Українська правда
Життя
Особистості

Помер Джо Кокер

Сім етнографічних чудес України

Версія для друку Коментарі 14
13.05.2014
Олександр Демченко, для УП.Життя

Можливо, це невчасна стаття. Можливо, не на часі розповідати про диковинки під час війни. Однак вона по-своєму актуальна.

Україна колись мала надзвичайно багатий етнічний рельєф, та 20 століття нещадно його розрівняло. Політикою СРСР було насадження одноманітності, але на цьому одноманітному тлі зараз з'являються паростки місцевих, міських та регіональних культур. Своє обличчя з'явилося в, здавалося б, типового пострадянського індустріального Дніпропетровська, у Харкова, в Одеси...

Водночас регіональні відмінності стали болючою темою. До певної міри те, що ми переживаємо – це боротьба нової культури гармонії в різноманітті з радянською монокультурою.

Через культивування одноманітності ми не так уже й багато знаємо про те, які ми? Що є особливого в подолянах, що найкраще виходить у культурі чернігівців-сіверян, та як ми можемо діяти разом?

Тож складання списків див – це спосіб дізнатися трохи більше про себе.

Диво перше. Україномовні сибірські німці

Фільм про сибірських голендрів. Українська мова звучить на 4:00 та 8:00

Любителі української етнології знають, що білоруси половини Брестської області в першій половині ХХ століття ще говорили українською мовою. Та й зараз, якщо ви потрапите туди на сільське весілля, то почуєте питомий український суржик від старших людей. А коли справа дійде до пісень, то не буде чого нітитися – слова всіх пісень ви добре знатимете.

Хвиля творення націй, що розійшлася Центрально-східною Європою в середині ХІХ століття, так і не дісталася Берестейщини. І аж до моменту, коли Радянський Союз вирішив, що "бути поліщукам – білорусами", вони звалися просто – "тутешніми". Та й мову свою називали "простою". Те саме – і по іншу сторону Бугу: у прилеглих районах Польщі ті, кого називають білорусами, говорять мовою, яку ви б не відрізнили від української.

А от над самим Західним Бугом, трохи північніше Шацьких озер, ще в XVI чи XVII столітті оселилися лютерани з Німеччини, які рятувалися від релігійних переслідувань.

Голендри, як їх тут назвали, заснували села Нейдорф та Нейбров. За два століття співіснування з тутешніми вони встигли перейти на місцеву "просту" – себто українську – мову, а мовою освіти стала для них польська.

ХХ століття було нещадним до українських національних меншин. У німців не було шансів залишитися на Україні: спочатку за домовленістю між СРСР та нацистською Німеччиною радянських німців заохочували переселятися на історичну батьківщину. Потім, з початком Другої Світової, Совіти виселяли німців у Сибір. Під час німецької окупації фолксдойче також запрошували жити в старій Німеччині, а з наближенням лінії фронту, їх просто евакуювали на Захід.

У результаті в Україні залишилося тільки одне німецьке село – Павшино під Мукачевим.

Бузьких голендрів переселили до Німеччини, де вони асимілювалися. Але їхня культура була до певної міри врятована завдяки тому, що частина з них на початку ХХ століття, під час столипінських реформ, переселилася до Сибіру. Там вони живуть у трьох селах – Піхотинську, по-голендрівські Замустече, Среднєпіхтинську (Новини) та Дагнику.

Важко повірити, що існує така глушина: від облцентра до голендрських сіл громадським транспортом можна дістатися чи не за тиждень. Спочатку від Іркутська треба доїхати електричкою до райцентру Заларі. Потім автобусом треба їхати до тайгового села Хор-Тагна, а звідти пару разів на тиждень ходить автобус до голендрівських сіл.

У жодному з них навіть немає крамниці. Однак нещодавно в Среднєпітхинську відкрили музей голендрів. Чекають на туристів.

Диво друге. Чадецькі гуралі Буковини

Громада села Нижні Петрівці звертається до кримців. Полячка на відео – із чадецьких гуралів

Вони живуть у гірських селах Буковини, куди переїхали зі Словаччини, але вважають себе поляками, а говорять – на своєму наріччі.

Гуралями поляки та словаки звуть різні етнічні групи своїх горян – на кшталт наших гуцулів та лемків. До Буковини гуралі переселилися на початку ХІХ століття з району міста Чадця, що на словацько-польсько-чеському помежжі. Вони жили в кількох селах Західної Буковини, займалися лісорубницвом та склодувством.

Польські шкільні вчителі та ксьондзи, які надсилалися до Буковини з Галичини, переконали гуральських переселенців у тому, що вони – поляки, а їхні родичі, що залишилися в Чадці, тим часом стали вважати себе словаками.

Більшість українських поляків, у тому числі й гуралів із Буковини, – виселили до Польщі після Другої Світової. Буковинських гуралів поселили в Ястров'ї на північному заході Польщі, але частині з них якимось дивом удалося залишитися.

Тепер у Чернівецькій області є одне гуральське село – Стара Красношора, і один хутір – Аршиця в Нижніх Петрівцях.

"Звичайні" ж польські села є ще у Львівській, Хмельницькій та Житомирській областях. Найбільше їх – у Мостиському районі Львівщини.

Диво третє. Волохи – "білі цигани"

Сюжет ромського каналу з волоського табору в Порошкові. Зверніть увагу на колір волосся волохів

Волохи – стара слов'янська назва румун, яка інколи переносилася й на інші романські народи. Однак зараз на Закарпатті волохами звуть невеликий народ, що живе за циганськими звичаями. Місцеві цигани, тим не менш, їх за своїх не визнають.

На відміну від закарпатських циган, які розмовляють угорською, українською чи циганською, волохи говорять на діалекті, який, можливо, відколовся від румунської мови в XVII столітті.

Волоха від цигана можна відрізнити й візуально: у волохів біляве чи руде волосся та світліша шкіра. Так їх інколи й називають місцеві – білі або руді цигани.

Живуть волохи в гірських селах північно-західного Закарпаття – на північ від Мукачева та Ужгорода. Найбільше їх у Порошкові Перечинського району – приблизно півтори тисячі. Усього ж волохів в Україні – близько 6 тисяч.

Українці-порошківці жаліються на волохів: кажуть, крадуть нещадно. Рік тому вкрали навіть металевий міст над рікою. Бояться, що волохи витіснять українців із села, як це вже сталося в сусідній Свалявці. Тому порошківці вирішили створити антиволоську самооборону ще в 2011 році – до того, як це стало трендом.

Волохи виїжджають улітку на заробітки, дехто возить товари в гірські села, а хтось займається традиційним ремеслом – вирізає ложки з дерева.

Хоч волохів і записують, як окремий народ – скоріш за все вони походять від циган-бояшів (або ж баяшів, беяшів), які також говорять румунською та займаються ложкарством. Можливо, волохи – це група румун, яка перейняла циганський спосіб життя, як це сталося з ірландські мандрівниками та єнишами в Німеччині.

Диво четверте. Російські старовіри

Успенський собор у Білій Криниці, Чернівецька область

Росіяни в Україні – це переважно міські мешканці, та є й кілька сільських російських районів. Далі від російського кордону є місцини, де живуть російські селяни-переселенці; таких найбільше в Харківській області. У Приазов'ї живуть нащадки переселенців – російських сектантів – молокан та духоборів.

Та найбільш екзотична група російських селян в Україні – це старовіри чи старообрядці – нащадки тих, хто не визнав церковної реформи російського православ'я в XVII столітті під впливом української та грецької традицій, і був змушений тікати від переслідувань. Їхні села розкидані на українських теренах широкою смугою з північного сходу на Чернігівщині – на південний захід, Буковина, Одещина. Саме таким шляхом вони рятувалися від Російської імперії, яка поступово наступала на українські землі.

Світовою столицею липован – найбільшої групи старообрядців – деякий час було село Біла Криниця в Чернівецькій області. Там у 1846 році старообрядці відновили повну церковну ієрархію. І саме туди варто їхати, якщо вас цікавить давня архітектура: совіти зруйнували там не всі церкви старообрядців. У тому ж селі є старовірській жіночий монастир.

Якщо ж вам цікаво дізнатися, чи зберегли старовіри свої традиції, і чи відрізняються вони від звичайних росіян, то тут вибір багатший.

Невеликі села старообрядців є в багатьох областях. Одні з найбільших – Добрянка в Чернігівскій області, на білоруському кордоні неподалік від траси Київ-Мінськ; Грубна та Липовани в Чернівецький; Пилипи-Хребтівськії в Хмельницькій.

В Одеській області можна з'їздити в Придунав'я, де в Кілійському та Ізмаїльському районах липовани межують із нащадками запорозьких та донських козаків, а також із болгарами, гагаузами, молдаванами. Вилкове, прозване українською Венецією, та сусіднє Приморське (Жебрияни), найпівденніший український курорт поза межами Криму, – також переважно старовірські поселення.

Диво п'яте. Тюркські мови України

Львівський вірмено-кипчацький судебник XVI століття

Скільки в Україні тюркських мов корінних народів? Кримськотатарська, караїмська, кримчацька, гагаузька. Чотири, не мало.

Та якщо придивитися ближче, їх може стати ще більше. Чи менше – залежить від того, як рахувати.

Власне мова кримських татар – це насправді конгломерат трьох говірок, які відносяться до різних гілок тюркської мовної сім'ї.

Мова татар, які жили на Південному березі Криму, що належав не Кримському ханству, а безпосередньо Османській імперії – дуже близька до турецької та належить до огузької групи мов. Мова татар кримського передгір'я з половецько-кипчацької підгрупи, до якої також належать мови народів Кавказу – кумиків, карачаєвців, балкарців. Мова північних кримців – степових кочівників – ногайсько-кипчацька, а значить, близька до казахської та ногайської.

Літературна кримськотатарська створена на основі середнього – передгірного діалекту. Історично ж літературними мовами кримських татар були османська (архаїчна турецька із сильним арабським та персидським впливом) та тюркі (також тюркська середньоазійського походження).

Інші народи Криму також перейняли кримськотатарську мову й, змінивши її під впливом власних мов, створили свої етнолекти.

Це мова кримських євреїв – кримчаків – базована на середньому (передгірному) діалекті.

Це урумська мова – мова тієї частини греків, яка перейшла на кримськотатарську. Зараз вони живуть на півдні Донецької області, неподалік від Маріуполя. Як не смішно, ці кілька грецьких приазовських сіл зберігали все різноманіття діалектів кримськотатарської. Тобто, умовно кажучи, старше покоління греків-урумів десь під Маріуполем розмовляє мовою, схожою на казахську, а ближче до Донецьку їхня мова стає подібною до турецької.

Ми майже ніколи не згадуємо про ще два етнолекти кримсько-татарської – тюркські мови двох груп кримських циган – тайфів (самоназва – гурбети) та урмачелів. Мова гурбетів – огузька, тобто близька до турецької, а самі вони, ймовірно, колись жили в районі Ірану.

Мова урмачелів ближча до середнього діалекту кримсько-татарської. До того ж, у третьої групи кримських циган (аюджи, крими) є свій діалект циганської мови (романі), який зазнав впливу кримсько-татарської.

З караїмською мовою теж усе складно. Караїми, які сповідують один із варіантів іудаїзму, у Криму жили в Чуфут-Кале, "Єврейська фортеця", та в пізньому середньовіччі розселилися по містах Східної Європи.

Три діалекти мови – кримський, луцько-галицький, тракайський (литовський) також значно відрізняються один від одного.

Ще одним купецьким народом, який розселився українськими містами, до того перейнявши тюркську мову, були вірмени. Своєю вірмено-кипчацькою мовою в Києві, Кам'янці-Подільському, Львові та інших містах вони вели бухгалтерські книги, писали релігійні твори, вели історичні хроніки. Є навіть один трактат з алхімії, складений львівським вірменином Андрієм Торосовичем у XVII столітті.

Татари – найімовірніше кримського походження – жили також у селі Ювківці Білогірського району Хмельницької області. Наприкінці ХІХ століття вони ще зберігали свою релігію та мову.

Чи жили колись на території України татари Великого Князівства Литовського, які перейняли старобілоруську мову, але записували її арабською графікою, я не знаю.

Зараз поза межами окупованого Криму найбільше кримських татар живе в сусідньому Генічеському районі. Селище Новоолексіївка – тепер найбільш кримськотатарський населений пункт на неокупованій території. З його 10 тисяч мешканців, 4 тисячі – кримці.

Неподалік від кримців на Херсонщині живуть ще одні тюрки – турки-месхетинці, мова яких начебто ближча до азербайджанської, ніж до турецької. Турки-месхетинці, потурчені грузини, були депортовані з Кавказу в 1944, а в 90-х кілька тисяч їх розселилися в Херсонській області, особливо в Чаплинському районі, у двох селах якого їх – більшість.

Диво шосте. Албанці, які не знали, що вони – албанці

Арнаут в уяві художника Жана-Леона Жерома

Буджак, він же Південна Бесарабія, він же південний захід Одеської області – справжній етнографічний музей; настільки етнічно строкатих регіонів у Європі майже не залишилося.

Ми вже згадали тамтешніх гагаузів, росіян – старообрядців та некрасівців, українців-запорожців. Про виселення німців також вже говорили, а вони компактно жили в Буджаку в районі Сарати. Також тут є болгари, молдавани, звичайні українці та росіяни – і, як не дивно, албанці.

Албанці в Буджаку опинилися так само, як і болгари та гагаузи: Російська імперія вела війни з Османською та заохочувала християн звідти переселятися до Південної України.

Албанці, яких тоді називали арнаутами, заснували село Каракурт (зараз – Жовтневе) у 1811 році. А за двадцять років до того інша група арнаутів взяла участь у заснуванні Одеси, подарувавши їй Велику та Малу Арнаутські вулиці.

У 1861 році, після того як у результаті програшу в Кримській війні Росія мала віддати частину Буджака Молдовському князівству, – частину болгар, гагаузів та албанців евакуювали в Приазов'я, у сучасну Запорізьку область. Там арнаути заснували ще три села – Дівнинське (Таз), Георгіївка (Тююшки) та Гамівка (Джандран). Усі тепер – у Приазовському районі Запорізької області.

Самоназва українських албанців – типова для тих народів, які не пройшли через період націєтворення: себе вони називають "з наших" (ga tantë), а мову – "по-нашому" (si neve).

Зараз у Жовтневому-Каракурті живе близько трьох тисяч мешканців, більшість – албанці. Вони добре зберегли свою мову, хоча вона ніколи не викладалася в школах. Українським албанцям пропонують їхати вчитися до Петербургу та Косова, щоби потім викладати мову в себе вдома, та охочі не знаходяться.

А от історичну пам'ять арнаути практично втратили. У Буджак вони потрапили з Болгарії, куди до того переселилися з Албанії. Якщо про Болгарію ще були перекази, то про своє початкове походження вони нічого не знали.

Можна сказати, що вони довідалися, що вони – албанці, тільки в ХХ столітті. Навіть українці, які жили у селі Каракурт на початку 20-го ст., перейшли на албанську мову. Окрім албанської більшості, у селі живе ще кілька народів Буджаку. Через це багато хто в селі може розмовляти кількома мовами – албанською, болгарською, гагаузькою, російською; старі люди ще пам’ятають румунську, а молодь знає українську.

Диво сьоме. Шведсько-бойківське село над Дніпром

Чотиримовний знак на в'їзді до Зміївки

Над Каховським водосховищем у Херсонській області стоїть, здавалося б, типове велике південноукраїнське село. Та вранці в неділю його мешканці йдуть не до православної церкви, а до греко-католицького храму та протестантської кірхи.

Три тисячі мешканців Зміївки Бериславського району – переважно бойки та шведи. Це село об'єднало три колишні німецькі та одну шведську колонію. Шведів виселили сюди в результаті однієї з російсько-шведстких війн наприкінці XVIII століття, а німці розселялися в Південній Україні через перенаселення на батьківщині та в пошуках релігійної свободи.

Німців виселили із села в часи Другої Світової, а в колишні німецькі колонії заселили бойків із Надсяння, яке СРСР віддало Польщі в 1951 році в обмін на Червоноград і Белз.

Усього з Надсяння переселили більше 30.000 бойків до сіл Одеської, Миколаївської, Херсонської та Донецької областей.

У результаті – у Нововоронцовському районі Херсонщини бойків більше за 20%, а в Кривоозерському Миколаївщини – їх близько 10%.

Зміївка – найбільше їхнє компактне поселення. І на виборах голосує Зміївка так, наче це село стоїть не над Дніпром, а над Сяном.

Олександр Демченко, спеціально для УП.Життя



powered by lun.ua
А про хутір "Франція" на Львівщині ви чули?
Jackobson George _ 16.05.2014 04:47
Maestro Snape:
Всі хто ображаються на автора ща недостатню увагу українському етносу: ви помилилися сторіччями - час націоналізму за етнічною ознакою вичерпаний. Прийшов час націоналізму (чи патріотизму) за ознакою належності до нації. І караїми, і татари є не менш важливою і яскравою частиною української нації ніж галичане чи слобожанці. Бачення і плекання маленьких відмінностей дозволить врешті осягнути особливості нашої нації вцілому. Більш того, чистого хрестоматійного українця як такого не існує - кожне маленько українське село має свій візенунок на рушничку, свою писанку, свій діалект і своє минуле. Ми не маємо перетворювати себе на спрощену модель нації, де всі однакові, як біороботи, ми - не радянський народ. Україна, як і український етнос, - це калейдоскоп, що складається з мільйонів крихітних яскравих відмінних фрагментів. Поки ми не визнаємо, що фрагменти існують, ми не зможемо побачимо усієї картини.
Ви несете радянську ахінеєю.
Медуни Ца _ 14.05.2014 12:37
Maestro Snape:
Прийшов час націоналізму (чи патріотизму) за ознакою належності до нації. І караїми, і татари є не менш важливою і яскравою частиною української нації ніж галичане чи слобожанці.
+500. Все бы так мыслили!
Павло Власенко _ 14.05.2014 08:10
Alex Marshiniy:
було колись.
вони майже усі звідти виїхали в 90-ті до Німеччини
Alex Marshiniy _ 14.05.2014 00:18
Олексій Степура:
Ще Барбово під Мукачевим також швабське село
На правах реклами

Як я відкрила для себе Мілан

Анастасія Морозова

Грузія. Життя після реформ

bigmir)net TOP 100
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter   Вконтакте