Змінити життя. Чому кожній людині треба хоча би раз піти в гори

13130
22 вересня 2017

Цього літа ми з командою друзів два тижні провели у горах Грузії.

Наш маршрут це 125 кілометрів, шість гірських перевалів і одна вершина. Це стежки, трава в людський зріст, каміння, сніг і льодовики.

Протягом двох тижнів ми пеклися під високогірним сонцем і мерзли, вщент промоклі під дощем. Натирали ноги черевиками і набивали синці на колінах. Ми йшли, і часто це було складно.

Приїхавши додому, я хотіла застерегти усіх і кожного від подібних екстремальних досвідів. Написати капслоком: не повторюйте наших помилок!

Натомість я роблю протилежне: кажу, що в гори треба йти кожній людині. Хоча б один раз.

Гори це перевали і вершини, стежки, трава в людський зріст, каміння, сніг і льодовики

"ПУСТЬ ОН В СВЯЗКЕ С ТОБОЙ ОДНОЙ…"

– Саш, зупинись, я зроблю фото. Саааш!

Саша стає, я фотографую.

– Тепер можна, пішли!

Я не можу сфотографувати Сашу не тому, що він рухається, а тому, що ми зв’язані однією мотузкою: він іде попереду, я – позаду.

Якщо я зупинюся, а він продовжить іти, мотузка натягнеться, перетвориться на повідок, смикне мене і змусить бігти. Це страшенно незручно і це називається зв’язкою.

Зв’язуватися мотузкою потрібно для того, щоб забезпечити взаємну страховку на складних ділянках маршруту: наприклад, втримати того, хто послизнувся на сніжному схилі і націлився полетіти вниз.

Зв’язуватися мотузкою потрібно для того, щоб забезпечити взаємну страховку на складних ділянках маршруту

Ми йдемо по льодовику, і сьогодні вперше за одинадцять днів не дощить. Сонце відбивається від льоду і снігу, сліпить, і окуляри – це єдине, що рятує.

– Зачекайте, треба трохи подихать! – кричить Іра. Вона йде у третій зв’язці позаду.

"Подихать" означає, що підйом дається складно і починається задишка. Ми на висоті трьох з половиною тисяч метрів.

На перевалі Нюрмиш вітряно. Ми оглядаємо каміння навколо: шукаємо перевальну записку від тих людей, які побували тут перед нами. Записка справді є: місяць тому цей перевал пройшла група альпіністів зі Львова, 4 людини. Разом із запискою вони лишили подарунок – сім цукерок. Ми тішимося, як діти. Нас якраз семеро.

На перевалі Нюрмиш вітряно, каміння навколо

До речі, назва перевалу Нюрмиш, хоч і виглядає органічно серед інших місцевих назв –Мурквам, Халде, Тетнульді тощо, – має неочікувано кумедне походження. Перевал названо на честь двох його першопрохідців, які побували тут у 1929 році. Їх звали Нюра і Міша.

Шлях до вершини, на яку ми плануємо піднятися, лежить по вузькому скелястому гребню.

– Жди! – кричу я Саші. Ця та інші команди серед альпіністів на пострадянському просторі за неписаною звичкою вигукуються російською. Для товаришів по зв’язці "жди" означає, що потрібно зупинитися. Бажано негайно.

– Понял! – відповідає голос Саші. Самого Сашу мені не видно.

Ми йдемо по гребню, справа і зліва від нього урвище. Дивитися вниз не хочеться. І це не є страх висоти, це є страх смерті.

Шлях до вершини лежить по вузькому скелястому гребню

БАНГУРЬЯН (3837 М)

На вершині гори стоїть хрест і декілька табличок – пам’ятний знак на честь "тигра скель", видатного альпініста Міхаїла Хергіані, семикратного чемпіона СРСР з альпінізму.

Площина, придатна для сидіння чи стояння, обмежена, нам сімом ледь вистачає місця, щоб розміститися. Все, що тут є, – це каміння, вітер і пейзаж на 360 градусів.

А ні, ще тут є мобільний зв’язок! Востаннє ми давали про себе знати позавчора, тому я витягаю з кишені стареньку Nokia (тримає заряд 7 днів, шах і мат тобі, мій iPhone!) і пишу в Київ.

У Києві є одна людина, якій ми пишемо, – зв’язкова – вона розсилає наші смс-ки всім рідним і викладає на сайті турклубу.

Лука дістає з рюкзака снікерси, святкові "вершинні" снікерси. Ми відкладаємо фотографування, втуплюємося поглядом у далечінь і їмо. Це так смачно. За яких інших умов снікерс може принести стільки насолоди?

Поруч кублом змій лежать мотузки. Вони нагадують, що на вершинах нема чого затримуватися надовго. Час повертатися.

За яких інших умов снікерс може принести стільки насолоди?

АБИ НЕ РОЗЧАРУВАТИСЯ: ЧОГО НЕ ВАРТО ШУКАТИ В ГОРАХ

Насамперед, у горах не варто шукати відпочинку у звичному сенсі слова.

Гори стомлюють і виснажують: рюкзак підступно натирає плечі, ввечері тіло гудить, пече або ниє (опціонально). На спусках сильно навантажуються коліна. Іноді виникає необхідність прокидатись удосвіта.

Також безглуздо шукати в горах (лише) перепочинку від цивілізації: від натовпів, метро, Інтернету, від засилля шумів, реклам та ілюмінації.

Щоб від усього цього втекти, зовсім не обов’язково їхати в гори. Зелений туризм, національні парки, вихідні з наметом біля найближчої річки, бабусине подвір’я в Рогатині... Місць і способів, як можна розминутися з цивілізацією, безліч.

Безглуздо шукати в горах лише перепочинку від цивілізації

Немає потреби готуватися, шукати чи купувати спеціальне спорядження, витрачати енну суму грошей, ризикувати здоров’ям і життям у горах, якщо кінцева мета – перепочити від онлайну. Від’єднайте, зрештою, роутер.

А ще похід – це невдала нагода подумати про життя. Просто тому, що на це бракує сил. Увага зміщується на більш нагальне, фізичне і чуттєве: ось мені боляче, ось холодно, коли там нарешті їжа?

Я не хочу перебільшити у своїх спрощеннях, але роздуми на філософські теми в поході і справді нечасті. У мене – відсутні.

Похід в гори – це невдала нагода подумати про життя

НАВІЩО ТОДІ ЦЕ ВСЕ?

Особисто я у горах повертаюся до найбільш базових, первісних потреб та інстинктів: їсти, спати, зігрітися, бути в безпеці, обов’язково вижити.

Все це нагадує про одну істину, яка за інших умов є настільки очевидною, що про неї забувається: жити – це дуже цінно. Життя одне. Життя дороге. Жити треба попри все. Гори на це натякають недвозначно, поселяючи в душі просту, але зрозумілу радість: радість від того, що живеш.

Є також інша річ, спільна для всіх, хто йде в гори. Ця річ зветься зміною. З гір ніколи не повертаються ті самі люди, які туди вирушили. З гір повертаються інші люди.

У горах стаються якісь внутрішні зміни. Неможливо сказати, які саме, для кожного свої: щось стає зрозумілим, очевидним, переоціненим, знаходиться відвага на ті чи інші вчинки, від чогось хочеться назавжди відмовитись. Ці зміни магічні, бо їх не можна побачити чи помацати. Але це не применшує їхньої ваги.

– Це все було так стрьомно, – каже Іра ввечері в наметі, – ці каміння, якими нас ледь не прибило… Цей гребінь. Рома мене ледве втримав! Я взагалі можу сказати, що сьогодні, 21-го серпня, мій другий день народження!

І я з нею згодна. Але ми обидві, і кожен, хто є тут із нами, знаємо, що воно того варте. Ми відчуваємо, як змінюється наше життя.

Людмила Смоляр, журналістка, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua

Головне на сайті