"Євросироти": з чим стикаються діти українських трудових мігрантів

8576
4 травня 2017

Соціальні сироти, діти трудових мігрантів, або, як називають їх наші сусіди-поляки – "євросироти".

За оцінкою різних джерел від 200 тисяч до декількох мільйонів українських дітей мають одного чи обох батьків, що працюють за кордоном.

Причини цілком зрозумілі: економічна та політична криза, в якій не перший рік перебуває наша держава, та зростаюче безробіття змушують все більше українців вирушати в Росію, Польщу, Італію, Німеччину та інші країни шукати кращої долі.

За словами Олександри Слободян, експертки з питань міграції аналітичного центру CEDOS, лише у 2016-му році 700 тисяч наших співвітчизників виїхало працювати за кордон.

МЗС України прогнозує, що, якщо економічні умови в країні не покращаться, ця цифра й далі зростатиме.

Навряд чи кому спаде на думку звинувачувати батьків-заробітчан в тому, що вони "покинули" дітей удома.

Навряд чи кому спаде на думку звинувачувати батьків-заробітчан в тому, що вони "покинули" дітей удома. Фото Dmyrto_Z/Depositphotos

Тим більше, що таке рішення найчастіше приймається виходячи з міркувань про краще майбутнє для дитини. Згідно з даними досліджень міжнародного правозахисного центру "Ла Страда – Україна", серед причин від’їзду за кордон трудові мігранти називають бажання заробити гроші на навчання дітей (86%), придбання або будівництво житла для родини (72%), або просто забезпечення повсякденних потреб своїх нащадків (69%).

Валютні надходження з-за кордону, дійсно, на певний час вирішують проблеми матеріального добробуту "євросиріт", але чи все можна купити за євро?

Психологи та соціальні робітники давно б’ють тривогу, намагаючись привернути увагу уряду та суспільства до психоемоційних проблем дітей, чиї батьки довгий час перебувають за кордоном.

Дослідження показують, що цим дітям часто притаманно почуття провини: вони вважають себе винними у тому, що батькам доводиться працювати в іншій країні.

У них виникають проблеми соціалізації, які, в свою чергу, накладають відбиток на спілкування з однолітками, шкільні успіхи, мотивацію у навчанні, самооцінку, тощо.

ЧИ ДОСТАТНЬО МАМИ ПО SKYPE?

З одного боку, бажання батьків забезпечити матеріальний добробут для своїх дітей, здається, виконане.

Більше половини дітей з родин, де один або двоє батьків працюють в іншій країні, стверджують, що їх сім’я живе досить забезпечено, і лише 12% підлітків відповіли, що мають вдома фінансові ускладнення.

Переважна більшість з дітей трудових мігрантів (майже 63%) мають власні ноутбуки – це дещо частіше, ніж діти, які живуть з батьками і в половині випадків мають комп’ютер у спільному користуванні з іншими членами родини.

Незважаючи на те, що батьки-заробітчани – феномен більш характерний для малих міст та сільської місцевості, 92% таких дітей відповіли, що мають доступ до мережі Інтернет, адже для багатьох Skype є головним засобом зв’язку з батьками.

Для багатьох Skype є головним засобом зв’язку з батьками. Фото Kirill/Depositphotos

Відомо багато випадків, коли матері роблять із дітьми по Skype домашні завдання або навіть доглядають за малими.

Але чи може віртуальна турбота замінити реальну присутність батьків?

Цифри кажуть, що ні, і підтверджують побоювання психологів.

У червні 2016 року в Україні було проведено опитування, яке охопило більше 50 тисяч випускників шкіл, серед яких були і діти, чиї батько, мати, або обидва батьки працюють за кордоном. Отримані результати говорять за себе: середній бал ЗНО випускників, у яких обидва батьки працюють за кордоном, приблизно на 10 балів –  а це 10% усієї шкали оцінювання – нижчий, ніж у їх однолітків, в кого батьки живуть разом з ними.

Окремо слід зауважити, що, згідно з результатами дослідження, хто саме з батьків працює за кордоном – батько чи мати – не однаково впливає на життя дитини.

Це можна побачити, перш за все, вже порівнюючи результати навчання випускників: середній результат тих учнів, чия мати працює за кордоном, на 8 балів нижче ніж у дітей з обома батьками в Україні (середній бал – 142).

Якщо мати живе з дитиною, а батько працює за кордоном, негативний зв'язок з результатами тестів не такий сильний, тоді як найгірша ситуація у дітей, в яких з якоїсь причини матері взагалі немає, а батько був змушений поїхали працювати в іншу країну (середній бал – 136).

Про що ще розповідають нам ці цифри?

Саме відсутність матері відчувається дітьми найболючіше: це пояснюється і емоційним зв’язком матері з дітьми, і тим, що крім матерів, здається, в родинах немає кому займатися з дитиною, перевіряти домашні завдання або ж цікавитися шкільними успіхами та разом переживати невдачі.

На жаль, незважаючи на те, що матері, які працюють за кордоном, часто є головними годувальницями всієї родини, це, очевидно, не має значного впливу на "традиційний" гендерний розподіл праці, згідно з яким саме жінки беруть на себе піклування про дітей.

Беручи до уваги постійну фемінізацію трудової міграції в Україні (у 2013 році не менше 35% української трудової міграції склали жінки), за умови відсутності соціальних ініціатив, які б просували та заохочували зміну традиційного розподілу сфер відповідальності вдома і активніше залучення чоловіків до виховання нащадків, становище дітей трудових мігрантів лише погіршуватиметься.

Саме відсутність матері відчувається дітьми найболючіше. Фото Yaruta/Depositphotos

А ЯК У СУСІДІВ?

Термін "євросироти" не дарма було позичено у сусідньої Польщі: вже з падінням залізної завіси наприкінці 80-х тисячі людей з Польщі, Румунії, Болгарії, Латвії та Литви попрямували на Захід на пошуки роботи.

Після приєднання цих країн до Європейського Союзу в 2004 та 2007 роках цей тренд посилився та проблема покинутих дітей трудових мігрантів перетворилася з національної на загальноєвропейську, яку тепер намагаються вирішувати на наднаціональному рівні. 

Сьогодні лише в Румунії, Болгарії та Польщі за оцінками різних неурядових організацій від 500 тисяч до мільйону дітей зростають в неповних родинах, поки їх батьки працюють у Великобританії, Німеччині, чи країнах Скандинавії.

В Румунії, де за оцінками Фундації Сороса близька 300 тисяч євросиріт, вже в 90-ті роки було засновано рекордну кількість неурядових організацій та інституцій опіки за дітьми трудових мігрантів.

За ініціативи та підтримки таких організацій у 2005 році Національний департамент захисту прав дитини та Міністерство праці Румунії підписали угоду, згідно з якою батьки, що виїжджають за кордон, мають перед цим призначити офіційного опікуна, який відповідатиме за добробут дитини, поки батьків немає в країні.

На жаль, документ, що виглядає дуже ефективним на папері, виявився недієздатним на практиці: виникла, перш за все, проблема виявлення та моніторингу дітей трудових мігрантів, спричинена нестачею грошових та людських ресурсів, а слабка координація між відповідальним інститутами привела до того, що стратегія залишилася лише в планах.

Наразі найактивнішими захисниками прав дітей трудових мігрантів в Румунії залишаються саме неурядові організації, що в більшості своїй отримують фінансування з-за кордону: міжнародна платформа "Врятуй дітей" (Organizatia Salvati Copiii/Save the children Romania) та неурядова організація "Соціальна Альтернатива" (Alternative Sociale Association), яка започаткувала програму "Один вдома" (Home alone) для боротьби з негативними наслідками трудової міграції батьків.

"Соціальна Альтернатива" займається наданням послуг для дітей трудових мігрантів та їх батьків чи опікунів, проводить соціальні кампанії з підвищення рівня інформованості населення,  проводить тренінги для психологів та соціальних працівників і намагається добитися впровадження покращення законодавства щодо запобігання розлученню батьків з дітьми та допомоги соціальним сиротам.

В Румунії "Соціальна Альтернатива" займається наданням послуг для дітей трудових мігрантів та їх батьків чи опікунів. Фото Facebook

У Литві приблизно 5% дітей (а це близько 20 тисяч) мають батьків-трудових мігрантів – лише з 2011 по 2016 роки більше 200 тисяч громадян країни поїхали працювати до Великобританії, Ірландії, Норвегії та інших Західноєвропейських держав.

Через фінансову кризу 2007-2008 року економічна ситуація в країні значно погіршилася, і кількість батьків-емігрантів, змушених розлучитися з дітьми, почала різко зростати. Тому вже в 2007 році литовський уряд ухвалив закон, що вимагав від батьків повідомляти місцеві органи влади кожного разу, коли діти на довгий час залишалися під опікою дідусів та бабусь, або інших родичів чи знайомих.

До ухвалення закону по всій країні нерідкими були випадки, коли вчителі, помітивши погіршення результатів навчання або проблеми з поведінкою дітей, виявляли, що ці діти насправді вже деякий час живуть без батьків.

Такі діти частіше опинялись у виправних закладах, тому що за відсутності батьків інші родичі не мали авторитету у підлітків і не могли змусити їх дотримуватися дисципліни.

Одним із способів покращення ситуації стало відкриття спеціальних центрів для молоді.

Раніше в країні були лише дитячі центри, наразі їх більше 170, але підлітки відмовлялися їх відвідувати, тому що більшість дітей там була набагато молодшою за них.

Тоді на гроші, надані Норвегією та Євросоюзом, було відкрито перші молодіжні центри, де підлітки можуть зустрічатися із друзями, брати участь в різноманітних заходах, або просто поспілкуватися із дорослими, психологами та соціальними робітниками.

Підлітки створюють власні музичні гурти, готують разом з друзями, або навіть разом прибирають вдома – таким чином психологи намагаються створити для них повсякденну "домашню" рутину, яка є такою звичною для їх однолітків.

ЯК РЕГУЛЮЄТЬСЯ СТАНОВИЩЕ ДІТЕЙ ТРУДОВИХ МІГРАНТІВ В УКРАЇНІ?

Проблема "євросирітства" для України зовсім не нова, однак до 2016 року в нашій державі навіть не було офіційного статусу "дитина трудових мігрантів" або "соціальна сирота".

Лише з 1 січня 2016 року в Україні набрав силу закон "Про зовнішню трудову міграцію", в якому вперше згадуються діти трудових мігрантів та їх права.

Втім, хоча цей закон гарантує захист соціальних прав дітей трудових мігрантів, у тому числі право на задоволення їхніх "національно-культурних, освітніх, духовних і мовних потреб", в документі не прописаний механізм, завдяки якому ці потреби мають здійснюватися, так само не є зрозумілим, на які кошти це відбуватиметься.

Проблема "євросирітства" для України зовсім не нова, однак минулого року навіть не було офіційного статусу "дитина трудових мігрантів" або "соціальна сирота". Фото Kirill/Depositphotos

Більш того, закон поки що не пропонує шляхів вирішення першочергових проблем.

Наприклад, на відміну від інших країн, у нас досі не існує інституту тимчасової опіки дітей трудових мігрантів, тобто дитина, чиї батьки поїхали працювати за кордон, може опинитися без законних представників, що могли би захистити її права та забезпечити гарантії, які отримують інші діти.

Міжнародна правозахисна організація "Ла Страда – Україна" з 2007 року намагається ініціювати створення такого інституту, який би на певний час зобов’язував би призначену людину опікуватися проблемами та потребами соціальних сиріт.

На жаль, на момент, коли було запропоновано цю ініціативу, вона не тільки не знайшла державної підтримки, але й зустріла опір груп, які стверджували, що під прикриттям цього інституту у батьків незаконним чином будуть відбирати дітей.

Більш того, одне лише створення такого інституту без супутнього вирішення інших проблем може, за словами соціологині Кароліни Ковязіної, призвести до підвищення рівня нелегальної трудової міграції або корупції на місцях, бо батьки намагатимуться уникнути передачі дітей під опіку.

До першочергових проблем у сфері роботи з соціальними сиротами можна віднести й відсутність соціальних центрів та організацій, що б підтримувалися державою, для надання допомоги дітям трудових мігрантів.

На сьогодні в регіонах, де зареєстровано найбільше трудових мігрантів (Волинська, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька, Закарпатські області) соціальних служб навіть менше, ніж у регіонах, де ця проблема не стоїть так гостро.

Лідером по допомозі "євросиротам" в цих областях залишається благодійний фонд "Карітас". В їхньому активі більше 10 років активного досвіду праці з дітьми та родинами трудових мігрантів, а в 2014 році "Карітас" презентував навчально-методичний посібник "Зцілюючи рани" з соціально-психологічного супроводу дітей трудових мігрантів.

Незважаючи на багато закликів до цього з боку науковців та експертів, до сьогодні подібного посібника на державному рівні, який би схвалило Міністерство соціальної політики, ухвалено не було, хоча він став би у пригоді як вчителям шкіл, так і психологам та соціальним працівникам.

Навчально-методичний посібник "Зцілюючи рани" з соціально-психологічного супроводу дітей трудових мігрантів від "Карітас". Онлайн версія

ЩО ДАЛІ?

Як бачимо з досвіду сусідніх країн, проблема дітей трудових мігрантів вже перетворилася на загальноєвропейську і поки не має простого рішення.

Фінансова криза, погіршення умов праці та зростаюче безробіття змушують заробітчан залишати дітей вдома та вирушати до інших країн.

Цілком логічно, що саме в країнах зі скрутним економічним становищем продовжує не вистачати ресурсів на відкриття соціальних центрів для роботи з соціальними сиротами та на перепідготовку спеціалістів чи на розробку науково-методичних матеріалів для них.

Чи є вихід із цього замкненого кола?

Чи не першою проблемою, що потребує вирішення, є відсутність ефективної методики обліку дітей трудових мігрантів, адже для того, щоб допомогти їм, цих дітей спочатку треба знайти.

Одним із шляхів вирішення цього питання могла б стати більш тісна взаємодія держави з громадськими організаціями, фундаціями та науково-аналітичними центрами, які вже активно працюють з цією групою дітей чи проводять відповідні дослідження та отримують на це фінансову та інформаційно-технічну підтримку від міжнародних організацій та інституцій.

Більше того, всі попередні дослідження вказують на те, що діти трудових мігрантів є вразливою категорією, яка потребує окремої, спеціальної допомоги держави, і це особливо відчувається в менших містах та селах, де взагалі поки що створено гірші умови для розвитку дітей та молоді.

Безумовно, вже зараз необхідно розробити державні заходи щодо допомоги дітям, чиї батьки працюють за кордоном, і залучити до розробки та виконання таких заходів психологів та педагогів з організацій, які вже спілкуються і працюють з цими дітьми.

На жаль, в Україні все ще спостерігається така тенденція, що державні органи не прислуховуються до рекомендацій та порад громадських організацій та незалежних експертів, якими б обґрунтованими вони не були.

Співпраця з ними та запозичення вдалого досвіду та практик в сусідніх країн могли б мати позитивні наслідки. Наприклад, щодо створення спеціальних соціальних центрів, підготовки спеціалістів для роботи в них, перепідготовки вже працюючих психологів, працівників шкіл тощо.

У 2013 році до рейтингу "Книжка року" увійшла презентована Галиною Малик та іншими збірка оповідей "Мама по скайпу", які переповідали реальні історії українських родин.

Збірка оповідей "Мама по скайпу". У ній зібрані реальні історії українських родин. Фото 062.ua

Книга починалася рядками із листа одинадцятирічного хлопчика із села під Чернівцями: "Мама не живе тепер з нами, бо вона на заробітках в Італії. Коли приїжджає в гості додому, то каже, що Італія дуже гарна, сонячна країна. Але для мене ця країна чужа, далека і зовсім не сонячна, бо вона забрала мою маму"

За результатами опитування випускників шкіл у 2016 році, серед дітей трудових мігрантів набагато більше тих, хто хоче після закінчення школи поїхати навчатися та працювати за кордон – більше 9% (у порівнянні із 3,6% серед інших школярів).

Отже, незважаючи на нелюбов до країни, яка відбирає їх батьків, випускники схильні вважати, що там їх очікують кращі умови, ніж вдома.

До речі, у сусідній Польщі, де за останніми дослідженнями кожна п’ята дитина має хоча б одного з батьків, що працюють за кордоном, вже 39% всіх школярів і 44% випускників шкіл заявляють про готовність покинути країну та повторити досвід своїх батьків.

Чи очікують Україну ті самі наслідки?

Згідно з результатами дослідження аналітичного центру CEDOS динаміка зростання від’їзду української молоді на навчання до закордонних вишів з 2009 по 2015 роки склала 129% з особливо стрімким приростом за останні два роки.

Станом на 2014/2015 навчальний рік за кордоном навчалися вже 59 648 українців та українок, і дослідження актуальних тенденцій дозволяє припустити, що цифри за 2016/2017 навчальний рік будуть ще вищі.

Серед таких студентів є й багато таких, що їдуть навчатись за кордон для того, щоб возз’єднатись з сім’єю, наприклад, батьками, що працюють в інших країнах.

Звичайно, за відсутності держполітики щодо створення якісних робочих місць в Україні побудови ефективної взаємодії з трудовими мігрантами та їх дітьми, дуже висока вірогідність того, що такі родини залишатимуться за кордоном.

Втім, хочеться вірити, що ухвалення закону "Про зовнішню трудову міграцію" був лише першим кроком на шляху до розробки та втілення у життя заходів з допомоги "євросиротам".

Марина Шевцова, стажерка аналітичного центру CEDOS, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua

Головне на сайті