Діти, що живуть між окопами

8679
8 вересня 2016

 Та не бійся, зранку до четвертої не стріляють. Поїдемо в цей час. А якщо й стріляють, то кулі там вже в кінці своєї траєкторії, тому не вб'ють.

 Ну, але ж хлопця місяць тому вбило!

 Ну-у-у, це все-таки передова. Ми не на курорт їдемо. Може статися що завгодно.

Напередодні візиту в "стару Авдіївку", що впритул прилягає до "Промки", Олена будить у мені "бойових дух". Але розповідями, що "на той край міста таксисти не хочуть їхати" – духу не додається.

Олена збирається їхати незалежно від того, чи я наважусь – вона робила це вже багато разів.

Ціль поїздки в "червону зону" АТО – пограти з 13-річною Катею в карти. Точніше, у дитячу настільну гру UNO.

Олена Розвадовська – волонтер, родом з Львівщини, у Києві мешкала в орендованій квартирі. Наприкінці 2014-го покинула своє столичне життя, продала всі речі, які не було куди дівати – і переїхала в зону АТО.

Фото з архіву Олени Розвадовської 

Сталого житла в Олени тут немає. Дівчина мандрує від села до села, з міста в місто, немов у розвідку – шукаючи дітей, які живуть на передовій.

Вона переконана, що якщо в життя таких діток вносити барви, їм буде легше пережити психологічні травми, спричинені війною. Тому Розвадовська регулярно їздить по зоні АТО до дітей, яким бракне друзів, що повиїжджали в пошуках миру, або ж уваги, бо в батьків їх, дітей, багато, а дитсадки обстріляні.

При цьому Олена дуже дратується, коли друзі та знайомі її героїзують. Каже, що жодні подвиги не здійснює – просто реалізовує свій поки що нерозтрачений материнський інстинкт.

ДОРОГА В "ПЕКЛО"

На ранок обстріли не припиняються. До нас, в район Авдіївки "Хімік" постійно доноситься відлуння вибухів на "Промці".

"Хімік" – це район багатоквартирних хрущовок, споруджених разом з Авдіївським коксохімічним заводом.

Стара Авдіїіка – це район приватних будинків, які розташовані майже впритул до "Промки".

Два райони розділяє залізнична колія, через яку мешканці Хіміка останній рік намагаються зайвий раз не переходити. Хоча понад рік тому було навпаки: епіцентром боїв був саме Хімік, а в Старій Авдіїці було спокійніше.

У 2014-15 роках епіцентром боїв в Авдіївці був район багатоповерхівок "Хімік". Фото Мар’яни П’єцух  

Близько десятої ранку.

– Ти чуєш?

 Чую, – відповідає мені Олена. – Щось сьогодні затягнулося. Якщо до дванадцятої не заспокоїться, то не поїдемо.

– Може, бронежилети десь дістанемо, – напівжартома кажу Олені. Вона сміється у відповідь.

 За півтора роки я ще жодного разу не вдягала бронежилет. Ну як я в ньому до дітей піду? Тоді контакту не вийде.

 Ну що, поїхали? – після півгодинного затишшя бадьоро запитує Олена.

– А якщо знову почнеться?

– Ну, хочеш – залишайся. А я їду.

Лишатися не хотілось. Бо хотілось відчути, як живуть під кулями люди, які, за версією деякої частини нашого суспільства – "самі винні" та "самі війну на себе накликали".

Олена викликає машину. За кермом – Юра, мешканець Старої Авдіївки. Чи не єдиний в місті таксист, який возить людей за залізничну колію. Він не боїться, бо сам за нею живе.

На блокпості біля залізниці обійшлосі без перевірки наших документів . Юра пояснює, що українські військові  його тут вже добре знають і перевіряють лише тоді, коли він подає знак, що пасажири йому незнайомі чи підозрілі.

Дорога по Старій Авдіївці тягнеться до десяти кілометрів. Поодинокі перехожі йдуть дуже швидко, навіть біжать. Чим швидше дістанешся до цілі, тим більше шансів оминути зустрічі з кулею чи осколком снаряду.

- Оце тут у липні загинув 19-річний юнак – показує Олена в бік будинку, куди на літо до батьків приїхав студент Дніпропетровського університету. Куля в голову потрапила о четвертій годині дня на власному подвір'ї.

Фото 19-річного юнака на Меморіалі жертвам серед мирного населення в Авдіївці. 19 липня 2016 року куля потрапила в голову хлопця на власному подвір'ї

Ми їдемо далі, до Каті. Катя живе ще ближче до "Промки".

Дівчинка радісно відчиняє хвіртку зі слідами від снаряду. Олена обіймає Катю. На нас дуже голосно і агресивно гавкає собака. Потім мені пояснюють: пес здичавів від постійних обстрілів.

– Мені щойно дзвонили, казали, що біля кіоску впало три снаряди. Ви не бачили, як їхали? – схвильовано запитує Іра, мама Каті.

Ми відверто здивовані, бо нічого не чули, і полегшено зітхаємо, що розминулися з небезпекою.

– Так буває: чим ближче снаряд падає, тим менше його вибух чути, – пояснює мені, наляканій, Олена.

Я дивлюся у бік паркану з шиферу із купою дірок. Перелякану гостю (тобто мене) Іра заспокоює:

– Це було ще в травні. Бомбили з одинадцяти вечора до третьої ночі. Тут кожну хату зачепило. У нас два вікна вщент.

 А в дядька Васі взагалі туалет кудись знесло, – з посмішкою переказує Катя наслідки обстрілів.

 Пояснювали, що це якісь російські курсанти стріляли – у них було навчання, чи що. А зараз ніхто не пояснює, хто стріляє. Неможливо зрозуміти, звідки стріляють. Таке враження, що стріляють звідусіль.

На подвір'ї у Каті

Розмова з Ірою продовжується вже в кухні. Перебувати на подвір'ї від незвички страшно. Хоча Олена з Катею в хату досі не зайшли, Катя потягнула подругу бавитися кроликами.

 Ви звиклим вже, чи вам і далі страшно? – допитуюся господиню дому.

 Страх не може притупитися, тільки дурням не страшно. Але від цієї безвиході просто якось перелаштовуємося. У нас завжди напоготові сумка з речами й документами. Але якщо буде пряме попадання, то нічого не врятує.

кщо буде пряме попадання в будинок, то нічого не врятує". Мама Каті спить навпроти вікон, які виходять у бік "Промки". Фото Мар’яни П’єцух  

– Часто п'єте заспокійливе?

– І валідол, і корвалол, і глід. Хоча мені їх щодня не можна через проблеми з серцем. Але коли вже дуже сильно стріляють, тоді п'ю. Цієї ночі пила, бо не спала взагалі – так стріляли.

На банальне запитання, чому не виїжджає з дочкою, – отримую банальну відповідь: нема куди.

Насправді на сусідньому "Хіміку" можна винайняти квартиру лише за вартість комунальних послуг. Таке житло здають люди, що повиїжджали, а комуналку все-одно мусять сплачувати.

 

 Моя пенсія 1.300 гривень. Половину віддати за комуналку, а далі що? А тут опалюю вугіллям, яке отримую безкоштовно від заводу, як колишня його працівниця.

Знайти додатковий заробіток Ірі складно: вона має інвалідність і ледве пересувається.

За продуктовою гуманітаркою, яку видають в будівлі міськради на Хіміку, Іра не їздить. По-перше, далеко. По-друге, жінка а не в силах витримати черг і сварок у чергах.

 Мені треба було довідку взяти. А тут одна бабка з черги мене не пускає всередину. Я їй кажу – та я не за пайком, а за довідкою. А вона все-одно не пускає, думає, що я її хочу обманути і пройти позачергово. Я аж сіла і розплакалась.

Це така категорія людей: їм хоч щодня давай гуманітарку – то щодня будуть за неї сваритися і штовхатися.

Якось волонтери доставили до Іри мішок крупи та муки. Вона про цей епізод розповідає з такою вдячністю і захопленням, ніби це найбільше добро, яке для неї робили в житті.

А от із відновленням вікон Ірі ніхто не допоміг. Міжнародні організації, які в зоні АТО займаються забезпеченням будматеріалами та вікнами постраждалих будинків, у Стару Авдііїку не їдуть. Бо їм заборонено з'являтися в "червоній зоні" – надто небезпечно.

Тож вікна Ірі довелося замовляти і купувати самій за останні заощадження.

 Якщо і їх розбомблять, я просто цього не переживу.

Олена повертається з Катею з вулиці. Кличуть гратися в UNO.

В такому затишку за стінами власного будинку Катя з Мамою ховається від випадкових куль. Фото Мар’яни П’єцух 

На передову, щоб погратися

За словами Олени, UNO це гра, що тренує концентрацію, з якою у дітей можуть бути проблеми через постійні стреси і травму війни. Відмову Каті фотографуватися з нами пояснює просто: звичайна сором'язливість і підлітковий вік – дівчинка впевнена, що негарно виходить на фото.

У Старій Авдіївці дві школи – з українською та російською мовою навчання. Попри постійні бої і небезпечніше місце розташування, Катя ходить в україномовну школу, бо її мама вважає українську мову навчання – перспективнішою.

Крім карткової гри, Олена з дітьми малює, або ж просто розмовляє.

 Якщо це підлітки, то їм дуже важлива розмова. Аби вони розуміли, що поруч є хтось, з ким можна поговорити, коли друзі втекли від війни. А ще важливі тактильні відчуття. Всі діти тут люблять обніматися, це теж терапія.

При тому, Олена ніколи дітей відкрито не жаліє. Певна, що жалість деструктивна річ і тільки шкодить.

Олена дітей відкрито не жаліє. Певна, що жалість — деструктивна річ і тільки шкодить. Фото з архіву Олени Розвадовської 

Про війну з дітьми Олена говорить нечасто. Та й дітям ця тема "проїлась", вони давно напам'ять вивчили всі види зброї, збираючи на вулиці кулі, гільзи чи уламки від снарядів. Вони вже навчилися навіть жартувати про війну та смерть.

Олена згадує, як її подруга-підліток з Красногорівки, побачивши цвинтар, відрізала, що було б весело накинути на себе білі простирадла, на чолі намалювати червону цятку, немов це слід кулі снайпера, і так лякати людей.

 Коли я з ними спілкуюся, – відчувається, що війна це лише маленька частина їх життя. У них багато іншого клопоту, думок, приводів для веселощів, як і в дітей поза зоною АТО. Це звичайне дитинство, в яке війна брутально втрутилася, але його не зупинила.

Війна сильно вплинула на дорослих, які не бачать далі в житті перспектив. А для дітей життя не закінчилося – воно тільки починається. Треба лише їм допомогти пережити ці незрозумілі події навколо, коли твій затишний дім і твоя вулиця перетворились на місце тривоги.

Фото з архіву Олени Розвадовської 

Те, що життя триває і попереду багато цікавого, підтверджує й одинадцятирічний Саша, який дуже любить грати у футбол. Сашкові куля зачепила ногу, коли він їхав на велосипеді по Старій Авдіївці. Нині хлопець, одужавши, планує далі ганяти м'яч і мріє про футбольний матч для дітей на "Хіміку".

Почалося нове життя й для сусідки Каті — Оленки.

Олена познайомилась зі своєю тезкою випадково — побачила, як на городі біля жінки по землі повзає вже доросла дитина. У дев'ятирічної дівчинки — ДЦП, але лікарі пообіцяли поставити дитину на ноги після операції.

Оленка з "Старої Авдіївки" не могла ходити. Олена допомогла зібрати гроші на операцію і доставити у лікарню в Харків. Фото з архіву Олени Розвадовської 

Олена кинула клич і зібрала для Оленки кошти на лікування в Харківській лікарні. Дівчинку вже прооперували, вона скоро ходитиме.

А ще пощастило на випадкову зустріч з Оленою – маленькому Олексію з села під Авдіївкою. У хлопчика відсутні три пальці: минулого літа він підняв з землі "цікаву знахідку" – запал від гранати.

Олексій з бідної багатодітної родини. Олена регулярно привозить його сестричці й братику речі, час від часу везе дітей в Покровськ – гуляти та їсти морозиво.

Олексій (на задньому плані в кепці) втратив три пальці, піднявши з землі запал від гранати. Фото з архіву Олени Розвадовської 

Ми дограли партію в UNO. Фоновим звуком пролунав міномет. Ми поглядаємо на годинник на стіні. Минула третя година. За тутешнім "графіком" регулярні обстріли мають початися через годину.

Олена дзвонить таксисту Юрі.

Повертаємось на кухню. До Іри прийшла сусідка, жінки говорять про консервацію. У сусідки великий город, на якому чоловік днями зачепив косою снаряд. Снаряд не розірвався, викликали саперів.

Ще є три корови, яких чоловік водить випасати впритул до "Промки".

 Ви б виїхали звідси, якби було куди?

 Ну, хіба з коровами. Я хазяйство не залишу, ви що, ми стільки праці в нього вклали!

Наступне повідомлення шокує ще більше. Жінка каже, що завтра її дочка з Хіміка привезе двох онуків – одному п'ять років, другом – лише рік.

 Вона на заводі працює до першої дня, а ми з чоловіком за цей час за малими глядітимемо.

По дорозі Олена намагається мені пояснити, що це наслідок "звикання", в якому інстинкт самозбереження, у тому числі за дітей і внуків, вже притуплюється.

– Раніше я пропонувала всім батькам допомогти з пошуком житла, щоб виїхали. Але зрештою зрозуміла: немає сенсу. Вони вже звідси не поїдуть.

Це їхній дім, хоч вони й живуть між окопами. Виховують тут дітей, і далі народжують. От, на сусідній вулиці місяць тому хлопчик народився. Тому я змирилась, що не можу нічого змінити. Ну, я ж не позабираю у них їхніх дітей!

Мені лишається тільки приїжджати сюди і теплими розмовами допомогти діткам пережили їх страшну реальність.

"Війна — це лише маленька частина життя тутешніх дітей. У них багато іншого клопоту та приводів для веселощів. Як і в дітей поза зоною АТО". Фото з архіву Олени Розвадовської

Мар’яна П’єцух, УП

Текст підготовлений в рамках проекту, що здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади

powered by lun.ua