в реальності вони не діють, плюються екс-засуджені. Тож єдиним способом знову не сісти є такі центри. За 22 роки через бродівський пройшло 1800 колишніх в’язнів.

Їхня ресоціалізація триває у декілька етапів. Спершу треба відновити документи. Це найбільша проблема колишніх в’язнів.

– Та то страшне! – навперебій розповідають хлопці на перекурі. – Паспорт відбирають, він у слідчого залишається. А той або викидає, або губить, і ВСЬО!

– Та в мене, бл**ь, взагалі паспорт перед очима порвали! – закурює цигарку Андрій у спортивному костюмі на голе тіло і резинових тапочках. – "Беркут" затримував! Кинули хрестом на землю. Добре, що барсетку під себе встиг кинути, бо всі б документи пропали… Та ну його на**й…

Буває й так, що в колишнього в’язня досі немає українського паспорта. Сів ще за Радянського Союзу, а вийшов тінню без права голосу. Щоб отримати паспорт, потрібно кудись приписатись. А після років відсидки родичі можуть продати житло, переїхати або просто не прийняти назад звільненого.

Дід Василь сів ще за Радянського Союзу, а вийшов тінню без права голосу

Так трапилось і з дідусем Василем, який пасе кіз. Човгаючи травою поміж гіллям дерев, він іде в ліс пасти своїх улюбленців. На годиннику 11.

Дорогою розповідає свою історію. Ще у 1983 його посадили на п’ять років за спробу зґвалтування. Василь переконує: підставили міліціонери. Відсидів майже два роки, і за скеруванням правоохоронців поїхав на роботу в Хабаровськ. Дружина з дітьми залишились вдома. Працював там і жив уже з іншою жінкою. З настанням незалежності повернувся в Україну – паспорт зробити. Дав хабар прикордонникам і його впустили в країну по радянських документах.

Вернувся в нікуди. Сестра продала батьківську хату, прописатись не було як. А без цього паперу паспорт не видадуть. Так і лишився в Україні не-громадянином. Метався шабашками двадцять років, "бо з радянськими документами на нормальну роботу не беруть". Так і жив, пив, бомжував, поки шість років тому не потрапив сюди.

– Не маю на що жалітись: їсти дали, одягнули, дах над головою є. Зеновійович взагалі а**єнний мужик. Приходжу, треба пляшечку на молоко козенятам. Зразу дає! Хоча приходять сюда люди, які хочут красти, горівки їм давай. Але довго вони тут не задержуються. Я п’ю раз на рік, на свої уродини. Всьо!

Вдома у Василя є діти і онуки, але бачить він їх раз на рік, коли приїжджає в гості. На своє день народження.

– Не сумуєте за ними? – питаю.

– Во мої діти (показує на рогатих, - авт.). Слухняні, мовчазливі, розуміють. З козами легше, ніж з людьми, – усміхається беззубим ротом до кіз, які вервичкою слухняно повертаються додому.

"Во мої діти (показує на рогатих, - авт.). Слухняні, мовчазливі, розуміють. З козами легше, ніж з людьми", - каже дід Василь

– Коли Василя до нас привезли, він був просто овочем, – емоційно розповідає Неля, коли обходить територію разом з Ігорем. – Подзвонили з його міста: приїдьте, заберіть, бо пропадає, – там же жили його діти. Він навіть говорити зв’язно не міг. Поступово, потрошки, ми привели його до тями, тепер Василь може простими реченнями висловлювати думку.

– О на маєш! – раптово зупиняється Ігор, дивлячись у бік житлового корпусу. – Так, ви ідіть, а я до тих гавриків. Сказав же нормально: "Огородіть газон", а вони маленький квітничок посередині огороджують!

– Зараз буде, – сміється Неля. – Ти їм десять разів спокійно пояснюєш – не доходить. Тоді переходиш на крик: "Бл*дь, треба зробити так!". І чуєш: "А-а-а, чого ж так зразу не сказали".

Вона – хрещениця Ігоря і його перша помічниця. Робить тут усе: пере, забезпечує харчами, заготовляє закрутки і квасить величезні бочки капусти на зиму, сушить гриби, слідкує за роботою хлопців і відновлює їм документи. Вона тут цілодобово. Чергується з Ігорем. Кілька днів він, кілька – вона.

Неля робить тут усе: пере, забезпечує харчами, заготовляє закрутки і квасить на зиму, сушить гриби, слідкує за роботою хлопців і відновлює їм документи

ЕТАП ДРУГИЙ: ВЛАСНИЙ ЗАРОБІТОК

Дзень… Ложки прудко тарабанять об тарілки. Перша година. Обід. Юра разом з кухаркою, яка приїжджає щодня на роботу з Бродів, видають величезні порції супу і вареників зі шкварками, які ковзають тарілкою в масній заправці.

– Щось я вже не можу, наївся, – каже худорлявий чоловік з запалими очима, років сорок на вигляд.

– То я ліпила, а він, х*р, не їсть! – надуває щоки чорнява Сніжана поруч. Вони – пара.

Тинялись шабашками, допоки не потрапили сюди. Раніше жінка сиділа. Вдома залишився 20-річний син-студент, якого забрали до армії. Додому, в центральну Україну, Сніжана повертатись не хоче.

На подвір’я центру заїжджає авто. Приїхав фермер. Просить у Ігоря пару – чоловіка і жінку – на свою господарку. Дасть їм і житло, і роботу. Сніжана з коханим якраз підходять. Скоро вони до нього поїдуть.

Фермери у реабілітаційному центрі – часті гості. Вони є наступним етапом колишніх ув’язнених до нового життя

Взагалі, фермери у реабілітаційному центрі – часті гості. Вони є наступним етапом колишніх ув’язнених до нового життя. Якщо тут, в комуні, вони працюють на себе і не отримують грошей "на руки", то там екс-в’язень отримуватиме зарплату, якою самостійно розпоряджатиметься.

Якщо ж колишній засуджений хоче більшого, ніж ферма, і має якийсь фах, він або шукає роботу сам, або йому допомагає Ігор. Якщо ж спеціалізованої освіти немає – директор комуни скеровує його до центру зайнятості на курси підготовки.

Тут, у лісі, теж були курси електро- і газозварювальників. Однак закінчилась ліцензія, треба поновити. Планує Ігор запустити ще й курси столярів. Але поки що не має на це часу, "бо треба думати, де їм їсти взяти":

– Я ж і геріатричний центр тут хочу створити: місце є, приміщення теж. Мені б фінансування, тут таку лялю можна зробити, – по-господарськи обводить поглядом територію директор центру. – І хлопців можна було б більше за раз взяти… Комуналку я по повній вартості плачу. Пачка найдешевших сигарет уже 10 гривень коштує, а вони курять, як паровози. Та й крупа, хліб, олія, і так далі…

В сумі на утримання центру потрібно близько мільйона гривень на рік.

ЕТАП ТРЕТІЙ – ВЛАСНЕ ЖИТЛО І РОДИНА

Електрик центру Юра – теж колишній в’язень, який пройшов спеціалізовані курси, щоб після тюрми отримати дозвіл на проведення електричних робіт. Приїхав сюди у 2001 році. Різницю з ув’язненням відчув одразу:

– Одне діло, коли ти сидів і боровся за виживання: за безпеку і власну гідність. Я відвоював себе. Немає нікого, кому мені було б соромно подивитися в очі. Живу так: йшов, впав, встав і пішов далі. І так по колу. А тут боротьби ніякої немає: все є, тільки працюй.

На питання, чим допоміг йому Гнат, вигукує:

– Так не сів же знову! Найперше треба, щоб в самої людини було бажання. Я після великого терміну вийшов. Додому їхати не захотів, бо два рази повертався і зривався, знову сідав. На третій раз не витримав і поїхав аж сюди. Потихенько, адаптувався, перестав гавкати на трамваї (сміється, - авт.). Тут дружину зустрів. Уже, слава Богу, чотирнадцять років живемо.

"Не сів же знову! Найперше треба, щоб в самої людини було бажання", – каже Юрій

– Що допомогло не зірватися?

– Бажання жити. До цього центру ми не мали нічого, а зараз багато чого. Зайдеш у мою хату, куди не тикнеш – все звідси, все Гнат. Там пралка, там пічка, там те. Хоча я зривався. І запивав не раз. Попив день, два, три, тиждень. Протверезів. Подивився навколо: та то жуть! Тиждень назад було краще. Висновки зробив.

За двадцять років існування центру тут утворилася не одна пара з колишніх в’язнів. Усім сім’ям Ігор допомагає.

Коли закохані приходять і показують свідоцтво про реєстрацію шлюбу, він дарує їм будиночок, який підшуковує в навколишніх селах і районах, худобу на початок, допомагає відремонтувати хату, якщо потрібно.

І підтримує роками. До прикладу, у працівника пилорами Андрія дитині уже 10 років. Живе за 12 кілометрів звідси і щодня велосипедом приїжджає на роботу.

Таких пар було дванадцять. Разом залишилось дев’ять:

– А три пари все пропили. Все! І знову пішли бомжувати. А потім приходять, ніби нічого не сталося: прийміть назад! Але дев’ять родин живуть! – гордо усміхається.

У працівника пилорами Андрія дитині уже 10 років. Живе за 12 кілометрів звідси і щодня велосипедом приїжджає на роботу

ЗАБУВ, ЩО "БЛАТНОЙ"

– Ти після універу куда? – питає мене за вечерею Макс. – Давай ведучою на ТБ замість Х. Я з її сином разом сидів. Його на десять років за вбивство засадили.

– А ти як вийшов?

– Недавно по амністії. Три з половиною тисячі євро – і все лас вегас!

– Там такси є?

– Нє. Все залежить. Якщо важчий злочин, то дорожче. Як бачать, що гроші є, то більше тягнуть.

Зранку Макс розповідав різні версії, хто він і як сюди потрапив, і сам же в них плутався, поки врешті не розповів ту ж історію, що й керівництву центру.

Макс розповідав різні версії, хто він і як сюди потрапив, і сам же в них плутався

Приїхав він з окупованих територій:

– Поки поїздами добирався, пробухав з попутчиками всі гроші, новий знайомий ще пішов зі мною на львівський вокзал позаправлятись. Тут в кабак заходить жінка. Розговорились. Як я потім поняв, вона мене з наколками видно побачила, бо оказалась майором міліції. І сюди скерувала. Треба валити звідси.

– І куди ти далі?

– Жінку шукати, – регоче. – Треба таку, щоб їсти варила і дітей родила.

– А як же душа, розум? – вклинюється у розмову переселенець, який живе у центрі з дружиною і п’ятьма дітьми.

– Слухай, ми будемо з жінкою, як діти в першому класі: спочатку їсти варити і дітей робити, а потім про розум почнемо думати, – регоче. – Попаде мені якась етична і з розумом, не витримає зі мною!

Минуло півтора місяці і я знову повернулася туди. До центру приїхала гуманітарна допомога з Австрії. Хлопці розвантажують велику фуру, заповнену меблями, одягом, взуттям, кількома телевізорами і ще купою вживаних речей.

Хлопці розвантажують велику фуру з гуманітарною допомогою з Австрії

Серед колишніх в’язнів тупотить Макс. Надворі спека, але хлопець терпляче чекає, коли я закінчу фотографувати, щоб скинути футболку.

Його торс і руки розписані татуюваннями. На животі – велика ікона святого Миколая – покровителя усіх злодіїв. Зліва від святого – орел з розправленими крилами і свастикою – символ "отрицалова". Це той, хто "отрицает" вимоги адміністрації і правила колонії. Таким чином ув’язнені "заробляють" авторитет серед інших. На руках – ієрогліфи, що означають довголіття і благополуччя. На плечі – карткова дама, що означає: "Весь мир бардак, все бабы бл*ди". На правій кисті – напис SOS: "Суки отняли свободу".

– Але оце все свободи не стосується, – пояснює Макс. – Це не для цього життя. Хочу стерти, але дуже дорого. Пам’ятаєш, я тобі на заставці фотку сина показував? Та? А в мене скоро син другий народиться. О, слухай, – повертається до сусіда збоку. – Треба піти котельню розпалити, щоб вода нагрілась. То ж дітям помитись треба.

– То що, твої? Маєш гризоту, – відрізає той.

– Ох ти бл*дь, – зневажливо кидає погляд в його бік Макс і закінчує роботу.

На правій кисті у Макса напис SOS: "Суки отняли свободу". "Оце все свободи не стосується, – пояснює він. – Це не для цього життя. Хочу стерти, але дуже дорого"

– Хочеш, я тобі своє кошеня покажу? Привезли мені з Бродів. Боря!

Пухнастик лежить у коробці, біля нього – тарілочка для молока і чай. Макс щодня промиває йому очі, бо закисають. Наважуюсь запитати, за що сів:

– Наш двір такий був. Тягнуло до пригод: толпа на толпу. Ну, і почали красти. А там курнули трави… Мене вулиця виховала. Завжди відстоював свою точку зору.

У 16 років Макс вперше сів. Зараз йому трохи більше тридцяти. Половину свого життя він тинявся виправними закладами:

– Тюрма міняє людину. В гіршу сторону. Люди дичавіють, кидаються потім на всіх. Я вже не буду жити на чужих хлібах. Хочу знайти нормальну роботу, розумну жінку, і будиночок. Робота – будь-яка, я готовий.

[L]– Помітила, як Максим змінився? – усміхається Ігор. – Він ж з дитбудинку. Пересидів. Прийшов такий наблатиканий! Поки ми його до тями привели. Він ще й не давався. Сприймав мене як адміністрацію колонії. Ах ти так! Перейшов з ним на "фєню". Нічо, нормально: "Вкурив, поняв". І забув, що він блатной. Потрохи починає розуміти, що кусок хліба треба заробити, просто так його не дадуть.

Ще два-три місяці, і хлопець стане зовсім іншою людиною, переконує директор комуни. 80% колишніх в’язнів, які пройшли через його центр, не повертаються до колишнього життя.

Дев’ята вечора. Хлопці, паруючи, весело вибігають з нової бані. Ігор збудував її їм для відпочинку.

На бродівський ліс опускаються сутінки. По черзі гаснуть вогники у вікнах житлового корпусу. Змовкають пташки. Сонце готується до нового дня.

П.С.: Щоб написати цей репортаж, журналіст "Української правди" заселилась у реабілітаційний центр на декілька днів. Через місяць повернулась знову, щоб побачити, чи змінюються новачки.

Ірина Андрейців, спеціально для УП.Життя