Мисливці за плагіатом. Як група науковців шукає в Україні горе-академіків

8267
21 березня 2017

Катерина Кириленко – не Ейнштейн, але вчені добре запам’ятали те, як майстерно їй вдалося показати язик усім законам науково-освітнього світу.

Історія з її докторською дисертацією з педагогіки – це не перший випадок, пов’язаний з викриттям плагіату в наукових доробках, але саме історія з дружиною екс-міністра культури зірвала покришку з киплячого наукового казанка.

Понад рік тому 20 українських науковців різного профілю об’єдналися в антиплагіатну ініціативу "Дисергейт".

За цей час активістам вдалося викрити ще 12 горе-крадіїв та псевдонауковців. Поміж них – декани, ректори, колишні й нинішні очільники МОН.

За підрахунками вчених, залежно від галузі знань, плагіат містять від 5 до 80% дисертацій.

Втім, як повідомляє МОН, за останніх 5 років вчений ступінь втратили лише 7 осіб.

Дисергейтівці не мають обмежень у виборі "жертв". Іноді претендентів пропонує громадськість. Наразі перші на черзі – члени Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО) і 62 особи, які так чи інакше причетні до того, що історія з Кириленко зайшла в глухий кут.

Дисергейтівці працюють здебільшого "у підпіллі": боячись втратити роботу, не всі з них називають свої імена. Найбільш сміливі – це Світлана Благодєтєлєва-Вовк, Тетяна Пархоменко, Ірина Єгорченко, Алла Сингаївська, Сергій Шарапов та Елеонора Шестакова.

Дисергейтівці працюють здебільшого "у підпіллі": боячись втратити роботу, не всі з них називають свої імена. На фото (з ліва на право): Тетяна Пархоменко, Сергій Шарапов, Світлана Благодєтєлєва-Вовк, Ірина Єгорченко та Алла Сингаївська. Автор фото Христина Керницька

Окрім того, активістам часто допомагають викладачі з різних університетів.

Влітку 2016-го року Кабінет Міністрів прийняв постанову, згідно з якою було скасовано можливість позбавлення наукових ступенів та право апелювати рішення МОН. Ці заходи були передумовами до запуску НАЗЯВО, на плечі якого лягло б вирішення всіх цих спірних питань.

Оскільки агентство досі не розпочало свою роботу, то з 1 вересня 2016-го року позбавити наукового ступеня можна тільки через суд. У МОНі повідомили "Українській правді. Життя", що з огляду на складність процедури та стан НАЗЯВО пункт про позбавлення наукових ступенів планують тимчасово поновити.

А поки цього не сталося, "Дисергейт" намагається боротися з недоброчесними академіками своїми силами.

Приміром, соромити їх у публічному просторі. Задля цього у грудні минулого року активісти започаткували церемонію "Академічна негідність року", де у 5-ьох номінаціях відзначили антигероїв освіти і науки сертифікатами з чорною міткою.

Дисергейтівці вірять у силу соціальних мереж. Саме в ході віртуального обговорення церемонії виникла ідея створити почесний титул – "токсичний ректор", тобто керівник, що сприяє розквіту плагіату у своїх вишах.

Переможців церемонії обирали за схемою 50 на 50. Перша половина голосів – від дисергейтівців, друга – від майже півтисячі мережан, що пильнують хід подій у пабліках-об’єднаннях науковців та освітян. Число останніх могло б бути більше, якби не страх втратити роботу навіть за випадковий "лайк".

Активісти мріють, що одного дня їм вдасться вибратися з віртуального українського фронту на міжнародний ринг. Задля цього дисергейтівці планують популяризувати тему академічної недоброчесності через англомовні ЗМІ та безпосередньо на тематичних конференціях за кордоном.

Наразі "Дисергейт" – це закрита неформальна спільнота без юридичного статусу. В разі необхідності активісти формують офіційні запити до урядових структур від імені громадської організації "Точка росту: освіта і наука". Сюди ж надходять благодійні внески на судову тяганину від небайдужих колег. Засновниця громадської організації – кандидат економічних наук Світлана Благодєтєлєва-Вовк, де-факто скарбник та модератор "Дисергейту".

Засновниця громадської організації – кандидат економічних наук Світлана Благодєтєлєва-Вовк, де-факто скарбник та модератор "Дисергейту"

Втім, в межах ініціативи активісти не мають керівника та чітких зобов’язань. Кожен робить те, що вміє найкраще. Важливі питання вирішуються в ході дружніх зустрічей.

"Українська правда. Життя" вирішила познайомитись з найбільш сміливими з дисергейтівців ближче. Хто вони, чому саме їм так болить тема плагіату і що потрібно вміти, аби його знайти.

ТЕТЯНА ПАРХОМЕНКО

професор, доктор філософських наук, спеціаліст в галузі підготовки кадрів для сфери культури, вищої школи і академічної науки

Від самого початку науковиці не пощастило: вона родом не з Кіровоградщини. Саме звідси співочий ректор КНУКІМ Михайло Поплавський набирає більшість кадрів для своєї педкоманди. Тетяна Пархоменко переконана, що ніколи б не отримала роботу у Поплавського, якби не вимоги МОН щодо кількості докторів наук у вишах.

Викладаючи на різних факультетах, вона відпрацювала в університеті 16 років. Стільки ж часу займалася перевіркою дисертацій у складі Спеціалізованої вченої ради КНУКІМ.

Всі у виші знають принциповий характер вченої. Вона завжди голосувала проти рішень спецради, якщо натрапляла у роботах на плагіат. Але один у полі не воїн, тому її поодинокий голос ніколи не змінював хід історії.

Ставши завідувачкою кафедри культурології факультету магістерської підготовки, Тетяна Пархоменко відчувала подвійну відповідальність за дисертації. Вона стверджує, що понад 90% з них робляться на замовлення та на розпорядження керівництва.

Поплавський не любить призначати на високі посади людей без ступеня. Тому, якщо йому хтось приглянувся, – треба на швидку руку змайструвати цій людині науковий "титул".

 Тетяна Пархоменко

Про мініатюрну брюнетку Катерину Кириленко, на той момент дружину міністра культури, Тетяна Пархоменко багато не знала. Та працювала в КНУКІМ уже багато років і особливо ніколи не висовувалась.

Проте одночасно зі злетом політичної кар’єри чоловіка, зростала і публічність Катерини Кириленко. З 2014 року на сайті вишу почали регулярно з’являтись новини про викладачку: хто прийшов до неї на лекцію, з ким вона провела зустріч.

"Це рутинна робота кожного викладача, а тут зненацька що не крок – то репортаж на сайті університету. Крім самого Поплавського, жоден інший викладач, навіть професор, такою постійною увагою не користувався", розповідає Тетяна Пархоменко.

Після обрання Поплавського в депутати КНУКІМ майже рік функціонував без ректора.

Мінкульт, якому підпорядковується виш, не поспішав з виборами майбутнього очільника університету.

Раптове зростання публічності дружини тогочасного міністра культури непокоїло працівників університету, а після захисту дисертації вони зробили висновок – весь цей час на вакантне місце готували саме Катерину Кириленко. Колись непомітній викладачці така піар-кампанія була вкрай необхідною.

Відтак один за одним почали виходити посібники Кириленко. Згодом вона взялася за написання більш серйозної літератури – весною 2015 року з’явився підручник "Культура і наука".

Книга потрапила до Тетяни Пархоменко випадково. Навмання розгорнувши підручник, науковець натрапила на ім’я польського вченого та філософа Т.КотаБРинського. Вона здивувалась такій грубій помилці – їй було відомо тільки прізвище КотаРБинський.

Але підручник рецензували такі поважні науковці, що вчена засумнівалась – що, як вона просто не знає цього нового вченого?

У Пархоменко не було наміру знайти плагіат чи щось таке, вона лише хотіла перевірити себе. Гугл доповів – невідомий Котабринський існує, але тільки в студентському рефераті, написаного неуважним студентом значно раніше за працю Кириленко.

Подальша перевірка показала – підручник "Культура і наука" майже повністю склеєний з чужих текстів.

Перевірка Тетяни Пархоменко показала, що підручник Катерини Кириленко "Культура і наука" майже повністю склеєний з чужих текстів. Фото DT.ua

Вчена вирішила розповісти про знайдений плагіат журналістам. До керівництва КНУКІМ звертатися було безглуздо. На зауваження Тетяни Пархоменко, одна з рецензентів, доктор культурології І. Петрова стенула плечима: "Ігор Савич (в.о. ректора І. Бондар — ред.) сказав, що треба підписати рецензію. Книгу я не читала, бо вважала, що якщо у людини вдома працює обслуга, то вже книжку їй точно нормально написали".

Попри репутацію, Катерина Кириленко за один рік написала дисертацію і в жовтні 2015 року успішно її захистила.

Тетяна Пархоменко дізналась про цю новину наприкінці листопада. Її здивувало таке продовження історії. Заледве відкривши роботу, вона впізнала там знайомі фрагменти зі скандального підручника. Ретельно дослідивши дисертацію, вчена з’ясувала, що понад третина тексту – плагіат.

Та коли 10 грудня Тетяна Пархоменко прийшла зі своєю знахідкою до МОН, було надто пізно. Через 5 днів атестаційна комісія мала офіційно присудити Катерині Кириленко ступінь доктора наук. І попри старання викривачки, подію таки не відмінили.

Коли у січні 2016 року Тетяна Пархоменко опублікувала на "Українській правді. Життя" колонку про масштабний плагіат у дисертації Кириленко, науковий світ добряче струсонуло. Вражені, науковці дзвонили вченій, щоб підтримати, інші пригадали подібні історії у своєму виші.

В листах і дзвінках виникла ідея об’єднатися. Наступного місяця науковці організували прес-конференцію по справі Кириленко, де і оголосили про створення антиплагіатної ініціативи "Дисергейт".

Тетяна Пархоменко – провідна викривачка "Дисергейту". Зважаючи на багаторічний досвід, їй вдається дуже швидко натрапити на слід плагіату в наукових доробках. Приміром, перші 100 сторінок дисертації Катерини Кириленко вчена перевірила за 14 днів, на наступні 60 пішло близько двох місяців.

Тривалість дослідження залежить від "стилю" плагіатора. Катерина Кириленко "скроїла" свою роботу з навмисне переплутаних джерел. Тож викривачка мала перевірити усі зазначені посилання – а раптом якесь з них правильне.

Знайти плагіат у дисертації екс-міністра освіти Станіслава Ніколаєнка було простіше – він не соромився вставляти у свою роботу подекуди навіть десятки сторінок з чужих текстів.

Знайти плагіат у дисертації екс-міністра освіти Станіслава Ніколаєнка було простіше – він не соромився вставляти у свою роботу десятки сторінок чужих текстів. Фото nubip.edu.ua

Тетяна Пархоменко перевіряє дисертації лише вручну: "Не довіряю жодним програмам — студенти навчили мене, як легко можна їх обдурити".

Вчена відмінно орієнтується у фаховій літературі. Іноді поглянувши на дисертацію, вона може одразу назвати книжку, звідки поцуплено уривок.

Трохи складніше з роботами, захищеними до 2000 року, позаяк тоді плагіатили переважно з давніших, неоцифрованих книжок. У таких випадках Тетяна Пархоменко перевіряє у бібліотеці усі можливі книги з теми.

Список "жертв" вченої активно поповнюється новими персоналіями. Їхні роботи очікують на свій зірковий час у шухляді викривачки. Вона не називає прізвищ, але запевняє – серед них є і топові.

Тепер у Тетяни Пархоменко з’явилось достатньо вільного часу на те, щоб потягнути інтригу. Стаття вченої на "Українській правді. Життя" привернула увагу не тільки науковців, а й керівництва КНУКІМ. Підстав для звільнення вченої у них не було, та відігратися хотілося.

Під час літньої відпустки Тетяна Пархоменко дізналась від колег, що факультет магістерської підготовки, де вона працювала, планують розформувати. Жодних офіційних повідомлень про зміни не було.

У визначений час, як і належить, Тетяна Пархоменко прийшла на роботу. Навчальний рік розпочався, студенти досі не мали розкладу занять, а викладачка не отримала інформації про своє академічне навантаження. Щоб прояснити ситуацію, вона звернулась до в.о. ректора Ігора Бондара. Посилаючись на деякі нюанси з розформуванням факультету, той попросив зайти пізніше.

День у день Тетяна Пархоменко приходила на роботу, сиділа у звичному для неї кабінеті разом з асистенткою і чекала. Колеги сказали, що в університеті заздалегідь пустили вказівку прибрати з навчальних програм усі предмети, які раніше викладала вчена.

Пархоменко розуміла, що її практично звільнили, хоча зволікали показувати відповідний наказ. Поміж цими подіями їй навіть запропонували хорошу роботу в науковій установі. Та без документів про звільнення викривачка – заручник КНУКІМ.

"Вони (керівництво – ред.) просто так дражняться зі мною. Вони знають, що окрім університету, я більше не маю місця роботи, а відповідно і засобів до існування. Відверто кажучи, зараз я і справді у скруті. Проте я не збираюсь здаватись", – розповідає вчена.

Після трьох місяців очікування, 9-го грудня Тетяна Пархоменко таки отримала лист від начальника відділу кадрів КНУКІМ. Згідно з документом, вчену звільнили ще 31 серпня у зв’язку із закінченням трудової угоди. Примітно, що лист з’явився вже після того, як на її прохання у справу втрутилась Державна служба з питань праці. Втім, наказу про звільнення вчена досі не має.

В листопаді дисергейтівці оголосили безстроковий онлайн-флешмоб на підтримку Тетяни Пархоменко. Сьогодні до нього приєдналося уже понад 75 науковців.

Викривачка збирається подавати позов на керівництво КНУКІМ. Незважаючи на сумний поворот, Пархоменко ні про що не жалкує. Вперше за багато років її голос – важливий.

ІРИНА ЄГОРЧЕНКО

кандидат фізико-математичних наук, старший науковий співробітник Інституту математики НАН

Понад 32 роки вона працює в НАН. У 2004 році у Єгорченко разом з колегами з’явилась ідея створити математичний журнал міжнародного рівня.

Щоб не видавати чергову "мурзилку", вченим слід було розібратись що таке плагіат і як його шукати. Сьогодні редколегія онлайн-журналу "SIGMA" складається з кращих світових вчених і понад усе цінує свою репутацію.

Аби скласти думку про науковця, нині Ірині Єгорченко буває достатньо поглянути на список видань, в яких він публікувався. Вчена переконана, "сміттєві" журнали – це той чорний ринок освіти, який сприяє плагіаторам отримати ступінь.

До прикладу, Катерина Кириленко вперше оприлюднила свою плагіатну статтю про лептони у псевдочеському журналі, видавцем якого є Сергій Захарін, голова комітету з науки та інновацій Громадської Ради МОН.

Для дисергейтівців Ірина Єгорченко – така собі остання інстанція. Перед тим, як прикра знахідка колег стане публічною, науковець ще раз ретельно перевіряє існування джерел, вказаних у дисертації і, за необхідності, дає свою експертну оцінку діяльності того чи іншого науковця.

Час від часу вчена і сама досліджує роботи на плагіат, хоча у гучних викриттях "Дисергейту" участі поки не брала.

Ірина Єгорченко – така собі остання інстанція "Дисергейту", науковець ретельно перевіряє існування джерел, вказаних у дисертації і, за необхідності, дає свою експертну оцінку діяльності того чи іншого науковця. Фото Idealist

Ірина Єгорченко добре знає англійську мову та має великий досвід редагування іноземних текстів. Коли дисергейтівці натрапляють у списку літератури на іноземні джерела, вони звертаються до вченої за допомогою.

Ірина переконана, що для того аби виявити плагіат в точних науках, потрібно насамперед ґрунтовно знати фахову літературу та вміти правильно визначити ключові слова у роботі, яку досліджуєш.

Вчена не вірить у програми пошуку плагіату. Принаймні вони точно безсилі в протистоянні з крадіями чисельних даних. Єгорченко розповідає, що найчастіше науковці беруть цифри з чужого дослідження, додають-віднімають, до прикладу, 0,1 до кожного числа і видають знайдені суми за свої результати.

Зрештою, на думку експертки, пошукові програми спрямовані не на викриття академічного плагіату, а на оцінку якості текстів копірайтерів та підняття рейтингу сайтів.

"Відсотки оригінальності нічого не говорять про наявність чи відсутність плагіату. Говорити про якісь відсотки можна тоді, коли точно знаєш список джерел, за якими перевіряли ту чи іншу роботу. Хоча навіть у такому випадку точної гарантії дати не можна", – пояснює науковець.

АЛЛА СИНГАЇВСЬКА

кандидат філософських наук (спеціальність "Філософія освіти"), директорка "Центру науково-освітньої етики"

Тепер Алла Сингаївська напевне знає, що свого часу мимоволі стала "коліщатком" плагіатної машини. Як вчена, вона пишається своїм 10-річним досвідом роботи в КПІ, та як редактор одного із його наукових журналів, вона усвідомлює, що з-під її руки виходила чергова "мурзилка".

Довгі роки проблема плагіату та академічної доброчесності залишалася для Алли Сингаївської не більше, ніж об’єктом наукових досліджень. Та коли до редакції звернулася авторка і повідомила про те, що текст її монографії поцупили, майбутня дисергейтівка вирішила – час діяти.

Тоді вона доклала максимум зусиль, щоб змусити плагіаторку відреагувати. Через декілька місяців статтю таки вилучили з сайту. Щоб виправити непорозуміння на друкованих сторінках, Алла Сингаївська попросила плагіаторку переписати скандальний матеріал, проставивши усі необхідні посилання. Проблему залагодили, але тоді вчена зрозуміла –керівництву байдуже на такі інциденти.

З 2015 року Алла Сингаївська більше не працює в КПІ. На чолі факультету соціології і права, а заразом і на рідній для вченої кафедрі психології та педагогіки поставили нових людей. Кожен боявся, що підпаде під скорочення. У колективі запанувала отруйна атмосфера доносів та недовіри один до одного, влада шукала "непокірних".

Аллу Сингаївську звільнили першою. Їй згадали все – а надто часті вранішні запізнювання після ночей, проведених на Майдані.

Вчена пішла тихо, без скандалів, "по закінченні терміну трудової угоди". А згодом подала до суду позов на захист честі та гідності. Цього року нарешті відбудуться перші засідання.

Алла Сингаївська більше не працює в КПІ, її звільнили

Сьогодні Алла Сингаївська – директорка "Центру науково-освітньої етики". Як давня знайома Тетяни Пархоменко та експертка з соціальної відповідальності – її теж зацікавила історія з Кириленкогейтом.

Алла Сингаївська – дисергейтівець-універсал. Вона теоретик, популяризатор та викривач. Науковець вивчала дисертацію кандидата педагогічних наук Світлани Свіжевської, держслужбовця МОН України. Їй пощастило бути присутньою на захисті роботи, про чию псевдонауковість та кричущі ознаки конфлікту інтересів вчена одразу ж повідомила спецраду та МОН. Реакції не послідувало, а "справа Свіжевської" затерлася серед постів у Facebook.

Щоб взятись за перевірку дисертацій, потрібно насамперед знати де і коли вони з’являються. Алла Сингаївська розповідає, що за місяць до захисту спеціалізовані ради зобов’язані розміщувати автореферат та електронний варіант дисертації на сайті своєї навчальної установи. Через 4 місяці роботу з мережі видаляють.

Всього існує 3 оригінали дисертацій. Перша з них через місяць після захисту повинна потрапляти в Національну бібліотеку імені В.І.Вернандського, друга з’являється у бібліотеці відповідного навчального закладу за місяць до пам’ятного дня, третю автор забирає собі на згадку.

Між собою дисергейтівці називають бібліотеку Вернандського "машиною часу". Для того, аби взяти там дисертацію, викладачі та студенти повинні пред’явити лист на ім’я директора бібліотеки від імені ректора/проректора. Біганина за усіма необхідними печатками та підписами може зайняти до тижня часу.

Та Алла Сингаївська не має цього клопоту. Кандидати та доктори наук — привілейовані користувачі бібліотек і щоб отримати дисертацію, їм не потрібен чийсь дозвіл.

Сьогодні Сингаївську знову переслідують невдачі. Ще донедавна вона єдина представляла громадськість у складі робочої групи розробників репозитарію. Та згодом групу без попереджень розформували. У новій місця для голосів "з народу" не знайшлося.

СЕРГІЙ ШАРАПОВ

доктор фізико-математичних наук, завідувач лабораторії в Інституті теоретичної фізики ім. М. Боголюбова, викладач фізичного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка

У грудні 2014-го року Сергія Шарапова неабияк зачепило те, як недбало про нього та його колег у своїй вступній промові висловився тодішній прем’єр-міністр Арсеній Яценюк.

"Науку фінансуємо, тільки в результаті з’являється стоси паперу, а не наукові праці. Так, на превеликий жаль, і за історію незалежної України в нас немає жодного Нобелівського лауреату", сказав тоді чиновник.

Нобелівки і правда ще ніхто не отримав, проте нобелівські лауреати з фізики не раз посилалися на роботи Сергія Шарапова. Аби мати змогу самореалізуватись, амбітний вчений багато років працював у Швейцарії, Італії та Канаді.

Нобелівські лауреати з фізики не раз посилалися на роботи Сергія Шарапова

З 2011 року він завідує лабораторією у відділі нелінійних процесів у конденсованих середовищах Інституту теоретичної фізики ім. М. Боголюбова та викладає на фізичному факультеті КНУ.

У 2016 році за значний внесок у розвиток фізики Сергій Шарапов отримав престижну нагороду "Лідер науки України. Web of Scince Award" в номінації "Вчений України".

Через брак фінансування, сьогодні іменитий науковець працює у НАН на неповну ставку. Якщо у держави не вистачає навіть на зарплати, де взяти гроші на дослідження та експерименти нобелівського рівня?

Можливо, до скарбнички б трохи додалося, якби МОН перестала доплачувати псевдопрофесорам та плагіаторам.

Після публікації статті Тетяни Пархоменко Сергію Шарапову урвався терпець. Досхочу нажартувавшись з колегами про лептони, фізик не сумнівався, що випадок Катерини Кириленко – це справа декількох місяців. Зрештою, він був переконаний, що після такого викриття один лише сміх науковців може знищити чий завгодно ступінь.

Сергію Шарапову більше до душі популяризувати науку, ніж лізти у наукові чвари. Та коли вчений побачив, що справа Кириленко починає заходити в глухий кут, він запропонував дисергейтівцям написати про цей випадок англомовну статтю для міжнародного розповсюдження.

Так 12 серпня 2016 року у виданні VoxUkraine вийшла стаття Сергія Шарапова "A Lepton "God": Proof of the Collapse in the Ukrainian Scientific Degree Awarding System".

Особливого резонансу публікація не викликала. В майбутньому науковець планує розписати про стан справ детальніше – включно з історією про Станіслава Ніколаєнка та Лілію Гриневич.

12 серпня 2016 року у виданні VoxUkraine вийшла стаття Сергія Шарапова про плагіат Катерини Кириленко

Окрім популяризації боротьби з плагіатом, дисергейтівець Сергій Шарапов спеціалізується на виявленні псевдонауки.

На відміну від крадіїв думок, псевдонауковців не важко знайти – вони самі прагнуть публічності. До прикладу, декан факультету інформаційних технологій КНУ ім. Т. Шевченка Юрій Тесля, який для просування своєї "теорії несилового світу" створив власний сайт та організовує тематичні студентські конференції.

"Людина чесно вірить, що перевершила Ейнштейна", – додає фізик.

За словами Шарапова, знайти псевдонауку дуже не просто, але є деякі ознаки, які одразу дозволяють зробити висновок.

Перш за все, це коли науковці починають кричати про те, що їхні ліки вилікують від усього, а їхні винаходи допоможуть усьому людству.

Друге – апелювання до широкої громадськості через ЗМІ, а не через спеціалізовані наукові журнали. Мовляв, я тут таке придумав, але колеги мені не вірять.

Можна піти іншим шляхом і, користуючись службовим положенням, переконати у своїй геніальності науковців з іншої галузі. Такими методами, приміром, не гребує Анатолій Морозов, директор Інституту проблем математичних машин і систем НАН України, який нещодавно у співавторстві з колегами опублікував у журналі свого інституту власний доробок з фізики.

"Це те ж саме, що журнал з фізики почне друкувати наукові статті з історії. Відтак можна стверджувати, що оприлюднений матеріал не бачили рецензенти-фізики", – пояснює Сергій Шарапов.

Якби бачили, точно б помітили, що картинка, яку автори видають за зображення атому водню, насправді – поцуплений з Вікіпедії знімок астрономічного об’єкту.

Працівники інституту, які справді розуміються на фізиці, були обурені рішенням надрукувати псевдонауковий матеріал, який зрештою навіть з тематикою журналу не співпадає.

Щоб збагнути істинну суть роботи, на вченій раді бунтівникам порадили звернутись до фахівців. За словами Сергія Шарапова, згадана надрукована праця – не більше, ніж набір слів.

Картинка, яку автори видають за зображення атому водню, насправді – поцуплений з Вікіпедії знімок астрономічного об’єкту

Сергій Шарапов запевняє, що псевдонаука отруйніша за плагіат, позаяк завжди тягне за собою тяжкі практичні наслідки.

Він розповідає історію, як у 2007 році один російський науковець вирішив, що він придумав новий спосіб руху космічних апаратів, згідно з яким останні відштовхуються від простору. Принцип дії нагадує витівку барона Мюнхаузена, який схопившись за своє волосся, виштовхував себе разом з конем з болота.

Авторитетним фізикам одразу було ясно, що цей новий спосіб – повна нісенітниця. Та псевдонауковці запевнили військових, що фізика часів Ньютона-Ейнштейна застаріла.

Як академіки не сперечалися, у 2008 році супутник з двигуном таки запустили. І він не запрацював. Історія з чудо-пристроєм, який журналісти прозвали гравіцапою, надовго дискредитувала космічну репутацію Росії.

ЕЛЕОНОРА ШЕСТАКОВА

доктор наук з теорії літератури та доктор наук зі спеціальності журналістика

Ця викривачка перевіряє дисертації українських науковців вдома, у Донецьку. Вона єдиний доктор наук зі спеціальності журналістика в області.

Викладаючи на кафедрі журналістики філологічного факультету ДонНУ, жінка раз по раз зіштовхувалась з корупцією і не хотіла про це мовчати. Через таку принциповість свого часу її не провели навіть на посаду доцента. З жовтня 2008 року Елеонора Шестaкова безробітня.

Під час цих перипетій кафедрою завідувала Інеса Артамонова, доктор наук з соціальних комунікацій, яку через рік після звільнення Шестакової звинуватили у масштабному плагіаті зі студентських робіт. Всупереч чуткам, скандальне викриття здійснила не майбутня дисергейтівка, а обкрадені російські науковці. На думку Елеонори Шестакової, це було б не етично – копирсатися у роботах екс-керівника.

Приблизно в той же час, що і Шестакову, з філологічного факультету попросили ще 5-ьох докторів. Тим не менш, довгий час науковець думала, що її історія та історія ДонНУ – це виняток.

У 2011 році вченій стало відомо, що тодішній співробітник ДНУ ім. О. Гончара Сергій Демченко захистив дисертацію з соціальних комунікацій. Його науковим консультантом був директор Інституту журналістики КНУ, доктор філологічних наук і професор Володимир Різун, а другим опонентом – та сама І. Артамонова.

Елеонора Шестакова перевіряє дисертації українських науковців вдома, у Донецьку

У науковому світі так заведено – скажи мені хто твій опонент, і я скажу тобі хто ти.

Принаймні у такому світі свою діяльність розпочинала Елеонора Шестакова. Вона гордиться своїми вчителями, рецензентами, опонентами. Вона по сьогодні спокутує той факт, що одним із 5 рецензентів її монографії був професор Валерій Іванов із КНУ ім. Тараса Шевченка, а свого часу – науковий консультант І. Артамонової.

"Це означає, що я маю проводити дослідження та публікуватись в пристойних наукових виданнях в 10 разів інтенсивніше, аби довести, що я не плагіатор та до справ цього пана Іванова не маю ніякого відношення", – пояснює вчена.

Саме тому Елеонорі Шестаковій було невтямки — як це Володимир Демченко, батько новоспеченого доктора Сергія та ректор ДНУ ім.О. Гончара дозволив cвоєму сину обрати в опоненти осоромлену Артамонову?

Та проглянувши роботи батька-ректора, Шестакова зрозуміла, що це було останнє, що турбувало старшого Демченка. Він і сам не гребує плагіатом. Проте шукати щось цінне у студентських доробках – це не його стиль. Володимир Демченко "полює" виключно на роботи творців фахової російської наукової літератури. Інакше кажучи все те, що обов’язкове до прочитання і доступне для будь-якого студента онлайн.

Фабрика дисертацій ДНУ ім. О. Гончара – знахідка для психолога. Усі її почесні члени – І. Артамонова, Володимир та його сини, Сергій та Максим Демченки, заступник декана з наукової роботи Анжела Лященко – страждають на плагіатну клептоманію.

Для того, щоб захиститись, науковець повинен мати визначену кількість надрукованих статей. У фабрикантів їх в декілька разів більше. Хіба ж завадить ще одна плагіатна публікація на передовиці наукового журнальчика?

Елеонора Шестакова відмічає, фабриканти – люди не жадібні. Поцупив сам – дай товаришу. Демченки беруть статті російських вчених і перекладають їх: спочатку для сина Сергія, потім для пані Лященко, а згодом і для сина Максима. Ось так у трьох різних журналах з’являються три однакові статті під різними іменами.

Професорська родина навіть свої автореферати дослівно перекладає з російських джерел. В будь-якому разі вишам, де виконувались та захищались ці роботи, байдуже на витівки фабрикаторів.

"Знаєте, іноді виникає бажання сказати "все будет Донбасс", – підсумовує Елеонора Шестакова.

Весною 2016 року вчена долучилась до антиплагіатної ініціативи "Дисергейт". Попри телефонні погрози різних "добродіїв", дисергейтівка продовжує знайомитись з науковим доробком поплічників кола Демченків-Артамонової.

Окрім справи "фабрикантів", вчена брала участь у викритті плагіату в статтях міністра освіти і науки Лілії Гриневич.

На відміну від інших викривачів, Елеонора Шестакова працює не з важкодоступними дисертаціями, а з відкритими, так званими публічними текстами – авторефератами, статтями, монографіями.

"Всі ці матеріали можна знайти онлайн. Їх важко вилучити, а отже сфальсифікувати теж. Автореферати і статті це більш отруйна, з точки зору споживання плагіату, інформація, оскільки до неї мають доступ усі, хто прагне знань", – пояснює Елеонора Шестакова.

Щоб знайти плагіат, не потрібно мати суперздібностей, достатньо бути фахівцем у своїй справі та знати фахову літературу.

З досвіду Елеонори Шестакової, якщо з людини поганий науковець, то і злодюжка з неї нікчемний. Уся їхня майстерність закінчується на тому, що вони пропускають скачану роботу російських колег через гугл-перекладач.

Найбільш небезпечно те, що поцуплені доробки основані на аналізі російських медіа, а це тягне за собою звинувачення у псевдонауці та становить загрозу для національної безпеки.

Іноді трапляється, що вчена відкриває матеріал, і одразу бачить витяг з тої чи іншої книжки. Потім їй потрібно з півгодини на те, аби створити порівняльну табличку. З’ївши собаку на фаховій літературі, Елеонора відрізняє плагіат навіть на рівні стилістики. Вона констатує: захоплені плагіатом, більшість українських науковців навіть не виробили власного стилю.

Після численних поодиноких та колективних заяв від імені "Дисергейту" на ім’я КНУ ім. Тараса Шевченка та ДНУ ім. О. Гончара Сергія Демченка врешті звільнили з роботи. А ось його батька Володимира Демченка цієї осені знову обрали деканом.

Щодо Інеси Артамонової, то через 5 років боротьби російських та українських вчених, у 2014 році її таки позбавили ступеня. Сьогодні у неї все добре – вона працює деканом філологічного факультету ДонНУ у "днр" і досі підписується професором і доктором із соціальних комунікацій.

Незважаючи на рішення МОН, ніхто з науковців, причетних до справи Артамонової, так і не визнав своєї вини і, відповідно, не зробив цю історію фактом ганьби.

Сама плагіаторка вважає себе жертвою інтриг "українських націоналістів". Примітно, що російські журналісти солідарні зі своїми обкраденими науковцями, тому Артамоновій навряд чи вдасться стати зіркою політичного шоу.

На думку Елеонори Шестакової, основна мета "Дисергейту" – не викрити плагіат, а повернути його до розряду ганебних явищ. Вчена переконана, що за рік своєї діяльності дисергейтівці довели – як "великим", так і "маленьким" людям більше не страшно бути викритими. Якщо колеги за тебе горою, зникає ризик стати руконепотисним.

Спостерігаючи за такими тенденціями, Елеонора Шестакова не бачить сенсу переїжджати "на велику землю".

Слово "днр" вона записує маленькими літерами і просить не виправляти це в тексті. Для неї ця абревіатура не більше ніж симулякр, постмодерністський термін на копію того, чого насправді не існує.

Донеччанка у третьому поколінні переконана, кидати дім під час кризи неправильно, а переїжджати в країну, де боротьбу з плагіатом тільки імітують наразі немає сенсу.

Ілона Громлюк, журналіст, спеціально для УП.Життя

Титульне фото Depositphotos

powered by lun.ua

Головне на сайті