Покритки, потерчата, зурочення. Чого боялись в традиційних українських родинах

25432
2 листопада 2017

"У традиційному українському суспільстві існував сценарій, прописаний для кожного народився, одружився, лишив дітей після себе і помер.

Якщо хтось вибивався із цієї програми, ставав маргіналом, і ставлення до нього було відповідним", розповідає українська етнологиня Ірина Ігнатенко.

Вона є авторкою популярних книжок про жіноче та чоловіче тіло у традиційній культурі українців, шлюбно-сімейні стосунки та народну медицину.

"Українська правда. Життя" побувала на відкритій лекції Ірини з нагоди перевидання праці Марка Грушевського та Зенона Кузелі "Дитина у звичаях та віруваннях українського народу".

Наводимо найцікавіше з розповіді науковиці.

ПОТРІБНО ЗМІНЮВАТИ СТАВЛЕННЯ ДО ДІВЧАТ, ЯКІ НАРОДИЛИ ДИТИНУ ПОЗА ШЛЮБОМ

Я не належу до тих етнологів, які ідеалізують традиційну культуру й кажуть, що вона є безумовним добром: одні традиції нас гуртують і є потрібними, інші – віджили своє.

Зокрема, потрібно змінювати ставлення до дівчат, які народили дитину поза шлюбом, без офіційного батька. У традиційній культурі такий розвиток життєвого сценарію для жінки вважався трагічним.

"Катерина", Тарас Шевченко, 1842 рік

200-300 років тому молодь була орієнтована на шлюб. Неодружені парубки та дівчата не могли бути повноцінними членами суспільства й економічно залежали від батьків.

Традиційна українська культура була патріархальною, такою й лишається. Дівчина не мала проявляти ініціативу в стосунках, а змушена була займати пасивну позицію, привертаючи до себе увагу за допомогою гарного вбрання, прикрас, співу тощо.

Період з 14 жовтня до 7 квітня був часом проведення вечорниць. Для них у селі обирали хату – вдови або бездітної пари, де молодь збиралася, знайомилася і шукала собі пару.

Завершувалися вечорниці зазвичай обрядом притули – спільного спання дівчат та хлопців. Інколи після цього дівчата вагітніли, однак через недостатнє сексуальне виховання, самі не завжди розуміли, яким чином це сталося.

Народна балада "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці" Михайлом Старицьким була перероблена
на п’єсу і вперше поставлена на українській сцені 1887 року. На світлині постановка
Варвинського театрального гуртка 1941 року. Фото babichev-domme.blogspot.com

Усю відповідальність за позашлюбну вагітність покладали на дівчину, оскільки довести, хто є батьком дитини, тоді було неможливо.

У таких дівчат, їх ще називали покритками, шансів вийти заміж майже не було – хіба що за вдівця. Деяких батьки виганяли з дому за те, що зганьбили родину.

Існують документи з судових розглядів, які засвідчують, що перебуваючи в емоційно важкому стані, у страху знеславлення, дівчата часом вбивали своїх дітей.

Як правило, їх вираховували: збирали незаміжніх жінок репродуктивного віку, і бабка-повитуха оглядала їхні тіла на наявність лактації, часто під час таких перевірок винуватиці зізнавалися у злочині.

Регулювати вагітність не було змоги, ефективної контрацепції не існувало. Тогочасні аборти виглядали по-варварськи: гусяче перо або якийсь довгий предмет вводили у піхву, що переривало вагітність, однак призводило до зараження та смерті жінки.

ІМЕНА НЕМОВЛЯТАМ ДАВАВ СВЯЩЕНИК

Українська традиційна селянська культура 19 століття була християнською.

Зазвичай дітей хрестили наступного дня після пологів. Це видно по метричних книгах, записи у яких робили священики. У цих документах вказувалася дата народження, стать дитини, імена батьків й те, чи були вони в офіційному шлюбі.

Традиційному українському суспільству не були притаманні партнерські пологи. Чоловік не був присутнім під час процесу народження, хоча перебував недалеко і міг виконувати допоміжну функцію – щось принести, подати.

"Селянська родина", Тарас Шевченко, 1843 рік

У найархаічніших регіонах – у Карпатах та на Поліссі, був зафіксований обряд кувади. Це так звані чоловічі пологи. За переказами, знахарі могли за допомогою магії зробити так, що фізично чоловік відчуватиме біль породіллі, але фізіологічно народжуватиме жінка.

Імена немовлятам давав священик – їх називали на честь того святого або святої, пам’ять яких, за календарем, вшановувалася у день народження, хрещення або найближчими днями.

Коли дитина помирала охрещеною до 7 років, вважалося, що вона є ангелом, неохрещеною – потерчам.

Якщо баба-повитуха бачила, що дитина квола і може не дожити до наступного дня, вона мала право похрестити її – поливала водою перед іконами, давала ім’я. Якщо це немовля таки помирало, то вважалося охрещеним, якщо виживало – його несли до церкви і проводили традиційний обряд. 

ДІТЕЙ ДО ОДНОГО РОКУ НАМАГАЛИСЯ НЕ ВИНОСИТИ З ХАТИ

Українці були переконані, що діти до одного року є найбільш енергетично незахищеними. Через це їх намагалися не виносити з хати. У цьому віруванні є раціональне зерно, тому що немовлята й справді мають слабкий імунітет, й поза своєю хатою могли підхопити хворобу.

Найбільшою смертність була серед дітей, які не досягли одного року. Материнство не позбавляло жінок від роботи по господарству. Батьки і всі члени родини, які були фізично дужими, працювали із самого ранку до пізньої ночі, глядіти дітей не було можливості, тому малі гинули від недогляду або здобували каліцтва.

Коли на початку 20 століття запроваджувалася земська медицина, на декілька сіл міг бути лише один фаховий лікар. Він просто не встигав об’їхати всіх хворих.

Крім того, селяни не довіряли медикам, називали їхні методи "панською вигадкою" і зверталися до своїх знахарів. Народна медицина не завжди спрацьовувала – інколи діти одужували, але не всі.

Лікарі у своїх нотатках писали, що селянки дуже погано харчуються і не завжди їхнє грудне молоко є калорійним, тому дітей переводили на додаткове харчування.

Лікарі у своїх нотатках писали, що селянки дуже погано харчуються і не завжди їхнє
грудне молоко є калорійним. Картина Володимира Харитонова

Часом це йшло на шкоду: наприклад, шлунок немовляти не міг перетравлювати перетовчений борщ, або не сприймав "соську", загорнутий у тканину пережований хліб.

Дітям також давали відвар з маку, який має наркотичні властивості. Це допомагало їх заспокоїти, але нерідко ставало причиною смерті.

За народними переконаннями, діти також помирали від зурочень.

На Поліссі було зафіксоване вірування про те, що двом матерям, які несуть на руках малих дітей, не можна зустрічатися на одній дорозі. Мовляв, якщо таке станеться, помре та дитина, яка є нижчою від іншої.

Знаючи це, одна із жінок могла підняти свою дитину. Інша, якщо це бачила і розуміла, казала: "Високо піднімаєш – глибоко закопаєш". Таке побажання смерті.

Існувало й нейтральне примовляння, яке звучало приблизно так: "Що думають дітки, нехай буде діткам, а що думають матки, нехай буде маткам". Тобто діти нічого поганого не думають, тож з ними нічого не станеться.

ДІТИ ВІДПРАЦЬОВУВАЛИ ПРАВО НА СВОЄ ІСНУВАННЯ

Вихованням малечі переважно займалися жінки. Чоловіки долучалися до цього процесу значно пізніше, коли вже могли передавати свої вміння.

Діти були включені у робочий процес змалечку. Вони, грубо кажучи, відпрацьовували право на своє існування і не мали дитинства у нашому сучасному розумінні.

З 5-6 років дівчатка гляділи молодших братиків і сестричок. Хлопчики випасали птицю, дрібну, а потім велику рогату худобу, з років 15-ти, коли вже могли тримати косу, починали косити, здобували спеціалізацію – з будівництва, гончарства, кушнірства тощо.

Наявність дітей була ознакою того, що у сім’ї все гаразд. До бездітних пар ставилися з осторогою.

Олександра Гайворонська, УП

Титульна картина – "Жнива" Миколи Пимоненка

powered by lun.ua