Як це – бути африканською сім’єю в Україні

14642
5 липня 2017

Аліун та Антуанет Д’янь живуть у Києві вже 26 років.

Він приїхав з Сенегалу, вона – з Конго, аби отримати престижну на той час освіту за кордоном.

Познайомилися у Києві, почали зустрічатися, а згодом створили сім’ю.

Для молодої пари з двох різних африканських країн Україна стала нейтральною територією для життя, а французька – спільною мовою.

Аліун та Антуанет Д’янь живуть у Києві вже 26 років. Він приїхав з Сенегалу, вона – з Конго

ПРО РОБОТУ І ЗАХОПЛЕННЯ

Аліун викладає французьку мову в Київській міжнародній школі, а у вільний час подорожує різними країнами Африки, досліджує культуру африканських народів і пише про свої мандрівки.

Антуанет допомагає молодим африканцям вступати в українські виші. 12 років тому вона заснувала фірму Antal, яка працює в Конго, Сенегалі, Габоні, Беніні та інших країнах Африки і заохочує отримувати вищу освіту в Україні.

Антуанет разом зі своєю командою допомагає молодим людям збирати документи для вступу, обирати навчальний заклад та оформлювати візи. Та найважливіше, каже вона, це адаптація до українських реалій.

Антуанет допомагає молодим африканцям вступати в українські виші

"Ми допомагаємо африканським студентам адаптуватися тут. Ми бачили, що їм важко звикнути до тутешнього життя, до суспільства, ставлення людей і розуміли, що потрібно якось допомагати. Тому Антуанет заснувала фірму", – пояснює Аліун.

"Коли студенти приїжджають в Україну, ми розказуємо їм про правила життя тут, тісно з ними спілкуємося, допомагаємо у всьому. А якщо в них з’являються проблеми з навчанням чи вони не ходять на пари, повідомляємо батькам", – додає Антуанет.

Подружжя пояснює, що культура спілкування і поведінки в Африці дуже відрізняється від української.

Життя там більш відкрите, люди не зачиняються по своїх домівках і дуже багато спілкуються один з одним.

Вони навіть говорять голосніше. Тому студентів застерігають, аби вони не розмовляли голосно в транспорті, не вмикали гучну музику та галантно ставилися до жінок, адже в Африці це не прийнято.

Подружжя пояснює, що культура спілкування і поведінки в Африці дуже відрізняється від української

ПРО РАСОВУ ДИСКРИМІНАЦІЮ

Антуанет каже, що спочатку африканським студентам дуже важко звикнути до мови, менталітету, але найскладніше – до того, як деякі люди на них дивляться.

Вона згадує, як і сама в перший рік навчання у Києві на собі відчула, наскільки вороже ставилися до темношкірих. Тоді Антуанет навіть хотіла покинути університет і повернутися додому. Але все-таки залишилася тут.

Антуанет каже, що африканським студентам дуже важко звикнути до того, як деякі люди на них дивляться

В ті часи молода студентка з Конго мало спілкувалася з українцями, тому вивчення мови далося їй складно і завжди було для неї бар’єром. Проте зараз вони з чоловіком у Києві як вдома.

"Ми звикли до життя тут. Коли заходиш в холодну воду, спочатку відчуваєш холод, а потім звикаєш і вода здається теплою.

Так само і з неприємними ситуаціями через колір шкіри. Коли ми тільки приїхали, дуже гостро відчували погане ставлення", – розповідає Аліун.

Дружина додає, що часто помічала, як люди на вулицях знущалися над нею, голосно сміялися, обговорювали її та говорили в слід нецензурні слова. Її дивувало, що таке собі дозволяли навіть дорослі люди з дітьми.

"Можливо, вони просто невиховані чи ніколи в житті не бачили темношкірих людей, і починають сміятися і тикати пальцями", – припускає Антуанет.

З часом пара звикла і навчилася просто не звертати увагу на дискримінацію.

З часом пара звикла і навчилася просто не звертати увагу на дискримінацію

В основному з расизмом вони зустрічаються на вулицях і в транспорті. Один з таких випадків стався у автобусі декілька років тому, коли молодий міліціонер у формі разом з компанією приятелів агресивно звертався до Аліуна. Чоловік вирішив нічого не відповідати, а міліціонера це ще більше розлютило – він почав грубо лаятися.

На щастя, до фізичного насилля ніколи не доходило.

З африканськими студентами, яким допомагає Антуанет, таке теж трапляється нечасто. Втім, одного разу хлопця і дівчину намагалися побити в метро через расову нетерпимість. Вони розповіли Антуанет про цей випадок лише через рік і самі в поліцію не заявляли.

"Я не буду плакати про те, що мене сильно дискримінують, не буду вішати ярлики і казати, що в Україні живуть одні расисти. Такі люди є, але є інші чудові толерантні люди. Якби нам було погано тут, ми б поїхали", – каже Аліун і додає, – "Тут я зустрів дуже хороших людей і наші найкращі друзі – українці".

"Я не буду плакати про те, що мене сильно дискримінують, не буду вішати ярлики і казати, що в Україні живуть одні расисти", – каже Аліун і додає, – "Тут я зустрів дуже хороших людей і наші найкращі друзі – українці"

"Я викладаю французьку мову для українців, а мої учні мене люблять і поважають. Тому треба дивитися на кожну окрему людину, бо все залежить від виховання, освіти і впливу інших.

До того ж, я не почуваю себе безпечніше вночі в Сенегані, ніж в Україні", – розповідає чоловік.

Антуанет пригадує, як на початку двохтисячних посилилася расова дискримінація і навіть були випадки фізичного насилля проти африканців.

Тоді вони навіть виходили на марші проти расизму. Багато з їхніх друзів виїхали України, повернулися до Африки або переїхали в Європу.

Аліун і Антуанет помітили, що зараз випадків расової дискримінації стало набагато менше.

Тепер у Києві вони почувають себе безпечно. Кажуть, їхній син Жеремі, який працює тут 3D-аніматором, відчуває себе українцем, вільно розмовляє українською і планує жити в Україні надалі.

Аліун і Антуанет помітили, що зараз випадків расової дискримінації стало набагато менше

ПРО МАЙДАН, АНЕКСІЮ КРИМУ І ВІЙНУ НА ДОНБАСІ

"Коли почалася окупація Криму, я відчував такий біль, ніби напали на когось з моєї сімї. Це була ніби моя особиста втрата.

Я відчув, що Україна – моя друга батьківщина. Кожен день я слідкував за новинами, постійно думав про це", –  згадує Аліун.

"Він навіть не спав вночі", – підтверджує Антуанет.

"Коли почалася окупація Криму, я відчував такий біль, ніби напали на когось з моєї сім’ї. Це була ніби моя особиста втрата. Я відчув, що Україна – моя друга батьківщина", – згадує Аліун

Під час Майдану сім’я Д’янь передавала матеріальну допомогу і брала участь в молитвах за Україну в різних християнських церквах і вдома. А коли починалася війна, подружжя через посольство допомагало повернутися додому студентам з Сенегала, які навчалися в Донецьку.

"Коли був Майдан, у французькій пресі виходили статті під заголовками на зразок "Київ у вогні та крові", ніби це стосувалося всього Києва.

Нам доводилося пояснювати нашим родичам і батькам студентів, що тут насправді відбувається. Я навіть писав коментарі для газети Le Figaro, щоб спростувати неправдиву інформацію про Україну", – розповідає Аліун.

Парі доводилося пояснювати родичам і батькам студентів, що в Україні насправді відбувається

ПРО РІЗНИЦЮ КУЛЬТУР

Аліуну подобається, що українці – спокійні, є багато щирих і чесних людей.

Пригадує, що коли їхав сюди на навчання 26 років тому, ще під час Радянського Союзу, мав багато упереджень, думав, що люди тут матеріалісти, не такі духовні і добрі, як в Сенегалі.

Виявилося, що це неправда. Чоловік каже, що люди в Україні безкорисливі.

Наприклад, продавець тут може чесно сказати, що його товар не дуже хороший, а в Сенегалі тобі ніколи не зізнаються в такому, намагатимуться обманути, аби тільки отримати більше грошей.

Проте для нього незвично, що деякі дорослі люди тут можуть ображати інших і вказувати їм, адже в Сенегалі це вважається приниженням власної гідності.

Антуанет не подобається, що українці багато лаються. Жінка каже, що в Конго цього майже немає, а серед близько 30 племен там лише одне використовує нецензурні слова.

Антуанет не подобається, що українці багато лаються. Жінка каже, що в Конго цього майже немає

Проживши довгий час в Україні, пара помітила і відмінності в сімейному житті. Аліун каже, що в сенегальській родині чоловік – голова, принаймні формально. Навіть якщо жінка розумніша і більше заробляє, вона все одно даватиме чоловіку проявити себе, щоб не втратити соціальне значення. А в Україні навіть формально жінка попереду.

"Я голова нашої сімї, Антуанет приймає це. Я можу їй сказати: "Тихо", –  сміється Аліун і додає, що з цього вони часто жартують.

В Україні та Сенегалі дуже відрізняються стосунки батьків і дітей.

Аліун і Антуанет помітили, що українці більше балують своїх дітей. Проте в цьому вони теж бачать позитив, адже батьки краще піклуються про дітей. В сім’ї Аліуна було вісім дітей, а в Антуанет – чотири. Їхні батьки не мали змоги приділяти кожному багато уваги.

В Україні та Сенегалі дуже відрізняються стосунки батьків і дітей. Аліун і Антуанет помітили, що українці більше балують своїх дітей

Подружжя зізнається, що свого сина Жеремі виховували суворо, не балували. Зараз вони за нього дуже горді, бо навіть в дорослому віці він їх поважає і прислухається.

Щонеділі син приходить до них на сімейні вивчення Біблії. Таку традицію Аліун і Антуанет вирішили запровадити у своїй сім’ї. Рано вранці Антуанет прокидається, щоб підготувати тему дня, яку родина потім разом обговорює.

Жінка каже, що вони не відносять себе до якоїсь конфесії, відвідують різні християнські церкви.

ПРО АФРИКАНСЬКІ ТРАДИЦІЇ В РОДИНІ

З африканських традицій, які зберегла сім’я Д’янь, найголовніша – кухня. Аліун і Антуанет обожнюють готувати свої національні страви.

Щоправда, знайти в Києві всі необхідні продукти не так вже й легко. Неподалік від Севастопольської площі є невеликий магазинчик з африканськими продуктами, який тримає виходець з Нігерії. Це єдине місце в столиці, де можна придбати інгредієнти для африканських страв. А от ресторанів з такою кухнею подружжя в Києві не знаходило.

Час від часу Антуанет їздить у тривалі робочі поїздки в Конго і завжди привозить звідти продукти, яких в Україні не знайдеш.

Час від часу Антуанет їздить у тривалі робочі поїздки в Конго, також подружжя багато подорожує Африкою

Наприклад, фуфу (традиційна страва народів західної і центральної Африки). Жінка пояснює, що до цієї страви входить маніок (коренеплідна тропічна рослина – авт.), його листя і пальмова олія.

Серед фаворитів сенегальської кухні – чебуджин, що в перекладі з волофської мови, яка поширена в Сенегалі, означає "рис і риба". Знайти правильні продукти для цієї страви тут практично неможливо, а її готувати складно. Саме тому жінки в Африці довго вчаться готувати і не виходять заміж, поки не вмітимуть робити це по-справжньому добре.

Аліун каже, що сенегальці дуже люблять чебуджин і хочуть їсти його мало не щодня. За його словами, це топова страва, як український борщ. Його, до речі, пара теж любить. А от по ресторанах вони ходять нечасто, кажуть, що вдома готують смачніше.

Ще одна традиція, яку подружжя зберігає досі – африканський одяг, який Антуанет вдягає час від часу на фестивалі. Аліун і Антуанет не можуть жити без ритмічної африканської музики.

"Ритм у нас в крові, і це не упередження", – зауважує Аліун.

Є традиція, яку подружжя зберігає досі – африканський одяг, який Антуанет вдягає час від часу на фестивалі

В Україні вони слухають її переважно на фестивалях та в інтернеті. Час від часу в Україні проходять африканські культурні події, але їх небагато, каже пара.

Наприклад, один з таких фестивалів "Мама Африка" відбудеться в серпні. Там можна буде дізнатися більше про культуру і традиції різних країн Африки, скуштувати національну їжу та послухати традиційну музику.

"На одному із заходів цього фестивалю я розповідав про культуру і цінності волофського суспільства і про їхніх письменників. Волоф – це етнічна група в Сенегалі та основна мова", – пояснює Аліун.

ПРО ПОДОРОЖІ І ТОЛЕРАНТНІСТЬ

"Такі заходи дуже важливі для взаєморозуміння різних народів. Українці зможуть дізнатися більше про Африку, зрозуміти культуру. Я коли люди будуть розуміти, то будуть і приймати", – переконаний Аліун.

Чоловік любить досліджувати інші культури, особливо різних народів Африки. Він наголошує, що Африка – це не якась одна культура, адже кожна країна унікальна, а багато народів цього континенту зберегли автентичність, яку інші народи втратили.

Саме тому він багато подорожує, записує свої враження і фотографує.

Аліун і Антуанет відпочивають біля узбережжя Атлантичного океану на півдні Сенегалу

Аліун вже побував в Гамбії, Мавританії, Гвінеї, Конго та Малі. Каже, що найцікавіша подорож в його житті була до Занаги – рідного села його дружини.

"Ми їхали через неймовірно красивий ліс Майомбе, куди я мрію ще колись повернутися, познімати його з дрона, познайомитися з місцевими жителями, встановити контакт з природою і людьми, які все ще продовжують жити там", –  захоплено розповідає Аліун.

Він каже, що пише про країни Африки, щоб заохотити людей більше подорожувати. Іноді Аліун пише прямо у своєму телефоні. Складає поезію французькою мовою, в яку по-справжньому закохався, читаючи Віктора Гюго.  

Аліун під час подорожі в Браззавілі, столиці Республіки Конго, неподалік від річки Огове

Під час шкільних канікул він планує працювати над оповіданнями і розмістити їх на власному сайті разом з фотографіями. Аліун каже, що його твори дуже поетичні, вони про те, як його душа зустрічає нові місця.

"Мені здається, коли люди починають подорожувати, тоді для них все стає ясно. Вони глибше і ближче пізнають людей іншої раси і національності, і стають більш толерантними", – каже Антуанет.

"Подорожі – це друга школа", – додає Аліун. – "Вони допомагають людям розуміти і приймати інших. Адже всі ми тут для того, щоб знайти точку гармонії. Бог не створив нас, аби ми жили в конфліктах.

Зрештою, всі ми, незалежно від кольору шкіри, хочемо бути щасливими, тільки в кожного свій шлях".

Юлія Беба, журналіст; Юлія Вебер, фотограф, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua

Головне на сайті