Як Лена Розвадовська воює за дітей. Історія друга: Діма, що вижив під обстрілом

4355
18 вересня 2017

Лена Розвадовська живе у Слов’янську уже трохи більше двох років. Їздить по прифронту і спілкується з дітьми. Вона називає себе волонтером, бо треба ж якось себе називати.

Наприкінці 2014-го року Лена ще жила в Києві і працювала прес-секретарем Уповноваженого Президента України з прав дитини.

На початку 2015-го покинула роботу, спакувала речі, несезонний одяг і книжки занесла до родичів, решту – продала, і переїхала до Слов’янська. Тоді здавалося ненадовго, на якийсь місяць-два – до кінця війни.

Розумієш, пояснює Лена, чому треба було вчинити саме так, – ми через 10 років матимемо покоління українців, яке виросло на війні і яке ніхто не розумітиме.

Вона хоче розуміти, і в неї тут уже багато дітей. І в Авдіївці, і в Золотому, і в Зайцевому, і в Красногорівці. І ще там, де я з нею не була.

Ми їдемо в Зайцеве. Тому що сьогодні субота. Півроку Лена щосуботи приїжджає в Зайцеве – грати з дітьми.

У Зайцевому погано ловиться українське радіо. У зайцевому немає в ефірі українського телебачення.

У Зайцевому нема навіть світла… Лінія фронту пройшла через саме селище – школа, церква і селищна рада лишилися "на тому боці", де й Горлівка – місто, до якого звідси їздили і на роботу, і на базар, і в лікарню, і погуляти.

Стріляють тут нещадно.

…Лена щосуботи грає з дітьми в тій хаті, де магазин, гуманітарний штаб, церква, приймає міліція і селищна адміністрація, а ще працює точка зарядки мобільних телефонів.

Скільки дітей лишилося у Зайцевому, ми рахуємо разом:

Діма, потрапив під обстріл.

Едік, практично не виїжджав навіть в часи сильних обстрілів, недавно в нього народилася менша сестричка.

Вікуся, вона бере тебе за руку і показує одразу всі свої іграшки;

– хлопчик Женя і маленька Камілла – вони приїжджають тільки на вихідні. Женя сильно боїться обстрілів. Камілла боїться відпустити мамину руку.

– ще є Аделіна, якій 19 років і яка формально вже не дитина;

– і Діана, з якою я не познайомилася.

– На вигляд усі вони звичайні діти, але в кожного своя травма від війни, – каже Лена.

Ми слухаємо радіо, сигнал постійно зникає, Лена розповідає:

Я на 9 травня під’їжджала до Зайцевого, слухала радіо "Галичина", і на під’їзді до Майорська раптом вмикається радіо "Побєда", і, уяви, я слухаю Плотніцького: "Євромайданноє безуміє, сейчас ідьот бітва за сохранєніє язика, культури, нації, ми русскіє, ми всьо одолєлі, ми побєдім…" Прикинь, парад в "ЛНР"… Ніби привіт з Марса!

"Привіт з Марса" – це тут буденність.

…Коли ми були в Авдіївці, то сигнал "Армії ФМ" пропав одразу за Дев’ятиною (розстріляний 9-поверховий будинок на околиці Авдіївки – Л.Г.), на в’їзді в Стару Авдіївку.

На цій частоті увімкнулося "Радіо Республіка" з рекламою концерту абхазького танцювального ансамблю.

Ця святкова реклама звучала ніби насмішка над маленьким українським містом, де немає навіть кінотеатру, не кажучи вже про театр і цирк. Бо і в театр, і в цирк до війни звідси їздили в Донецьк – 20 хвилин на маршрутці. За останні три роки весь театр тут – це театр бойових дій.

Я приїжджаю до дитини, а вона слухає по радіо пісню "Вставай, Донбасс!", – розповідає Лена. – Від цього вибухає мозок! Це ж шизофренія, каша в голові.

Вони малюють в школі синьо-жовті прапорці – бо так вчать, слухають "Вставай, Донбасс!" бо вони ж Донбас…

А ще можуть солдатам за 10 грн гімн поспівати – чула я й такі історії…

  Автор ілюстрації Dan Archer

– А ти з ними говориш про Україну?

Якщо я не говорю з дітьми про патріотизм, чи Україну, то тільки з тих міркувань, що дітям треба спочатку повернути віру в нормальних дорослих.

Не можна не враховувати всієї тієї шизофренії, в якій вони живуть. Травмована психіка погано сприйме будь-яке насадження. Та й взагалі, у дитини просто має бути дитинство.

Але я не сахаюсь, як чорт ладана, військових і української атрибутики, а навпаки – як є можливість, завжди знайомлю дітей з солдатами. Часто саме військові допомагають мені добратись в те чи інше місце.

Якщо міжнародні гуманітарні місії по мандату тримають нейтралітет в зонах збройного конфлікту і навіть присутність українського прапора може розглядатись як пропаганда, то це точно не про мене.

Як і оцей стогін "ми ні за кого, а за людей", "ми за мир", "обидві сторони погані" це точно не про мене.

Так от, ми їдемо в Зайцеве, до дітей. Грати. Вчора був обстріл, але сьогодні субота, а Лена не пропустила ну майже жодної суботи.

…Лена говорить по телефону з Володимиром Весьолкіним, головою Зайцевської ВЦА. Обіцяє заїхати, а поки каже, що на селище дадуть приблизно 400 л бензину.

Мені пояснює: це для Зайцева, бензин для генераторів. Вона просить розподілити це між Бахмуткою, Жованкою, Пісками (частини Зайцевого, що лишилися на нашій території – Л.Г.) між волонтерськими точками, куди приходять люди заряджати мобільні телефони.

На бензин гроші виділив фонд "Папа для Україна". Лена у них зараз консультант – шукає, куди найкраще витратити Папині гроші. Але так, щоб не на гречку. Бензин для генераторів – це її ідея. Бо світло – це те, що усім потрібно, а бензин – це дорого.

Ми багато говоримо про гуманітарку і про те, що таке правильна і неправильна гуманітарна допомога.

Лена мені пояснює стандартну схему роздачі гуманітарної допомоги: є таке поняття – "категорія". Категорії – це багатодітні, люди з інвалідністю, діти під опікою, діти-сироти, мати-одиначки…

Це стандартний список, який є в соцзахисті, там цей список запитують усі гуманітарні організації, – розповідає Лена про механізм.

Деякі сім’ї отримують пакети з продуктами від усіх фондів, що працюють в зоні АТО. Їх уже задарено, вони перебирають, які макарони вони хочуть, які – ні.

Натомість якщо в сім’ї є тато й мама, одна дитина чи двоє дітей, але батьки втратили роботу чи дитина захворіла, то ця сім’я нічого не отримає, як і людина передпенсійного віку, яка працювала на підприємстві, яке закрилося.

І ці люди, хоча й поза категоріями, але можуть бути у важчій скруті, ніж "категорійні".

Консультуючи "Папа для України" Лена зараз шукає тих, хто реально потребує, а не тих, хто вписується в категорії.

Ми звертаємо до Зайцевого і першою забираємо Аделіну. Її мама живе в Горлівці разом з меншим братом. А дівчина з бабусею, в Пісках (тих, що частина Зайцевого, а не тих, що аеропорт, – Л.Г.). Ходить до мами в гості через лінію зіткнення.

Аделіна вчилася в ПТУ, яке лишилося "з того боку", навчання покинула, збирається на курси перукарів, але той же Весьолкін пропонує їй стати паспортисткою. І Аделіна, мабуть, погодиться.

Вона й так уже старша з гуманітарки по Пісках.

Я сьогодні поки корів зустрічала, то на мене всі налетіли – мовляв, чого це на Жованку гігієну завезли, а до нас ніхто не їздить… – розповідає Аделіна про "гуманітарну" проблему Пісок.

Битва за гуманітарку – окрема війна на війні, й Аделіні випало опинитися на обох цих війнах на передовій.

Ми завертаємо на Майорськ. Там ми маємо зустрітися з Весьолкіним, "на червоному магазині". Це таке місце, де вазонки для квітів зроблено з відстріляних гільз.

На під’їзді до пункту пропуску "Майорськ" великі черги. Вдалині видно терикон і копер від шахти – це вже "ДНР". Кавомашини варять каву поруч з табличками міни.

  Автор ілюстрації Dan Archer

– Ми на ці таблички вже й уваги не звертаємо, – каже Аделіна.

– А маєш звертати, – каже Лена, і додає: А я сьогодні показувала Лесі твої малюнки…

Аделіна червоніє, але їй приємно. Не те, що Лена показувала їх мені, а те, що вона їх береже.

В магазині Лену впізнають жінки.

А чому ви тільки з зайцевськими дітьми займаєтеся, а з нашими – ні? – кажуть вони.

І ще кажуть: У нас такі самі діти, їм теж треба.

– А що треба? – питає Лена. Вона збентежена.

– Те, що й зайцевським, – кажуть жінки. – Коли ви будете до наших дітей приїжджати?

В Майорську Лені Весьолкін пропонує кімнату в колишньому дитячому садку, щоб займатися з дітьми.

Ми їдемо і всю дорогу міркуємо: що краще – стара хата в Бахмутці (частина Зайцевого), де займатися можна в куточку за шторкою; чи хороша кімната у Майорську, куди можна привозити дітей з Бахмутки… Але менше ніж кілометр до нуля і бомбосховища немає…

– Розумієш, – каже Лена. – Щоб займатися з дітьми, не треба, щоб дорослі товклися над головою. Мені навпаки треба, щоб діти відчули себе вільними.

Слава Богу, прийшла весна, і ми переселилися на вулицю – в нас там і волейбол, і "Уно", і "Мемо"… А буває ми просто сидимо собі, сміємося…

На сухій дорозі від Майорська – глибокі канави, і Ленина машина фактично пробирається у Зайцеве на пузі.

– Може, по траві об’їдеш? – питаю в Лени.

– По траві тут не можна… – нагадує вона.

Коли тихо, я про це весь час забуваю. "Про це" – це про війну.

– Тоді теж так тихо було, як оце зараз, говорить Вікторія, мама Діми. – Так тихо, що ніхто навіть не сподівався.

І раптом як почалося – поле горить, бахкає все… Чоловік мене у підвал кинув, а я кричу: "А Дімка?! Де Дімка?!"

  Автор ілюстрації Dan Archer

Вікторія розповідає про те, як її син, Діма, в 13 років потрапив під обстріл, а її чоловік Валерій пішов його шукати. Це було навесні 2015-го.

– Тоді танки зійшлися, – каже Валера. – Сепари з того боку, Україна з того, а ми якраз посередині… Над нами все літає. Ми стрибнули в підвал, а Діми нема…

Тоді Валерій каже: прив’язав білу простиню до сапки, підняв її високо над головою і виліз шукати сина.

Я дивлюся на нього і уявляю танковий обстріл. І не десь далеко, а отут. І не розумію, як можна під таким обстрілом вилізти з укриття.

З сапкою.

Проти танків.

От симі той бугор – це ж яка краса, – каже Валерій. – Потім покажеш друзям і спитаєш: а де це? Точно скажуть – у Карпатах. Бачиш краса яка! А ось це наш город. А там кози в нас, телята. Це Дімині кози…

Тоді, щоб напоїти кіз, Діма спустився до річки, а коли почався обстріл – побіг додому. Але не добіг. Батько знайшов його дезорієнтованого, всього в землі і траві – Діма просто не розумів, куди рухатися.

Я йому "Діма, Діма…", а він мене не чує… Мабуть години півтори його відходили – обтирали водою, барбовал крапали… Потім сам оговтався і каже: "А де я був?"

Вікторія каже: кожну ніч кричав… Кілька місяців. А потім пройшло – після табору, де з ним займався психолог.

Після табору він взагалі іншою дитиною приїхав – там же дітей багато, не те що тут. Тут у нас на Бахмутці тільки маленькі діти, його ровесників взагалі нема.

А в школі в нього є друг Коля, про них вчителька говорить "Ми с Тамарой ходим парой…", – розповідає мама.

  Автор ілюстрації Dan Archer

Ще в минулому році деякі зайцевські і майорські діти ходили в школу в Микитівку. Це частина Горлівки на тому боці. Або навчались вдома, дистанційно.

З початку навчального року Донецька ОВЦА (обласна військово-цивільна адміністрація) надала автобус, щоб діти могли їздити в школу в Бахмут. Але все одно деякі ходять на "ту" сторону.

Наші діти всі один за одного в школі тримаються. Не дають своїх ображати, –розповідає Вікторія.

От я знаю, що він за Машу заступався. Питаю: "Діма, мене будуть у школу викликати?" – "Ні" – "Ти побився?" – ""і, я просто підійшов і сказав: "Не можна ображати".

І ще вона каже, що Діма любить ходити в школу. Якось взимку, коли замело, він усю вулицю розчистив від снігу, щоб автобус міг проїхати… А автобус не прийшов.

А колись от сюди, в двір, запалювальна бомба прилетіла. Їхню родину врятував горіх: снаряд влучив у нього, а так би влучив у спальню, де вони всі тоді сиділи.

– Я після того вікно цеглою заклав, – каже Валерій. 

Світла тут немає, але батьки заправляють генератор, щоб Діма міг робити уроки.

А ще в них є модем, але він бере тільки за хатою, тому Діма сидить з планшетом у городі…

Родина живе з господарства, а господарство в них велике: тільки корів 12 голів, а ще кози, кури, величезний город… Дімині кози, як кажуть батьки.

До нас якось солдати приїхали, а тут коза народжує. Дімка пологи приймає… А ті хлопці були з міста і просяться: можна ми подивимося, ми ніколи не бачили… Дімка каже: "Ну стійте…" Він тоді двох козеняток прийняв, сам.

Вікторія і Валерій дають яйця. Кажуть: беріть, беріть, бо ми їх і роздаємо.

Солдати, буває, гроші дають, а я їм кажу: "Не треба мені, бери так, і щоб мир був", – каже Валера.

– А щавля вам дати? В нас отакий щавель. І петрушка. Я вже всім роздавала, –каже Вікторія. – Його тільки скосив – він сам лізе. І петрушка те саме…

…Діму ми зустріли, коли він повертався зі школи. Гратися з нами він не пішов: йому треба робити загорожу для кіз. У нього ж кози.

Зараз він у 8-му класі, а після 9-го поїде в Костянтинівку вчитися на ветеринара.

  Автор ілюстрації Dan Archer

…Грали у ту суботу ми з Аделіною, Вікою та Едіком. Гра називалася "Уно", я грала в неї в перший раз в житті, й все плутала.

– Лена, роздавай! – казав Едік, який попри все не хотів програвати.

– Лена, не спи! – підстрибувала від нетерпіння Віка.

Під ногами крутилися двоє котів – Сєпар і Укроп. Це діти так назвали, і якось розрізняють їх між собою – я би не розрізнила.

Потім прийшли Женя і маленька Каміла. У Жені проблеми зі слухом, він має слуховий апарат. Він і до війни не дуже добре чув, а якось під час обстрілу хлопчика сильно оглушило…

– Він тут не може бути, мама відвезла його в Соледар, він там вчиться, а сюди приїжджає тільки на вихідні, – пояснила мені Лена.

Маленькій Каміллі три роки. Ще взимку вона боялась військової форми, боялась бути без мами і взагалі боялась усіх чужих. 

Тільки-но почали стріляти, Женя одразу стривожився:

– Стріляють, стріляють, – сказав Женя, і навіть грати не захотів.

Камілла теж не грала – вона просто прибігла і сіла до Лени на руки.

Леся Ганжа, журналістка, редакторка "Доступу до правди", спеціально для УП.Життя

Dan Archer, ілюстрації

Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.

powered by lun.ua

Головне на сайті