Після 40 років у Німеччині. Як Україна змінюється в очах її емігрантів

24056
17 серпня 2017

По брущатій сільській дорозі, підстрибуючи на червоному, жіночому велосипеді, їде чоловік.

На ньому – модні джинси з дірками на колінах, футболка, яка обтягує торс, червоні кросівки та шкіряний браслет. На сонці виблискує срібний перстень. На плечах – рюкзак. Слідом тягнеться стійкий шлейф дорогих парфумів.

Всім перехожим він широко посміхається та махає рукою. Люди дивляться зацікавлено, перешіптуються та кивають у відповідь.

Віктору Логвину майже 70 років. Сорок із них він прожив у Німеччині.

Вже кілька років поспіль, щоліта приїздить до України.

Каже, провідати матір та молодшого брата, які вже давно спочивають на кладовищі, а також поспілкуватись з племінниками, однокласниками та подивитись, як із року в рік змінюється Батьківщина.

Віктору Логвину майже 70 років. Сорок із них він прожив у Німеччині

НОВЕ ЖИТТЯ

До Німеччини Віктор переїхав у 28 років, по закінченню факультету стоматології Донецького національного медичного університету ім. М. Горького.

На передостанньому курсі він одружився з німкенею, яка навчалася разом із ним.

І коли керівництво учбового закладу роздумувало, куди відправити на роботу колишніх студентів, то вирішило не розлучати з дружиною.

Так його направили до Німецької демократичної республіки (НДР), яка на той час була під окупацією Радянського союзу.

– Були варіанти відправити мене працювати на Камчатку чи в Казахстан, – пригадує Логвин. – Вирішили, що треба їхати з дружиною на її батьківщину. Тож з двома валізами я і поїхав до НДР.

В одній з тих валіз були шкарпетки та білизна, в іншій – конспекти та книжки.

При перетині кордону радянські прикордонники Віктора Павловича не хотіли пропускати. Не вірили, що можна переїжджати на постійне місце проживання до іншої країни всього з двома валізами.

Озброєні автоматами, вони відвели його в окрему кімнату і кілька годин шукали у валізах подвійне дно чи якусь схованку. Думали, що він везе золото або якісь секретні документи. Але, так нічого і не знайшовши, відпустили.

Оселилася молода родина в місті Лейпцигу. Німецької Віктор Павлович не знав, тож був безробітним, мусив закінчити мовну школу.

Не відомо, як би все склалося, аби не випадок.

Приблизно за місяць після приїзду подружжя, міністр охорони здоров’я Німеччини влаштував у Берліні з’їзд випускників медичних вузів, які навчалися за кордоном.

Туди поїхала і дружина Віктора Логвина, Хельга.

Після закінчення офіційної частини, вона підійшла до міністра і розповіла про проблему з працевлаштуванням свого чоловіка. Чиновник пообіцяв допомогти.

Наступного ранку Віктору подзвонив головний лікар місцевої лікарні і сказав виходити на роботу.

– Коли я вийшов на роботу, завідуючий стоматологічним відділенням був дуже незадоволений, казав: "О, знову росіян нам наслали!".

 Оселилася молода родина лікарів у місті Лейпцигу

СВІЙ ПРОТИ СВОГО

Працював молодий спеціаліст щодня з сьомої ранку до сьомої вечора.

Вже за три місяці вільно володів німецькою мовою, жодного разу так і не відвідавши мовні курси. Каже, настільки звик до чужої мови, що вже не задумувався про побудову речень чи правильне вживання дієслів.

Зараз німецька стала для нього настільки рідною, що часом йому навіть важко сформулювати думку українською.

Він подовгу роздумує, шукаючи в пам’яті підходяще слово. Часом, спочатку виривається якесь німецьке слівце чи навіть речення. Він вибачається і намагається пояснити свою думку українською. 

Вдосконалити мову йому допомогло постійне спілкування та дуже багато літератури, яку він поглинав ночами, після роботи.

Через чотири роки практики Віктор Логвин склав екзамени в Німеччині та отримав звання спеціаліста стоматології. А ще за рік написав та захистив докторську дисертацію.

За цей час в родині народився синочок.

– У мене не було ностальгії, яку мали багато співвітчизників, – пояснює Віктор Павлович. – По-перше, не було часу думати про щось окрім роботи та навчання.

По-друге, НДР в 70-80-х роках мало чим відрізнялась від Радянського союзу. Це був "союз" у всій своїй красі.

Одного разу Віктор Павлович розказав під час сніданку в колективі якийсь анекдот. Він навіть був не гостро політичний.

Хтось переповів головному лікарю і вже за кілька годин чоловіка викликали на килим і попередили: якщо ще буде хоч один подібний анекдот – оштрафують та виженуть з роботи.

Остерігатись доводилось всіх: і колег, і пацієнтів, і друзів. Кожен стежив за іншим і доносив куди треба.

Серед пацієнтів пана Логвина було багато представників посольств. При зустрічах вони постійно намагались вивідати якусь інформацію про інших медиків чи пацієнтів, друзів та знайомих.

– Одного разу після поїздки додому в Україну до мене на роботу зайшов представник КДБ і почав розказувати про те, що ніби він знає, що я возив рідним золото, – зі сміхом пригадує Віктор.

І якщо я не буду "співпрацювати" на мене буде "донос". Та коли залякати мене не вдалося, відверто почав вербувати, щоб я переповідав розмови з працівниками посольств, які в мене лікувалися. Я не погодився.

Віктор каже, що у нього не було ностальгії, яку мали багато співвітчизників

ОБ’ЄДНАННЯ НАЦІЇ

Чоловік пригадує, що в післявоєнній, окупованій Німеччині жилось дуже важко.

Навіть працюючи вдвох з дружиною, родині Віктора Логвина не вистачало грошей до наступної зарплатні.

Часом пацієнти розплачувались з лікарем хлібом, ковбасою чи картоплею. Люди були дуже бідні. Всі чекали на об’єднання з федеративною республікою Німеччини (ФРН).

– Нам забороняли дивитися федеративні канали чи слухати їхнє радіо, спілкуватися з родичами та друзями, – розповідає Віктор Павлович. – Та все ж люди знаходили спосіб обміну інформацією.

ФРН, яка на той час була під контролем Англії, Франції та Штатів дуже добре розвивалась. У людей було дуже гарне соціальне забезпечення, краща ситуація з працевлаштуванням. На заводах встановлювали нові станки, будували дороги, відновлювали інфраструктуру. Люди жили в достатку.

В нашій же частині Німеччини все було як і у всьому Радянському союзі – розруха, депресія, бідність.

За кілька місяців до проголошення про об’єднання ФРН та НДР, до Радянського союзу вивезли все, що хоча б чогось вартувало, навіть залізничні колії розібрали.

Пригадуючи день, коли Німеччина об’єдналась, на обличчі Віктора Логвина з’являється щаслива посмішка. Каже, для більшості німців це був найпам’ятніший день у житті.

– Після об’єднання все стало все на свої місця. Всі закони, які були в ФРН, автоматично перейшли на всю територію Німеччини. В нас нарешті з’явився достаток і спокій.

Вперше родина Віктора Логвина виїхала за кордон завдяки друзям, які проживали в федеративній частині Німеччини. Вони дали їм гроші, аби ті змогли автобусом з’їздити до Парижу, подивитись, як живуть вільні люди.

З того часу Віктор вже кілька разів об’їздив всю Європу та Канарські острови. Каже, на свою пенсію може мінімум двічі на рік подорожувати будь-куди.

При цьому, пенсійних грошей вистачає аби спокійно жити, не бідуючи, сплачувати комунальні та інші рахунки і "час від часу попивати шампанське".

Колись родині Віктора Логвина не вистачало грошей до наступної зарплатні, але зараз пенсії дозволяє двічі на рік подорожувати будь-куди

ПЕНСІЙНА МОЛОДІСТЬ

На пенсію Віктор Логвин вийшов у 63 роки. Хоча зізнається, міг би працювати ще.

Пояснює, що раніше у Німеччині на пенсію виходили в 67 років. Але, кілька років тому, уряд зменшив пенсійний вік, аби звільнити робочі місця для молоді.

З вигляду Віктор Логвин дуже відрізняється від українських 70-літніх дідусів і бабусь. Вік в ньому видає хіба що білосніжна грива густого волосся. Поряд зі своїми однолітками він виглядає років на п’ятнадцять молодше.

Зізнається, що часом не впізнає в цих бабусях і дідусях людей, з якими виріс, з ким колись ганяв у футбол чи в кого закохувався.

– Щоразу, як приїжджу, намагаюсь зустрічатись зі своїми однокласниками, – каже Віктор Логвин. – На жаль, з кожним роком їх залишається все менше і менше. Цього року нас зібралось лиш дев’ятеро.

Сам Віктор Павлович не втратив жаги до життя. Він так само любить подорожувати, займається спортом та охочий до молодих жінок.

В сільському магазині, куди він щодня приїздить за покупками на своєму червоному велосипеді, він фліртує з продавчинями та пригощає місцевих дівчат цукерками.

Молодший син народився у чоловіка, коли тому вже було за 50. Він з гордістю показує в телефоні фото високого, чорнявого юнака, який посміхається такою ж широкою посмішкою, як і сам Віктор.

Віктор Павлович з рідними

РЕФОРМИ ЗАРАДИ МИРУ

Віктор Логвин зізнається, що дуже любить Україну. Тут живе багато його рідні.

А він ще дуже любить мальовничі краєвиди, яких не зустрінеш більше ніде у світі. Любить архітектуру Києва та Львова.

Але найбільше його зачаровують позитивні зміни, які відбуваються з країною із року в рік.

Чоловік запевняє, те, що Україна отримала безвіз, наблизило країну до європейського, демократичного розвитку набагато кроків вперед.

– Звісно, корупція, безвідповідальність чиновників та депутатів, це страшна штука, з якою треба боротися, – пояснює свою думку пан Логвин. – Повірте, це проблема не тільки України, а й більш розвинених країн.

Але те, що українці тепер можуть вільно їздити світом, переймати інші погляди на життя, вчитись чомусь новому – це все крок до кращого майбутнього.

Нехай більшість дорослого, пострадянського населення вже не змінити. Але молодь, яка подорожує, згодом втілить весь той найкращий світовий досвід у власній країні.

Чоловік зазначає, що будь-які реформи – це боляче. Але якщо доводити їх до кінця, а не кидати на півдорозі – то вони дадуть якісний результат.

Європейські лідери не дарма вимагають проведення реформ від України, допомагають фінансово, відкривають кордони.

Адже ніхто в Європі не бажає війни. Друга світова лишила тяжкий слід по собі для багатьох. І там всі розуміють, що жити у злагоді можна лише тоді, коли всі будуть жити в достатку і коли між країнами будуть міцні торгівельні, культурні, спортивні та родинні зв’язки.

Вечоріє. Селом починають літати комарі. На небі з’являється молодий місяць.

Віктор вмикає невеличкий ліхтарик, прикріплений на кермо та вдягає світло відбивний жилет – він постійно в роз’їздах. За три літні місяці треба поспілкуватись зі всіма знайомими, відвідати всі улюблені місця, щоб гарних спогадів вистачило до наступного літа.

– Поїду вже, поки зовсім не стемніло, – каже Віктор та зі сміхом вказує на свої побиті коліна. – Бо вночі їздити небезпечно, місцеві не дуже дотримуються правил дорожнього руху.

Як приклад він розказує недавню історію.

– Їхав якось вночі. По дозволеній мені смузі, на невеликій швидкості ось в цьому світло відбивному жилеті. А тут із темряви на мене наскочив інший велосипедист. Я не очікував такого. Це була навіть не його смуга. Ми з гуркотом попадали.

Я відразу почав вибачатися. Так прийнято в Німеччині. Цей чолов’яга мовчки і похмуро мене слухав, а потім буркнув: "Дивись, куди преш!" Забрав велосипед і поїхав.

Я сміявся до сліз. Повернись життя по-іншому, і ним, можливо, міг бути я.

Яна Міланова, журналіст, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua

Головне на сайті