Мистецтво говорити "НІ!", або Вчителі були хороші

6188
4 серпня 2017

Це четвертий текст про право сучасної українки самостійно керувати своїм життям та вимагати від суспільства поважати її вчинки та почуття.

Продовжуючи стародавню традицію виносити гарбуза жениху-нелюбу, яка існувала тільки в Україні, "Українська правда. Життя" та Фонд Олени Пінчук "АнтиСНІД" започаткували спільний проект.

Українок ми закликали вдягатися у футболки з принтом "Маю право сказати НІ!" та розповідати у Facebook про випадки із свого життя, коли відмова, що здавалася втратою, насправді дала нові можливості – у кар’єрі, громадській діяльності чи в особистому житті.

Перша добірка містила історії присвячені пошуку свого покликання.

Друга – вражаючі приклади того, як відмова дає відстояти право на здоров'я та життя.

Третя – об’єднувала думки відомих українок про те, як важливо навчитися вчасно відмовляти.

Ці історії про те, як важливо не силувати дітей у школі та давати їм право говорити "НІ". 

 

СЛАВА ФРОЛОВА

Арт-пікнік Слави Фролової

Я родом з СРСР. У запропонованій радянською владою моделі світу мені жилося вкрай складно – по природі я бунтарка та індивідуаліст.

Такі тези як "усі рівні" мені незрозумілі, з раннього дитинства я була неусвідомленим меритократом. Маркування, присвоєне мені вчителями, – "некерована", "невиправна" і "у неї немає майбутнього" – стали моїми супутниками до 8 класу. Адже сто разів повторена неправда рано чи пізно стає правдою.

Заперечувати болючий для мене порядок речей не представлялося можливим, і в якийсь момент я стала вірити в свою непридатність.

Але, якщо моя впевненість у собі і була підірвана, то дух і характер знаходили собі застосування.

За радянських часів взагалі не прийнято було говорити слово "НІ". У тебе була маса чітких обов'язків, навантажень і зобов'язань, а ось поняття "право" якось було розмитим.

Одного разу, під час переходу в 9 клас, у період іспитів, мої однокласники похуліганили і стирили класний журнал.

Звичайно, я знала, хто і за яких обставин. А коли траплялась якась небувала ситуація, відразу викликали та повчали мене. Тому і не дивно, що і з цього питання я опинилася у класного керівника на "допиті".

Навчалася я, треба віддати належне, в хорошій школі, тому було що втрачати. Тим більше, моя мама хіба що тільки душу не закладала, щоб мене звідти не вигнали.

До 8 класу я розуміла всю складність ситуації і відповідальність перед мамою за своє навчання. Учитель, не довго думаючи, почав вимагати, щоб я видала всіх, хто причетний до історії з журналом.

Розриваючий душу дисонанс з піонерством, клятвами та іншими розповідями про героїв війни, котрі загинули, але своїх не видали, так гаряче і завзято поданими цим же викладачем на уроках, вибивав мене з матриці.

Крім того, видати чужий секрет – не збігалося з моєю особистою системою цінностей.

У той же час, мене охоплював відчай тільки при одній думці, що мамі треба буде повідомити новину про те, що мене вигнали зі школи.

Я ніколи не забуду цей страшний момент вибору. Хоча ні, вибір був очевидний: тоді я вперше в житті повинна була зібратися з духом і сказати слово "НІ", яке загрожувало зруйнувати (як тоді здавалося) моє життя і розбити серце мами.

І я його вимовила, а вчитель, не вагаючись, виставив мене зі школи.

Пам'ятаю цей жах, пам'ятаю, як не змогла відразу піти до мами з цією новиною, а пішла до близької подруги сім'ї, куди пізніше приїхала схвильована мама, і на мій подив і щастя підтримала і висловила свою повагу.

Я помилялася, думаючи що слово "НІ" зруйнує моє життя. Розуміння того, що я #маюправосказатиНі, дало мені шанс вибрати свій власний унікальний і цікавий шлях в житті, а не погодитися на той, що прописала система або якісь люди.

Я маю право сказати "НІ", щоб поважати, в першу чергу, себе і не сходити зі шляху важливих цінностей, на яких повинні триматися людські взаємини.

 

АЛІНА КУПРІЯНЧИК

помічник-консультант народного депутата України

Довго думала над вибором своєї власної історії, яка змінила моє життя після вибору "НІ", – знаєте важко.

Насправді, прокрутивши своє життя в голові, є кілька історій, але все ж таки вбачаю – сконцентрувати увагу на одній. Хоч і невеликій, але суттєвій для мого життя!

Так от, у шкільні роки я мала тяжку недугу й довгий час перебувала на стаціонарному лікуванні. Шматок шкільної програми пройшов у стінах лікарні та повз мене.

В той час, коли лікарі загалом мене вже погодилися відпустити додому, мама почала зі мною говорити про те, як же я наздожену всю пропущену мною програму. Пропозиція була такою, що мені потрібно залишитися на наступний рік та нормально з вересня із іншим класом приступити до навчання.

Моя відповідь "НІ" була твердою та безповоротною. Я гіркими сльозами молила матусю, щоб вона зробила все можливе, щоб я залишилася зі своїм класом.

Оскільки, незважаючи на недугу, я все одно читала всю шкільну літературу, просила батьків привозити мені всі зошити та книжки та за маленьким лікарняним столиком Алінка-задротик підганяла все те, що мої однокласники вчили у школі досить довгий та тривалий період.

У важливий для мене момент я думала тільки про одне: як я можу втратити цілий рік, при тому що мої однокласники зможуть скільки всього зробити, я ж не гірша за когось...

І знаєте, я переборола недугу та переборола себе! Наздогнала всю програму та останній 11 навчальний рік закінчила зі своїм класом, вступила до вишу, пішла на військову кафедру, потім робота та інше...

Важливий вибір "НІ" у цій ситуації, допоміг мені не втратити час. Адже час, як я вже тоді розуміла, є дуже важливим,і він так швидко плине...

 

ІВОНА КОСТІНА

"Побратими"

Я рідко добровільно долучаюся до флешмобів, але цей змусив мене закопатись глибше в себе. Пошукати свої "НІ".

Відверто кажучи, це зайняло трохи більше часу, ніж я очікувала, але я згадала. Нехай це маленькі історії, але вони важливі саме для мене.

На фото мені 14. Якогось зимового ранку ми сонно чергували на вході до школи. Це такий процес, коли весь старший клас приходить на 8:00 і зустрічає решту класів.

Це була перша зима після мого фестивального дебюту, і я саме мріяла про дреди та мандри. Повз нас, чергових, проходили змерзлі учні в джинсах і ті, що переодягалися в міні-спідниці.

Вже за декілька хвилин перед усім класом мене вичитувала завуч, влаштувавши скандал із залученням охоронця та класних керівників.

Одним словом, мене відправили додому.

Своїм поверненням в той же день я сказала "НІ" подвійним стандартам і відсутності ясних критеріїв. Мені закидали "сукню сумнівної довжини" (та, що на фото) і неділовий вигляд. Що ж, я рада, що бодай в 14 я мала неділовий вигляд :)

Оце спідниця "сумнівної" довжини

Закінчилась історія тим, що мені офіційно дозволили приходити до школи в усьому, крім жовтих панчіх.

Але є одне але. Моє "НІ" було можливе завдяки тому, що мене підтримали. Що вступилася моя мама і дала зрозуміти, що відповідальність за неповнолітню особу з моменту, коли вона увійшла до школи, несе безпосередньо сама школа. І що немає достатніх причин, аби відправити цю особу додому без супроводу і попередження батьків.

Інша шкільна історія трапилася, коли в 11 класі мої стосунки з однією з викладачів вже були на межі повного провалу.

Непріоритетність для мене її предмету та відсутність у неї поваги до людей грала свою роль.

Як на зло, я захворіла і три тижні провела вдома, після чого потрапила до школи прямо на контрольну з її предмету. На тій контрольній я чесно навчилась казати: "НІ, я не знаю". Я досі ціную в собі вміння сказати собі ці слова. І визначити необхідність вивчити те, чого не знаєш.

Проте, це було не єдине "НІ" в той день. На зустрічі з завучем мені була вичитана ціла промова про те, що такі люди, як моя викладачка, будуть моїми керівниками у майбутньому, що я від них залежатиму та змушена буду підлаштовуватися під їх темперамент. Але це було знову "НІ". Ні і завучу, і собі.

І знову "НІ" було з підтримкою, бо за її спиною сидів інший завуч, котрий в якийсь момент аж викрикнув, що не можна на такі речі налаштовувати учнів.

Минуло не так багато років, а я встигла піти від керівників, які не поважають своїх працівників, і попрацювати з тими, котрі стали найкращими вчителями.

Я змогла знайти свій напрямок і почуваюсь у ньому саме так, як я хочу.

Я зустріла людей, які не зважають на мій одяг, а дивляться на вміння слухати і чути.

А ще – я дуже чітко вирізняю з натовпу мрійників, які готові підтримати і повірити в тебе. Мрію бути таким мрійником.

 

ПОЛІНА ТОЛМАЧЕВА

Film.UA Group

В нашей школе было как-то необычно тихо и чисто. В коридорах никто не носился, дети ходили причесанные, а на третьем этаже была картинная галерея – невиданное дело для тех времен.

Я училась здесь только первый год – и все мне было в новинку. И в радость.

Круто было отпроситься в туалет с урока и повтыкать минут десять в какую-нибудь картинку. Надолго там не удавалось застрять, потому что в картинной галерее все время дежурил учитель, следил, как бы чего не вышло. Но иногда там было пусто, как сейчас.

Я самозабвенно считала черепа в "Апофеозе войны", как вдруг кто-то похлопал меня по плечу.

Знаете, как это страшно, когда тебе кажется, что ты один, а на самом деле – уже нет, ведь кто-то сзади подкрался и может случится что угодно…

Я обернулась в ужасе и ярости – и увидела, что это наш грозный завуч.

Такой длинный, худой и невероятно кудрявый, огромный человек с неожиданно писклявым голосом. Конечно, он стриг волосы коротко-коротко, как подобает советскому учителю. Но они как-то очень быстро и буйно у него росли, и пару дней в месяц он ходил с развевающейся гривой.

Называли мы его Одуванчиком, настоящее имя-отчество я уже забыла.

Был он строгий, суровый, преподавал историю в выпускных классах, и все его боялись. И я страшно боялась. За компанию.

– Здравствуйте, – сказала я ему. И улыбнулась. На всякий случай.

– Добрый день, – протянул он так противно. – А что это ты тут делаешь?

– Досрочно справилась с контрольной, отпущена на 10 минут, уже возвращаюсь, – отрапортовала я ему на всякий случай во всех подробностях.

– Ты же Полина? Из 9-В? – спросил он меня.

Я хотела бодро крикнуть "так точно", но просто кивнула.

– И ты хорошо учишься. Хвалят тебя. И по математике, и по истории, и по литературе. И даже по физике. Да?

Я снова кивнула. Действительно, училась я легко, и вся школьная программа была для меня семечками. А когда я совсем ленилась, то получались "четверки". На "двойку" ни разу не заработала.

– А хочешь, Полина, медаль? Серебряную или даже золотую?

Я посмотрела на него с опаской. Честно говоря, медаль мне точно не хотелось, уж больно все это хлопотно, и отличницей я была только в 5 и 6 классах, а потом вечно мне чего-то не хватало – то запятую забуду в диктанте, то черчение завалю… Но на всякий случай я опять кивнула.

– А в США хочешь? По обмену детей? Будем отправлять талантливых физиков. Ты же талантливый физик.

Тут я кивнула намного энергичнее. Да, в США мне хотелось. Хотя, честно говоря, в нашем классе были люди куда более талантливые в физике, но ему же, Одуванчику, виднее. Вдруг я какой-то особенный талант…

– Только все это нужно заслужить, понимаешь? Трудиться много, работать, школу любить… Согласна?

– Да, конечно, – наконец-то у меня прорезался голос. И я совершенно искренне согласилась.

– Ну, а когда любишь, нужно все делать, понимаешь?

– Да, – сказала я. – Понимаю.

– А у нас есть такие ученики и учителя, которые не любят школу. Притворяются, что они трудолюбивые и честные, а на самом деле – нет. И нужно их находить и выявлять. Ты же согласна?

Не любить школу – это плохо, я была согласна. И кивнула…

– Вот и хочу я тебя, Полина, попросить об одной вещи. Ты будешь выходить сюда, в галерею, каждый день, и записывать в тетрадочку, был ли тут дежурный учитель, или не было, какой день недели, какой урок. А по понедельникам ты мне листочек будешь сдавать. Как контрольную. Договорились, как я погляжу. Ну пока. Начнем прямо сейчас.

Он очень быстро развернулся на своих длинных ногах и пошел от меня прочь.

И в этот момент я все поняла. Меня только что завербовали. Сделали стукачом. И я столько раз говорила "да", что как будто уже и согласилась. И он думает – что я согласна. И что же делать, это же Одуванчик.

Мне было очень страшно. И противно. И кругом словно стало пованивать. А черепа с картины Верещагина стали противно хихикать.

Я набрала в грудь весь воздух, который был возможен, и громко сказала:

– Нет, не договорились.

Он обернулся, посмотрел на меня с высоты своего огромного роста, улыбнулся и тихо сказал:

– Это тебе так кажется. Все так говорят, а потом приходят. В понедельник жду.

– Нет, – сказала я ему чуть громче. – Нет. Я не приду.

Развернулась и побежала на урок. Сердце у меня страшно колотилось. Мне было очень-очень страшно. Мне казалось, что я сделала что-то очень опасное. И что Одуванчик будет меня преследовать всю жизнь. Но вонь прекратилась. И стало интересно и весело.

Но вот что забавно: никаких последствий нашего разговора не было. Одуванчик делал вид, что меня не знает. Никто не занижал мне оценок. Не обижал.

Ну поставили "двойку" за педпрактику и чуть из школы не выгнали, так это я была сама виновата, переругалась с учителями.

А через год Одуванчик исчез из нашей школы. А я осталась. Медали у меня не было. В США я не поехала. Из физиков перекочевала в лирики. Школу закончила – и ни разу в нее не пришла.

А потом и совок закончился.

Хотя, может быть, он потому и закончился, что не только мне удалось сказать "нет"? Или нам так только кажется, что он закончился, а на самом деле нет?

Не знаю... Зато на всю жизнь запомнила, что говорить "нет" – очень круто, совсем не страшно, а наоборот – очень весело. "Нет, я не выйду замуж". "Нет, я не буду это писать". "Нет, я не полечу с вами завтра, а уеду на поезде сегодня". "Нет, я не буду больше это терпеть". "Нет, вы не умный, а дурак". "Нет, я не пойду с тобой к тебе слушать музыку", "Нет, я не скажу, кто это сделал"...

Правда, если ты говоришь "Нет" всегда, когда тебе это нужно, точнее, когда тебе становится вдруг невыносимо противно, и страшно, и ещё словно начинает чем-то кругом пованивать, то никаких халявных медалей и стажировок, тёплых мест, любви начальства, легких бюджетов и ложных репутаций не будет.

Все будешь делать "сама, сама, сама".

 

ДАР'Я СЄДИХ

співзасновниця молодіжного руху "Імпульс змін"

Не знаю, звідки воно взялось, але говорити "ні" я вміла з раннього дитинства.

Я не була капризною, але й не була смиренною. Я була "не такая, как мама, и тем более не такая, как я в детстве" – зі слів бабусі.

Так сталося, що моя родина – бабуся (зразковий вчитель російської та німецької мов), дідуся (хірург у маленькому місті), мама (їх донька-відмінниця) – відповідно до інтелігентського статусу та характерного прізвища Мудрєцови не могли дозволити собі іншої, окрім як зразкової поведінки, і для них це було органічно. Щоправда мама дещо бунтувала час від часу ;)

А для мене – ні. От якось мене з дитинства виводили із себе бабці на лавочці, з якими ти чомусь завжди маєш бути ввічлива, а вони можуть зовсім несправедливо на тебе сваритись.

Я не хотіла бути відмінницею (і не була, поки навчання не стало цікавим). Я говорила "ні" сімейному кодексу поведінки, іноді була "покарана", але потім всі усвідомили, що це перестало давати результати. Так я здобула своє право на поведінку. Це було моє перше "ні".

В школі (тоді я вже була відмінницею) було заведено приходити за 15 хвилин до початку першого уроку. Моя квартира знаходилась за 5 хвилин швидким темпом від школи. На ранкову каву та збори мені треба було 15-20 хвилин.

Таким чином, втрачати додаткових 15 хвилин, сидячи на парті в класі замість солодкого ранішнього сну, я не бачила сенсу (тим паче пунктуальність явно не моя сильна риса). Тому я приходила на 8:00 в школу, і кожного дня чергові робили запис у мій щоденник, що я запізнилася на перший урок.

Як ви розумієте, ця санкція мене цілком влаштовувала. Я провела купу часу в кабінеті директора, пояснюючи "систематичні порушення поведінки".

Директор же не змогла пояснити, ким та чому "завелось", що перший урок де-факто починається о 8:00, а де-юре о 7:45.

Я не збиралася страждати через недоліки шкільних правил, і врешті адміністрація школи перестала проводити зі мою "виховні бесіди".

Так я зрозуміла, що ти маєш право на вибір, навіть там, де, здається, його не має. Говорити "ні" виявилось корисно.

Потім настав час ЗНО та вибору вишу. Як і будь-яка дівчина із простої сім'ї в провінційному місті, я мала піти в ВНЗ, де "нижчий рейтинг та не все куплено" або у батьків є зв'язки. Зв'язків не було.

Тож мама записала мене на підготовчі курси в Академію міського господарства, начебто це полегшить вступ. Я, котра мріяла навчатись в Стенфорді (ну, як мінімум, в найкращому універі України) та бути Харві Спектером в спідниці або стати міністром, опинилась в групі не дуже кмітливих абітурієнтів в виші, від якого мене воротило.

Тоді я сказала "ні"!

Подивилась я на вимоги Ярослава Мудрого і рішуче відмовилось від здачі математики та англійської в ЗНО. Фокус на двох предметах призвів до трьох речей:

– шок від ризику "не поступити" в родині (про gap year ніхто не чув) та стрес від відповідальності у мене;

– найкращі бали по ЗНО в районі;

– студентський омріяного вишу.

Потім я говорила "ні" мільйони разів: аспірантурі, прокуратурі, юридичному бізнесу, юриспруденції в цілому, кільком роботам (всім роботам із негнучким графіком роботи).

Хлопцям, в яких не була закохана (що звично), та в яких була (що складно) – але якщо ти не отримуєш самореалізації із людиною якою вона є зараз, то ви не будете щасливі.

Щоб отримати те, що ти хочеш, і сказати переможне "так", треба навчитись говорити "ні" – впевнено та невимушено. Це мій вибір, тому я #маюправосказатині!

***

Facebook-флешмоб отримав активну підтримку від української жіночої Instagram-спільноти – популярні в Instagram українки розміщують там свої фото у футболках проекту та з хештегом #МаюПравоСказатиНІ.

Власне, так до проекту можуть долучитися не тільки медійні зірки, але й усі бажаючі.

Футболки та екосумки з принтом "Маю право сказати НІ!" можна придбати на сайті. Всі кошти будуть спрямовані на проекти допомоги ВІЛ-позитивним дітям.

"Українська правда. Життя"

Титульні фото Depositphotos

powered by lun.ua

Головне на сайті